Раптова бідність в Україні: постановка проблеми, шляхи вирішення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Раптова бідність в Україні: постановка проблеми, шляхи вирішення

Проблема бідності -- одна з базових у будь-якому суспільстві. В Україні зниженням рівня бідності займаються відтоді, як проголосили незалежність. Програми та стратегії боротьби з бідністю приймаються щороку. Крім того, це одне з ключових завдань, відображених у Цілях розвитку тисячоліття, Цілях сталого розвитку (2016--2030 роки) та Європейській соціальній хартії (переглянутій), ратифікованій Верховною Радою України у 2006 році.

Багато дослідників, наприклад, Ю.І. Саєнко, В.І. Паніотто, О.Д. Куценко Е.М. Лібанова, О.П. Кириленко, А.Б. Фляшнікова, В.О. Ман- дибура, посвятили свої праці вивченню класичних форм бідності та нерівності. Водночас поява нових форм бідності залишається без належного теоретчного осмислення та практичного вимірювання. Говорячи про нові форми бідності, а особливо про раптову бідність внаслідок бойових дій, треба відзначити працю Л.М. Черенько «Нові форми бідності в Україні: основні поняття та оцінка масштабів явища» (2015), проте дане явище є ще не вивченим та потребує подальшого дослідження.

Метою цієї статті є аналіз нової форми бідності -- раптової бідності внаслідок ведення бойових дій на сході країни, головними суб'єктами якої є внутрішньо переміщені особи та їх сім'ї, а також пошук можливих рішень щодо запобігання її поширення.

Тривалий час у країні спостерігався поступовий процес збідніння населення, проте нині відбуваються суттєві зміни, зумовлені передусім економічним спадом та бойовими діями на сході Україні, які мають значний вплив на різні сфери життя, зокрема соціальну. Тож рівень бідності зростає за всіма критеріями.

Однак бідність, спричинена подіями на сході, набула нової форми -- раптової. Вона настає в разі втрати всього майна та джерел для існування, тобто людина в один момент, маючи певний рівень достатку, його втрачає і стає бідною. Така форма бідності вже мала всеосяжні масштаби в історії незалежної України.

Найбільш значущим фактором поширення бідності в Україні стало падіння обсягів виробництва в 90-х роках ХХ ст. після розпаду СРСР [1]. Це призвело до стрімкого зменшення зайнятості і зниження рівня оплати праці. Таке стрімке збідніння населення є раптовою тотальною бідністю, яка настає внаслідок глобальних перетворень (війн, революцій, розпадів систем). Тобто країна зі стабільною економікою, достатнім ресурсним, технічним, людським, інтелектуальним потенціалами раптово (неочікувано) стає тотально бідною [2]: бідними стали держава і майже всі прошарки населення, незалежно від віку, посади, освіти, наявності роботи тощо.

В Україні ця тенденція зберігалася тривалий час, проте на початку ХХІ ст. ситуація поліпшилася. Так, з 2000 року було досягнуто певних успіхів у подоланні абсолютної бідності. За критерієм фактичного прожиткового мінімуму рівень бідності зменшився з 71,2 % у 2000 році до 22,1 % у

2013 році [3]. Проте через економічну кризу, погіршення умов на ринку праці (реальна зарплата зменшилася у червні 2016 року порівняно з минулим роком на 17,3 % [4], а рівень безробіття серед економічно активного населення віком 15--70 років за перший квартал 2016 року становив 9,9 % [5]), а також значне підвищення цін на енергоносії для населення, рівень бідності в Україні стрімко зріс. Як зазначається в економічному огляді Світового банку, рівень бідності збільшився з 3,3 % в 2014 році до 5,8 % у 2015 році, тоді як помірна бідність (за методологією Світового банку для України) зросла з 15,2 % в

2014 році до 22,2 % у 2015 році [6].

