Повсякденне життя науково-педагогічної інтелігенції

Размещено на http://allbest.ru

ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

Петро Киричевський

Вступ

Інтелігенція -- важлива соціальна група, що виконує тільки їй притаманні функції у соціумі. Однак, сам термін «інтелігенція» і його тлумачення належить до найбільш дискусійних. Існує приблизно 300 визначень самого поняття «інтелігенція». Більше того, до його тлумачення і досі немає однозначного підходу, навпаки, наповнення змінювалося та еволюціонувало від часу першого вжитку й до сьогодення. Радянська традиція розглядала інтелігенцію, передусім, як прошарок між селянством і робітничим класом.

На думку Н. Лаас, беззаперечним лідером серед досліджуваних в українській історіографії соціальних груп залишається інтелігенція, яка з прошарку стає самостійною верствою суспільстваЛаас Н. Соціальна історія повоєнної України: досвід української та англомовної історіографії // Повоєнна Україна: нариси соціальної історії (друга половина 1940-х -- середина 1950-х рр.): У 3-х частинах. -- Ч. 1, 2. -- К., 2010. -- С. 88-91. Марусик Т. Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: реалії життя та діяльності (40-50-ті рр. ХХ ст.). -- Чернівці, 2002.. В радянській літературі науково-педагогічні працівники подеколи розглядалися разом з науковцями, що деякою мірою ускладнює підрахунок кількісно-якісних параметрів безпосередньо викладачів, які працювали у певний історичний період. Але науково-педагогічні працівники відносились, поза сумнівом, до інтелігенції.

Науково-педагогічна інтелігенція як соціально-професійна група періоду пізнього сталінізму була об'єктом дослідження багатьох вчених. Найповніше це питання висвітлено у працях Т. Марусик. Так, в своїй праці про західноукраїнську гуманітарну інтелігенцію 1940-1950-х рр. авторка з гуманітарної інтелігенції виділяє окремі соціально-професійні групи і не об'єднує наукову і педагогічну інтелігенції, розглядаючи їх окремо.

Викладачів вищих навчальних закладів зараховано до першої групи -- педагогічної інтелігенції, а працівників інститутів і викладачів вишів, що поєднували у своїй роботі педагогічні і науково-дослідні аспекти, зараховано до четвертої групи гуманітарної інтелігенції -- наукової Там само. -- С. 12..

Серед сучасних досліджень, присвячених науково-педагогічній інтелігенції України доби пізнього сталінізму, відзначимо роботу О. Прохоренко . У ній авторка розглядає науково-педагогічну інтелігенцію як окремий соціально-професійний прошарок і висвітлює повсякденне життя цієї верстви у другій половині 1940-х -- першій половині 1950-х рр.

Науково-педагогічна інтелігенція цієї доби також побіжно досліджувалася такими дослідниками, як О. Сергійчук Прохоренко О. Науково-педагогічна інтелігенція як соціально-професійний прошарок в 1945-1955 рр. // Повоєнна Україна: нариси соціальної історії. -- Ч. 1, 2. -- С. 177-208. Сергійчук О. Вища школа України в умовах лібералізації суспільного життя 1953-1964 рр.: Дис... канд. іст. наук. -- К., 2002., яка досить ґрунтовно розглянула реформування вищої школи в Україні періоду хрущовської «відлиги» та О. Лук'яненка Лук'яненко О. Повсякдення колективів педагогічних внз УРСР за часів деста- лінізації (1953-1964).: Автореф. ... канд. іст. наук. -- Черкаси, 2013., чия кандидатська дисертація присвячена повсякденню колективів педагогічних вишів УРСР доби «відлиги». Проте автор в дисертації та своїх численних статтях висвітлює повсякдення колективів вишів переважно на матеріалах міста Полтави.

Таким чином, необхідність докладнішого дослідження повсякденне життя саме науково-педагогічної інтелігенції в Україні в цей період є досить нагальною.

§ 1. Науково-педагогічна інтелігенція в структурі інтелігенції радянської України

Розглянемо, насамперед, як питання інтелігенції висвітлювалось у радянській та українській історіографії. Серед підходів до вивчення інтелігенції та визначення її структури найпоширенішими в науковій літературі є соціально-професійний, морально-етичний (цей підхід найбільше застосовується в російській історіографії, при розгляді інтелігенції як особливої спільноти), соціокультурний та ін.

Свої підходи до вивчення інтелігенції має українська історіографія, яка широко представлена працями В. Даниленка Даниленко В. Українська інтелігенція як об'єкт репресивної політики сталінського режиму в повоєнний період (1946-1953 рр.) // Проблеми історії України: факти, суд-ження, пошуки. -- Вип. 7. -- К., 2003. -- С. 406-420., Г. Касьянова Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х рр. -- К., 1995., О. Ко- ляструк Коляструк О. Інтелігенція УСРР у 1920-ті роки: повсякденне життя. -- Харків, 2010., М. Кузьменка Кузьменко М. Науково-педагогічна інтелігенція УСРР 20-30-х років: соціально- професійний статус та культурно-освітній рівень. -- Донецьк, 2004. та ін.

Так, в монографії М. Кузьменка докладно розглядається науково-педагогічна інтелігенція 1920-1930-х рр., її характерні риси, особливості, повсякдення. В роботі пояснюється природа терміну «науково-педагогічна інтелігенція», який почали вживати більшовицькі лідери на початку 1920-х рр. Найповніше підходи до вивчення української інтелігенції представлені в статті Г. Касьянова¹⁰ Касьянов Г. Українська інтелігенція: проблеми вивчення і реінтерпретацій // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцю-бинського. -- Вінниця, 2004. -- Вип. 8. -- С. 7-22. Меметов В. О некоторых методологических подходах в изучении понятия «интеллигенция» в отечественной историографии // Интеллигенция и мир. -- 2008. -- № 2. -- С. 7-25..

