Урбаністика останнім часом стала одним з "модних" напрямів регіональних наукових досліджень, у тому числі в українському вимірі. З'явилося й спеціальне дослідження урбанізаційних процесів на теренах Південної України у хронологічних межах другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Константінова В.М. Урбанізація: південноукраїнський вимір (1861-1904 роки). - Запоріжжя, 2010. Відрадно, що при цьому долається обмеженість традиційних краєзнавчих підходів з виходом на системний аналіз "міської специфіки" і відносин по лінії "місто - село".

Сучасна урбаністика вивчає історію міст, їх розміщення, історію міського господарства, самоврядування, принципи містобудування тощо; пропонує класифікаційні критерії, які створюють науковий фундамент для віднесення того або іншого населеного пункту до категорії міст і для поділу міст на певні категорії. Вона йде і далі, досліджуючи урбанізацію як історичний процес підвищення ролі міста у розвитку суспільства - процес, що викликає зміни у соціальній і демографічній структурі соціуму, культурі, способі життя, психології, а також концентрацію форм спілкування. На цій основі вибудовується хоч і не в усьому безспірна, але загалом цікава концепція бісоціального характеру українського суспільства. Соціальна гібридність (бігібридність) соціуму виводиться з різної "якості соціального" у різних регіонах, у місті й на селі, а також із неправомірної практики перенесення на український ґрунт стандартів і норм "чужих" соціумів (де село як тип культури й менталітету уже практично зникло") Тарасенко В. Бісоціальний характер українського суспільства // Вектори змін українського суспільства. - С. 135-154. .

Що ж до оціночних критеріїв урбанізації, то у соціогуманітарних науках існують два основні підходи до окреслення цього терміна. Перший виходить із розуміння урбанізації як процесу підвищення ролі міст у житті соціумів - безвідносно до специфіки історичного часу, цивілізацій, суспільних систем. Другий розглядає урбанізацію як результат тих суспільних змін, які відбулися в контексті мануфактурної стадії виробництва і наступного промислового перевороту. На наш погляд, перший підхід більш продуктивний - адже важливо простежити процес формування міських традицій на різних стадіях. Уже на етапі раннього середньовіччя виявляються його найголовніші риси - зростання міських поселень, концентрація населення в них, поширення міського способу життя на сільські поселення. Надалі процеси дифузії ускладнювалися й урізноманітнювалися - перетворення сільського середовища у міське могло відбуватися шляхом як засвоєння населенням прилеглих сіл міських норм, так і переміщення елементів сільського побуту в міста, насамперед у ході міграційних процесів.

Методологія оцінки рівнів урбанізації у радянські часи базувалася на кількісних показниках (ріст міст, типи розселення тощо). У дослідженнях культурного простору міста домінував дескриптивно-класифікаційний метод, коли головне завдання дослідника вбачалося у фіксації, описанні, класифікації артефактів. Людина та її реальні потреби рідко бралися до уваги - міста, особливо нові, розглядалися здебільшого як додаток до виробництва. Нині у поняття "урбанізація" включають і якісні зміни в житті суспільства - перетворення його переважно у міське за характером праці, способом життя, розвитком культури. Саме поняття урбанізації останнім часом помітно трансформувалося: вона пов'язується не тільки і не стільки із ростом розмірів і кількості міст та збільшенням кількості зосередженого в них населення, скільки із формуванням і поширенням міського способу життя, міської культури. Домінує підхід до ролі урбанізації як інтегруючого чинника цивілізаційних процесів і структуроутворюючого механізму у формуванні соціо - культурного простору. Цивілізаційний підхід до явищ урбанізації передбачає також зосередження уваги на неоднозначності урба - нізаційних процесів, які приносять із собою не лише технічні й технологічні вдосконалення, але й нові загрози довкіллю, історико - культурній спадщині, ускладнюють проблеми захисту від епідемій, утилізації відходів тощо.

М. Доган із задоволенням констатує, що колишній гібрид - "урбаністичні дослідження" - завдяки міждисциплінарному обміну концептами, методами, теоріями, практиками, інструментарієм нині є самостійною спеціальністю. Вона включає суб-поля, які охоплюють спеціалізації соціології, географії, антропології. Соціологи (Р. Парк, Е. Берджес, Л. Вірт) та географи (Е. Ульман, А. Кросбі) виявилися особливо успішними у суб-полі "людської екології", історики (П. Берк, Ч. Тіллі) - у теоретизації своїх побудов завдяки запозиченню соціологічних концептів (структура, функції, соціалізація, модернізація, соціальна мобільність тощо). Поняттям "гібридизація" вчений позначає процес порушення традиційних кордонів спеціалізації і обміну здобутками, в ході якого і у природничих, і у соціальних науках "величезні айсберги відривалися від материкового льоду".

Вітчизняні історики, як правило, уникають загальних дефініцій міста, зосереджуючись на проблемах містобудування та історії архітектури, а також пам'яткознавства. Значною мірою це пояснюється тим, що міська історія упродовж тривалого часу існувала в Україні переважно у тісному просторі краєзнавства, віддаючи перевагу локальним сюжетам та узагальненню власного історіографічного досвіду. Створилася певна невідповідність між глибиною дослідження містобудівної практики (особливо в розрізі окремих міст) і ступенем осмислення міської історії у контексті історичної локалістики і нових явищ у сучасному урбанізмі.

Нині відповідна історіографічна ситуація зазнала певних змін: як констатує О. Журба, її прикметною особливістю став "дисциплінарний прикордонний стан, в якому історія міст, міського життя ДоганМ. Социология сферы социальных наук // Социс. - 2010. - № 10. - С. 3-13. стає предметом дослідження у двох (як мінімум) дисциплінарних дискурсах: історико-краєзнавчому і регіонально-історичному".

Варто згадати і третій напрям дискурсу - теоретики і практики містознавства створили власний "історичний канон" з акцентом на містобудівній спадщині і проблемах пам'яткоохорони. Інша річ, що спеціалізація далеко не завжди доповнюється ефективною координацією зусиль.

