Гуманітарна реінтеграція окупованих територій Криму та Донбасу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Гуманітарна реінтеграція окупованих територій Криму та Донбасу

Степико Михайло Тимофійович,

доктор філософських наук, професор

Метою статті є аналіз проблем, стану та задач гуманітарної реінтеграції окупованих територій Донбасу та Криму в український соціокультрний простір. Окреслються шляхи, чинники та механізми подолання кризи української ідентичності на цих територіях, визначаються напрями консолідації суспільства на засадах українських цінностей. Як пріоритет гуманітарної реінтеграції окупованих територій Криму та Донбасу розглядається їх мовна, культурна та ціннісна українізація.

Ключові слова: гуманітарна реінтеграція, українізація, світоглядно-ціннісні орієнтації, ідентичність, російська агресія, сепаратизм.

Як показують останні соціологічні дослідження, найбільшими загрозами для стабільного розвитку України більшість опитаних її громадян вважають заморожування конфлікту на Донбасі та надання окупованим тут територіям особливого статусу [1]. Відтак пріоритетним напрямом протидії сепаратистським практикам на Донбасі та в Криму є реінтеграція окупованих територій в український соціум. Причому ця реінтеграція є не стільки економічною чи політичною, скільки соціальною та гуманітарною. Бо йдеться про найбільш складний, довготривалий та багатофункціональний процес їх включення в український національний простір, подолання переважно негативного ставлення до країни та Української держави. Його змістом є кардинальна зміна свідомості мешканців окупованих територій, розвінчування ідей, цінностей, стереотипів, ідеалів «русского мира», міфів про Росію як «землю обітованну», подолання ментальності «радянської людини» або «совка».

За часів існування України у складі СРСР та за відсутності цілеспрямованої української етнополітики за часів незалежності, в країні збереглися цілі регіональні ареали (Донбас і Крим) громадян, далеких від української ідентичності із власними складниками: російською мовою та культурою, символікою, героями та антигероями, ціннісними орієнтаціями, звичаями, традиціями тощо. Згідно із соціологічним опитуванням мешканців Донбасу як на окупованій, так і на звільненій території, найбільш позитивними подіями респонденти назвали перемогу СРСР у війні 1941-1945 р, перемогу над Наполеоном у 1812 р, хрещення Русі в 988 р, утворення УРСР у 1917 р, проголошення Російської імперії у 1721 р, а найбільш негативними Помаранчеву революцію 2004 р, розпад СРСР, створення Української повстанської армії в 1942 р, заснування ОУНу 1929р, Майдан 20132014 рр. Найпозитивнішими діячами «української» історії серед мешканців Донбасу є цар Петро I, який проголосив Російську імперію, та князі Володимир і Ярослав (за російською версією як засновники російської держави). А головними «антигероями» української історії там виступають С. Бандера, В. Ющенко та П. Порошенко (останні як діячі Помаранчевої революції та Революції Гідності) [2].

Можна пригадати, що ще в кінці 1990 року лідер «Народного руху Луганщини» В. Чекер у всесоюзній «Литературній газеті» і в областній пресі так декларував позицію луганських партократів в умовах перебудови: «надання Донбасу нового економічного, політичного і соціального статусу». «Наш рух, проголошував В. Чекер, виступає за автономію в рамках України, якщо республіка підпише союзний договір. А якщо цього не відбудеться, тоді мова може йти лише про перехід в юрисдикцію РСФСР» [3].

До формування окремої «регіональної ідентичності» доклався і донецький кримінально-олігархічний клан часів президентства В. Януковича. Як підкреслюють фахівці НІСД, реалізацію цього «проекту» здійснював донецький і луганський корумпований істеблішмент під прапорами відповідних обласних організацій Партії регіонів, КПУ, інших проросійських сил, зокрема, і бюджетним коштом (наприклад, регіональна цільова програма «Патріот Луганщини» на 2011-2014 роки, затверджена рішенням Луганської обласної ради від 25 лютого 2011 року № 3/12) [4]. Водночас навіть у Луганській області, наприклад, як стверджував її нещодавній очільник Г. Тука, є окуповані райони, в яких до 75 % населення орієнтовані проукраїнськи.

