Соціальні практики формування соціальних інститутів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальні практики формування соціальних інститутів

Постановка проблеми

Відомий філософ Д. Юм одним із перших вказав на те, що звичка (habit) або звичай (custom) можуть з успіхом заміщати будь-які первородні принципи (first principes) стосовно обґрунтування людського мислення і людських вчинків [5, с. 13]. У повсякденному житті, вважав вчений, саме так і відбувається. Звичка або звичай думати і діяти певним чином служать достатнім обґрунтуванням для наступних дій. Мислення або дія «за звичкою» - а це не лише перше, але й найбільш консервативне розуміння практики - дає можливість діяти, не вдаючись до філософських, логічних, моральних або інших обґрунтувань.

Сучасний інтерес до феномену «соціальних практик» відроджується в контексті фокусування значної частини соціологічної теорії на сфері повсякденності, а також на виділенні світу узвичаєних дій у самостійну галузь соціологічного знання та провідний напрям дослідження суспільства. З цього приводу В. Волков відзначає, що з одного боку, практика (або практики) все частіше фігурують в якості основної категорії в антропології, філософії, історії, соціології, політичній теорії, теорії мови, літературній теорії - і в цьому смислі формується певна загальна для соціальних наук парадигма. З іншого боку, для кожної дисципліни характерне своє, відмінне від інших включення цих понять в дослідницьку традицію, свій спосіб концептуалізації» [6, с. 12].

У соціологічній теорії, на думку В. Волкова, термін «практика» на початковому етапі символізував пошуки компромісу між об'єктивізмом системно-структуралістського підходу і суб'єктивізмом феноменології, поєднуючи різні спроби замінити уявлення про структурно- функціональну, культурну або економічну детермінованість діяльності людей більш «гуманістичною» картиною соціальної реальності, підкреслюючи активну роль колективної людської діяльності у відтворенні і зміні соціальної системи. А оволодіваючи практикою, підсумовує він, означає оволодіти смислом, не замислюючись про те, що реалізується в послідовності дій [5, с. 9].

Стан опрацювання проблеми. Безпосередньо соціологічний етап вивчення «практик» починається з публікації у 1970-х рр. роботи П. Бурдьє «Нарис теорії практики», а також дослідження К. Гірца «Інтерпретація культур». У них категорія «соціальних практик» актуалізована як інструмент соціологічного теоретизування, що дало привід для подальшого вивчення узвичаєних дій у рамках соціології. Відтак три основні теорії, які сприяли концептуалізації поняття «соціальних практик», це - структуралістський конструктивізм П. Бурдьє, теорія структурації Е. Гіденса і етнометодологія Г. Гарфінкеля. Крім цього, теорію практик у соціології розвивали П. Бергер, Л. Вітгенштейн, М. Гайдеггер, К. Гірц,

І.Гофман, Н. Еліас, Б. Латур, М. Мосс, Т. Лукман, Т. Парсонс, Ч. Тейлор, М. Фуко, Т. Шацкі,

A. Шюц та ін. У російській соціології ця проблематика представлена в роботах Н. Антонової,

B. Волкова, І. Глушко, Т. Заславської, Л. Іоніна, Н. Козлової, Вал. Лукова, Вол. Лукова, О. Хархордіна, С. Шугальського та ін.

Мета та завдання дослідження. Метою статті є вивчення соціальних практик у контексті функціонування соціальних інститутів. Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

1) розкрити сутність теорії практик у соціально-гуманітарних науках;

2) концептуалізувати поняття «соціальні практики»;

3) охарактеризувати соціальні практики як форми соціальних інститутів.

Виклад основного матеріалу

Французький соціолог П. Бурдьє розглядає соціальні практики як здатність соціальних суб'єктів перевіряти свої поведінкові акти на відповідність сталим уявленням про навколишню дійсність. Ці практики, з точки зору вченого, визначають спосіб думки і поведінки відповідно до індикаторів доступного та недоступного, того, що «для нас» і «не для нас», тим самим змушуючи соціальних суб'єктів пристосовуватися до теперішнього та майбутнього. Соціальною практикою можна вважати як цілеспрямовані дії індивідів по перетворенню соціального світу, так і щоденні, звичні вчинки, які не вимагають пояснення і найчастіше здаються зовнішньому спостерігачу позбавленими смислу або ж нелогічними [3].