Ті самі тенденції відображає суб'єктивний підхід оцінки бідності. Кількість домогосподарств, які вважають себе бідними, в 2015 році становила 72,3 %, що в 1,3 раза більше, ніж у 2008 році. Представниками середнього класу відчувають себе лише 0,7 % (у 2008 р. таких було 1,9 %, що більше в 2,7 раза). До проміжної категорії (не бідні, але й не середній клас) себе відносять в 1,5 раза менше домогосподарств (41,2 % у 2008 році проти 27,0 % у 2015 році). Крім того, в 2015 році 65,7 % домогосподарств відзначили погіршення матеріального благополуччя за рік. У 2016 році домогосподарства не очікують на поліпшення ситуації: 50 % вважають, що матеріальний стан погіршиться, а 41,6 % -- залишиться без змін [7].

Раптові бідність і збідніння, що максимально наблизили певну частину ВПО до межі бідності, утворили нову групу -- так званих нових бідних. З першого погляду може здатися, що раптово бідні і бідні мають однакові проблеми: відсутність власного житла та/або незадовільні житлові умови, проблеми з працевлаштуванням, невисокі заробітні плати, обмеження в наборі та якості продовольчих та непродовольчих товарів, складнощі в доступі до соціальних послуг. Для традиційно бідних немонетарна бідність є і причиною, і наслідком монетарної. Проте для раптово бідних характерно, що раптова немонетарна бідність (майно, а саме квартира, побутове начиння, техніка, одяг, що накопичувалися роками, в один момент стали недоступними, втраченими) є причиною монетарної бідності. Заощадження ВПО витрачені на облаштування на новому місці перебування (часткове відновлення майна, оренда житла).

Складнощі з пошуком роботи та отримання незадовільної заробітної плати призвели до того, що отримувані доходи на одного члена домо- господарства або дорівнюють, або незначно перевищують прожитковий мінімум. Це важливо в розумінні відмінності раптово бідних від традиційно бідних. Ці люди відрізняються від звичайних груп бідних за такими критеріями:

1) причина бідності: бойові дії на сході України та анексія АР Криму змусили майже 2 млн осіб залишити майно і роботу, змінити місце проживання;

2) часовий проміжок: настання бідності відбулося непередбачувано, випадково, неочікувано. На відміну від класичних бідних, для яких бідність -- поступовий шлях або відтворення бідності батьків;

3) психологія бідності: ВПО, що опинилися в складних життєвих умовах, не відчували себе бідними (за винятком тих, хто й до переміщення був бідним), оскільки до бойових дій мали певний статус у суспільстві, який давав змогу задовольняти потреби на доволі високому рівні. Але в теперішніх умовах, коли загальний рівень доходів та життя став нижчим від того, що був, їх можна вважати бідними або вразливими до бідності.

Саме психологічний фактор -- найбільша відмінність раптово бідних від бідних. І хоча сама ситуація призводить до появи у більшості ВПО почуття вразливості, безсилля, неможливості планувати власне майбутнє, люди з цієї групи не мають свідомості бідної людини, навпаки, вважають себе активними членами суспільства, здатними самостійно вирішувати свої проблеми. А тому бажання повернути втрачений рівень життя є доволі сильним, з високою готовністю до дій. Тобто такі люди -- економічно активні та вмотивовані більше, ніж ті, хто звик бути бідним.

Така риса збіднілих ВПО є безперечним плюсом для держави, оскільки ефективна допомога в працевлаштуванні, забезпеченні належних житлових умов, доступі до соціальних послуг, психологічній підтримці допоможе подолати труднощі та адаптуватися до нових умов. Проте чим довше така допомога не надається державою комплексно, тим більше людина звикає до свого нового статусу, натомість отримувана матеріальна допомога не стимулює до активних дій, а, навпаки, спонукає до збільшення категорії «соціальних утриманців».

Раптова бідність чинить на людей економічний, соціальний і психологічний тиск, оскільки змінює їх становище в суспільстві, приналежність до соціального прошарку, зменшує доступ до звичного рівня якості продовольчих та непродовольчих товарів і послуг. Це все призводить до ризику опинитися на або за межею бідності. Значній кількості ВПО на новому місці проживання не вдається відновити втрачені блага та соціальний статус. Проблеми із проживанням, роботою, інтеграцією до нової громади стають найактуальнішими.