Формуванню регіональних соціокультурних анклавів, альтернативних українській національній ідентичності, сприяла і неоднозначна та часто популістська етнонаціональна політика держави, особливо стосовно мовної проблеми, загравання у процесі різноманітних виборів частини українського політикуму з проросійськи налаштованим електоратом Сходу України та Криму, відсутність єдиного національного гуманітарного простору.

Цей простір є середовищем, у якому і завдяки якому виробляється, існує і функціонує система ідей, цінностей, ідеалів, міфів, стереотипів, образів, що впливають на свідомість людей і, таким чином, зумовлюють та визначають напрями поступу нації і держави. Його непорушність є запорукою національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності держави. Саме тому так послідовно, цілеспрямовано розбудовують і захищають від різноманітних впливів свій власний гуманітарний простір розвинені держави світу або ті, що претендують бути такими. Цей складний духовно-ціннісний комплекс формується взаємодією систем освіти, культури, виховання, науки, засобів масової інформації, у цьому просторі функціонує історична пам'ять, розгортаються конкуруючі ідеології, які борються за вплив на суспільну свідомість.

Порушення цілісності й повноти національного гуманітарного простору обумовлює істотні відмінності у системах цінностей, політичних орієнтаціях громадян, виборі ними джерел інформації про культуру, дозвілля та суспільно-політичні події, які презентують різні сегменти цього простору. Ці відмінності можуть формувати образ «Іншого», а то й «Чужого», спроектований на стереотипного мешканця іншого регіону або члена іншої соціальної групи, утворювати в масовій свідомості підґрунтя для міжрегіональних, міжетнічних конфліктів аж до глибоких «цивілізаційних розламів», що зараз спостерігається в окремих районах Донецької та Луганської областей і в Криму.

Тому визначальним пріоритетом гуманітарної реінтеграції окупованих територій Криму та Донбасу є їх мовна, культурна та ціннісна українізація, з огляду на те, що, на відміну, наприклад, від Грузії, тут сепаратистський рух має здебільшого не етнічне, а політичне підґрунтя. Показово, що на референдумі 1991 року 80 % населення Донецького і Луганского регіону проголосували за незалежність України. В 2014-му тільки 30 % прийняли рішення приєднатися до Росії [5].

Винятково важливими є певні оптимальні пропорції в обсязі та часі, а також граничні межі, за які українізація не має виходити, аби не стати тотальною та примусовою. Зокрема, має йтися про певні гарантії культурного самовизначення для російськомовного населення. Відсутність таких гарантій і чітких механізмів українізації не сприятиме подоланню страху втрати ідентичності цими громадянами, які часто навіть найдрібніший факт реального чи уявного розширення сфери вживання української мови розцінюють як зазіхання на їхню ідентичність або навіть як особисту образу та приниження.

Роль мови в національній самоідентифікації визначальна. Як приклад, можна згадати, що молода держава Ізраїль творила свою державну мову практично з нуля, бо іврит був на той час не живою, а книжною мовою, у якій бракувало тисяч і тисяч слів новітньої лексики й термінології. На початках в Ізраїлі забороняли розмовляти іншими мовами, крім івриту, не тільки в різних закладах та школах, а навіть на вулиці.

Першочерговим завданням українізації окупованих територій є обмеження тут впливу російських та сепаратистських ЗМІ. На окупованих територіях як у Криму, так і на Донбасі українські канали були відімкнені в першу чергу. Було повністю закрито доступ навіть до ресурсів інтернету. Але неприпустимо і те, що навіть у зоні проведення АТО зараз домінує сепаратистський або російський контент. І в звільнених Краматорську чи Сєверодонецьку можна практично безперешкодно дивитися російські та сепаратистські канали. Росія розуміє цей важіль впливу на свідомість людей, бо, як відверто сказав патріарх РПЦ Кіріл: «Там, где звучит русское слово, там русский мир».