Виходячи з цього, П. Бурдьє вводить дуже важливу для розуміння соціальних практик категорію «габітуса». Він визначає габітус як «систему стійких і перехідних диспозицій, структуровані структури, які схильні функціонувати як структуруючі структури, тобто як принципи, які породжують практики та уявлення» [4, с. 102]. Габітус виступає продуктом історії, це набута система породжуючих схем. «Габітус як мистецтво винаходу є те, що дозволяє виробляти безкінечно велику кількість практик» [4, с. 108]. Зрозуміти, що таке габітус, «можна лише за умови співвіднесення соціальних умов, в яких він формувався, з соціальними умовами, в яких він був приведений у дію, тобто необхідно провести наукову роботу по встановленню зв'язку між двома станами соціального світу, що реалізуються габітусом, який встановлює цей зв'язок за допомогою практики і в практиці» [4, с. 109]. Габітус - це і умова, і принцип реалізації практик. Соціологічне вимірювання габітусу неможливе, він проявляється через практики агентів.

На думку П. Бурдьє, соціальні практики мають подвійну структуру: з одного боку, вони детермінуються соціальним середовищем, тобто існують об'єктивні структури, які впливають на практики; а з іншого - впливають на соціальне середовище, змінюючи його структуру, тобто соціальні агенти впливають на соціальну дійсність через практики і трансформують структури [1, с. 93]. Ця думка розкривається в контексті сучасного структуралізму.

Отже, П. Бурдьє пропонує для аналізу соціальної реальності соціальну праксеологію, що поєднує структурний і конструктивістський (феноменологічний) підходи. Так, з одного боку, він дистанціюється від буденних уявлень з метою побудови об'єктивних структур (простір позицій) і встановлення розподілу різних видів капіталу. З іншого боку - він вводить безпосередній досвід агентів з метою виявити категорії несвідомого сприйняття і оцінювання (диспозиції), які «зсередини» структурують поведінку агента.

Натомість у теорії структурації британського соціолога Е. Гіденса соціальні практики постають свого роду основою, здатною подолати розрив між макро- і мікросоціологічними рівнями: соціальна реальність як сплетіння соціальних практик, або систем соціальних дій. На думку вченого, соціальні практики - основа формування і суб'єкта, і соціального об'єкта [8, с. 15-17]. Усі соціальні практики, які формують потім і соціальні структури, не можуть відбуватися «все одно де», вони впорядковані в просторі і часі, прив'язані до певного контексту, фону. При цьому він особливо підкреслює, що соціальна практика не створюється соціальними акторами, а лише постійно відтворюється ними. Е. Гіденс стверджує: «Згідно нашої теорії предметом соціальних наук є не досвід індивідуального актора, і не існування якої-небудь соціетальної тотальності, а соціальні практики» [8, с. 40]. Повсякденність переосмислюється Е. Гіденсом через загальноприйняті практики або рутини, тобто дії, які здійснюються звичним чином у ході повсякденної діяльності [8, с. 185]. «Рутина забезпечує цілісність особистості соціального актора в процесі його (її) повсякденної діяльності, а також є важливою складовою інститутів суспільства, які є такими лише за умови свого безперервного відтворення» [8, с. 111]. Отже, відтворюваність і рутинізація соціальних практик свідчать про стабільність самого соціального життя.

Основні формальні риси соціальних практик у розумінні американського соціолога Г. Гарфінкеля - це «пояснювальність практик, ... їх рефлексивний характер, коли дії, через які індивіди створюють ситуації організованої повсякденної діяльності і керують ними, ідентичні процедурам, до яких індивіди вдаються для того, щоб зробити ці ситуації пояснюваними, а смисл поведінки має бути знайдений у самій поведінці» [7, с. 9]. В етнометодології соціальні практики розуміються як фонове знання; конкретна діяльність, яка поєднує слова і дії; мистецтво розв'язання практичних завдань у ситуації невизначеності.

У даному контексті Г. Гарфінкель вважає, що практики «складаються з безкінечного, безперервного, контингентного навчання; що вони здійснюються за допомогою рутинних дій і викликаються як події в тих самих рутинних діях, які вони описують; що практики виробляються індивідами в тих ситуаціях, від знання про які і від навичок дій в яких (тобто від компетентності) практики, безумовно, залежать, які індивіди визнають, використовують і сприймають за даність; і те, що індивіди сприймають свою компетентність як даність, саме по собі забезпечує учасників знанням про відмітні і специфічні характеристики ситуації і, відтак, забезпечує їх також ресурсами, проблемами, проектами, тощо» [7, с. 9].

Поряд із цим американські дослідники П. Бергер і Т. Лукман у роботі «Соціальне конструювання реальності» виявили, що будь-яка людська діяльність піддається габітуалізації (узвичаєнню), яке передбачає стабільну основу для відтворення людської діяльності з мінімізацією зусиль і для її інституціоналізації [2, с. 89-92]. Поняття габітуалізації лягло в основу багатьох інституціональних досліджень у соціології з метою вивчення реальних практик. Вищевказані вчені визначають соціальний інститут як «взаємну типізацію узвичаєних дій акторами різного роду» [2, с. 92]. Узвичаєння соціальних дій означає, що двоє індивідів сконструювали загальний фундамент, який слугує цілям стабілізації їх взаємовідносин, - їх взаємодія стає передбачуваною [2, с. 56]. Про це говорить і П. Сорокін: «.люди поступово пристосовувалися один до одного. Певні взаємовідносини все частіше і частіше повторювалися. Повторювані взаємовідносини ставали звичними» [12, с. 40-41].