Найгостріша проблема -- забезпечення житлом. Згідно з інформацією Держслужби України з надзвичайних ситуацій, на кінець червня 2016 року місцевими органами виконавчої влади виділено лише 586 приміщень, придатних для розміщення 10,2 тис. ВПО. І хоча пошук приміщень відбувається постійно, це в середньому становить лише 1 % від загальної потреби (кількість ВПО, зареєстрованих регіональними штабами ДСНС, становить 1 млн 24 тис. осіб) [8]. Відсутність державного регулювання та забезпечення розселення вимушених переселенців протягом усього періоду ведення АТО, змушує ВПО самостійно вирішувати проблему з проживанням у новій місцевості. Найчастіше це відбувається за рахунок оренди різних житлових категорій (57 % ВПО орендують житло, з яких 35 % -- квартири, 13 % -- будинки, 8 % -- кімната у квартирі). Інша частина оселяється у родичів або в родинах, що приймають (19 %), або у гуртожитках та центрах колективного проживання (20 % опитаних) [9]. Цікаво, що однією з головних причин зміни місця проживання внутрішні переселенці пов'язують саме з житлом (40 %) або з високою орендною платою (29,1 %). Тобто пошук нових приміщень на інших умовах, які можуть дозволити переселенці. Зазвичай це не означає поліпшення житлових умов, а навпаки, йдеться про їх погіршення.

Потрібно відзначити, що оренда житла та сплата комунальних тарифів відбувається за власний рахунок внутрішніх переселенців. Це одна з основних статей видатків у сім'ях ВПО, що змушує значну їх кількість економити навіть на харчуванні¹.

Така ситуація пояснюється більшою мірою через низькі доходи внутрішніх переселенців: середній дохід у 65 % опитаних ВПО становить до 1330 грн на одного члена домогосподарства, а 27 % живуть на 1331-2500 грн, Тобто йдеться про дохід від одного до двох прожиткових мінімумів Відповідно до звіту Міжнародної організації з міграції, приблизно 47 % ВПО мають заощаджувати на харчуванні; 33 % можуть задовольнити тільки нагальні потреби у харчуванні, заощаджують на задоволення інших потреб (купівля необхідного одягу, взуття тощо). На момент проведення дослідження прожитковий мінімум становив 1330 грн.. Це означає, що дохід ВПО не набагато перевищує межу бідності: вони ще не бідні, але суттєво наближені до них. Таким чином, люди знаходяться у зоні ризику і є вразливими до бідності: незначні негативні зміни в житті домогосподарств, наприклад, непередбачувані витрати на лікування або навчальні товари для дітей, збільшення витрат на енергоносії, оренду житла, термінова виплата заборгованості, впливають на погіршення становища ВПО і значно підвищують ризик переходу до категорії бідних.

У таких умовах соціальна допомога та виплати на переселенців стає майже єдиним джерелом доходу для значної кількості ВПО (44,7 % та 43,9 % відповідно). Заробітна плата (39,6 %) та пенсія (37,7 %) також залишаються вагомим джерелом прибутку в домогосподарствах ВПО. Для третини опитаних гуманітарна допомога -- важливий засіб існування. Випадкові заробітки та підтримка родичів є основним джерелом отримання доходу для 14 % і 13 % опитаних ВПО відповідно [9]. Таким чином, заробітна плата не може бути основною частиною доходу, роль якої відіграє стороння допомога.

Житлова проблема більшою мірою може бути вирішена завдяки стабільній заробітній платі на рівні не нижче від отримуваного раніше. Проте втрата роботи та складнощі з її отриманням на новому місці, а також відповідної платні, тобто питання працевлаштування, -- ще одна гостра проблема ВПО. Пошук роботи ускладнюється загальним зменшенням попиту на робочу силу, що зумовлено економічним спадом.

Крім того, значну частину ВПО складають мешканці Донбасу, індустріального регіону, де розвинена важка промисловість, а тому працівники, які користувалися попитом на донецькому та луганському ринках праці, не завжди можуть знайти роботу на новому місці. Тобто регіонально локалізовані ринки праці також створюють перешкоди на шляху пошуку роботи, особливо для працівників середнього і старшого віку й тих, для кого кваліфікована робота у виробничій сфері була основною. Тому кваліфікація та досвід багатьох ВПО, що слугували для них високим статусом на ринку праці на Донбасі, в інших областях України робить їх неконкурентоспроможними в інших професіях, потрібними у новому регіоні проживання.

