Феномен брехні як перешкода в умовах полікультурної комунікації

Марина Яковлєва

Анотація

брехня самооцінка мотивація брехливість

Статтю присвячено вивченню феномену брехні як бар'єру в умовах полікультурної комунікації. Зазначено, що у полікультурному соціумі існує феномен неправди, незважаючи на проголошене негативне ставлення до неправди з погляду моралі. Подвійні стандарти, двояке ставлення до неправди, постійне зростання інформаційної й міжособистісної комунікативної взаємодії актуалізують необхідність вивчення даного явища.

Для виявлення рівня брехливості в статті використано «Методику діагностики самооцінки мотивації схвалення» (шкала брехливості) Д. Марлоу та Д. Крауна. Для визначення типу поведінки осіб, які отримали досить високий бал з брехні, використано ««Методику діагностики рівня суб'єктивного контролю» Дж. Роттера.

Зроблено висновок щодо небезпечності брехні в умовах полікультурного соціуму. Також здійснено висновок, що основна мета брехні - маніпулювання людською свідомістю, особливо враховуючи ті обставини, що зараз світ знаходиться на порозі чергового прориву у сфері появи нових технологій інформаційно-технологічного впливу.

Ключові слова: мультикультурна ситуація, брехня, облудна поведінка, психологія.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями

Сьогодні у суспільстві та свідомості людей відбуваються радикальні зміни. Ті моральні цінності, які раніше мали істотний вплив на формування характеру та моральної свідомості декількох поколінь людей, зараз переоцінюються. Так, спостерігається зміна уявлень про моральні цінності та психологічний зміст таких моральних категорій, як правдивість та чесність.

У зв'язку з цим у сучасних умовах стають актуальними психологічні дослідження об'єктивних та суб'єктивних факторів, які впливають на розуміння людиною чесності та правдивості. Однак, незважаючи на теоретичну та практичну значимість таких досліджень, у вітчизняній психології відсутні розробки, зміст яких пролягає у вивченні складових чесності та правдивості у полікультурній комунікації.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Соціально-психологічне дослідження феномена брехні в умовах полікультурної комунікації в Україні може бути досить плідним, оскільки воно дає можливість зрозуміти взаємозв'язок між особистісним світосприйманням і буттям держави та соціуму в цілому. Ця проблема неможлива без опрацювання широкого кола робіт вітчизняних і зарубіжних дослідників.

Теоретичні підходи й практичні дослідження проблеми неправди розкриті у розвідках B. Знакова, А. Тарасова, Ю. Щербатих, Г. Доспулова, П. Екмана, Д. Дубровського, О. Фрая, Н. Любимової, Н. Панченко, О. Піза, С. Симоненка, М. Коноваленко, Б. де Пуало. Дослідження у царині маніпулювання свідомістю належать Є. Доценку, Е. Шостромі, І. Ненову, О. Вагановій, О. Германову.

На сучасному етапі основна частина досліджень - це експериментальні розробки, спрямовані на виявлення конкретних поведінкових ознак людей, що говорять неправду (П. Екман, С. Симоненко, М. Коноваленко, О. Фрай, Е. Димітріус тощо). Інший напрямок у вивчення неправди - це філософсько-психологічний аналіз даного феномена (В. Знаков, Д. Дубровский, Ю. Щербатих і т. д.).

Проте, до сьогодні немає жодної роботи, яка була б присвячена феномену брехні як комунікаційного бар'єру у полікультурному середовищі.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття

До сьогодні немає жодної роботи, яка була б присвячена феномену брехні як комунікаційного бар'єру у полікультурному середовищі. Проте, ця проблема є надто актуальною у сучасному суспільстві. Так, за Д. Дубровським (1994, p. 22) «неправда увійшла в усі сфери людського буття, людський світ не тільки створює для неправди усі можливості, але й немає такого виду соціальної діяльності, де б не зустрічався обман» [6]. О. Фрай уважає, що «загальноприйняте уявлення про те, що брехати завжди погано, не відповідає дійсності. Спілкування між людьми стало б дискомфортним і невиправдано жорстоким, а фундамент соціальних взаємодій легко міг би бути зруйнований, якби увесь час говорили один одному правду» (Stolyarenko 2001, p. 31) [14]. Експериментальні дані отримані Беллою Де Пуало (1979) [23] і її колегами свідчать про те, що неправда є пересічною, повсякденною подією.