А в Україні і далі, після багатьох скандалів, діють проросійські ЗМІ, такі як канал «Інтер» чи видання «Вести», інтернет-видання «Політнавігатор», «Голос правди» тощо. І, як показує практика, журналісти-сепаратисти і далі працють у таких виданнях і навіть потрапляють до вищих органів державної влади. Окрім того, йде банальне скуповування чи підкуповування медіа в Україні якщо не безпосередньо росіянами, то їхніми агентами. «Скуповують» вони й українських співаків та акторів, перетворюючи їх на «своїх». Усе це призводить до того, що чимало українців починають себе вважати «людьми російської культури». Водночас у маршрутках звучить російський шансон, а в Почаївській лаврі продають книжки про так званих «героїв Новоросії», і гурти, що підтримують анексію Криму, виступають у Києві.

Між тим в Україні вже виросло покоління людей, які не просто хочуть, а вимагають українського продукту в українському ефірі. Електронна петиція на сайті Президента України щодо закриття українського ефіру для відеота аудіотоварів Росії наразі набрала майже необхідну кількість голосів [6].

Головною ж проблемою гуманітарної реінтеграції окупованих територій Донбасу може стати відсутність інтелігенції як її суб'єкта. На відміну від Криму, де таку роль можуть виконувати кримські татари. Не випадково «губернатор» Севастополя хоче позбутися кримських татар як «інструменту українізації».

На сьогодні переважно інтелігенція Донбасу залишила його територію. Частина її виїхала до Росії, більша частина до України. Світовий досвід свідчить, що якщо ці люди за рік або два не отримують можливості повернутися назад, то протягом цього періоду вони уже знаходять роботу, заводять друзів та зв'язки і не мають жодного бажання повернутися на колишнє місце проживання. Як наслідок, Україна може зіткнутися з гострою гуманітарною проблемою, коли навіть після звільнення цих території ми отримуємо територію, заселену переважно люмпенізованими громадянами, для яких головним завданням стане пошук ного «хазяїна» регіону та ціннісна аномія.

Окрім того, важливим чинником українізації окупованих територій має стати формування довіри їх мешканців до країни та влади. Треба подолати синдром страху мешканців окупованих територій перед Україною та її силовими структурами, який свідомо нагнітається російськими та окупаційними ЗМІ. Можна припустити, що рештки упередженого ставлення до України та центральної влади зберігаються в населення Донбасу та Криму винятково через недоступність там українського телебачення та українських засобів масової інформації. Натомість російське телебачення тут приймається на будь-яку хатню антену, і люди дізнаються про те, що діється в їхньому регіоні, тільки через Москву.

Тому головне налагодити двосторонню комунікацію з мешканцями цих територій, орієнтуючись на їхні потреби та інтереси. Хоча Донбас та Крим живуть у власному міфологічному інформаційоному полі, стосовно поширюваного контенту ЗМІ слід виходити з того, що завоювати довіру людей можна лише на основі задіяння тренду потреб та інтересів населення. І висновок тут очевидний: Україна переможе кремлівську пропаганду лише реальними усвідомленими діями ук сфері економіки, політичними реформами і військовими успіхами на фронті, бо основна перевага українців у війні з російським агресором полягає в тому, що правда на нашому боці. Водночас, щоби зменшити вплив російської пропаганди на українців, потрібно не лише заборонити роботу пропагандистських медіа, що ретранслюють позицію Кремля, але й розвіювати міфи про покарання за співробітництво із сепаратистами.

Мешканців окупованих територій залякують тим, що в Україні їх будуть вважати колаборантами і зрадниками. Донецькі пенсіонери, наприклад, переконані: їх одразу заарештують на лінії розмежування, тільки-но вони спробують виїхати на підконтрольну Україні територію, бо вони взяли гроші від адміністрації самопроголошеної республіки... Так само вважають і ті, хто виїжджав до Росії через неконтрольовану ділянку кордону. Третя велика група, яка сама записала себе в злочинці, це рядовий персонал соціальних і муніципальних структур. Це лікарі та медсестри, працівники комунальних служб і громадського транспорту, інтернатів, притулків. Ті, хто надає базові соціально-адміністративні послуги населенню і тому змушений виконувати розпорядження керівних інстанцій самопроголошеної республіки. Вони теж вважають, що оскільки «ДНР» для України терористична організація, а вони керуються її правилами, то це робить їх колаборантами і зрадниками.