Оскільки науково-педагогічна інтелігенція є соціально-професійною групою з притаманними тільки їй способом життя та функціями в соціумі, то, як зазначає російська дослідниця Г. Будник, професійна діяльність формує спосіб життя, дозвілля і навіть манеру поведінки людей. Тому інтелігенція вищої школи завжди мала особливий робочий ритм, правила просування по службі, до революції -- певну форму одягу, специфічний спосіб життя, манеру поведінки, світогляд. Сформувалися символи інтелігента -- працівника вищої школи: робота з книгами, «життя на виду», тобто постійне спілкування зі студентами і колегами, пріоритет духовного над матеріальним Будник Г. Формирование интеллигенции в высшей школе Российской Федерации. 1945-1991 гг. -- Иваново, 2009. -- С. 19..

У науковій літературі також можна зустріти позначення цієї соціально-професійної групи як університетської, викладацької чи вишівської інтелігенції. Проте, незважаючи на достатню кількість літератури, науково-педагогічна інтелігенція України доби хрущовської «відлиги» не розглядалася в сучасній українській історіографії як окрема соціально- професійна група.

Можемо погодитися з думкою Є. Гришиної, що наукова інтелігенція -- це особлива соціально-професійна група, що має вищу і післядипломну освіту, для якої ідентифікація з наукою і науковим співтовариством лишається основою для формування життєвих сенсів і цілей Гришина Е. Научная интеллигенция: противоречия социальной идентификации // Социс. -- 2008. -- № 3. -- С. 60.. Більше того, нібито є усі підстави це визначення проектувати і на науково- педагогічну інтелігенцію.

Однак, функції в цих двох підгруп інтелігенції, попри деякі спільні риси, все ж відмінні. У подальшому розглядатимемо з окреслених позицій саме викладачів. На нашу думку, доцільним буде використання поняття викладацька інтелігенція стосовно загалу науково- педагогічної інтелігенції. Деякі російські автори вживають термін -- вишівська інтелігенція¹⁵.

Розгляньмо основні показники наявності викладацької інтелігенції в Україні в зазначений період. Найбільша кількість вишів була розташована в: Києві, Харкові, Одесі, Львові, Дніпропетровську. А тому в цих містах і зосереджувалася найбільша кількість науково-педагогічних працівників. На прикладі університетів можемо розглянути кількісний і якісний показники викладачів (див. таблицю 1)¹⁶:

Таблиця 1

Кількісно-якісний склад викладачів університетів

Далі з'ясуємо, яким чином відчувався вплив влади на зазначену кількість науково-педагогічної інтелігенції. Першим, на чому акцентувала Див., наприклад: Будник Г. Вузовская интеллигенция центрального района России в период борьбы с космополитизмом конца 1940-х -- начала 1950-х гг. // Клио. -- 2006. -- № 1 (32). -- С. 161-167; Будник Г. Формирование интеллигенции в высшей школе Российской Федерации. 1945-1991 гг.; Рябкова М. Провинциальная вузовская интеллигенция СССР в годы перестройки, 1985-1991 гг. на примере Челябинской области. -- Челябинск, 2012. Таблиця складена за даними, наведеними у книзі Высшие учебные заведения СССР. Университеты, экономические и юридические вузы / Под ред. П.И. Полухина. -- М., 1962. влада, була ініційована в цей час реформа вищої школи. Так, у 1955 р. було створено Міністерство вищої освіти УРСР, в підпорядкування якому були передані 58 вишів із 134 Народне господарство УРСР в 1959 році. Статистичний щорічник. -- К, 1960. -- С. 615.. Як зазначає С. Майборода, «це дало змогу організувати найбільш успішну підготовку кадрів, зменшити децентралізацію в керівництві вищою школою, упорядкувати витрачання капітальних коштів, розподіл науково-педагогічних кадрів і навчально-методичних посібників» Майборода С. Державне управління вищою освітою в Україні: структура, функції, тенденції розвитку (1917-1959 рр.): Автореф. ... докт. наук. -- К., 2002 -- С. 25..

Саме у цей період змінюється і загальна кількість викладачів вишів. Якщо у 1955 році їхня кількість у вишах України складала 19961 чол. Народне господарство УРСР в 1959 році. Статистичний щорічник. -- С. 625. Народне господарство УРСР в 1964 році. Статистичний щорічник. -- К., 1965. -- С. 596. Синецкий А. Профессорско-преподавательские кадры высшей школы. -- М., 1950. -- С. 142., то в 1964 році -- вже 36043 чол. , що свідчить про її двократне збільшення. До речі, як слідує із статистичних даних, в 1947 році кількість науково-педагогічних працівників складала 12686 чол. . Але за 10 років їхня чисельність вже була 22574 чол. Народне господарство УРСР в 1959 році. Статистичний щорічник. -- С. 625., що є ознакою їхнього істотного зростання. При цьому кількість вишів в зазначений період навпаки була зменшена зі 156 до 134. Тобто, в країні очевидно спостерігалося збільшення кількісного складу науково-педагогічної інтелігенції.

Однією з причин цього явища було насамперед зростання кількості студентства. Як зазначає Н. Хоменко, якщо на початку 1950-х рр. у вишах УРСР навчалося 153 тис. студентів стаціонару, то в кінці 1960-х рр. їхня кількість виросла майже в два рази Хоменко Н. Повсякденне життя студентської молоді України (1950-1960-ті рр.) / Автореф. ... канд. іст. наук. -- К., 2008. -- С. 9. Зезина М. Советская интеллигенция в условиях развитого социализма. -- М., 1982. -- С. 38.. А між кількістю студентства і кількістю викладачів спостерігається пряма залежність. Іншим поясненням вказаної динаміки росту кількості науково-педагогічних працівників можна вважати ті завдання, які ставила перед вищою школою влада. Тобто збільшення кількості викладачів мало на меті інтенсифікацію підготовки спеціалістів для зростаючих потреб народного господарства і культури країни. інтелігенція університет науковий русифікація

Якщо говорити про кількісні показники науково-педагогічної інтелігенції по республіці в цілому, то вони наступні: у 1959 р. у вишах України налічувалося 23280 чол., з них докторів наук -- 827 чол., кандидатів наук -- 8295 чол. Народне господарство УРСР в 1959 році. Статистичний щорічник. -- С. 625.