Ознаки системного підходу до урбанізаційних процесів у регіоні Південної України присутні у монографії В. Константінової. Урбанізацію вона розглядає як тривалий у часі процес, а міста - як субсистему більш широких систем, які включають і параметри взаємовідносин по лінії "місто - село". У хронологічних рамках 18611904 рр. дослідниця розглядає специфіку освоєння "міського простору" Південної України, типологію та динаміку змін чисельності населення міст і містечок, економічні, торгівельні, фінансові функції основних міст, проблеми соціальної стратифікації й соціальної мобільності, еволюцію систем управління тощо.

Якщо ж говорити про чинники, які гальмують процес освоєння міської культурної спадщини, то це насамперед нерозробленість теоретичних проблем історичної урбаністики. І якщо соціально - економічні аспекти міської історії ще більш-менш простежуються, принаймні у кількісному вимірі, то проблеми міської аури, міського менталітету як складові проблеми міського середовища висвітлені поверхово. Щоправда, завдяки впливу постмодернізму у дослідженні міської спадщини регіональні й локальні сюжети дедалі частіше вміщуються у специфічний екологічний, етнічний, гендерний контекст. У цьому ж напрямі діють поодинокі семіотичні прийоми культурно-історичного аналізу текстів, виявляється специфічний інтерес до мікроісторії. І все ж очевидно, що місто як духовна субстанція потребує значно більшої дослідницької уваги, ніж та, яка приділяється цій проблемі в Україні. З цим треба поспішати, бо унікальний "дух місця", який у кожному місті свій, має тенденцію до послаблення під тиском бурхливих містобудівних перетворень.

Переосмислення ролі і місця локальності в глобалізаційних процесах сьогодні йде по лінії аналізу співвідношення тенденцій до централізації й регіоналізації. На перший план виходить нове розуміння локалізму, яке виникає на перетині глобалістики з історичною синергетикою. Для простеження взаємозв'язків в "урбаністичному ланцюжку" особливо цінними можуть бути підходи, що їх Журба О.И., Портнова Т.В., Чернов Е.А. Еще раз о начале времени иКБШ // Регіональна історія України. - Вип. 3. - К., 2009. - С. 250. пропонує соціосинергетика - новий науковий напрям, який фокусує увагу на багатовекторності, варіативності, невизначеності еволюційних процесів, на хаотичності й біфуркаційності міського розвитку. Якоюсь мірою упорядкувати цю хаотичність вдається за допомогою раціональної комунікаційної системи. Що ж до локалізації, то за самим своїм призначенням пропоновані нею підходи здатні фокусувати увагу дослідника як на "больових точках", так і на взаємозв'язках всередині систем різного рангу. Оскільки локальне у його сучасному баченні виступає не як антипод, а як елемент глобального, рамки локалізації навряд чи варто обмежувати констатацією наявності певних, бодай умовних, кордонів між частинами системи. Значно продуктивнішим є підхід, коли локальне вмонтовується у те, що називають "глобально-локальною динамікою" Див.: Мазлиш Б. Глокальное и локальное: понятия и проблемы // Социс. - 2006. - № 5. - С. 23-31. Попова Т. К вопросу о периодизации историографии: проблема понятий и категорий // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. - Ч. 8-9. У двох частинах. - Ч. 2. - К., 2002. - С. 335-342. . Її зазвичай передають гібридним терміном "глокалізація", введеним у науковий обіг Р. Робертсоном.

Найбільша трудність у систематизації знання про регіони й міста полягає у тому, що прив'язка до "місця" вимагає конкретності історико-географічного контуру, але далеко не завжди місце історичної дії піддається чіткому визначенню. Т. Попова показала це на прикладі Південної України: якщо йдеться про тривалий період, вибір критерію для позначення територіальних кордонів регіону доволі складний. Вихід пропонується шукати на шляху застосування як операціонального в системі регіоналістики поняття куматоїд (від гр. хвиля). Подібно до хвиль, які виникають і розпадаються, але не зникають, об'єкти дослідження постійно змінюють свої просторові контури. Регіональна історіографія - це об'єкт з "плаваючими" контурами, таке соціокогнітивне явище, яке не піддається ідентифікації повним набором матеріально-речових якостей у кожний конкретний момент свого буття, тобто є кума - тоїдом. Явища такого куматоїдного типу, зауважує автор, потребують для визначення об'єкта періодизації власних методологічних засобів. При цьому вона застерігає, що на когнітивному рівні переплетення або різночитання змістовних полів об'єкта, що виступає під певним найменуванням, з позицій методологічної толерантності закономірне й продуктивне.

Домінуюче на початку ХХ ст. насторожено-стримане ставлення до процесів урбанізації (як до таких, що послаблюють сусідські контакти й традиційні культурно-мистецькі та духовні зв'язки) змінилося нині на протилежне - урбанізація пов'язується з впровадженням більш оптимальних форм суспільної організації. Ознаками урбанізації прийнято вважати високу частку міського населення, густоту і ступінь рівномірності розміщення міст, у тому числі великих, транспортну доступність, багатогранність видів трудової діяльності та дозвілля тощо.

Чи можна говорити про наявність у містах дореволюційної Росії ознак громадянського суспільства? Донедавна більшість істориків або взагалі не переймалася цією проблемою, або мала готову - негативну - відповідь на ці питання. Вважалося, що Росія тим і відрізняється від "нормальних", європейських країн, що її соціум був аморфним, а його середні верстви культурно, етнічно, релігійно гетерогенні. Зламати цей стереотип вдалося завдяки продуктивній співпраці міжнародного колективу вчених у рамках спеціальної дослідницької програми з проблем громадянської ідентичності й активності. На сторінках колективної монографії, присвяченої проблемам громадянської ідентичності у пізньоімперській Росії, Л. Хефнер докладно розглянув різні точки зору на проблему громадянського суспільства в Росії 1861-1914 рр., запропонувавши з свого боку поняття "місцевого суспільства" з притаманними йому ознаками самоорганізації. При цьому "громадськість" є у нього не стільки дійовим чинником, скільки комунікативним простором. Місцеве суспільство, за Хефнером, було своєрідним еквівалентом західноєвропейського "буржуазного суспільства"; але лишалося аморфним і тому не змогло відіграти роль інтегруючої, "третьої сили" між владою і масами. Зрештою воно опинилося між цими двома жорнами і було ними розчавлене.

