Архітектоніка та соціологічний зміст політичної сфери: політичні інститути

Размещено на http://www.allbest.ru/

У попередніх наших публікаціях [1] йшлося про те, що політична сфера є специфічною сферою людської діяльності, в якій виявляються відмінності інтересів соціальних груп, класів, націй тощо; ці інтереси стикаються, протиставляються чи збігаються, відбувається безпосереднє зіставлення позицій і пошук способів, які можуть привести їх до певного компромісу та узгодженості. Всі процеси відбуваються в тріадному просторі (1) відносин, (2) інститутів, які фіксують ці відносини, (3) ідеології, тобто поглядів людей з приводу цих відносин. До того ж, політична сфера і політична система є парними поняттями, тобто життєдіяльність політичної системи також забезпечує взаємодія політичних відносин, політичних інститутів та політичної ідеології. Оскільки осердям політичної сфери є держава, яка функціонує завдяки політичним інститутам, а виникнення і розвиток нових держав у сучасному світі можна розглядати як еволюцію саме політичних інститутів та їх спроможність виконувати суспільні функції, які випливають із національних, групових, корпоративних, приватних та інших інтересів членів суспільства, тема статті є на часі.

Отже, метою статті є визначення місця і реформаційної ролі політичних інститутів в архітектоніці (структурі) політичної сфери суспільного життя, яка життєдіє в нерозривному зв'язку з тріадою сферних елементів, які присутні в будь-якій сфері й системі, а саме: політичними відносинами, політичними інститутами та політичною ідеологією.

Традиції інституціональних досліджень, основи яких були закладені ще в часи античності, пов'язані з працями таких класиків, як Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, Дж. Лок, Ш. Монтеск'є, М. Вебер, Д. Істон, Т Парсонс, Д. Норт, Т. Веблен, М. Дюверже, Ю. Хабермас, С. Хантінгтон та багато інших. Сучасні ґрунтовні інституціональні дослідження маємо у вітчизняних науковців А. Колодій, Л. Бунецького, В. Андрусіва, В. Головахи, Н. Паніної, - і це далеко не повний перелік авторів. За цей час інституціоналізм сформувався як один із найбільш продуктивних та актуальних напрямів політичної науки, який умовно поділяють на класичний (традиційний) і «новий» інституціалізм (неоінституціалізм).

Поняття «інститут» вводиться в науковий обіг і набуває широкого вжитку в період становлення соціологічної, політологічної думки наприкінці XIX - початку XX ст. Англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820-1903) визначав інститут як регулятивну самовідтворюючу форму взаємодії індивідів, що робить їх життєдіяльність раціональнішою та продуктивнішою. У своїй праці «Основи соціології» [2] одне з вихідних положень він сформулював у термінах механіки: речовина, рух та сила. Із закону сталості речовини і сили виводиться закон еволюції (зокрема соціальної), а саме перехід від незв'язності до зв'язності, від однорідності до різнорідності, від невизначеності до визначеності. Головними структурними елементами такої еволюції суспільства є соціальні інститути. Вживаючи термін «інститут» разом із таким поняттям, як «організація», він розглядав його як механізм самоорганізації сумісного життя людей. Тобто, саме суспільство є системою взаємодіючих соціальних інститутів, функціонування яких залежить від багатьох факторів, зокрема чіткого розподілу сфер впливу та їх відповідальності [3, с. 27].

Обґрунтовуючи сутність інститутів, які тлумачилися як «природні» утворення, дослідники замислювалися над сферою компетенції інститутів загалом і політичних інститутів зокрема. Вони акцентували на тому, що політичні інститути слугують задоволенню такої фундаментальної життєвої потреби суспільства, як забезпечення безпеки та соціального порядку. Саме завдання виживання суспільного організму в умовах його еволюції породжувало, як вважав Г. Спенсер, необхідність формування погоджувальної і координуючої суспільної підсистеми - особливого виду регулятивного інституту, уособленням якої постав політичний інститут [4]. Тобто, Г Спенсер ще на початку ХХ ст. з'ясував, що політичні інститути є результатом регулятивних функцій життєдіяльності саме соціальних інститутів, спрямованих на задоволення потреб суспільства, завдяки чому політична сфера життя суспільства насичується насамперед соціологічним змістом.

Для того щоб розрізняти інститути «природні», тобто соціологічні, від інститутів політичних, дослідники вводять поняття «інститут» та «інституція», розмежовуючи їх. Інституції, на їх думку, - це соціальні та політичні структури, які є результатом традиції, історії, моралі, звички, а інститути означають присутність владної волі в їх утворенні, спрямованої на надання політичній владі раціональної та ефективної організації [5, с. 645].