Проблема локальних ринків праці відображена в результатах дослідження Міжнародної організації праці щодо зайнятості ВПО. З'ясовано, що найчастіше відмовою від реєстрації у Державній службі зайнятості є те, що у базі вакансій служби переважно дуже низькооплачувані вакансії та бракує вакансій за фахом безробітних ВПО. Найчастіше вони знаходять роботу у сфері оптової та роздрібної торгівлі, займаються ремонтом автотранспортних засобів та мотоциклів; на другому і третьому місцях -- будівництво та інші види діяльності сфери послуг. Більше того, в пошуку роботи ВПО погоджуються на професійне пониження. У структурі зайнятості після переїзду, порівняно зі структурою зайнятих до переїзду, помітно зменшилася частка промисловості з 22 % до 9,7 %. А більшість опитуваних ВПО відзначила про погіршення умов роботи порівняно з тією, що вони мали до переселення, особливо в таких важливих аспектах, як соціальні гарантії та рівень доходу і зарплати.

Всі три види діяльності характеризуються високим рівнем неформальної зайнятості, соціальною незахищеністю, сезонністю, часто випадковим характером роботи, а також є невиробничими [10]. Найменш постраждалі в цьому питанні виявляються працівники медичної, освітньої та державної сфери, які працювали у державних закладах та були централізовано переведені з непідконтроль- них територій до інших областей. Саме ці вимушені переселенці працевлаштовуються у тих сферах, в яких працювали до переїзду [9].

Таким чином склалась ситуація, коли доходи більшості ВПО не можуть забезпечити їм нормальний рівень життя (якість харчування, житлові умови, можливість придбання речей та послуг), який у багатьох випадках є нижчим від того, що був раніше. Проблеми, які впливають на якість рівня життя (відсутність постійної роботи із задовільною заробітною платою, відкрите житлове питання, освітні, медичні, рекреаційні проблеми), не можуть бути компенсовані за рахунок державної допомоги та виплат для переселенців, що дедалі частіше стає основним джерелом доходу.

Проте говорити, що збільшення соціальних виплат поліпшить становище ВПО, не можна, оскільки це матиме зворотний ефект: є загроза збільшення категорії «соціальних утриманців». Задля її уникнення необхідно розробити стратегічне вирішення проблем, пов'язаних з внутрішньо переміщеними особами. Саме такого стратегічного підходу не вистачає при прийнятті нормативно-правових актів щодо ВПО.

В Агентстві ООН у справах біженців (UNHCR) виокремлюють три фази переміщення людей усередині країни. Перша -- це фаза масового переміщення потоку людей із необхідністю надання першочергової допомоги із задоволення елементарних потреб в їжі, воді, одязі, житлі. Друга стосується професійного перенавчання та програм кредитування і є перехідною. Третя -- фаза довгострокових рішень, стратегічного бачення майбутнього держави та ВПО [11].

З цього погляду, нині уряд виконує функції першої фази, частково розпочинає вирішення другої, що закладено в Комплексній державній програмі щодо підтримки, соціальної адаптації та реінтеграції ВПО, а дій з виконання третьої фази немає. Відсутність стратегічного бачення щодо державної політики з питань ВПО вказує на те, що або внутрішньо переміщені особи розглядаються як тимчасове явище, а тому немає необхідності в стратегії, або уряд не в змозі розробити таку стратегію. Останнє сумнівно, оскільки є міжнародні методики запобігання негативним наслідкам та надання допомоги ВПО, в тому числі і Керівні принципи з питань переміщення осіб усередині країни, підготовлені представником Генерального секретаря ООН з питань внутрішньо переміщених осіб, а також досвід інших країн.

