Інтелектуальні продукти соціально-комунікаційних мереж у процесі міжкультурної інтеракції

— з боку джерела комунікативного повідомлення/відправника.

Останніх два види поміх зі сторони учасників комунікативного процесу можна умовно поділити на: фізіологічні (дефекти мовлення і слуху, втрата зору, порушення діяльності рухового апарату), мовні (лексичні і граматичні помилки, невірне інтерпретування семантики мовних одиниць), поведінкові (розсіяність, невідповідність вербальних і невербальних сигналів), психологічні (несприятливі риси характеру, замкнутість особистості, надмірна емоційність, конфліктні установки) і культурологічні (відмінності менталітетів, ціннісних установок) [7, с. 247-249].

Зазначимо, що В. Аксьонова, аналізуючи основоположні принципи міжкультурної комунікації, наголосила, що вони можуть бути досяжними лише в умовах відсутності мовних, мовленнєвих, етнічних, расових і культурних бар'єрів у сучасному соціальному світі [11, с. 139]. Можемо підсумувати, що основним досягненням міжкультурної співпраці стає толерантне світосприйняття і придушене стереотипне мислення. Успішне здійснення міжкультурної політики дає змогу державі: отримати особливий поважний статус у міжнародному товаристві, відкривати людям інших національностей її культуру, збільшувати кількість міжкультурних зв'язків між громадянами, проводити відкритий діалог між приватними особами та недержавними структурами, здійснювати вплив на громадську думку серед іноземців тощо. Відтак, інтеркультурна комунікація слугує пропагуванню вдалого образу успішної держави, політичних ідеалів, загальних цінностей нації в очах іноземної публіки. Не зважаючи на те, що взаємодія відбувається між державами, сфера міжкультурного діалогу не являється монополізованою. Кожна країна має власний рівень причетності держави до культурних обмінів, зібрань і інституцій. Тут основну роль відіграє фінансове становище країни, ступінь розвитку культурної політики держави, національних традицій і мистецького потенціалу, а також наявність пріоритетів щодо розвитку тих чи інших сфер суспільно-політичної діяльності. Відповідно, не кожна держава регулярно втручається у галузь культурної взаємодії. В окремих випадках цим займаються компетентні організації.

Розглядаючи комунікацію як чинник розвитку суспільства, Л. Саввіна припускає, що соціальна комунікація уможливлює участь суб'єкта в діяльності суспільних інститутів. Крім того, автор наголошує на важливості послідовного здійснення інтегративних зусиль соціальної комунікації для досягнення взаєморозуміння і солідарності. А отже, заохочує створення в суспільстві різних самостійних, автономних об'єднань і організацій [9, с. 6-11]. Цитуючи авторів журналу "Комунікація", О. Холод пропонує визначати соціальну комунікацію як "обмін між людьми або іншими соціальними суб'єктами цілісними знаковими повідомленнями, у яких відображені інформація, знання, ідеї, емоції тощо, обумовлений цілим рядом соціально значимих оцінок, конкретних ситуацій, комунікативних сфер і норм спілкування, прийнятих у даному суспільстві". Він також використовує дані Ф.І. Шаркова щодо трактування соціальної комунікації як обміну інформацією між наступними соціальними суб'єктами: індивідами, індивідом і суспільством, спільнотами, спільнотами й інститутом, соціальними інститутами тощо [12]. Необхідно також навести трактування поняття "сфера соціальних комунікацій": це простір синтезування інформації і результатів культурної діяльності (під час якої культура сприймається як інформаційний фонд) [13, с. 12].

В контексті даного наукового дослідження, автор прагне наголосити на суміжності понять міжкультурної комунікації та соціальних комунікацій. Розуміючи під інтеркультурної взаємодією також визначення А. Козак, котра вважає, що міжкультурна комунікація - це функційно зумовлена комунікативна взаємодія людей як носіїв різних культурних спільнот, що орієнтована на взаємопроникнення культурно-комунікативних смислів, досягнення взаєморозуміння з урахуванням і збереженням "національної картини світу", їх взаємозбагачення в соціокультурному й духовному планах", помічаємо поєднуваність явища міжкультурної комунікації та соціальних комунікацій в цілому [4, с. 109].