С. Московичі вважає, що для підвищення компетентності людини, що пізнає соціальний світ важлива його постійна комунікація з іншими, оскільки тільки в ході комунікацій світ має зміст. Людина завжди існує в соціальному середовищі, а в ньому важливий знаковий, значеннєвий аспект поведінки. На думку С. Московичі, сьогоднішній світ - професійний, де домінує експертиза, угода, тобто існує підпорядкування логіці корисності, інструментальної раціональності. Сучасний світ ринку сповнений «мовою неправди», і, отже, для проникнення в суть існуючих стосунків не обійтися без розвитку «граматики комунікацій» - уміння розкривати зміст за цією мовою неправди [11].

Таким чином, спираючись на розробки означених дослідників, можна стверджувати, що у полікультурному соціумі існує феномен неправди, незважаючи на проголошене негативне ставлення до неправди з погляду моралі. Подвійні стандарти, двояке ставлення до неправди, постійний зріст інформаційної й, зокрема, міжособистісної комунікативної взаємодії актуалізують необхідність надалі вивченні даного явища. Що й зумовлює актуальність пропонованої розвідки. Окрім того, актуальність дослідження пов'язана з необхідністю виявлення чинників і механізмів створення брехні як психологічного феномена та перешкоди у полікультурній комунікації.

Мета статті - опис феномену брехні як бар'єру у полікультурній комунікації.

Виклад основного матеріалу

Сьогодні існують різні класифікації й типології неправди, розроблені низкою авторів. Підставами цих класифікацій і типологій є: спосіб формування помилкової інформації (В. Знаков, Д. Дубровський, О. Фрай), мотиви брехні (Ю. Щербатих, Н. Любімова, П. Екман, Н. Панченко), підготовленість неправди (Г. Доспулов). Аналізуючи представлений науковий матеріал, необхідно відзначити, що проблематика неправди настільки велика, що існуючі класифікації й типології ще не до кінця відбили цей феномен. Зокрема, О. Тарасов (2005, p. 19) у своїй роботі робить посилання на висловлення В. Знакова про перспективи розвитку його класифікації правдивих і неістинних повідомлень у комунікативних ситуаціях: «Вона побудована з монологічної позиції, тобто тільки з погляду суб'єкта, що бреше, обманює, говорить неправду й т. д. Разом з тим, спілкування за своєю природою діалогічне, а в класифікації практично відсутнє яке-небудь згадування як про специфіку розуміння повідомлень суб'єкта співрозмовниками, так і про ступінь морального збитку, що здійснено неправдою» [19].

Проблема дослідження полягає в тому, що зростання інформаційного потоку, зростання комунікативних взаємодій у полі культурному соціумі, обсягу спілкування з паралельним зростанням частоти використання неправди в міжособистісному спілкуванні, з одного боку, і невеликий обсяг теоретичних й емпіричних досліджень у вивченні феномена неправди, з іншого, свідчать про необхідність подальшої розробки цієї проблеми, зокрема, вивчення взаємозв'язку неправди з поведінкою особистості.

У даній ситуації онтологічний підхід у вивченні соціальної поведінки, обґрунтований М. Леоновим (2000), є адекватною теоретичною підставою для вивчення облудної поведінки, оскільки сприяє рішенню проблеми всебічного й багаторівневого виявлення закономірностей і механізмів роботи внутрішнього світу, і його впливу на актуальну поведінку людини [9]. Ідеї М. Леонова про співвідношення номотетного й ідеографічного підходів у дослідженні соціальної поведінки дозволяє найбільше глибоко досліджувати типи феномену брехні.

Зазначимо, що у свідомості особистості існує сформований образ полікультурної ситуації неправди, що має для неї цілісний, завершений і несуперечливий характер.

Сьогодні типологія неправди, що отримала емпіричне підтвердження, дозволяє визначити наступні типи неправди: «соціально схвалювана альтруїстична неправда», «соціально схвалювана егоїстична неправда», «неправда, що відкидається соціально», «соціально прийнятна неправда». Означені типи неправди характеризують феномен неправди з погляду відносини суспільства до кожного типу.