Відсутність стратегії наочно підтверджує той факт, що тільки через два роки після початку АТО зроблено першу спробу підійти до вирішення проблем ВПО комплексно. Наприкінці 2015 року постановою № 1094 Кабінету Міністрів України затверджена «Комплексну державну програму щодо підтримки, соціальної адаптації та реінтеграції громадян України, які переселилися з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції в інші регіони України, на період до 2017 року» (далі -- Програма). Це частина плану заходів з реалізації Стратегії подолання бідності, ухваленої розпорядженням Кабінету Міністрів від 16 березня 2016 р. № 161 [12] щодо запобігання бідності та соціальному відчуженню серед внутрішньо переміщених осіб. У стратегії визнано, окрім сталих категорій серед бідного населення, появу нових вразливих до бідності груп населення: внутрішньо переміщених осіб, учасників антитерористичної операції та всіх осіб, постраждалих від збройного конфлікту на сході України. Це означає визнання на офіційному рівні окремої групи бідних -- раптово бідних та вразливих до бідності внаслідок воєнних дій, а тому для них передбачені умови подолання та профілактики бідності.

Програма передбачає важливі заходи, які торкаються різних аспектів поліпшення життя ВПО: зниження рівня соціальної напруженості серед ВПО в суспільстві; сприяння інтеграції та соціальній адаптації на новому місці проживання; забезпечення належних умов для життєдіяльності, прав та реалізації потенціалу; надання соціальної, медичної, психологічної та матеріальної підтримки; створення передумов для компенсації завданої їм майнової (матеріальної) та моральної шкоди; створення сприятливих умов для добровільного повернення на місця попереднього проживання [13].

У Програмі приділено увагу найактуальнішим питанням, що стосуються житла (відновлення та побудова житлових об'єктів, надання приміщень в оренду на пільгових умовах, забезпечення тимчасовим житлом, розробка механізмів оплати вартості комунальних послуг за тарифами для побутових споживачів), працевлаштування (проведення заходів з перепідготовки та підвищення кваліфікації ВПО, заохочення та надання підтримки для самозайнятості), соціального захисту осіб (формування та ведення реєстру заборгованості з виплати заробітної плати, пенсії, інших соціальних виплат тощо). Однак, як зазначають експерти, з кінцевого варіанту Програми виключено багато пропозицій від представників громадських та міжнародних організацій [14].

Слід відзначити, що реальна дієвість Програми обмежена часовими та, найголовніше, фінансовими факторами. Тому результати її впровадження відрізнятимуться від запланованих. З одного боку, встановлений дворічний план виконання програми вселяє надію на швидке розв'язання багатьох нагальних проблем ВПО, однак відсутність закладених у державному бюджеті на 2016 рік видатків на реалізацію Програми унеможливило допомогу в найболючіших сферах і передусім -- забезпечення нормальних житлових умов [15]. Серед цілей Програми передбачено всебічний підхід до вирішення житлової проблеми для ВПО (тимчасове і постійне житло). Окреслені заходи могли б допомогти ВПО вирішити житлові проблеми, проте, якщо надання матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань, а також забезпечення освітніми та медичними послугами ВПО відбувається за рахунок коштів місцевих бюджетів, то житлова проблема вирішується тільки за рахунок коштів Євросоюзу та міжнародних донорських організацій у вигляді реконструкції, ремонту певних поодиноких об'єктів. Це не змінює ситуації, отже, необхідна державна підтримка.

Більше того, як частина Стратегії подолання бідності мета Програми не відображає спрямованості на запобігання бідності серед внутрішньо переміщених осіб. Цей документ переважно спрямований на подолання соціального відчуження. Хоча, безперечно, успішна реалізація дій Програми, спрямованих на забезпечення житлом та роботою, позитивно вплине на боротьбу з бідністю серед вразливих до бідності осіб із числа переселених громадян.

Насамперед необхідно чітко окреслити мету Програми саме з погляду запобігання раптової бідності серед ВПО. Це має сприятиме вирішенню проблеми відсутності уявлення про масштаби раптової бідності серед ВПО, а особливо визначення тих, хто є найбільш вразливим до бідності, наближеним до межі бідності.