Як вже зазначалося, викладачів вишів в статистичних документах зараховували до науковців. Звернімося до даних статистики для розгляду якісних показників. Із загальної кількості науковців у 1960 р. -- 46657 чол. налічувалося докторів наук -- 1343 чол., кандидатів наук -- 13622 чол. Вчене звання професора мали 1308 чол., доцента -- 5892. Національний склад на 1960 р.: українці складали 22523 чол., з них жінки -- 6958 чол.

Попри те, що кількісно-якісні показники науково-педагогічної інтелігенції зростали, кількість докторів наук залишалася низькою. У зв'язку з цим в цей період спостерігається спроба влади поліпшити якісні показники науково-педагогічної інтелігенції. Так, приймаються постанови, направлені на покращення якісних характеристик, а саме заходи, що мали на меті призвести до збільшення кандидатів і докторів наук у вишах.

Однією з найважливіших складових життя і діяльності представників науково-педагогічної інтелігенції була партійність. Як зазначає В. Крупина, партійність викладачів була свідоцтвом їхньої лояльності до влади, формою контролю за ними, а також чинником, який сприяв кар'єрному зростанню З особистого архіву авторки.. Відтак, переважна більшість вишівської інтелігенції були членами партії.

У даний період поширеним явищем у середовищі науково-педагогічної інтелігенції було сумісництво, з яким влада вела постійну боротьбу. Це можна пояснити тим, що вчені Академії наук УРСР отримували меншу заробітну плату, ніж викладачі вишів, і часто переходили на викладацьку діяльність або суміщали наукову і викладацьку роботу. В окремих випадках згоду на сумісництво могло дати безпосередньо керівництво вишу або інституту. Щоб подолати це явище, час від часу проводилися перевірки вишів на виявлення сумісників. Адже за усталеним тоді стереотипом, людина сумлінно і з повною віддачею може працювати тільки на одній роботі. До того ж не всі, навіть видатні, учені були здатні на високому педагогічному рівні читати лекції у вишах.

Представників науково-педагогічної інтелігенції також можна виділити з інтелігенції і за такими характерними рисами. Як відзначає Г. Будник, типовими рисами науково-педагогічної інтелігенції радянської доби були: «Високий рівень освіти, колективізм, активна життєва позиція, пріоритет суспільних цінностей над особистими, патріотизм, відношення до праці як до моральної цінності, соціальний оптимізм» . На нашу думку, цей зведений образ представника науково-педагогічної інтелігенції не є чимось сталим, він безумовно може змінюватись і доповнюватись, але разом з тим він цілком об'єктивно характеризує представників даної соціально-професійної групи періоду «хрущовської відлиги».

Розглянемо докладно показники представників науково-педагогічної інтелігенції на прикладі вишів міста Києва. На другу половину 1960-х рр. в столиці налічувалося 18 вишів, де працювало 6928 викладачів, з них -- 2323 жінки. Перейдемо до якісних показників. Наявність вченого ступеня викладачів були наступними: докторів наук налічувалося 275, з них 17 жінок; кандидатів наук -- 2415, зокрема жінок -- 583 Будник Г. Формирование интеллигенции в высшей школе Российской Федерации. 1945-1991 гг. -- С. 23. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. -- Ф. Р-582. -- Оп. 10. -- Спр. 1662. -- Арк. 143..

Склад науково-педагогічних працівників: у вишах всього налічувалося 7124 чол., з них викладачів без сумісництва -- 6928. Вищу освіту з них мали 6857, як вказувалось докторів наук було 275, кандидатів наук -- 2415. Вчені звання науково-педагогічної інтелігенції: з кількості основних викладачів 6928 чол., академіки складали -- 12, професори -- 314, доценти -- 1630, старші наукові співробітники -- 36, молодші наукові співробітники -- 431, не мали вченого звання -- 4505 Там само. -- Арк. 144. Там само.. Вчені звання у жінок складали із загальної кількості 2323 чол.: академіків не було, професори -- 18, доценти -- 289, старші наукові співробітники -- 4, молодші наукові співробітники -- 212, взагалі не мали вченого ступеня -- 1800.

Із загальної кількості всіх працівників у вишах вчений ступінь доктора наук без сумісників мали -- 275, з них академіків -- 7, професорів -- 246, доцентів -- 21, старших наукових співробітників -- 1. Вчений ступінь кандидата наук (не враховуючи сумісників) мали 2415 чол., з них академіків -- 3, професорів -- 39, доцентів -- 1467, старших наукових співробітників -- 35, молодших наукових співробітників -- 189, взагалі не мали вченого звання -- 682.

Національний склад: українці у вишах складали 4163 чол., з них докторів наук -- 143, кандидатів наук -- 1482; росіяни складали у вишах -- 2188 чол., з них докторів наук -- 82, кандидатів наук -- 691; євреїв всього 368 чол., з них докторів наук -- 38, кандидатів наук -- 164 .

Розглядаючи кількісно-якісні показники викладачів на прикладі вишів Києва, можна дійти висновку, що поступово відбувалося зростання кількості викладачів, збільшувалася кількість українців серед інших національностей науково-педагогічної інтелігенції. Проте якісні показники, а саме кількість докторів наук, залишалася ще низькою. Збільшення кількості викладачів загалом було пов'язано зі зростаючою потребою у підготовці спеціалістів вищої кваліфікації у різних галузях народного господарства країни.

Не слід забувати, що університет -- це окрема інфраструктура. З метою вивільнення коштів була здійснена реорганізація вишів та їх перепрофілювання для потреб народного господарства. Прихід до влади М. Хрущова і розпочате суперництво із Заходом у сфері науки, освоєння космосу, нових технологій вимагали суттєвого збільшення кваліфікованих кадрів у країні. Крім того, розпочаті владою соціально-економічні реформи потребували значної кількості дипломованих спеціалістів. У цей час влада ініціювала проведення реформи вищої школи.