Прикметно, що у поле зору зарубіжних авторів цієї монографії потрапили і українські міста. Приміром, Р. Лінднер, присвятивши свою статтю проблемам комунікації і громадянської ідентичності у Катеринославі, навів вичерпний перелік усіх підприємницьких ініціатив і місцевих суспільних інституцій, аж до безплатних їдалень. Г. Хаусманн предметно розглянув суспільно-політичну діяльність студентів Одеського університету у 1905-1914 рр., наголосивши на Гражданская идентичность и сфера гражданской деятельности в российской империи. Вторая половина ХК века - начало ХХ века / Отв. ред.Б. Пиетров-Эннкер и Г.Н. Ульянова. - М., 2007. - С. 49-60. необхідності вивчення процесів соціального спілкування і асоцію - вання у руслі мікроісторичних та локалістичних підходів.

Загалом в Російській імперії рівень урбанізації упродовж XVIII - ХІХ ст. був настільки низьким порівняно із західноєвропейськими критеріями, що це спричинило у зарубіжній русистиці гостру дискусію щодо застосовності термінів "урбанізація" і навіть "місто" до історії Росії цього часу. Майкл Хамм у 1977 р. на сторінках "Journal of Urban History" поставив питання гостро "Чи є міста в Росії", що, однак, не завадило йому виступити в ролі редактора двох збірників "Місто в російській історії" (1976) та "Місто у пізній імперській Росії" (1986) Hamm M. F. The modem Russian city // Journal of Urban History. - Vol. 4. - P. 39; The city in russian history // Ed. by M. F. Hamm. - Lexington, 1976; The city in late imperial Russia // Ed. by M. F. Hamm. - Bloomington, 1986. . Полемізуючи з Хаммом, Д. Бровер, навпаки, знайшов ознаки "урбаністичної революції" у Російській імперії останніх десятиріч її існування. Безсумнівний інтерес становить монографія відомого китайського історика Чжана Гуансяна "Дослідження урбанізації у ХМІІІ та ХІХ століттях у Росії", в якій він виділяє чотири періоди російської урбанізації:

1) до середини ХМІІ ст.;

2) з середини ХМІІ ст. до 1785 р.;

3) 1785-1860 рр.;

4) 1860-1917 рр. Висновок автора, який уважно простежив склад міського населення, соціальні проблеми урбанізації, еволюцію міської системи управління, зводиться до того, що причина низьких темпів урбанізації в Росії полягала у перевищенні природного приросту сільського населення над міським і невеликих масштабах міграції із сіл у міста. Зокрема, він реєструє зниження коефіцієнта урбанізації з 11,5% у 1740-х рр. до 7,1% у 1870-х рр. Чжан Найхе. Российская урбанизация в китайской перспективе: обзор исследования Чжана Гуансяна об урбанизации в России в Х'УШ-ХК веках // Российская история. - 2009. - № 1. - С. 76-80.

Серед чинників, які стримували урбанізаційні процеси у підросійській Україні, варто назвати і дискримінаційну політику царизму щодо євреїв, традиційно схильних до підприємництва і міського способу життя. Нова міграційна хвиля єврейського населення, пов'язана із поділами Польщі, налякала царський уряд настільки, що він постійно вводив обмеження на єврейське розселення. Щоправда, південну Україну обмеження торкалися найменшою мірою.

Особливості стратегії царського уряду в "єврейському питанні" і специфіку життя євреїв поза межею осілості досліджує американський професор Б. Натанс. Головним інструментом цієї стратегії він вважає "вибіркову інтеграцію", розраховану на акультурацію певних, корисних для влади категорій єврейського населення. Запроваджувалася система стимулів, розрахованих на те, щоб єврейські банкіри, юристи, громадські діячі, інтелектуали рухалися "назустріч модерну" в руслі російської культуриНатанс Б. За чертой. Евреи встречаются с позднеимперской Россией. - М., 2007. - С. 245-256, 419. . Уже в 1859 р. єврейські купці першої гільдії були урівняні в правах з російськими. Упродовж 18601870-х рр. було видано кілька законів, які дозволяли жити в містах євреям з вищою освітою і лікарям та молодшому медичному персоналу, а також ремісникам. Євреї дістали право вступати на державну службу, брати участь у міському та земському самоврядуванні. Однак Городове положення 1870 р. все ж містило вказівку на те, що навіть у містах з переважаючим єврейським населенням євреї не могли становити більше двох третин гласних міської думи і не могли обиратися міськими головамиМиллер А. Империя Романовых и национализм. Эссе по методологии исторического исследования. - М., 2006. - С. 128-129. .

Стратегія "вибіркової інтеграції" виявилася настільки ефективною, що процент євреїв в бізнесовому й інтелектуальному середовищі міст зростав дуже швидко - настільки, що у 1887 р. уряд запровадив процентну норму, яка обмежувала прийом євреїв до вищих і середніх навчальних закладів. Модернізаційний шлях, який обирала для себе найбільш "просунута" категорія російського єврейства, вів, з одного боку, до активної участі у сіоністському русі з метою відродження незалежної єврейської держави на "історичній батьківщині", а з другого - до спроб утвердження єврейського автономізму в Росії. Утім, основна маса єврейського населення віддавала перевагу традиційному укладу життя, зберігаючи прихильність до т. зв. ідішкайт - культури на основі побутової мови ідіш - і до іудаїзму, який був не лише традиційною релігією, але й основою усього стилю життя.

В СРСР курс на індустріалізацію супроводився виробленням філософії нового урбанізму. Вона виявилася максималістською не меншою мірою, ніж програма забезпечення щорічного приросту промислової продукції не менш як на третину. Міста мали стати вітриною нового ладу, і влада не скупилася на використання риторики соціальної справедливості і декларованої участі мас в системі творення нового стилю життя й управління.