Насамперед, зазначимо, основною метою комуніканта-брехуна є дезінформація або дезорієнтація партнера за допомогою вербальних чи невербальних засобів комунікації та введення іншого в оману щодо дійсного положення справ в обговорюваній сфері. В ситуації полікультурного спілкування брехня є вираженням наміру одного з співрозмовників перекрутити правду.

Дані опитування «Схильність до типу неправди» надає можливість визначення схильності до використання якого-небудь типу неправди в особистості, або, інакше кажучи, ступеня волі у використанні неправди у полікультурній ситуації, яку особистість для себе встановила, керуючись моральними нормами суспільства й своїми власними.

Взагалі вся наукова література на подану тему вивчає проблему брехні з двох основних позицій: моралі та власне психології. Залежно від того, до якої з позицій ближче точка зору автора, поняттю «брехня» даються різні визначення.

Так, К. Мелітан вважає брехню ознакою аморальності, тому що діти та дорослі починають брехати тоді, коли у їх вчинках з'являється «щось погане», що необхідно приховувати від інших. У суспільстві людині часто потрібно приховувати своє справжнє Я, що неминуче приводить її до брехні. Людина бреше, щоб дотримуватися елементарних правил ввічливості, чи, звикнувши до брехні, завжди коли це для нього вигідно (Stolyarenko 2001) [14].

Якщо у роботі К. Мелітана брехня розглядається з позиції моральних норм, то на протилежному полюсі шкали підходів до даної проблеми «мораль-психологія» знаходиться психологічна теорія О. Ліпманна про брехню як вольову діяльність, направлену на результат (Stolyarenko 2001) [14].

Для будь-якого вольового діяння характерна наявність визначених внутрішніх чи зовнішніх гальмуючих моментів. У випадку брехні гальмом є одночасна наявність у свідомості того, хто бреше поряд із комплексом брехливих уявлень комплексу вірних, правдивих уявлень. У боротьбі між брехливими та правдивими уявленнями комплекс брехливих уявлень перемагає за рахунок мети та наміру, і тоді людина бреше; чи комплекс правдивих уявлень - за рахунок моральних уявлень та уявлень про наслідки, і тоді людина говорить правду.

Згідно з О. Ліпманном, у деяких випадках ми можемо говорити про наявність брехні з точки зору моралі, але не з точки зору психології.

Не такі категоричні позиції займають В. Штерн та Ж. Дюпра.

В. Штерн визначає брехню як свідоме невірне висловлювання, яке необхідне для того, щоб за допомогою обману інших досягнути певної мети. При цьому існують інші види невірних висловлювань, які не є власне брехнею та на відміну від яких брехні властиві три ознаки: 1. Намір обманути; 2. Свідомість брехливості; 3. Доцільність (спрямованість на отримання будь-якої вигоди, чи відхилення невигоди). Перші дві ознаки відрізняють брехню від ілюзій спогадів, а третя - від фантастичних невірних висловлювань (Stolyarenko 2001) [14].

Результати опитування, проведеного методом випадкової вибірки на вулицях українських міст, засвідчують, що в українському суспільстві на сьогодні існує безліч проблем, породжених кризою моральності. І одним з аспектів, що відбивають зниження моральної культури суспільства, є зм'якшення санкцій за використання неправди для досягнення цілей індивідом. У сучасному суспільстві використання неправди, у порівнянні з радянським періодом розвитку країни, є не просто можливим, а визначається як необхідне в певних ситуаціях. Моральні настанови минулого, коли неправда засуджувалася й пропагувалася правдива поведінка, втрачають свою силу у сучасному суспільстві (Sheynov 2003) [20]. Дане твердження знаходить підтвердження в наступному: пропаганда через засоби масової інформації, телебачення й Інтернет, ставлення до неправди як до можливого, ефективного способу досягнення своїх цілей приводить до того, що сьогоденне покоління сприймає неправду як не просто можливий інструмент, а як універсальний, ефективний, прийнятний спосіб досягнення своїх цілей.