Нестача такої інформації не дає можливості для запобігання та профілактики настання бідності для домогосподарства, а також позначається на ефективності політики адресності надання державних послуг та допомоги. Виявлення бідності серед ВПО можливе за допомогою Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб. Спроби створення такої бази робляться з 2014 року, очікувалося, що вона запрацює у другій половині 2016 року [16]. Серед інформації, що вноситься до інформаційної бази, є відомості про житлові, соціальні, медичні, освітні та інші потреби внутрішньо переміщених осіб, стан їх забезпечення; а також інформація про працевлаштування, освіту, спеціалізацію за професійною освітою, посаду, професію [17].

Проте визначення потреб та працевлаштова- ність не дають можливості оцінити матеріальний стан домогосподарства. Тому до інформаційної бази необхідно внести відомості щодо доходу на одного члена сім'ї в місяць. Така інформація допоможе виявити бідність серед ВПО (витрати нижче фактичного прожиткового мінімуму), а також оцінити масштаб цього явища, провести заходи з профілактики вразливості до бідності.

Зазначені проблеми, бездіяльність влади, зміни в процедурі отримання соціальної до- помоги Перевірка проживання переселенців на підконтрольній владою території, яка відбувається в будь-який час, у тому числі, коли переселенців немає вдома. За відсутності під час перевірки переселенців позбавляють виплат. Хоча така процедура спрямована на підвищення адресності, у результаті від неї страждають люди, які на півроку позбавляються допомоги // Єрмішина: тепер у переселенців нове завдання -- розчулити соцпрацівника [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://newsradio.com.ua/2016_06_10/rm-shina-teper-u-

ре^е1епс-у-поуе-7аудапціа-го7АиМ^осргас-упіка-5691., яка для значної кількості ВПО є основним джерелом доходу, відсутність дієвих механізмів забезпечення житлом змушують людей, особливо тих, чиє майно залишилося не зруйнованим, до повернення на попереднє місця проживання. Цікаво, що в таку ситуацію потрапили не тільки мешканці Донбасу на підконтрольній території Україні, але й ті, хто виїхав до Російської Федерації [18]. Причини повернення ті самі [19]: рівень життя та рівень благоустрою на новому місці значно нижчий, ніж той, що був, без видимої перспективи поліпшення життя (відсутність необхідного доходу, який забезпечив би житлом та іншими продовольчими та непродовольчими товарами та послугами, та можливість такий дохід отримувати). Крім того, важливе значення має психологічний фактор -- упереджене ставлення до переселенців місцевого населення, відчуття себе чужинцями, сильний «потяг додому», віра в можливе швидке повернення після закінчення бойових дій.

Так, 43,7 % ВПО (з АР Крим, Донецької та Луганської областей) мають намір повернутися на місце проживання до переселення. Серед тих, чиє житло повністю зруйноване, намір повернутися після закінчення бойових дій висловлюють 45,4 % опитаних ВПО. Тобто стан житла загалом не змінює бажання, провідну роль відіграє психологічний фактор. Також до зони, не підконтрольній уряду, регулярно навідувалися 27,4 % опитаних ВПО для відвідування та/або підтримання житла [9], що свідчить про стійкий зв'язок з попереднім місцем проживання. Це найвірогідніший аргумент до повернення після встановлення миру. І хоча стан житла не впливає на бажання повернутися, проте саме наявність уцілілого житла стає одним з основних аргументів для повернення. Житлова проблема -- одна з найголовніших для переселенців, які орендують житло. Причому гострота питання збільшується не тільки через розмір орендної плати та умови проживання, але й через ціни на комунальні послуги, які постійно зростають.

Окрім явних причин для повернення виокремлюються й латентні. Однією з таких причин є мобілізація. Для родин, в яких є чоловіки призовного віку, переїзд означає уникнення повістки. І хоча ВПО визнають, що це непатрі- отично, більшість з них вважає, що війна «неправильна», до того ж вони і так постраждали від неї. Інша причина -- ідеологічна. Переселенцям важко дотримуватися нейтралітету, оскільки нове середовище вимагає від них чітких політичних позицій: підтримка української сторони чи «русского мира». Замість того, щоб робити вибір, ВПО схильні до нейтралітету, хоча бажання повернутися додому, на територію так званих ДНР і ЛНР, викликає в соціумі почуття зради. Проте для самих переселенців це можливість позбутися ідеологічного тиску з боку місцевого оточення.