урбаністика південна україна урбанізація

Навколо спрямування радянської урбаністики точилися дебати, які відразу ж набули політичного забарвлення. Гостре протистояння поглядів насамперед торкнулося проблем розселення і меж концентрації людей у містах. Т. зв. "урбаністична дискусія" 19291930 рр., організована Держпланом і Комакадемією, мала своїм фундаментом ідею відмови від "капіталістичного шляху концентрації населення" і переходу до "рівномірного соціалістичного розселення на основі знищення протилежності між містом і селом". І хоч всі учасники дискусії апелювали до Маркса, який вважав подолання цієї протилежності умовою перемоги комуністичного ладу, поділ на "радикальних урбаністів" і "дезурбаністів" проявився відразу. Перші пропонували створити нові гіперміста з величезними будинками-комунами і цілковитим усуспільненням побуту. Другі вибудовували концепцію "нового міста" як антитезу не лише "капіталістичному місту" (останнє зображувалося у вигляді потворного Молоха), але й традиційному місту як такому. Ідеальне місто мислилося як гранично децентралізоване, таке, що складається з окремих озеленених, максимально наближених до промислових об'єктів зон. Великі міста прирікалися на знищення разом з інститутом сім'ї. Лише після того, як на пленумі ЦК ВКП (б) у липні 1931 р. було категорично заявлено, що про "скасування" міст мова може йти не раніше, ніж про скасування держави, футуристичні містобудівні ідеї зійшли нанівець.

Однак і надалі концепції радянського містобудування зазнавали помітного тиску ідеологічного утопізму - з абсолютизацією "волі робітничого класу" до творення монолітного "великого суспільства" з уніфікованою системою цінностей, норм поведінки і "комуністично-космічним", за характеристикою П. Вайля, проектуванням. Своєрідна "проектна ментальність" творців багатьох утопічних проектів "міст нової епохи" живилася популярними у 20-30-х рр. ідеями докорінної руйнації старої культури й побуту і побудови на очищеному від нашарувань минулого фундаменті "зразкових" містобудівних комплексів.

Утім, на практиці "соціалістичні міста" разюче відрізнялися від проектних замальовок, а ідеологізованим зразкам-міфологемам судилася доля "паперової архітектури". Не лише містобудівні домінанти, але й міська "культура повсякдення" і сформовані на її основі соціокультурні орієнтири були, за нечисленними винятками, зовсім іншими. Попри гучний галас про соціалістичні міста як максимально наближений до людини тип поселення, більшість нових міст формувалася за моделлю робітничих селищ промислових підприємств. Індустріалізація задавала неймовірно високі темпи промислового будівництва, і проектувальники, як правило, не обтяжували себе ані плануванням нових міст, ані зручними транспортними магістралями, ані оптимізацією житлового будівництва. Примітивні бараки оголошувалися тимчасовим житлом, але залишалися ним надовго. У кращому випадку будувалося кілька показових кварталів з робітничими клубами у центрі. "Соціалістичні міста", яких було особливо багато у Донбасі, переважно являли собою мономіста з одним-двома містоутворюючими підприємствами. Хоч швидкість виникнення і зростання міст не вкладалися ні в які раціональні норми, за своїм змістом це був радше імітаційний процес. Нововиниклі міста не в змозі були повноцінно виконувати навіть функції нормального життєзабезпечення, не кажучи вже про організаційні чи культуроформуючі.

Незважаючи на пропагандистський бум навколо "соціалістичних міст" як форпостів нового способу життя, в радянській історіографії проблема генезису і розвитку соціалістичного міста серйозної уваги не привертала. Створювалися або одно - чи двотомні історії окремих міст, або праці з історії міської забудови. Інтерес до співвідношення "соціалістичної індустріалізації" та урбанізації виявила наприкінці 70-х рр. західна історіографія - спочатку у вигляді міждисциплінарного проекту, метою якого було з'ясування обставин появи нового, відмінного від доіндустріального і західного індустріального типів міст. У працях Р.Е. Френча соціалістичне місто поставало як суміш капіталістичних реліктів і елементів соціалістичного планування.М. Левін вважав структурною ознакою урбанізації в СРСР таку взаємопроникність між містом і селом, яка після двох хвиль руху селян у місто (у 30-х та 60-х рр.) створила феномен "суспільства, схожого на рухливі піски"Докладно див.: Бон Т.М. "Социалистический город" или "европейский город": урбанизация и рурализация в Восточной Европе // Российская история. - 2009. - № 1. - .

Останнім часом історія "соціалістичних міст" дістала в історіографії країн пострадянського простору істотного переосмислення, хоча у порівнянні з кількістю й інформативністю праць, присвячених проблемам села, міська проблематика істотно програє. Урбанізаційні процеси радянського часу вписуються у контекст модернізації, яка в СРСР підпорядковувалася позірному завданню "побудови соціалізму в одній, окремо взятій країні". За О. Даниліним, урбанізація, що стала наслідком "навздогінної" та примусової модернізації, набула специфічних рис, які не дозволяють класифікувати радянський "урбаністичний перехід" за допомогою класичних критеріїв. Зокрема, це стосується процесу виникнення нових міст та їхнього функціонального призначення. Місто втрачало здатність до самореалізації й самоорганізації, перетворюючись лише на "поселенський додаток" до форсованої індустріалізації. Без відповідної інфраструктури не могло бути й мови про виникнення якісно нових, повноцінних урбаністичних відносинДанилін О.М. До питання про урбанізаційно-модернізаційні процеси в Донбасі у перші повоєнні десятиліття: шахтарі в урбаністичній схемі регіону // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - Вип. 18. - К. - Донецьк, 2001. - С. 159-160. Цирель С.В. Сталинская урбанизация и упадок советской науки // Общественные науки и современность. - 2008. - № 5. - С. 111-119. . Найбільш продуктивним вважається погляд на "соціалістичне місто" як на специфічну територіальну систему, підпорядковану утилітарним завданням адміністративно-командного господарювання.

С. Цирель констатує істотне ослаблення міста до початку 30-х рр. - масовою еміграцією, високою смертністю в часи громадянської війни, репресіями серед найосвіченішої частини населення, комунальним побутом тощо. Прибуття в місто під тиском колективізації великої кількості селян, переважно "куркульських дітей", знизило загальний рівень міської культури, сприяло ато - мізації міського населення. Прагнення радянської влади "грати в народність" обернулося тим, що до виконання владних функцій найчастіше залучалися найменш освічені й непідготовлені люди. Хоча КПРС позиціонувала себе як партія міського пролетаріату, "бідняцько-пролетарських кіл", на вищих щаблях влади переважали вихідці із заможних верств села, більш цілеспрямовані й наполегливі. Надалі саме притаманний місту тип споживання, з індивідуалізацією споживчого вибору і сильним впливом мінливої моди, підірвав основи планового господарювання - рівень потреб важко було планувати і ще важче задовольняти. "Задоволення неза - планованих потреб все частіше ішло в обхід узаконених планових механізмів і дедалі сильніше руйнувало планове господарство". Негативно позначався на стані міст особливий устрій радянської імперії, який потребував постійного вправного балансування між інтересами центру і регіональних еліт.