Нині дослідники наблизилися до формулювання і вивчення проблеми існуючих та активно функціонуючих позаправових і неформальних інституцій, які, як з'ясувалося, справляють об'єктивний та реальний вплив на політичне життя суспільства і які часто є осередками кристалізації і формування політичного класу. А, отже, актуальними є методологічні пошуки французького вченого, автора багатьох книг з політичних наук Моріса Дюверже (1917-2014) стосовно того, що навіть політичні інститути, регламентовані правом (встановлені конституцією чи законами, які її доповнюють), не повинні вивчатися тільки в юридичному аспекті. Потрібно визначити, якою мірою вони функціонують відповідно до права, а якою - не охоплюються ним, необхідно з'ясувати їх сутність, спираючись на факти і не обмежуючись аналізом теоретичної важливості юридичних текстів. Таке розширення традиційного поля дослідження дозволило враховувати не лише юридичний (формальний) бік інститутів, а й виявити інші складові: традиційність, психологізм, нашарування, не прописані в законах, кодексах поведінки тощо.

Отже, політичні інститути постають у двох вимірах: суто зовнішньому (правовому) та внутрішньому (первинному, звичаєвому). Очевидним є те, що перший не може справедливо та ефективно функціонувати в демократичному суспільстві, не базуючись на другому. Другий же вимір, у випадку, коли не отримує закріплення в праві, діє автономно (так би мовити «в тіні») і детермінує появу нелегальних політичних інститутів.

Підсумовуючи, наведемо визначення політичного інституту російським політологом С. В. Патрушевим: «У політичній науці під інститутом у загальному виді розуміють: 1) політичне встановлення - комплекс формальних і неформальних принципів, норм, правил, що обумовлюють і регулюють діяльність людини в політичній галузі; 2) політичне утворення або установу, організацію - певним чином організоване об'єднання людей чи інша політична структура; 3) стійкий тип політичної поведінки, що виражається в певній системі колективних дій, процедурі, механізмі» [6, с. 10]. Іншими словами, політичні інститути є реакцією на соціальну потребу, певну організацію (самоорганізацію) її задоволення через спільну діяльність їх суб'єктів. З цієї точки зору, політичні інститути - це досить складна структурно- самофункціональна система, що містить у собі статусно- рольовий компонент, ціннісно-нормативну систему, стандарти поведінки, ресурсний потенціал, систему санкцій і контролю тощо, що забезпечують виконання своїх функцій, пов'язаних передусім із досягненням, здійсненням і поділом політичної влади.

Згідно із сучасним неоінституційним підходом, на відміну від структурного функціоналізму, біхевіоризму, марксизму та інших концепцій, політичні інститути як самостійні суб'єкти відіграють визначну роль у суспільстві, зокрема політичному житті, формують та реалізують інтереси соціальних груп, безпосередньо впливаючи на ефективність та якість їх життєдіяльності. Про це говорять Дж. Марч, Й. Олсен, Б. Вейнгаст та інші автори, вважаючи, що інститути - це «шлях, яким політична поведінка глибоко вкорінюється в інституційну структуру правил, норм, очікувань і традицій» [7, с. 738739]. Тобто, саме інститути справляють головний і визначальний вплив на індивідуальну поведінку особистості, встановлюють межі індивідуального вибору через формування їх переваг.

Логіку обґрунтування політичних інститутів дослідники простежують за допомогою їх невід'ємних характеристик, наголошуючи на організаційних формахїх функціонування. Серед цих характеристик, зокрема, виокремлюють психологічність, зазначаючи при цьому, що будь-який суспільний інститут за своєю ґенезою є психологічним утворенням, стійким продуктом обміну діяльністю. Наступною важливою характеристикою інституту є історичність: інститути позиціонуються як певний кінцевий продукт історичного розвитку суспільної сфери. Іншими, не менш важливими ознаками інституту, є структурність і функціональність. Структурність є підтвердженням того, що кожен інститут існує як наслідок своїх взаємодій з іншими інститутами соціальної системи. Функціональність означає, що інститути існують доти, доки виконують визначені для них суспільством функції, сприяючи інтеграції суспільства.

Послуговуючись термінами «інститут» та «інституції», усі гуманітарні науки проводять дослідження інституційних утворень у різних площинах. Наприклад, правова наука незмінно розглядає інститути як стійкі комплекси юридичних правил, які, за словами Жана-Луї Бержеля, переслідуючи одну спільну мету, управляють перманентним та абстрактним вираженням суспільного життя [8, с. 314]. Історики зосереджують увагу на еволюційних механізмах розвитку інституцій та інститутів. Соціологія вивчає інститути, виходячи з практики і не надто цікавлячись абстрактними теоретичними побудовами. Вона пропонує перелік явищ-наслідків, до яких необхідно підібрати явища-причини, детермінанти [9, с. 179-180]. Економісти вбачають в інститутах засоби суспільного обміну та складові механізму регулювання ринкових відносин. І, нарешті, політична філософія в контексті інституційних утворень опікується проблемами «правильного» та «справедливого» облаштування суспільного життя. При цьому найважливішим політико- правовим інститутом, а також джерелом об'єктивації усіх інших політичних інститутів залишається держава, яка є ядром і першоосновою життєдіяльності політичної сфери.