Вважаємо, що сьогодні соціально-комунікаційні зв'язки становлять основу для духовного існування суспільства. Застосування інформаційно-комунікаційних технологій для згуртування соціуму відбувається через масові комунікації. Щодня громада споживає інформаційний продукт, створений медіазнавцями, що в певній мірі поступово формує світогляд конкретних членів суспільства. Серед завдань соціальної комунікації, виокремлюємо наступні: надавати інформацію стосовно суспільно-політичної діяльності, ознайомлювати населення з поточним станом справ, полегшувати життєдіяльність особистості, задавати характер емоційного сприйняття даних, спонукати до активних дій тощо.

Так, сьогодні дедалі частіше зауважуємо заснування самоорганізованих ідентифікаційних груп. Адже представники меншин, нетрадиційних груп і особливих рухів тепер надають своїй специфічній діяльності культурного і політичного змісту. Саме завдяки ЗМІ, спеціально адресованим публікаціям і передачам, кабельному телебаченню та іншим проявам медіа-впливу, цей бурхливий соціальний процес отримує значне прискорення. Однак видається, що органи державної влади та управління вдаються до масових комунікацій в залежності від поточного стану справ в країні. Інколи вони активно залучають населення до певних програм культурної політики з метою загального згрупування громадян, нав'язування конкретних ідеологічних цінностей, формування поведінкових стереотипів тощо. В інакшому випадку, на державному рівні, громадськість мобілізується з метою відведення погляду від політичної чи економічної ситуації в країні. Наприклад, щоб не допустити молоде покоління до повноважень впливати на процеси прийняття рішення щодо покращення політичної ситуації, владні інституції відвертають увагу громадськості на підвиди культури, на специфічні течії масової поведінки і т.д.

При здійсненні заходів щодо популяризації власної культури за кордоном, економічно-розвинені держави (Франція, США, Німеччина, Італія, Великобританія та ін.) залучають значні ресурси приватних фондів. Як ми вже досліджували в попередніх публікаціях, високорозвинені країни дбають про свій статус та імідж на міжнародній арені і налагоджують міжкультурнудіяльність в містах-партнерах за кордоном. Так, культурні інтереси Іспанії в Україні представляє Інститут Сервантеса, здобутки Франції - Альянс Франсез, з великим розмахом діє Інформаційна служба США (иБІБ), Великобританію представляють центри Британської Ради, Ізраїль - Хесед Ар'є тощо. Названі організації сприяють налагодженню культурного співробітництва, обміну ідеями, інформацією, цінностями, традиціями, переконаннями і іншими аспектами з метою підтримки національних інтересів, будівництва відносин і посилення соціокультурного взаєморозуміння. В контексті даного дослідження, слід підкреслити ефективність зазначених центрів як комунікаційних каналів, як джерела збагачення інформаційної культури суспільства, як таких, що застосовують прикладні технології стосовно інтеркультурної взаємодії.

Очевидно, інформаційна сфера допомагає економічному і політичному становленню країн. Вона дає можливість, вкладаючи менший ресурс, отримувати більший результат. На превеликий жаль, Україна живе начерками, які дають їй більш потужні інформаційні системи інших країн. Медіа-організації сприймаються не як ті, що детермінують, а як такі, що беруть участь у багатосторонніх взаємовідносинах з іншими політичними силами; взаємовідносинах, які обмежені стійкими структурними особливостями [6, с. 105].