Проблема дослідження українських міст у межах ХХ ст. ускладнена тим, що у стратегії радянської влади (і незалежної України не меншою мірою) не було виразної просторової складової. Якщо елементи останньої й існували, то вони цілком і повністю підпорядковувалися економічним завданням. Нові міста і селища міського типу формувалися слідом за створенням промислового, воєнного чи транспортного комплексу і були по суті придатком їхньої виробничої структури. Ніхто й ніколи не розглядав завдання розвитку територій як самостійні або пріоритетні; у ході районізації враховувалася лише наявність відповідних структур КПРС. З критеріями віднесення поселень до міських радянська влада довго не могла визначитися. В різні часи акцент робився то виключно на чисельності населення, то на адміністративних чи народногосподарських функціях, то на міських ознаках (рівень благоустрою, систем зв'язку тощо).

В. Вечерський слушно звертав увагу на те, що тоталітарний режим ліквідував в Україні європейське розуміння міста як самоврядної спільноти людей, пов'язаних суто міськими видами діяльності й відповідними традиціями. Натомість утвердилося азіатське розуміння міста як державної власності, місця концентрації певних державних функцій (військово-адміністративної, фіскальної, виробничої, ідеологічної тощо), де населення є чимось другорядним, що може бути при потребі замінене, переміщене, скорочене чи збільшене, а для цього - жорстко прикріплене до місця праці й проживання і контрольоване системою. Місто в СРСР, доводив він, не було самоврядною спільнотою і не мало можливостей саморозвитку; воно було не суб'єктом, а лише об'єктом спрямованих управлінських дій, які у підсумку породжували містобудівні диспропорції і хаос. Наслідком цього стала дегуманізація міського середовища, зниження його інформаційного й культурного потенціалу, варварське ставлення до історичної спадщини.

Усі ці висновки загалом справедливі, хоч не можна не бачити і тих здобутків, які були пов'язані зі створенням упродовж півстоліття нової урбаністичної культури і значним зростанням участі українців в урбанізаційному бумі. О. Субтельний наводить промовисті цифри: чисельність міських мешканців УСРР між 1926 і 1930 роком подвоїлася, а перед початком Другої світової війни в містах вже мешкав один з трьох жителів. Понад 58% міських жителів були українцями, причому тепер вони зосереджувалися переважно у великих містах.

Інша річ, що система управління містами і організації життєзабезпечення міських мешканців виявилася украй недосконалою. За Конституцією УСРР 1919 р. і Положенням ВУЦВК, що набуло чинності в Україні 1922 р., вищим органом влади на території міста була міська рада. Однак повноваження міських рад, з одного боку, і повітових (окружних) та волосних (районних) виконкомів, з другого, не були належним чином розмежовані, внаслідок чого ухвали міських рад часто не виконувалися. Лише у жовтні 1925 р. ВУЦВК Вечерський В. Спадщина містобудування України. - С. 10-12. Субтельний О. Україна. Історія. - С. 355. затвердив перше "Положення про міські і селищні ради УСРР", але і в ньому функції міськрад були слабо регламентовані, до того ж міськради не мали права розпоряджатися власними коштами. Добилися створення власного апарату і виокремлення міського бюджету міськради лише у жовтні 1927 р., коли було прийняте нове "Положення про міськради УСРР" Гребеннікова О.В. Міста Донбасу в 20-х роках ХХ ст. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - Вип. 18. - С. 149-150. Підгаєцький В.В. Основи теорії та методології джерелознавства з історії України ХХ століття. - Дніпропетровськ, 2001. - С. 255. .

Критерії поділу населення на міське і сільське в радянській практиці часто зазнавали змін. Під час проведення всесоюзного міського перепису населення (15 березня 1923 р.) до категорії міських були віднесені поселення, затверджені у цьому статусі адміністративно, а також ті, де головним заняттям населення не було сільське господарство. Об'єктами обстеження стали всі губернські й повітові міста, всі поселення, що мали міські й селищні ради, а також передмістя, які не були включені до складу міської території, але підтримували з містом тісний економічний зв'язок. До категорії міст були віднесені селища при фабриках, заводах, станціях, дачні селища при кількості мешканців не менше 500 осіб тощо. Категорія "місто" виявилася, отже, дуже розмитою. Приміром, до числа міст потрапило звичайне село Вербовець, але не потрапили ні Юзівка, ні Кривий Ріг. Всього цим переписом було зафіксовано 621 місто.

Прагненням до централізації й уніфікації у територіальному плануванні було продиктоване практичне знищення радянською владою містечок як традиційно притаманної Україні форми розселення. Як спробу унормувати поняття "місто" і "містечко" можна розглядати затверджену ВУЦВК і РНК УСРР "Інструкцію про порядок перечислення залюднених пунктів до розряду міських або сільських осель" (квітень 1924 р.). За нею містом вважалося поселення з кількістю жителів не менше 10 тис. чоловік. Поселення, в яких жили від 3 до 10 тис. чоловік, вважалися містечками (за умови переважно неземлеробських занять населення). При віднесенні поселення до розряду міського до уваги бралися, крім кількості населення, відсоток мешканців, зайнятих у промисловості і сільському господарстві, наявність промислових і комунальних підприємств, культурно-освітніх і медичних закладів, торговельної мережі, ступінь благоустрою. Відповідно до цих критеріїв майже 40% давніх міст України втратили свій статус, водночас деякі містечка й села стали містами.

У ході здійснення адміністративної реформи 1924-1925 рр. містечка зникли як такі. Спеціальною постановою ВУЦВК від 28 жовтня 1925 р. запроваджувалося досить громіздке поняття "селище міського типу". В такий спосіб здійснювалася уніфікація типології поселень в масштабах всього СРСР, яка без будь-якої потреби знищила притаманну Україні специфічну форму організації міського розселення. Водночас селяни одним розчерком пера перетворювалися у міських жителів: за перші 10 років радянської влади до категорії селищ міського типу в УРСР було переведено втричі більше сільських поселень, ніж за попередні 300 років.