Психологічний смисл «узвичаєння» полягає в тому, що воно зумовлює набір дій і звільняє індивіда від необхідності постійного розв'язання однакових питань, тим самим даючи відчуття стабільності життєвого світу. Відтак процеси габітуалізації передують будь-якій інституціалізації: «Інституціалізація має місце скрізь, де здійснюється взаємна типізація узвичаєних дій акторами різного роду» [2, с. 89-90].

Різні теоретичні підходи щодо соціальних практик можна, резюмуючи, констатувати, що на початковому рівні будь-яка дія, яка здійснюється індивідом у суспільстві, набуває значення соціальної. Далі соціальна дія, яка часто повторюється, проходить стадію узвичаєння і стає соціальною практикою (узвичаєні дії і зразки поведінки закріплюються в соціальних практиках), на останній стадії виходить на вищий, інституційний рівень і стає соціальним інститутом [2, с. 78-81]. При цьому фундатор феноменологічної соціології А. Шюц описує цей процес так: «Те, що спочатку було лише результатом повторюваних дій групи, наступним поколінням сприймається вже як даність, яка підлягає лише повторенню, настільки ж природна для індивіда в навколишньому просторі, як і фізичні об'єкти, присутні в ньому» [15, с. 156-157]. Показовий приклад соціальної практики наводять В. Добрєньков і О. Кравченко, вказуючи на чергу в магазині, коли за товаром стає ланцюжок випадкових покупців, які одразу підкоряються певним правилам поведінки. Жодні міністерства та відомства не встановлювали правил стояння і просування в черзі, але люди добровільно підкоряються неформальним нормам. Отож, черга - специфічна інституціоналізована форма поведінки або соціальна практика [10, с. 78]. Але черга - це лише один приклад із розмаїття практик, які зустрічаються в житті кожного індивіда.

Узагальнюючи основні положення концепцій вивчення узвичаєних дій, можна визначити поняття «соціальна практика» як сукупність конкретних узвичаєних (рутинних) повторюваних дій індивідів, груп, спільнот, організацій у реальному часі і просторі, яка забезпечує стійке функціонування соціальних інститутів [14, с. 278]. Соціальна практика - вид практики, в ході якої конкретно-історичний суб'єкт, використовуючи соціальні інститути, організації та установи, впливаючи на систему суспільних відносин, змінює суспільство і розвивається сам.

Водночас, соціальні практики - є формами функціонування соціальних інститутів. З цього приводу Т. Заславська пише: «Соціальні практики являють собою конкретні форми функціонування суспільних інститутів, при цьому загальною формою реалізації кожного інституту служить... сукупність відповідних соціальних практик. Інститути, як будь-яка сутність, глибше і стійкіше форм своєї реалізації, тому практики можуть змінюватися, не зачіпаючи їх сутності. І навпаки, перетворення інститутів неминуче супроводжується зміною практик, причому останнє служить найнадійнішим критерієм справжніх інституційних зрушень» [11, с. 7].

Що стосується співвідношення практик та інститутів, на думку М. Шабанової, «соціальні інститути співвідносяться з соціальними практиками як зміст із формою або сутність з явищем. Інститути, як сутності, глибші і стійкіші своїх форм. Практика, як форма, більш конкретна» [13, с. 19]. Узагалі, поняття «інституціоналізація», «соціальний інститут» співзвучні поняттю соціальних практик в дослідженнях багатьох авторів. У роботах А. Мілера, Е. Гіденса та ін. породження соціальних інститутів є результатом потреб соціальної практики. Е. Дюркгайм вважав соціальними інститутами «всі сталі, типові відносини в суспільстві» [9, с. 67]. А. Мілер встановив, що соціальний інститут - це сукупність організаційних форм і функцій, які дозволяють окремим групам, суспільству в цілому, реалізовувати потреби і регулювати поведінку людей, що підтримують виконання важливих для суспільства функцій; і здійснюють інтеграцію прагнень, дій і відносин, тобто підтримують згуртованість суспільства.

Разом із цим, соціальні практики мають просторово-часову локалізацію. Категорії простору і часу «працюють» на соціальні практики як такі, що володіють і фізичним, і соціальним смислом. Мається на увазі наступне. По-перше, соціальні практики як форми соціальних інститутів відрізняються в різні історичні періоди: індивід протягом свого життя може використовувати як формальні, так і неформальні соціальні практики в рамках одного інституту. По-друге, місце проживання індивіда (клімат, державний устрій та ін.) впливає на його соціальні практики; практики можуть відрізнятися і в просторі соціальних статусів і ролей. При цьому, акторами (суб'єктами) соціальних практик є як соціальні організації, так і індивіди та соціальні групи.