Через багатоманітність концептуальних підходів і напрямів у межах неоінституціалізму, він виглядає радше як етап у розвитку інституціалізму, що сформувався з 80-х років минулого століття, ніж як єдина концептуальна схема. Але в усіх його відгалуженнях є важливі для політологічних досліджень спільні моменти, відсутні в попередніх концепціях інституціалізму. Вони мають значний евристичний потенціал, особливо для перехідних систем, в яких формуються, зміцнюються або деградують формальні політичні інституції і де багато залежить від їх співвідношення з неформальними практиками. Неоінституціалізм найкраще пояснює механізм функціонування політичної сфери перехідних суспільств, до яких належить й Україна, а саме: яким чином поряд з утвердженням демократичних форм правління і громадянської поведінки зберігаються або народжуються недемократичні зразки практики. Якщо формальні й неформальні інституції подібні за змістом, вони взаємно підсилюються і процес політичної інституціалізації відбувається успішно. Якщо ні, то неформальні інституції можуть здеформувати або повністю зруйнувати формально встановлені правила і процедури. Цю особливість неоінституційного аналізу використали німецькі дослідники Вольфганг Меркель і Аврелій Круасан для обґрунтування своєї концепції дефектних демократій, які не змогли стати ліберальними саме через вплив неформальних інституцій [10, с. 20-30].

Неоінституціалізм відкриває нові можливості для аналізу «заклинення», «зависання» демократичних перетворень в Україні, що виявляється в нездатності створити правову, добре інституціалізовану державу і в такий спосіб закріпити здобутки демократизації. Інституційний підхід до трансформації політичного режиму поки що орієнтує дослідників і політиків на процес творення формальних, закріплених конституцією і законами інституцій, на вибір конституційного фасаду, який якнайкраще відповідає дійсним чи уявним умовам країни. Однак, за твердженням Френсіса Фукуями, «... досвід останнього століття навчив більшість демократій, що амбіційні перебудови існуючих інституцій часто породжують більше непередбачених проблем, ніж вирішують» [11, с. 51]. На думку вітчизняної дослідниці Антоніни Колодій, актуальнішим є пошук шляхів перетворення формальних інституцій на реальні. Адже саме процес реальної інституціалізації, а не формальне створення офіційних інституцій, є, з точки зору неоінституціалізму, основою політичної стабільності, оскільки інституційна стабілізація потребує: а) часу; б) легітимності; в) усвідомлення невідворотності гри за спільно визнаними правилами та шкоди, якої завдає державі та суспільству намагання їх змінювати чи не щодня [12].

Положення неоінституціалізму про визначальну роль неформальних інституцій, сила яких особливо зростає в умовах інституційного вакууму, слабкості або недостатньої легітимності формальних інституцій, дуже влучно характеризує сучасну політичну ситуацію в Україні. Заслуговує на увагу проблема співвідношення формальних і неформальних інституцій, їх соціальної і політичної пластичності в процесі становлення, функціонування, реформування тощо. Нині ж досягло критичної точки захоплення політиків постійним реформуванням політичної системи «під себе», наслідком чого стали розхитані як ніколи формально встановлені, але погано збалансовані демократичні інституції. А при їхній слабкості відбувається їх заміна звичними, недемократичними, консервативними зразками політичної поведінки. Якщо і надалі процеси формальної та неформальної інституціалізації відбуватимуться в діаметрально протилежних напрямах, то демократичний вибору не буде, а країна прийде до зовсім іншого фіналу. неформальним політичним інститутам взаємно чути і розуміти необхідність спільних трансформаційних дій для функціональної впорядкованості всієї соціальної системи, і в кінцевому рахунку - політичної сфери.

Список використаних джерел

1. Тімашова В. М. Структурно-функціональні співвідношення в дуалітеті «політична сфера - політична система»: ціннісно- регулятивні та управлінські аспекти / В. М. Тімашова // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. - 2013. - Вип.12. - С.66-72 (Серія «Політичні науки та методика викладання соціально- політичних дисциплін»).

2. Спенсер Г Основания социологии: Соч. в 7-ми т. / Спенсер Г - СПб.: Т-во И. Д. Сытина, 1898. - Т.1. - 412 с.; Т.2. - 387 с.

3. Бунецький Л. Інституціональна проблематика в сучасній політичній науці: аналіз феномену «політичний інститут» // Вісн. Львів. ун-ту. - 2011. - Вип.1. - С.7-78 (Серія «Філософсько- політологічні студії»).

Размещено на Allbest.ru