Формально селище міського типу повинне було мати понад 2 тис. жителів, зайнятих переважно у промисловій сфері та сфері обслуговування, а також бодай мінімальну за міськими мірками інфраструктуру. Але на практиці ці критерії витримувалися рідко; частіше селищем міського типу ставало звичайне велике село. Як вважає А. Івченко, "хибне припущення, що можна штучно перевести населення з категорії сільського в міське без майже будь-яких на те об'єктивних передумов, призвело до некерованого (з погляду здорового глузду) зростання кількості містечок в Україні"Івченко А. Містечка України. Довідник. - К., 2000. - С. 4. Голос України. - 1995. - 15 червня. . У ході цього процесу, який тривав впродовж усього періоду існування радянської влади, руйнувалася специфічна аура колишніх містечок і водночас створювалася нічим не виправдана селекція сільських поселень. У Польщі, Білорусі, країнах Балтії містечка збереглися. Тому обґрунтованими, на наш погляд, є пропозиції відкинути нічим не виправдане негативне ставлення до містечок і повернути в українську мову, у наукові видання, а, можливо, і в правове поле поняття "містечко".

За переписом населення 1926 р. на підрадянській Україні 402 поселення були визначені як міські. За більшістю з них цей статус закріплювався за поданням Центрального статистичного управління. Але існувала практика офіційного визнання того чи іншого поселення міським, і тому запропоновані ЦСУ критерії постійно переглядалися. Приміром із 102 міських поселень Сталінської області офіційно були затверджені такими лише 11, а у Ворошиловградській області з 55 офіційно було визнано міськими лише 7.

Бурхливий розвиток урбанізаційних процесів в Україні у 2030-х рр. мав чимало від'ємних рис. За даними ЦСУ УСРР, природний приріст міського населення з 1923 по 1926 р. становив 1 115 тис. чоловік, а механічний - 775 тис. Надалі ця тенденція зазнала змін: з 1926 по 1931 р. природний щорічний приріст населення міст становив на 1 тис. жителів 10,2 чоловік, а механічний був у 4 рази більший. Поповнювався робітничий клас переважно за рахунок вихідців із села - за даними статистичного відділу Наркомпраці УСРР у промисловості на кожні 100 зарахованих припадало вихідців із села: у 1925-1926 рр.44,3%, у 1926-1927 рр. - 36%, у 19271928 рр. - 31,2% Ідріс Н. Вплив міграції сільського населення в 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст. на національно-культурне відродження міст УРСР // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Зб. статей. - Вип. 7. - К., 2004. - С. 57. Докладніше див.: Ідріс Н. Особливості процесу "українізації" різних соціальних груп міського населення УСРР (20 - початок 30-х рр. ХХ ст.) // Український історичний збірник. - Вип. 6. - К., 2004. - С. 235-236. .

Проте процеси ініційованого правлячою партією перетворення суспільства "на міських началах" не супроводилися, як це було у більшості країн Заходу, формуванням міських спільнот на фундаменті самоорганізації. Урбанізація 20-30-х рр., у ході якої міське населення УСРР зросло більш як удвічі, була продиктована завданнями "соціалістичної індустріалізації" і супроводилася цілеспрямованою політикою по перетворенню робітничого класу в опору системи. Феномен запізнілого індустріалізму в СРСР дістав найбільш виразний прояв у підпорядкуванні економіки політиці. Урбанізація була жорстко прив'язана до створення могутнього військово-промислового комплексу і мала всі ознаки штучності й нехтування елементарними життєвими потребами людей.

Притаманний компартійній системі "індустріальний фетишизм" диктував логіку не просто прискореної, але форсованої індустріалізації, об'єктивних умов для якої не існувало. Довелося запровадити систему централізованого розподілу, включно з картковою системою. Соціальна ієрархія в містах вибудовувалася за принципом доступу до системи матеріальних благ, що одночасно стимулювало як гострий товарний дефіцит, так і корупцію. Неприродний симбіоз плану й ринку формував викривлену, утриманську психологію - людина звикала до цілковитого одержавлення власного життєвого простору, "давальницької системи", загальної зрівнялівки. Конформізм, заохочуваний згори, ставав домінантою свідомості і регулятором поведінки.

Такі умонастрої радянську верхівку цілком влаштовували - система постачання стала досить ефективним інструментом забезпечення лояльності населення до влади. Головним ідеологічним постулатом, яким визначався напрям урбанізаційної політики, була "перебудова побуту"; відтак і синонімом "будівництва соціалістичних міст" стало "культурно-побутове будівництво". Нові міста часто називалися "робітничими селищами" і довго лишалися ними, насамперед за украй примітивною інфраструктурою. Більш-менш пристойний вигляд мали лише робітничі клуби. Система впливу на особистість через клубну систему, школу, засоби комунікації, літературу, мистецтво створювала потужний ідеологічний прес, який виступав знаряддям уніфікації, русифікації, переідентифікації на основі нових моральних цінностей.

Утім, завдання створення "соціалістичних міст", яке постійно декларувалося правлячою партією, реалізувати не вдалося - насамперед через нестачу потрібних для цього коштів. Перенаселені "комуналки", бараки, черги у магазинах, практична відсутність зручного транспорту, складна криміногенна ситуація лишалися ознаками міст впродовж усього міжвоєнного періоду. У таких містах панувала своєрідна "псевдоторгівля", пов'язана із системою розподілу дефіциту, були начисто відсутні умови для розвитку приватної ініціативи.

Прикметною ознакою довоєнного міста України стало його "оселянювання". Приплив у міста великої кількості селян привносив у міське середовище систему цінностей, притаманну селу, міська ж культура не мала належних умов для свого розвитку. Російський історик О. Ахієзер мав рацію, коли писав, що в СРСР "відбувалася не стільки урбанізація, скільки псевдоурбанізація, не стільки інтелектуалізація села, скільки "оселянювання" міста"Ахиезер А.С. Россия: Критика исторического опыта (Социокультурная динамика России). - Т. 1. - Изд. 2. - Новосибирск, 1997. - С. 577. Ахиезер А.С. Миграция в российской истории // Полития (Москва). - Зима 20042005. - № 4. - С. 73. . Він же звертав увагу на те, що спроби поєднати індустріалізацію з архаїчним ставленням до праці наперед були приречені на невдачу. А гіпертрофія адміністративної інтеграції вступила у гострий конфлікт з різнобарвністю культурних регіонів, локальних територій, міграційних уподобань, перетворивши зрештою цей конфлікт у найважливіший чинник дезорганізації суспільства і держави.