Найпростішим прикладом є домінування на українських теле- і радіоканалах інформаційної продукції зарубіжного виробництва. Проникнення в українську культуру західних постмодерних цінностей теж нерідко викликає занепокоєння: комерціалізація вестернізованої масової культури, її брутальність, низький рівень, не гуманність, жорстокість справедливо критикуються представниками української інтелігенції [2, с. 28-31]. Ми спостерігаємо експансію країнами світу в українську культуру, а також намагання скоротити використання рідних мов як засобів спілкування, формуючи наше бачення світу за власним бажанням. Австрія та Німеччина, наприклад, розмовляють майже однією мовою, але вони є різними країнами, бо по-різному бачать світ. І поки Україна не буде мати за собою єдиної інтерпретації подій своїми громадянами, вона не відчуватиме себе єдиною державою.

Поява інформаційного суспільства створює нову тенденцію, згідно якої інформація є не наслідком події, а її основою та творцем. Оскільки масова свідомість не здатна інтерпретувати всі події, вона покладається на готові здобутки, що їх надає масова комунікація, в першу чергу - телебачення. Цьому прикладом є останні події (2014-2015 рр.) на Сході України та реагування світової спільноти на них. Жителі Російської Федерації не мають аналогового джерела інформації, тому доволі суб'єктивно інтерпретують ситуацію. Власне така однобічна поінформованість породила відповідну реакцію у росіян, посіявши ненависть, агресію і вороже ставлення до української нації. Отже, особливу увагу слід приділити питанню суспільного телебачення та інших засобів масової комунікації. Внаслідок спостережень за продуктом інформаційно-комунікаційних мереж, між соціальними інститутами формуються особливі взаємовідносини, що, з одного боку, піддаються впливу і корегуванню, а з іншого, набувають певної єдності і могутності як окремий елемент суспільства.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальшого розвитку в цьому напрямку. Узагальнено, що міжкультурна інтеракція - це взаємодія представників культурних спільнот, орієнтована на досягнення порозуміння, їх взаємозбагачення в соціокультурному й духовному планах. Вона відбувається на макрорівні (політичні інституції) і на мікрорівні (міжособистісне спілкування людей у побуті, неформальних контактах). Дослідження інституційно-процедурних механізмів взаємодії між представниками суспільних груп і творцями інформаційно-комунікаційних мереж, підкреслює актуальний статус соціальних комунікацій у соціумі. Використання результатів масової комунікації та інформаційних продуктів, в певній мірі, поступово формує світогляд конкретних членів суспільства. Адже продукти засобів масової інформації і комунікації ознайомлюють населення із поточним суспільно-політичним станом справ, проникають у життєдіяльність особистості, задають характер емоційного сприйняття даних тощо.

Логічно підсумувати, що процеси крос-культурної інтеракції посідають важливе місце в системі соціально-комунікаційних зв'язків. Відповідно, специфіка інтеркультурної взаємодії, як однієї із форм соціальної комунікації, полягає в тому, що вона відбувається в міжкультурному контексті. Будучи постійними суб'єктами процесу спілкування, співрозмовники повинні відкинути власні психологічні проблеми неприйняття, адаптуватися до відмінностей і проявляти толерантне ставлення до всіх учасників взаємодії, минаючи стереотипні судження. Прагнення представників громади адаптуватися в інокультурному просторі, передбачає компетентний підхід до явища культурного шоку, бар'єрів та фізіологічних, мовних, поведінкових, психологічних, культурологічних поміх, а також - необхідність вчитися орієнтуватися в новій культурі і засвоювати правила соціальних комунікацій. Крім того, у процесі міжкультурної взаємодії, представники комунікативних систем повинні фільтрувати інтелектуальні продукти соціально-комунікаційних мереж, з обачністю реагувати на мас-медіа, на прикладні інформаційні технології впливу на суспільну свідомість. Основні положення та науково-теоретичні узагальнення статті можуть бути використані для подальшого дослідження міжкультурної комунікації через призму глобальної трансформації значення та прикладних аспектів соціальних комунікацій.