Так, першою серед проведених владою реформ вищої школи виділимо реорганізацію вишів, перепрофілювання їх для підготовки спеціалістів у нових умовах розгортання НТР. Ці кроки торкались не тільки загальносоюзних змін, але й відбувались фактично у кожній республіці.

В Україні перш за все було змінено організацію управління вишами і створено Міністерство вищої освіти УРСР, під контроль якому передавалася частина навчальних закладів (58 зі 134). Це дозволило вирішувати низку першочергових організаційних питань вищої школи на місці.

Оскільки найбільша кількість вишів концентрувалася у великих містах -- Києві, Харкові, Одесі та Львові, -- і кількісно-якісні характеристики викладачів цих закладів були кращими. Відповідно тут зосереджувалась найбільша кількість студентів. Між тим реорганізацією передбачалося скоротити прийом студентів до вишів цих міст на користь інших навчальних закладів, а також частину з них перевести в інші міста. За рахунок об'єднання створювалися нові укрупнені виші для кращої підготовки спеціалістів та ефективного керування. Також відбувалася зміна профілю деяких вишів, їх розташування, структури тощо. Так, на базі трьох самостійно існуючих інститутів було відкрито Українську сільськогосподарську академію, яка в майбутньому стала потужним центром підготовки спеціалістів для сільського господарства країни, де працювали вчені світового рівня і створювали власні авторитетні наукові школи.

Пріоритетне становище в цей час займають представники інженерно- технічної інтелігенції, яка посідала важливе місце в політиці влади через розгортання НТР, відтак розвиток науки й техніки став першочерговим завданням. Саме з лав інженерно-технічної інтелігенції вийшли керівники різних рівнів, в тому числі і чиновники, що займали найвищі посади в державі. Натомість виші, які готували представників творчих професій, з 1963 року мали щорічно скорочувати через політику влади, яка декларувала, що в акторах, режисерах та інших творчих працівниках країна не має великої потреби Пыжиков А. Реформирование системы образования в СССР в период «оттепели» (1953-1964 гг.) // Вопросы истории. -- 2004. -- № 9. -- С. 95-104. Історія УРСР: В 2 т. -- Т. 2. -- К., 1957; Нариси історії КПУ. -- К., 1961..

Проаналізуємо умови роботи та життя науково-педагогічної інтелігенції у цей період. Незважаючи на помітне полегшення в роботі викладачів і науковців, гуманітарна сфера діяльності ( мова, історія, філософія) лишалися під пильним оком влади. В 1956 році постановою ЦК КПРС було запроваджено викладання у вишах політичної економії, діалектичного та історичного матеріалізму та історії КПРС як окремих предметів. Втім важливими змінами, що їх відчули викладачі, були трансформації самої атмосфери, в якій їм доводилося працювати. Представники науково-педагогічної інтелігенції, особливо це стосувалося гуманітарної сфери, у цей час отримали можливість вільнішого вибору тем для власних наукових досліджень, доступу до раніше засекречених архівних матеріалів.

Наступними кроками влади можемо вважати ініціативу покращення життєвого рівня представників науково-педагогічної інтелігенції, яка в цей час відчула зміни, що стосувалися її матеріального забезпечення (наприклад, поліпшення житлових умов). Так, була підвищена зарплата викладачів порівняно з повоєнним рівнем, були також покращені умови життя. Це викликало навіть незадоволення в пресі. На шпальтах газет, зокрема, йшлося про деякі невідповідності знань окремих науково-педагогічних працівників їх званням, а тому і невідповідність отриманих благ. Втім, всі позитивні зміни сприяли заохоченню до викладацької роботи, зростання престижу професії викладача в суспільстві.

Іншим аспектом реформи реформа освіти, який стосувався викладачів, були утиски української мови, посилена русифікація, що розпочиналася ще зі школи (закон про вибір батьками мови навчання для дітей) і плавно переходила у вищу школу, де вступні іспити приймалися винятково російською мовою.

Однак, у 1957 році через загрозу виключення УРСР з ООН саме через утиски української мови і відсутність у вищій школі кафедр історії УРСР, їх почали відкривати шляхом поділу існуючих кафедр історії СРСР. Зокрема, так відбулося в Харківському та Київському університетах, згодом -- Одеському та Львівському. У цей період вийшла низка праць, зокрема «Історія УРСР», «Нариси історії КПУ» та ін. Важливою подією був вихід у 1959 році праці М. Марченка «Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ ст.)», що мала величезне значення для історичних дискусій. Характерною ознакою даного періоду було прове-дення обговорень змісту текстів наукових робіт і, як згадував викладач історичного факультету Харківського університету І. Рибалка, дискусії проходили переважно в науковому русі, а не в ідеологічному .

Розглянемо далі послідовно структуру реальних кроків влади, що вона здійснювала щодо науково-педагогічної інтелігенції. Як зазначалося вище, життя науково-педагогічної інтелігенції в цей час зазнавало істотних змін. Реформи, що проводились, були насамперед спрямовані на покращення якісного складу науково-педагогічних працівників, оскільки в цей період відчувалася нестача викладачів із вченими ступенями, особливо докторів наук. З одного боку, кількість викладачів зростала, а з іншого, -- більше половини від усієї кількості науково-педагогічної інтелігенції не мали вчених ступенів і звань.

Щоб змінити цю ситуацію, в 1956 році було прийнято постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи покращення підготовки та атестації наукових та науково-педагогічних кадрів», згідно якої до аспірантури мали зараховувати осіб, що мали досвід роботи. Це, на думку влади, мало покращити якісний склад науково-педагогічних працівників. Наступним кроком у цьому напрямку була конкурсна система на заміщення посад науково-педагогічних працівників, яка запроваджувалась з 1957 р. Проте дуже часто ця система, маючи на меті відбір найквалі- фікованіших кадрів, призводила до того, що конкурс на заміщення посад проводився формально: він нібито оголошувався, але посаду продовжувала займати та ж сама людина.