Для Донбасу одним із джерел нестабільності стала проблема шахтарських міст. На "парадоксальний характер" їхньої поселенської структури звертає увагу І. Кононов. Класичні міста, на відміну від сіл, виникають на суспільних зв'язках. Шахтарські ж міста виникли на ресурсах і виявилися цілком залежними від суспільного попиту на ці ресурси. Кожне з шахтарських міст має або моновиробничий, або моногалузевий характерКононов І.Ф. Донбас в етнокультурних координатах України (соціологічний аналіз). Автореферат. - К., 2005. - С. 22. Гогохія Н.Т. Урбанізаційні процеси в Донбасі в 30-х рр. ХХ ст. // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє. - С. 310-326. . По суті шахтарські міста демонстрували багато в чому особливий, "напівміський" спосіб життя і такий же тип культури. Деякі з них взагалі втрачали ознаки цілісного об'єкта, перетворившись в агломерації окремих робітничих селищ. У наш час це суттєво обмежило можливості адаптації шахтарів до нових умов, створених реаліями суспільної трансформації.

Процеси "оселянювання" міст прискорилися після 1937 р., коли відповідно до циркуляру Держплану СРСР "Про склад і мережі держпунктів" (21 січня 1938 р.) до складу міст почали включати всю територію, яка обслуговувалася міськрадами. Населення передмість, яке до цього міським не вважалося, поповнило міське, хоч цим розмивався критерій "несільськогосподарських занять" городян. Згідно з переписом 1939 р. населення Сталінської області, приміром, зросло удвічі проти 1926 р., причому три чверті його вважалося міським. Тут налічувалося 120 міських поселень (31 місто і 89 селищ міського типу). Деякі дослідники характеризують такі темпи урбанізації як патологічні. За Н. Гогохією, відірвані від родинних коренів, звичайного укладу життя, вчорашні селяни зустрілися в містах "із сумною реальністю 30-х років: войовничою антирелігійністю, ідеологічною обробкою, відчуттям ворожості оточення, безкультур'ям, що панувало серед робітництва новобудов. Певна штучність урбанізації за директивними планами призвела до трансформації міста як системи, що саморозвивається, у своєрідний додаток до промислових підприємств, населення якого не мало нормальних умов до пристойного життя".

Далеко не скрізь в Україні урбанізаційні процеси супроводилися поліпшенням естетичного вигляду міських кварталів. Централізоване керівництво архітектурою і містобудуванням в СРСР спиралося на усталені канони функціоналізму і підпорядковувалося завданням уніфікації "соцкультпобуту". Саме місто не мало ресурсів розвитку, а єдиною можливістю дістати якесь фінансування була згода на розміщення в містах все нових, часто шкідливих виробництв. Окрім прямої шкоди для екології цим зумовлювався постійний приплив у міста селян, які не встигали адаптуватися до міського способу життя і поповнювали ряди маргіналів, байдужих до проблем окультурення середовища, а то й налаштованих на безглузді руйнівні дії.

Ще один, не менш гострий конфлікт створювала непослідовність політики українізації. Влада намагалася перетворити її в інструмент "радянізації" міст і посилення їхнього впливу на україномовне село. Натомість досягла протилежного результату - місто стало осередком формування нової міської ідентичності і своєрідної народнокуль - турної мобілізації з характерним модерністським спрямуванням. "Ця нова ідентичність, - констатує Г. Лібер, - тепер була зосереджена у містах, відображаючи зміну становища українців у міських центрах від маргінальності до більшості. Найважливіше, що симбіоз швидкого зростання міст та українізації призвів до розладу старих відносин та ієрархій у містах. Еволюція нових відносин, особливо виникнення малої (проте непомірно впливової) групи українсько-російських інтелігентів та зацікавлення русифікованих українців культурою мали глибокі наслідки. Врешті-решт утвердження українських еліт у містах ставило під сумнів не тільки монопольну позицію перед тим домінуючої російської мови, а й російську політичну гегемонію".

Наслідком українізації стало істотне зменшення розбіжностей у національній ідентичності Наддніпрянщини, Поділля, Волині, з одного боку, і промислового Південного Сходу, з другого. Усвідомлення того факту, що українізація сприяє консолідації національно свідомих прошарків суспільства, змусило правлячу партію відмовитися від проголошеного курсу і жорстоко розправитися не лише з носіями ідеології "націонал-комунізму", але й практично з усією партійною й радянською верхівкою УСРР.

Політика українізації у цих умовах продовжувалася швидше за інерцією і мала виразну тенденцію до затухання. У партійних інстанціях, засобах масової інформації постійно проводилася думка про те, що має існувати і існує на практиці грань між цілями і методами українізації, що її проводять партія і радянська влада, і "цілями і методами українізації, здійснюваної безпартійною інтелігенцією". У дальшому в партійних документах і у виступах керівників неодноразово наголошувалося на тому, що зближення між Лібер Ю. Питання національної ідентичності в містах Радянської України в 20-х роках ХХ ст. // Режим доступу: http: //www.franko. lviv.ua. комуністами і безпартійною інтелігенцією, яке відбувається у ході політики коренізації, в принципі небажане і є доказом того, що боротьба проти буржуазного націоналізму здійснюється в недостатній мірі.

Досвід 20-30-х років показав, наскільки небезпечним може бути розрив між словом і ділом, коли декларування національних пріоритетів сполучалося з викорінюванням "буржуазного націоналізму". Практика "подвійних стандартів" згубно позначилася на моральному стані суспільства, зробила фальш нормою суспільного життя. Зневірене і деморалізоване суспільство не тільки спокійно відреагувало на згортання політики українізації, але й допомагало владі розправлятися з поборниками національних цінностей.