Використання неправди в політиці, рекламі стає суспільною нормою. Проведені теоретичний й емпіричний аналізи проблеми неправди показали високий рівень актуальності вивчення даного феномена. У зв'язку із сучасними тенденціями розвитку суспільства, вивчення даного питання відбувається, в основному, у напрямку підвищення ефективності діагностики неправди (Dotsenko 2003) [5].

Важливим є визначення рис характеру людини, які призводять до брехливої поведінки. Ми розглядаємо характер як сукупність стійких індивідуально-психологічних властивостей людини, які виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, в ставленні до колективу, до інших людей, праці, навколишньої дійсності та самої себе.

Типове та індивідуальне у характері існує у єдності. Типове створює тло для індивідуальних проявів рис характеру, і прояв не властивих для більшості певної соціальної групи рис характеру викликає заперечення, осуд.

Особливості типового характеру виявляються при позитивному або негативному ставленні до праці, до інших людей, до самого себе, до предметів та явищ дійсності.

Ставлення до інших людей виникають у міжособистісних контактах і зумовлюються суспільними умовами життя, які складаються історично і розкриваються в колективі. Рисам характеру, в яких виявляється ставлення особистості до інших людей властиві значна варіативність за змістом і формою їх виявлення, залежність від рівня культурного розвитку народу та духовного багатства особистості. Ставлення до інших людей має оцінний характер, в якому інтелектуальне оцінювання залежить від емоційного ставлення до рис характеру, що виявляються в суспільних міжетнічних контактах. Оцінне ставлення до людей виявляється у різному змісті рис характеру та різній формі їх прояву. Схвалення та осуд, підтримка та заперечення виявляються у ввічливій, тактовній, доброзичливій формі або ж формально, улесливо, а то й брутально, грубо, іронічно, саркастично, образливо.

Ставлення до інших виявляється залежно від обставин та характеру оцінювання вчинків і в позитивних, і в негативних рисах характеру. Серед негативних рис характеру, які є одними чинниками комунікативної перешкоди у ситуації полікультурної комунікації, можна виділити відчуженість, замкнутість, заздрість, скупість, зневага до інших, хвалькуватість, гординя, схильність до безпідставного кепкування та глузування, причіпливість, схильність до пустопорожніх суперечок, заперечення істини, дріб'язковість, мізантропія. Негативні риси характеру дуже шкодять позитивному спілкуванню людей різних культур, їхнім прагненням до спільної боротьби з несправедливістю, спілкуванню в праці.

Типологія характеру будується, як правило, на тому, що існують певні типові риси. Типовими називаються риси і прояви характеру, які є спільними й показовими для певної групи людей. Узагальнивши дані спостереження за поведінкою різних людей, Е. Фром запропонував такі основні типи соціальних характерів:

1. «Мазохіст-садист». Це людина, яка вважає, що всі її життєві успіхи й невдачі полягають в людях, тому «мазохіст-садист» спрямовує свою агресію на людей, у яких він бачить причини невдач. Уставлені до себе ці люди часто відчувають почуття власної неповноцінності і тому вони схильні звинувачувати самих себе і поряд з тим їм завжди притаманні садистські тенденції. При цьому вони люблять ставити людей в залежність від себе, відчувати над ними повну владу, приносити біль і страждання.

2. «Руйнівник». Проявляє агресивність і намагається знешкодити, знищити об'єкт, який викликав руйнування надій у нього. Сюди часто відносяться люди, які відчувають тривогу й безсилля, вони обмежені в реалізації своїх інтелектуальних можливостей.

3. «Конформіст-автомат». Це людина, яка зустрічаючись із важко розв'язуваними соціальними і особистісними життєвими проблемами перестає бути самою собою і повністю підкоряється будь-якому суспільству, вимогами соціальних груп, обставинам (Stolyarenko 2001) [14].

Важливо зазначити, що у ситуації полікультурної комунікації психологічна структура брехні, яка протилежна психологічній структурі правди, основана на сполученні трьох факторів: ствердження мовця не відповідає фактам, він не вірить у правдивість своїх слів та збирається обманути партнера. Саме тому можна сказати, що брехня - не інформаційний феномен, а комунікативний: це один з способів установити добрі стосунки з партнером, доставити своєю вигадкою задоволення йому та собі.