Існує тут і категорія громадян, просто ображених на Україну, яка вважає, що якби їх просто відпустили, як Крим, тоді все було б нормально.У цих людей немає ключового ментального компонента вони не здатні на будь-які зміни і не зможуть прийняти ці зміни. Їх внутрішня катастрофа в тому, що вони не можуть відірватися від Росії і в цьому їх головна загроза для України. Російська пропаганда у цьому випадку слугує лише інформаційним прикриттям справжніх мотивацій та побажань багатьох мешканців Донбасу та Криму.

А в Криму за два роки засобами російських та кримських ЗМІ, які підконтрольні Росії, очільниками окупованої території створено атмосферу нетерпимості, ненависті до проявів української ідентичності: від українських активістів до української культури, мови. Найбільш яскраві приклади використання мови протистояння зібрані в аналітичній доповіді про політично мотивовані переслідування і дискримінацію за ознакою українських переконань «Крим: українська ідентичність під забороною», яку презентовано нещодавно в Києві.

Важливо, що ворожа риторика звучить не тільки на побутовому рівні, а й використовується представниками де-факто влади. Є приклади таких виступів Аксьонова, Константинова, Поклонської [7].

На жаль, і на материковій Україні показники довіри до держави в основному негативні. Громадяни України найбільше довіряють волонтерам і громадським організаціям, а найменше судам і прокуратурі, свідчать результати соціологічного дослідження «Суспільнополітичні настрої населення України», яке провів Інститут Горшеніна з 8 по 17 лютого 2016 року. Під час презентації соцдослідження науковці зазначили, що волонтерам довіряють 71,3 % українців, громадським організаціям -- 49,2 %. Високий рівень довіри, згідно з дослідженням, і у Збройних сил України 48,8 %. Досить високий рівень недовіри відчувають українці до банків -- 80 %. При цьому довіряють банкам лише 12,7 % опитаних, а 7,3 % не змогли відповісти [8].

Як вважає історик і публіцист Я. Грицак, сформувати довіру громадян України до держави і, перш за все, на окупованих територіях, можна лише провівши радикальні реформи в країні, які і через два роки після Євромайдану найближчим часом не передбачаються. На його думку, більшість мешканців Донбасу втомилась від війни і не довіряє владі, розуміючи, що Росія їх «кинула». При цьому повернення в Україну розглядається як гірший з можливих варіантів [9].

Причиною цього є те, що мешканці як окупованих, так і звільнених територій не бачать поки що політики держави щодо його відновлення та розвитку. Вирішити цю проблему повинне профільне міністерство, яке вирішуватиме питання деокупації і реінтеграції Криму та Донбасу. Воно має повноцінно займатися розв'язанням проблем економічного та соціального відновлення цих територій на основі комунікації з іншими міністерствами та органами місцевого самоврядування. Це міністерство повинно складатися з невеликої кількості ефективних менеджерів, зацікавлених у майбутньому розвитку регіону. До нього повинні увійти не призначенці за особливі заслуги, а ті, в кого є чітке бачення і стратегія розвитку регіону. І бажання жити на тих територіях, з тими людьми, які їх населяють.

Утвердження української ідентичності на Донбасі визначальним чином залежатиме також від проведення виборів за українськими законами. Головне завдання тут висунути до органів місцевої влади українських патріотів. Проблема в тому, що в Україні самоврядування завжди було слабким, а регіональні анклави очолювалися навіть не князьками із місцевого самоврядування, а державними адміністраціями або фінансово-промисловими групами. Потрібно також зважати на силу поширеного інституту земляцтва. Для місцевих жителів професійні та моральні якості кандидата на ту або іншу посаду повинні бути доповнені алгоритмом «свій» та якостями, зрозумілими промислово-робітничому суспільству. Вирішити проблему українських виборів можливо і використавши потенціал волонтерства. Волонтерів потрібно максимально долучити до місцевого самоврядування, бо їх тут знають особисто, їм довіряють, проте в інформаційному полі регіону вони майже відсутні.