1959 року було прийнято закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в УРСР». У серпні 1962 р. також вийшла постанова ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР «Про заходи по подальшому поліпшенню, добору і підготовці наукових кадрів». Прийняття цих актів мало на меті суттєве покращення якісного складу науково-педагогічних працівників країни. Проте, незважаючи на збільшення кількості викладачів у країні продовжувала відчуватися нестача спеціалістів вищої кваліфікації.

Загалом, життя науково-педагогічної інтелігенції України в цей період було насиченим і яскравим. Величезний вплив на її світогляд мав XX з'їзд КПРС. Тож після з'їзду, особливо після прийнятої 30 червня 1956 року постанови ЦК КПРС «Про подолання культу особи та її наслідків», перед вченими відкривалися нові можливості для плідної та творчої роботи. Атмосфера лібералізації, яка запанувала в країні, сприятливо позначилася насамперед на розвитку гуманітарних наук. Вперше дослідники дістали доступ до низки архівних матеріалів сталінської доби. Більш різноманітною стала тематика наукових досліджень. Що важливо,тепер на її визначення істотний вплив здійснювали самі вчені. Процес лібералізації радянського суспільства сприяв громадському пробудженню та національному відродженню в Україні. Пробудилася свідомість населення, яке почало проявляти зацікавленість до своїх традицій, мови та культури.

Науковці та викладачі почали плідно працювати, створюючи праці, що відмічені авторською індивідуальністю. Значна частина опублікованої тоді літератури містила цікаві теоретичні ідеї. Значно легше стало працювати в архівах, було відкрито для користування низку архівних фондів, які до того зберігалися в спеціальних сховах. Менше стало адміністрування в науці, методів несумлінної критики, навішування ярликів, реабілітовано частину репресованих істориків, розширилось видання історичної літератури.

Важливою подією для історичної науки стало заснування «Українського історичного журналу», що почав виходити з 1957 року Перше число журналу вийшло у липні-серпні 1957 року, відповідальний редактор -- Федір Шевченко.. На його сторінках публікувалися наукові статті, повідомлення, замітки з історії України, СРСР, КПУ і КПРС, загальної історії. Окрім цього, тут містилась інформація про наукове життя істориків, рецензії на наукові праці, а також огляди джерел та літератури. Подібні матеріали також публікувалися на сторінках журналу «Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління при Раді Міністрів УРСР» (з 1965 року -- «Архіви України»). У науково-дослідних інститутах, університетах почали виходити наукові записки та вісники, було засновано низку республіканських щорічних збірників наукових праць із різних галузей науки.

Сталися зміни і в науковій роботі істориків університетів. Зокрема, були переглянуті плани і тематики наукової роботи. Передбачалося розробляти такі наукові проблеми, як історія радянського періоду, історія революційного та робітничого рухів та ін. Крім того, всі науково-педагогічні праці, що були підготовлені до друку, -- монографії, статті до наукових збірників, лекції на правах рукопису, учбові посібники -- все підлягало перегляду і внесенню відповідних змін. Не залишились поза увагою також програми курсів, що читалися істориками на факультетах.

Але, незважаючи на лібералізацію духовного життя в країні, влада продовжувала пильно слідкувати за роботою викладачів і, насамперед, розглядати науково-педагогічну інтелігенцію як агітаторів серед населення переваг комуністичного способу життя, тобто як інструмент впровадження своєї ідеології. Так, 23 грудня 1959 року було видано наказ по Міністерству вищої і середньої спеціальної освіти УРСР «Про роботу викладачів вузів і середніх спеціальних учбових закладів по поширенню політичних і наукових знань». На науково-педагогічних працівників покладалося завдання поширювати політичні та наукові знання серед громадян. Викладачі читали лекції, доповіді, проводили консультації на заводах, фабриках, в колгоспах, де роз'яснювали матеріали з'їдів КПРС, постанов та рішень ЦК КПРС.

Про контроль з боку влади науково-педагогічної інтелігенції може свідчити те, що за дорученням відділу науки і культури ЦК КПУ в цей час перевірялися низка вишів. Зокрема, перевірялися стан роботи партійних організацій і керівників вишів з кадрами науково-педагогічних працівників, організацію учбової і виховної роботи на перших курсах технічних вишів, що поєднували навчання з працею на виробництві, а також низка питань, пов'язаних з викладанням суспільних наук.

Згідно постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 20 серпня 1956 р. «Про заходи щодо поліпшення підготовки і атестації наукових і науково- педагогічних кадрів» вищі учбові заклади мали негайно провести роботу щодо поліпшення якісного складу науково-педагогічних працівників.

Пріоритетними в цей час влада вважала технічні спеціальності. Так, відбувалося скорочення підготовки спеціалістів з літературознавства, мовознавства, історичних наук, педагогіки і було збільшено підготовку кадрів з математичних і фізико-математичних наук, радіотехніки, технології машинобудування, хімічних спеціальностей.

Відбувався перегляд тематики дисертаційних робіт викладачів і аспірантів, перевага надавалась їх практичній цінності. Поширилась розробка теоретичних проблем, що були направлені вирішувати невідкладні завдання народного господарства та ВПК.

З метою покращення якісного складу викладачів було прийнято низку постанов. Зокрема, знаковою була постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР за № 1174 від 20 серпня 1956 року «Про заходи покращення підготовки і атестації наукових і науково-педагогічних кадрів». 1957 року було введено нове «Положення про аспірантуру». А роком раніше була відмінена докторантура. Значно підвищились вимоги до докторських дисертацій. Натомість запропоновані нові умови вступу до аспірантури. Зокрема, в аспірантуру почали приймати осіб, що мали досвід практичної роботи. Особи, які суміщали виробничу роботу з науковою, мали право отримати творчу відпустку для завершення дисертації.

У грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям та про подальший розвиток системи народної освіти в країні». Прийняттям цих законів і постанов підвищувалися вимоги до підготовки кадрів наукових працівників. Реформування було також спрямоване на підготовку фахівців з нових спеціальностей Лебин Б. Подбор, подготовка и аттестация научних кадров в СССР. Вопросы истории и правового регулирования. -- М.; Л., 1966. -- С. 43..

Пізніше були прийняті постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР за № 536 від 13 червня 1961 р. «Про заходи покращення підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів» та за № 441 від 12 травня 1962 року «Про заходи подальшого покращення підбору та підготовки наукових кадрів». Згідно їх положень, для підготовки дисертацій пропонувалися творчі відпустки, що надавалися строком до 3 місяців для завершення кандидатської дисертації, і до 6 місяців -- для завершення докторської дисертації, із збереженням заробітної плати за місцем роботи. По закінченні відпустки мав бути представлений звіт про виконану роботу.

Про хід виконання постанов і рішень влада намагалася дізнатися проводячи регулярні перевірки вишів. У другій половині 1950-х років було здійснено комплексну перевірку вишів УРСР за дорученням відділу науки і культури ЦК КПУ. Вона показала наявність сумісництва, явище з яким в цей час йшла справжня боротьба. Як аргумент наводилася зарплатня викладача, яка була вищою, ніж у співробітників науково-дослідних інститутів, і яка, на думку влади, дозволяла прожити не працюючи в інших вишах або інститутах.

Перевірка вишів міста Дніпропетровська, а саме кафедр суспільних наук, викладання яких запроваджували в усіх вишах, виявила, що кафедри суспільних наук вишів Дніпропетровська і області недостатньо забезпечені висококваліфікованими кадрами і не підготували необхідного резерву для подальшого висунення на керівні посади. Серед викладачів історії КПРС налічувалося 50% таких, які взагалі не мали вчених ступенів або звань, серед викладачів діалектичного та історичного матеріалізму та філософії -- 43%, політекономії -- 27% Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі -- ЦДАГО України). -- Ф. 1. -- Оп. 71. -- Спр. 223. -- Арк. 14..

Перевірка вишів міста Харкова, проведена за дорученням відділу науки і культури ЦК КПУ, встановила вкрай незадовільне укомплектування вишів викладачами вищої кваліфікації, насамперед, докторами наук. Загалом, у 24 вищих учбових закладах міста працювало біля 4 тис. викладачів, з них лише 161 чол. (або 4%) мали вчену ступінь і вчене звання професора, доктора наук. В окремих закладах освіти викладачів цієї категорії були лише одиниці. Так, наприклад, в авіаційному інституті із загальної кількості професорсько-викладацького складу 215 чол., професорів, докторів наук працювало 4 чол., в автодорожньому інституті -- відповідно з 244 чол. -- 3, в інженерно-будівельному інституті з 198 -- 6, в політехнічному інституті з 637 викладачів лише 14 мали вчений ступінь і звання професора, доктора наук Там само. -- Арк. 43..

Втім у Харкові спостерігався дещо кращий стан з укомплектуванням науково-педагогічними працівниками, які мали вчені ступені кандидата наук і звання доцента. У вишах міста нараховувалося близько 50% викладачів, що мали вчені ступені і звання. Проте в окремих вишах викладачів зі ступенями кандидатів наук все ж бракувало. Так, наприклад, в авіаційному інституті з 215 викладачів 154 чол., або 75% не мали вчених ступенів і звань; в автодорожньому інституті -- з 244 викладачів -- 170 чол., або 70%; в інституті інженерів комунального будівництва з 122 викладачів -- 74 чол., або 61% Там само. -- Арк. 45..

Перевірка Львівського державного університету показала, що з 433 науково-педагогічних працівників університету лише 244 чол. (або 56%) мають наукові ступені і звання. Серед викладачів, що займали доцентські посади, лише 53% кандидатів наук з науковими званнями доцента, з 139 старших викладачів, викладачів і асистентів лише 3 чол. мали наукові ступені кандидата наук.

В Українському поліграфічному інституті не було жодного доктора наук або професора Там само. -- Арк. 124.. У Львівському політехнічному інституті на 7 факультетах і 63 кафедрах працювало лише 16 професорів. Перевіркою було встановлено, що в інституті кількість докторів наук і професорів не лише не зросла, а навіть зменшилась на 3 чол. Там само. -- Арк. 125.. У зв'язку з цим було запропоновано низку заходів для покращення якісного складу науково- педагогічних працівників.

Загалом, у середині 1950-х -- першій половині 1960-х рр. було реалізовано низку заходів, спрямованих на покращення умов праці інтелігенції, підвищення матеріального рівня її життя та добробуту. Лібералізація життя в країні сприяла вільнішим, порівняно з попередніми періодами, умовам творчості і праці науково-педагогічних працівників.

Проте, поруч з позитивними змінами в житті науково-педагогічної інтелігенції слід зазначити й про негативні. До них можемо віднести політику русифікації; надання пріоритету технічним напрямам науки, що негативно впливало на розвиток гуманітарних наук. Відтак, влада, з одного боку, своєю державною політикою робила життя науково-педагогічної інтелігенції значно кращим, а з іншого, великого значення надавала політичному вихованню науково-педагогічних кадрів та їх «високій ідейній загартованості».

Отже, вишівська інтелігенція України в цей історичний період була досить чисельною, мобільною соціально-професійною групою і займала завдяки виконуваним функціям накопичення, збереження і передачі знань важливе місце і в структурі інтелігенції, і в соціумі.

Рівень і якість життя -- це категорії, які відображають повсякденне життя тієї чи іншої групи соціуму і визначаються зарплатнею, наявністю житла, купівельною спроможністю, можливістю задоволення своїх культурно-естетичних потреб тощо. Розглянемо докладно повсякдення науково-педагогічної інтелігенції у цей період.