У таких умовах широких масштабів набуло явище криптоетнічності, тобто зміни паспортної національності під тиском обставин. Величезна маса людей - розкуркулених, втікачів із села внаслідок голоду, "вичищених" із наукових і культурно-освітніх установ тощо - воліли зникнути з місць постійного проживання, "загубитися" навіть ціною відмови від власного імені, не кажучи вже про національність. Поповнюючи міську армію маргіналів, вони створювали прошарок людей, демонстративно байдужих до національної культури. Власне на них і робили ставку ті, хто під виглядом критики "перегинів" у проведенні українізації розпочинав нову кампанію цілеспрямованого русифікаторства.

Окремо слід сказати про міську топоніміку як про знаряддя уніфікаційної політики радянського режиму. Перейменування розглядалося ним як складова частина творення політичного міфу з одночасним руйнуванням попередньої історико-культурної традиції. Починаючи з 20-х рр. ця робота суворо регламентувалася і контролювалася центром. Особливого розмаху вона набрала у 40-х рр. - лише з 1 січня 1941 по 1 вересня 1946 р. на території тогочасної УРСР було здійснено близько 5 тис. перейменувань. У часи розвінчання культу особи виявилося, що впродовж 19241953 рр. в республіці адміністративно-територіальним одиницям різного рівня було надано 56 назв, пов'язаних з іменем Сталіна. І у наш час (за довідником "Адміністративно-територіальний устрій України" 2005 р.) карту України "прикрашають" понад 60 населених пунктів із назвою Ленінське (Ленінка, Леніно-Ульянове та ін.), понад 90 - з назвою Жовтневе (є навіть Жовтнева Революція), 8 - із назвою Комінтерн (Комінтернове), 30 із назвою Комсомольське (Комсомольська Комуна), 37 із назвою Первомайське і понад 50 - Перше Травня "Українізація" 1920-30-х років: передумови, здобутки, уроки. - С. 177-190. і Першотравневе. Є і такі дивні покручі, як Красний Октябр, Красний Пахар, Красні Окни та ін.

Повоєнні роки стали в Україні періодом інтенсивного промислового будівництва, що потягнуло за собою нову міграційну хвилю. Лише протягом 1959-1963 рр. в республіці було побудовано 35 нових заводів і понад 250 великих хімічних виробництв. Територія України забруднювалася відходами мінерально-сировинного комплексу удесятеро інтенсивніше, ніж СРСР в цілому. Техногенне навантаження на природу у 6-7 разів перевищувало загальносоюзний рівень.

Бездумне освоєння простору особливо гостро давалося взнаки в Донбасі, де навколо великих промислових монстрів, на місці старих сіл і хуторів, виникали нові міста. Докучаєвськ, Вуглегірськ, Українськ, Шахтарськ та інші міста стали своєрідними символами нової забудови - як правило, без генеральних планів і врахування екологічних перспектив. Боротьба з "архітектурними надмірностями", яку ініціював М. Хрущов, також сприяла тому, що нові міста були безликими і небезпечними для проживання. Нарощування виробничих потужностей супроводилося розростанням міст і селищ до такої міри, що вони майже впритул наблизилися один до одного. За 30 років - з 1939 до 1969 - в Україні кількість міст і селищ міського типу зросла з 733 до 1242 - на 63% Даниленко В. "Інтернаціоналізація" Радянської України (друга половина ХХ ст.) // Актуальні проблеми вітчизняної історії ХХ ст. - Т. 2. - К., 2004. - С. 218. Народне господарство Української РСР у 1972 році. Статистичний щорічник. - К., 1974. - С. 8. .

Уже в 70-х рр. стало ясно, що можливості екстенсивного розвитку економіки Донбасу загалом вичерпані, а навантаження на екологію перевищує усі допустимі норми. Але гонитва за "показниками росту" унеможливлювала скільки-небудь тверезий аналіз ситуації. Більше того, за випробуваною в Донбасі моделлю здійснювалося і освоєння нових районів вуглевидобутку - Західного Донбасу, Львівсько-Волинського басейну.

Неоднозначним виявився вплив на соціогуманітарну сферу в регіоні бурхливого процесу розвитку агломерацій, що стали на півдні провідною формою розселення. Процес утворення агломерацій фактично почався на Донбасі і у Придніпровському регіоні у кінці 50-х рр., коли міста впритул наблизилися одне до одного. На 45 км уздовж річки Кривий Торець розтягнувся ланцюг міст Костянтинівка - Олексієве - Дружківка. Горлівка майже наблизилася до Єнакієвого, до складу якого входили понад 10 селищ міського типу. Лисичанськ виявив тенденцію до зростання з Рубіжним і Пролетарським. Наслідком великих проектних і дослідницьких робіт, проведених у 1957-1959 рр., став висновок про доцільність перетворення нововиниклих агломерацій у групові системи з відповідною інфраструктурою життєзабезпечення. Дніпропетровсько-Дніпродзержинська та Донецько-Макіївська агломерації виступали при цьому у ролі еталонних зразків. Спорудження газоводу Дніпропетровськ - Кривий Ріг значною мірою розв'язало проблему газифікації; тролейбусне сполучення, у тому числі міжміське - проблему транспорту. У 70-і рр. у Південній Україні з'явилися три міста з мільйонним населенням - Одеса, Дніпропетровськ і Донецьк. З 19 українських агломерацій, в яких проживала понад третина населення країни, 12 розташовувалися у південному регіоні. У Кримській області чисельність міського населення перевищила 67%, в Одеській - 62%, у Миколаївській - 60%. У 1970 р. у 5 найбільших містах Донецької області - Донецьку, Макіївці, Жданові, Горлівці, Краматорську - мешкало 55% населення області; при цьому тут було зосереджено 60,7% робітників і службовців, які виробляли 59,7% валової продукції підприємств.

Особливістю Одеської агломерації було функціональне поєднання промислових, транспортних, адміністративних, освітніх, рекреаційних функцій. Розташувавшись уздовж Чорного моря на 120 км за генпланом, розробленим 1966 р., Одеса мала розвиватися в єдиному комплексі з містами-супутниками Іллічівськом та Овідіополем. До складу агломерації поступово втягувалися Білгород - Дністровський, селища міського типу Теплодар та Южне.