Українська держава має виробити цілеспрямовану політику гуманітарної реінтеграції окупованих територій Криму та Донбасу до українського соціокультурного простору. Складовими цієї політики мають стати:

• українізація Донбасу та Криму: жорстка цензура щодо трансляції російських каналів та окупаційних ЗМІ. Створення умов для того, аби дошкільних закладів та україномовних шкіл тут було не менше 50 %. Державна підтримка вивчення української мови, введення екзамену з української мови для чиновників усіх рівнів. Всеохопна українізація військових і силових підрозділів, які дислокуватимуться на цих територіях. Для населення «лагідна» українізація на основі суспільного договору з місцевими мешканцями, стрижнем якого мають стати європейські цінності українського суспільства;

• налагодження двосторонньої комунікації з мешканцями окупованих територій, з огляду на потреби та інтереси людей. Хоча зараз Донбас та Крим живуть у власному мифологічному інформаційному полі, стосовно поширюваного ЗМІ контенту слід виходити з того, що завоювати довіру людей можна лише на основі задіяння тренду потреб та інтересів населення;

• розробка та прийняття концепції деокупації українського мовного простору та засад національної безпеки в інформаційному просторі України. У телевізійному і радіоефірі має звучати переважно українська мова;

• запровадиження державного протекціонізму щодо високоякісних україномовних форм інформаційної, культурно-мистецької, освітньої діяльності і заборона, наприклад, російським видавництвам брати участь у книгорозповсюдженні на українському ринку. Українська держава має наслідувати аналогічні приклади, які вже є в історії. Для протидії експансії американської продукції на англійський ринок у Великій Британії ухвалили закон про заборону американської літератури. Франція ухвалила закони про квоти ще у 50-ті роки, і вони не змінилися й залишаються чинними і досьогодні;

• перетворення Нацради з питань телебачення та радіомовлення і Мінінформполітики на єдину державну службу з питань телекомунікацій з передачею функції захисту інформаційного простору країни до Ради національної безпеки і оборони України, профільного комітету Верховної Ради, організацій громадянського суспільства в Україні та українських громад за кордоном. Ухвалення нових законів, що передбачатимуть кримінальну відповідальність за публічні вислови, що ставлять під сумнів російську агресію, курс України до НАТО і ЄС і чинять наругу над національними символами та героями України;

• створення в Києві чи Херсоні уряду Криму, щоби при його реінтеграції в українське суспільство українську владу не вважали окупантами. До складу такого уряду доцільно ввести корінних жителів півострова кримських татар, українців, росіян, вірмен тощо. Цей орган повинен розробити спеціальну економічну, політичну та гуманітарну стратегію реінтеграції Криму в український соціокультурний простір. Окрім того, Крим має позбутися статусу територіальної автономії внаслідок загальнонаціонального референдуму та внесення змін до Конституції України;

• ухвалення закону про колабораціонізм, в якому передбачатиметься амністія всім тим, хто не чинив злочинних дій проти Української держави та її громадян, а також кримінальна та інша відповідальність для тих, хто служив окупаційній владі, завдавав шкоди інтересам держави та її громадянам;

• підготовка законопроекту про гуманітарну та культурну діяльність в окупованих районах Донецької та

Луганської областей, який би передбачав чіткий алгоритм забезпечення культурних, інформаційних та гуманітарних потреб громадян України в умовах зовнішньої агресії. У звільнених районах неохідно запровадити практику пріоритетної підтримки україноцентричних культурних проектів, комплектувати місцеві бібліотеки якісною українською літературою, насамперед художньою та історичною, наповнити радіо, телебачення та інші медіа, поширені у російськомовних регіонах країни, україномовним контентом патріотичного та проєвропейського змісту.

* згуртування і підготовка нових кримської, донецької, луганської еліт, які стануть суб'єктом гуманітарної реінтеграції Криму та Донбасу. Вивозити з окупованих територій вищі навчальні заклади. Створити ЗМІ, які б становили серйозну перепону тотальному російському зомбуванню та доносили до кримчан, донетчан і луганчан українську позицію з усіх проблем внутрішнього та зовнішнього життя країни.

гуманітарний реінтеграція окупований український

Список використаних джерел

2. Вишняк О. Моделі історичної пам'яті: регіональні особливості // Українське суспільство: моніторинг соціальних змін. Вип. 2 (16). К., 2015

atmosferu_nenavysti_do_vsogo_ukrainskogo