Результати опитувань, які проводилися на вулицях українських міст дають нам змогу вважати, що значна кількість населення вважає неправду невід'ємною часткою нашого буття. Відповідно, люди сприймають брехню як такий феномен міжособистісного, між групового та міжнаціонального спілкування, на який не можна заплющувати очі, але з яким майже неможливо боротися - її треба прийняти як те, що існує. Такі уявлення, існуючи в масовій свідомості, складають сприятливий соціально- психологічний ґрунт для народження не тільки відвертої брехні, але й більш витончених її форм, пов'язаних із обманом.

Для того, щоб виявити рівень брехливості досліджуваних ми використали «Методику діагностики самооцінки мотивації схвалення» (шкала брехливості) Д. Марлоу та Д. Крауна.

За допомогою цієї методики нами було опитано 30 осіб - представників різних культур у віці 17-35 років. Це була випадкова вибірка мешканців м. Одеси. Результати, які були отримані за цією методикою представлені у таблиці 1.

Таблиця 1

Варіанти відповідей та кількість балів, отриманих досліджуваними за шкалою брехні у ситуації полікультурного спілкування

Як бачимо, з 30 досліджуваних, які були опитані нами за допомогою даної методики, 11 осіб (37 %) мають досить високий рівень за шкалою брехливості (9-13 балів), що свідчить про те, що людина бажає представити себе перед іншими як повністю відповідною до соціальних норм; дві особи (7 %) мають нульові показники, що свідчить про те, що вони ніколи не брешуть, щоб покращити думку про себе або у них дуже висока вимогливість до себе; 17 осіб (56 %) отримали від 1 до 6 балів, тобто вони мають середній рівень брехливості.

Отримані в ході дослідження результати свідчать, що у різних суспільних категорій існує образ ситуації неправди. Образ ситуації неправди має цілісний і несуперечливий характер, компоненти взаємозалежні, але в той же час система взаємозв'язку об'єктів ситуації обману залишається досить гнучкою. Відмінність образів ситуації неправди в тім, що у автентичного населення компоненти образа ситуації неправди структуровані більш складно, ніж у представників іншокультурного середовища. Аналіз семантичних просторів ситуацій неправди обох категорій свідчить наявність загальних характеристик в образі ситуації, неправди, таких як «Оцінка» (Anastazy, Urbyn 2002) [1]. Даний фактор, що характеризує образ ситуації неправди у вибірці, має однакові, негативні характеристики даного явища. Подальші фактори різні. Для автохтонних мешканців виділений фактор виправдання своєму вчинку. Для них даний фактор важливий, що говорить про високі моральні якості й про міру відповідальності за використання неправди. Для іншої категорії - інокультурних мешканців, виділений фактор «ризик». Для них важливим є даний фактор у ситуації використання неправди. Причому використання неправди дає можливість розсування рамок регламентованості, острах викриття й відповідних санкцій щодо своєї культури, виділяє даний фактор як фактор «ризику» (Stolyarenko 2001) [14].

Аналізуються образи й компоненти ситуації неправди, що відзначають як загальні, так і розпізнавальні риси в структурі образу ситуації неправди. Наступний крок - виявлення типів облудної поведінки та взаємозв'язку образів ситуації неправди й типів облудної поведінки. Вирішення даного питання можливо, ґрунтуючись на сполученні номотетичного й ідеографічного підходів (Leonov 2000) [9].

Взаємозв'язок образу ситуації неправди з особистісними характеристиками визначає типи облудної поведінки. Дані типи поведінки мають різні характеристики й різною мірою піддаються діагностиці (викриттю облудної поведінки). Вони по-різному можуть використатися тими або іншими індивідами, залежно від особистісних характеристик індивідів і від їхніх образів ситуацій неправди сформованих у їхній свідомості та у ситуації полікультурної комунікації.

Для того, щоб визначити тип поведінки осіб, які отримали досить високий бал з брехні, ми використали «Методику діагностики рівня суб'єктивного контролю» Дж. Роттера.

Результати, отримані за цією методикою, представлені у таблиці 2.

Переклад «сирих» балів, які отримали досліджувані, у стени

Таблиця 2