Результати проведеного аналізу дають підстави для таких висновків: 1. Поняття «практики» широко використовується в соціальних науках і посіло місце серед фундаментальних соціологічних категорій. Сучасні соціологи використовують поняття «соціальні практики» як інструменту, який дозволяє розкрити широкий спектр явищ і подій суспільного життя як різновидів соціальних практик. Соціальні практики однаковою мірою застосовні як для опису «близького» повсякденного життєвого світу, так і для розгляду «масштабних» явищ.

2. Теоритичні підходи до розуміння соціологічних практик сфокусовані на виявленні характерних тенденцій сучасного суспільного розвитку. Вони відкриті не лише для раціональних, але й для ірраціональних понять. Представники цих підходів досліджують, як узвичаєнні дії у повсякденному житті людей впливають на зміни соціальних інститутів і соціальної структури суспільства.

3. Соціальна реальність являє собою переплетення соціальних практик. Сукупність таких практик дозволяє уявити соціальну картину суспільства в цілому. Вивчення діяльності людей у контексті соціальних практик являє собою взаємозв'язок теоретичних та емпіричних досліджень їх узвичаєнних (рутинних) дій у рамках тих або інших інститутів та організацій. У перспективі отримає подальший розвиток і утвердиться практична парадигма, яка дозволить вибудовувати теоретико-методологічні моделі сучасних соціальних практик.

Література

соціальний інститут гуманітарний наука

1. Антонова Н. Л. Социальная практика: теоретико-методологические основания исследовательского анализа / Н.Л. Антонова // Известия Уральского государственного университета. Сер. 3, Общественные науки. - 2009. - N 4 (70). - С. 92-98.

2. Лукман Т. Социальное конструирование реальности: трактат по социологии знания / Лукман Т., П.Бергер - М.: МЕДИУМ, 1995. - 323 с.

3. Бурдье П. Начала. Choses dites / пер. с фр. Н.А. Шматко, П. Бурдье - М.: Socio-Logos, 1994. - 288 с.

4. Бурдье П. Практический смысл / пер. с фр. А.Т. Бикбова, К.Д. Вознесенской, С.Н. Зенкина, Н.А. Шматко; общ. ред. и послесл. Н.А. Шматко, П. Бурдье - СПб.: Алетейя, 2001. - 562 с.

5. Волков В. О концепции практик(и) в социальных науках / В. Волков // Социологические исследования. - 1997. - № 6. - С. 9-23.

6. Волков В. В. Теория практик / Вадим Волков, Олег Хархордин. - СПб.: Издательство Европейского университета в Санкт-Петербурге, 2008. - 298 с.

7. Гарфинкель Г. Исследования по этнометодологии./ Гарфинкель Г. - СПб.: Питер, 2007. - 335 с.

8. Гидденс Э. Устроение общества: Очерк теории структурации / Гидденс Э. - М.: Академический проект, 2003. - 528 с.

9. Давыдов А. А. Системная социология. / А.А.Давыдов. - М., 2006. - 192 с.

10. Добреньков В. И. Социология: в 3 т. / А.М.Кравченко. - М.: Инфра-М, 2001. - Т. 3: Социальные институты и процессы. - 520 с.

11. Заславская Т.И. О субъектно-деятельностном аспекте трансформационного процесса / Т.И. Заславская // Кто и куда стремится вести Россию? Акторы макро-, мезо- и микроуровней современного трансформационного процесса / под общ. Ред. Т.И. Заславской. - М.: МВШСЭН, 2001. - С. 3-15.

12. Сорокин П. Общедоступный учебник по социологии / П.Сорокин. - М.: Наука, 1994. - 560 с.

13. Шабанова М. А. О некоторых преимуществах интеграции экономического и социологического анализа институциональных изменений. Статья 1: Институты, практики, роли / М.А.Шабанова // Экономическая социология: электрон. журн. - 2006. - Т. 7. - № 4. - С. 11-26.

14. Шугальский С. С. Социальные практики: интерпретация понятия / С.С. Шугальський // Знание. Понимание. Умение. - 2012. - № 2. - С. 276-280.

15. Шютц Альфред. Смысловая структура повседневного мира: очерки по феноменологической социологии / Сост. А.Я. Алхасов; пер. с англ. А.Я. Алхасова, Н.Я. Мазлумяновой; научн. ред. перевода Г.С. Батыгин / Альфред Шютц. - М.: Институт Фонда «Общественное мнение», 2003. - 336 с.

Размещено на Allbest.ru