Утім, повернення не вирішує всіх проблем, адже є значно гірші. Зупинка виробництва, закриття багатьох бюджетних, промислових підприємств призвело до втрати роботи й доходу для тих, хто залишився. Це означає, що проблема працевлаштування для тих, хто повернувся або планує повернутися, не втратить актуальності, крім того, як зазначають експерти, ціни в регіоні повернення вищі від українських удвічі [20].

Таким чином, можна відзначити, що в Україні внаслідок бойових дій виникла нова форма бідності -- раптова. Внутрішньо перемішені особи стали раптово бідними, вони неочікува- но втратили значну частину майна та джерела прибутку. Ті, хто мав певний статус у суспільстві, втратив і його. Проблеми, з якими стикаються ВПО на новому місці проживання, перешкоджають поновленню статусу. Це призводить до збільшення групи вразливих до бідності осіб, які через непередбачувані витрати легко перейдуть до категорії бідних.

Перший крок до запобігання бідності серед ВПО зроблено, коли вони були визнані законодавчо як нова група з високим ризиком до бідності внаслідок бойових дій. Другим стало прийняття Програми соціальної підтримки та реінтеграції в нових життєвих умовах. Проте вона має низку вад, найголовнішою з яких є те, що витрати на вирішення житлового питання не закладені в державному бюджеті. Також не береться до уваги важлива обставина, що внутрішньо переміщені особи, які внаслідок воєнних дій перейшли до категорії вразливих до бідності або бідних груп населення, пережили подібні втрати, мають схожі проблеми, а тому розуміють одне одного. Це об'єднує, спільні проблеми зближують.

Прикладами такого об'єднання є громадські організації, які створюються ВПО для підтримки та допомоги одне одному (наприклад, Спільнота біженців з Донецька та Сходу України, Спільнота біженців зі Сходу України). Саме цю обставину слід брати до уваги при розробленні концепції комплексної допомоги переселенцям. Особи, які потребують такої допомоги, розглядаються в Програмі окремо. Такий індивідуальний підхід не використовує об'єднувальний психологічний фактор для вирішення проблем переселенців. Так, наприклад, курси з підвищення кваліфікації або навчання щодо закладання власної справи, що проводяться при ДЦЗУ, були б ефективнішими, якби проводилися для групи переселенців, які планують розпочати справу колективно, або заохочували до співпраці, що може збільшити рівень зайнятості і консолідації серед безробітних ВПО.

Окремо необхідно відзначити роль місцевих громад. Саме залучення переселенців до активної участі в місцевому самоуправлінні сприятиме їх інтеграції, встановленню соціальних зв'язків на новому місці проживання, спонукатиме до підвищення самоорганізації і поліпшення власного життя.

Незважаючи на прийняття законів, пов'язаних із забезпеченням прав та свобод ВПО, а також Програми, спрямованої на всебічну допомогу ВПО, спостерігається відсутність стратегічного бачення, плану дій у вирішенні питань пов'язаних із ВПО, особливо на довгострокову перспективу. Відсутність стратегічного підходу щодо ВПО, єдиного комплексного документа, погодженого всіма міністерствами, та бездіяльність уряду в цьому напрямі впливає на збільшення бідних серед ВПО і має свої наслідки. Йдеться про прийняття суперечливого законодавства щодо переселенців та низьку результативність відповідної політики держави, зниження довіри до державних інституцій, підвищення соціального напруження в місцях перебування ВПО та бажання повернутися на попереднє місце проживання, незважаючи на те, що там триває антитерористична операція і є загроза для життя. У довгостроковій перспективі це призведе до поповнення категорій бідних та «соціальних утриманців», що вже становить великий соціальний ризик для забезпечення соціально-економічного розвитку та забезпечення національної безпеки держави.

бідність раптовий переміщений особа

Размещено на Allbest.ru