Як стверджує В. Крупина, саме посада визначала обсяг пільг і привілеїв, впливала на соціальний статус Крупина В. Партійно-державна номенклатура повоєнної України // Повоєнна Україна: нариси соціальної історії. -- Ч. 1, 2. -- К., 2010. -- С. 139-176.. Відповідно, рівень і якість життя представників науково-педагогічної інтелігенції залежали від посади та наукового ступеня.

За даними О. Прохоренко «до вересня 1946 р. середня ставка викладача вишу складала від 1000 до 1300 руб. <...> у 1949 р. було встановлено нові посадові оклади викладачів <...> діючим членам і членам-кореспондентам академій наук -- 6000 руб., професорам і докторам наук -- 4000 руб., доцентам і кандидатам наук -- 2000 руб., особам без вченого звання і наукового ступеня -- 1000 руб.» Прохоренко О. Науково-педагогічна інтелігенція як соціально-професійний про-шарок в 1945-1955 рр. -- С. 182-183. ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 24. -- Спр. 3514. -- Арк. 130..

Як стверджувалось в документі, що підписаний завідуючим відділом науки і культури ЦК КПУ Червоненком, від жовтня 1954 р.: «Встановлення підвищених окладів науково-педагогічним працівникам в 1946 р. створило умови для плідної творчої роботи вчених в одному закладі» .

Житлове питання для науково-педагогічної інтелігенції в цей період було вкрай незадовільним. Значна частина викладачів проживала у комунальних квартирах. Проводилися «ущільнення», в результаті чого погіршувалися побутові умови життя науково-педагогічної інтелігенції Прохоренко О. Науково-педагогічна інтелігенція як соціально-професійний про-шарок в 1945-1955 рр. -- С. 191.. Відчувалася нестача хатнього начиння.

З середини 1950-х рр. в країні розпочалися зміни. Проведення реформ мало вплив і на викладачів вишів. За даними Г. Бойко, «чи не всі виші України мали на той час невирішені житлові питання». Науково-педагогічні працівники жили у студентських гуртожитках, бараках, підвальних приміщеннях, горищах, що були непридатні для життя, винаймали квартири і кімнати. В студентських гуртожитках не було належної кількості меблів, пралень, сушилок, душових, не були належним чином відремонтовані санвузли, в деяких випадках було погане освітлення Бойко Г. Проблеми матеріального забезпечення життя і умов праці науково- педагогічної інтелігенції Української РСР у другій половині 50-х -- першій половині 60-х рр. ХХ ст. // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. -- Серія № 6. Історичні науки. -- Вип. 10. -- К., 2013. -- С. 98. Юсов С. Історик Володимир Голобуцький (1903-1993): життя, наукова і педаго-гічна діяльність. -- К., 2011. -- С. 125..

Незадовільне матеріальне становище викладачів призводило й до таких явищ, як сумісництво. Так, історик Володимир Голобуцький, який працював у Чернівецькому державному університеті, суміщав аж чотири місця роботи -- трьох вишах (два київських) та Інституті історії, що негативно позначалося на навчальному процесі ЧДУ, звідки В. Голобуць- кого звільнили у липні 1954 р., попри те, що він був висококваліфікованим спеціалістом .

Зарплата В. Голобуцького який працював у 1950 р. у Київському педагогічному інституті ім. М. Горького складала -- 2750 руб. на місяць, а навантаження було 110 годин Там само. -- С. 127.. З січня 1952 р. вчений, який був професором і в.о. зав. кафедри, перейшов на штатну посаду, і його повна ставка складала 6 тис. руб., а педнавантаження -- 340 год. Там само. -- С. 127-128.

У повоєнний період у самих вишах спостерігалося вкрай важке матеріально-технічне становище. Відчутною була нестача аудиторій та навчальних кабінетів, лабораторій і т.д. Так, у КФЕІ заняття проводились в старих будинках, переданих інституту в другу і третю зміну, в школах ввечері. Був відсутній житловий фонд для викладачів Там само. -- С. 134.. Житлове питання, точніше його невирішеність, негативно впливало на навчальний процес, адже викладачі, шукаючи місце роботи, на першому місці ставили вирішення «квартирного питання».

У 1960 р. сумісництво було скасовано. В довідці «Про грубі порушення Академії наук УРСР встановленого урядом порядку сумісництва наукових працівників» говорилося про 20,9% співробітників АН УРСР, що мали вчений ступінь і суміщали роботу.

Перевірка встановила, що відсоток сумісників значно більший, а також, що науковці АН УРСР працюють сумісниками у вишах Києва, Львова, Дніпропетровська та Харкова без дозволу Президії і взагалі без дозволу на сумісництво. Саме В. Голобуцький став об'єктом уваги з боку перевіряючих. Архівні дані зберегли інформацію про це: «Завкафедри історії УРСР Київського педінституту доктор історичних наук В. Голобуцький отримував в інституті 6 тис. руб., працював ще за сумісництвом -- старшим науковим співробітником Інституту історії АН УРСР на 0,5 ставки -- 1750 руб., <...> займав штатну посаду професора кафедри історії СРСР в Чернівецькому держуніверситеті і отримував 0,5 ставки -- 2750 руб., фактично не проводячи там ні якої роботи» ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 24. -- Спр. 3514. -- Арк. 105..

Урядом було затверджено інструкцію, згідно якої для отримання окладу по займаній посаді професорсько-викладацький склад вишів повинен був, окрім учбової, проводити і науково-дослідну роботу Там само..

Збільшувалися ставки заробітної плати викладачів. Це покращення оплати праці зустріло бурхливі дискусії в пресі. Так, на шпальтах центральної газети «Правда» від 20 лютого 1959 р. на першій сторінці було вміщено статтю «Еще раз о званиях и знаниях» Шорохов М. Еще раз о званиях и знаниях // Правда. -- 1959. -- 20 лютого. Там же..

У ній автор висловив підтримку опублікованій раніше статті в цій же газеті (стаття, на яку відреагував автор була опублікована в березні 1956 р.) про неправильну систему оплати праці наукових працівників у науково- дослідницьких і навчальних інститутах. А саме: праця науковців з науковими ступенями кандидата чи доктора наук оплачувалася значно вище, ніж така сама праця людини без ступеня.

Автор статті (сам, до слова, кандидат наук) обурювався, що кандидатська чи докторська дисертація є рентою, що давала прибуток особі, що її мала протягом всього життя. Автор також вимагав повернутися до обговорення питання про оплату праці вчених і домогтися його правильного вирішення: «І в науці має бути відновлений соціалістичний принцип оплати за працю з урахуванням її кількості і якості» .

На ці виступи у пресі не забарилася реакція вишів. Зокрема, на проведеній нараді Львівського обкому КПУ з директорами і секретарями партійних організацій вишів було обговорено існуючу на той час систему присвоєння вчених ступенів і звань, проведення конкурсів та питання оплати праці наукових працівників вишів і науково-дослідних установ. У ході обговорення було ухвалено рішення ліквідувати розрив між зарплатнею старших викладачів, що не мали наукового ступеня і кандидатів наук, а також між кандидатами і докторами наук. Також пропонувалося диференціювати оплату праці кандидатів і докторів наук в залежності від наслідків наукової роботи, «з урахуванням принципу матеріальної зацікавленості» ЦДАГО України. -- Ф. 1. -- Оп. 71. -- Спр. 231. -- Арк. 32. Там само. -- Арк. 33..

Реагували на засіданні і на закиди в пресі щодо роботи ВАКу, низької якості «Вчених записок» і «Збірників праць», що видавалися вишами. Пропозицію щодо прирівняння науково-педагогічних працівників вишів до наукових працівників науково-дослідницьких закладів було визнано недоцільним.

Аргументами на користь цього виступало те, що викладачі, окрім наукової роботи, займаються педагогічною і виховною роботою. Нарада відхилила вимоги, що лунали в пресі про розподіл зарплатні на дві частини -- за педагогічну та наукову роботу. Проте було схвалено рішення збільшити зарплатню асистентів, що повинно було заохочувати до науково-педагогічної роботи, підвищувати наукову кваліфікацію працівників та залучати висококваліфікованих інженерно-технічних працівників з виробництва на роботу асистентів у виші Там само. -- Арк. 38..

В 1957 році були запроваджені нові посадові оклади для професорсько- викладацького складу. На розмір окладу керівника впливала категорія вишу і наявність вченого ступеню і звання. Зарплатня складала від 2500 до 6000 руб. Для всіх інших викладацьких кадрів важливим був педагогічний стаж і вчений ступінь.

Так, зарплатня професора складала від 2800 до 4500 руб., доцент і старший викладач отримували від 1200 до 3200 руб., асистент -- від 1050 до 2300 руб. Викладачам вишів першочергово виділялися для закупівлі промислові і продовольчі товари. Профкоми університетів виділяли путівки в санаторії, будинки відпочинку, займалися організацією дозвілля цієї соціопрофесійної групи Батурина Ю. Научно-педагогическая интеллигенция Нижнего Поволжья в 1956-- 1964 гг.: Автореф. ... канд. ист. наук. -- Волгоград, 2011. -- С. 18..

Ціни на продукти харчування в 1950-і рр. були наступні: макарони 1 кг від 3 руб. 90 коп. до 6 руб. 45 коп., ковбаса зі свинини 1 кг. -- 17 руб., сирокопчена ковбаса 1 кг -- 39 руб. Ціни на одяг: повсякденне взуття коштувало від 291 до 346 руб., вечірні туфлі -- 410-479 руб., жіночі напівчеревики від 192-335 руб., жіноче пальто -- від 398 до 1455 руб. Цит. за: Хоменко Н. Матеріально-побутове становище студентів вищих навчаль-них закладів Української РСР в 50-60 рр. ХХ ст. // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика. -- К., 2007. -- Вип. 11. -- С. 427.

Якщо порівнювати заробітну плату, то, для прикладу, в гардеробниці вона становила 225 руб., у ректора -- 6 тис. руб., інженера Київметро- буду -- 3240 руб. Там само. -- С. 429., у працівника музею -- 400 руб. Ковалева И. Жизнь, проведенная в могиле: Исповедь археолога. -- Днепропет-ровск, 2008. -- С. 64.

У хрущовський період в країні почала відбуватись величезна житлова реформа. Тому викладачі мали змогу отримати службове житло від вишу, але за умови штатної роботи. Перевага надавалася докторам наук і професорам.

Радісною подією було отримання власного житла, названого «хру- щовкою».

Як згадує Т. Максимова: «Наша родина з чотирьох осіб, що жила в 9-метровій кімнаті, була на сьомому небі від щастя, отримавши ордер на двокімнатну квартиру... Заселення було радісним -- 30 м² жилої площі, дві суміжні кімнати. Причому суміжні були обрані свідомо: в них метраж корисної площі був на 2-3 м² більший, ніж в ізольованих. Своя (!) кухня. 5,5 м². Можна забути про туалет у дворі і кожен день приймати душ і ванну!» Максимова Т. Я родом из «хрущевки» // Родина. -- 2006. -- № 8. -- С. 19..

Порівнюючи два періоди -- пізньосталінський і хрущовський -- життя науково-педагогічної інтелігенції, приходимо до наступних висновків: значно збільшилась кількість викладачів вишів; кращим став рівень і якість життя науково-педагогічної інтелігенції, зокрема, було збільшено посадові оклади викладачів; поступово вирішувалося житлове питання. Якщо в повоєнний період викладачі жили в комунальних квартирах, підвалах або бараках, то у хрущовський період стало можливим отримання власної квартири, особливо для професорів і докторів наук. Загалом, значно зріс престиж професії викладача в суспільстві.