У суспільній свідомості ще поволі, але все ж таки поглиблюється розуміння того, що вихід із системного кризового становища, в якому опинилася пострадянська Україна, процес її функціонування та прогресивний розвиток як незалежної європейської держави можливі тільки шляхом руйнування тоталітарної “закритої соціальної системи”, моделі соціального устрою типу “моносуб'єкт" [1, с.124], на шляху формування громадянського суспільства, гуманізації права, держави і законодавства, інтеграції в міжнародне співтовариство. Йдеться про демократичний, правовий розвиток державно організованого суспільства, де саме людина повинна стати метою, принципом, а не способом, засобом державного устрою, де права і свободи фізичної особи в тріаді взаємодії “людина - суспільство - держава" повинні стати стрижнем як національної правової системи загалом, так і системи права і законодавства зокрема.

Закріплення законодавцем у Конституції України цілої низки демократичних прав і свобод людини відображає об'єктивну тенденцію зростання ролі особистісних, суб'єктивних чинників, приватних інтересів, якості гуманізму та духовності в суспільних, особливо економічних, процесах, розширення і поглиблення свободи творчої індивідуальної діяльності на фоні зростання складності людських взаємозв'язків та відносин, світових інтеграційних процесів. Нині не тільки усвідомлюється закономірність складності суспільного буття, соціальних процесів, їх взаємодії з природними явищами, але й глибше сприймається суть цієї складності - посилення єдності різноманітності, властивості, яка пронизує і увесь всесвіт, і будь-який суспільний лад, будь-яку сферу суспільного життя, зокрема правову дійсність, і становить один з основоположних принципів Природи. Всесвітній досвід суспільного розвитку свідчить, що соціальне буття єдине за своєю суттю та спільністю. Необхідними умовами для вияву його єдності виступає множинність, різноманітність його складових. Абсолютна одноманітність означала б зупинку життєдіяльності, тому що сила життя, його ритм вимірюються саме багатством різноманітності, яке створюється у процесі розвитку.

Ці думки є актуальними в наші дні, оскільки залишається невирішеною, зокрема, проблема взаємодії принципів індивідуальної та колективної свободи всередині людської єдності. Початок XXI ст. характеризується тенденцією інтеграційних процесів, які здійснюються на поліцентричній основі, тобто їх осереддям є орієнтація на велику кількість центрів ухвалення рішень, основним з яких розглядається вільна особа, розвиток духовних, моральних властивостей якої становить підґрунтя розвитку нації, суспільства загалом. Не випадково в наукових дослідженнях сьогодні обґрунтовується думка про те, що кожна людина може розглядатися окремо діючою особою, яка спроможна за невеликих змін її поведінки або споживацьких звичок значною мірою вплинути на економічну рівновагу, а отже - на соціальну гармонію загалом.

Тим самим сучасний соціальний прогрес в Україні, зокрема правовий прогрес, можливий лише шляхом включення у процес суспільного розвитку не тільки потенціалу держави, але обов'язково і творчого потенціалу всіх її громадян шляхом відродження духовно-інтелектуальної енергії громадянського суспільства, насамперед національного підприємництва як його провідної соціально-економічної складової. Політико-правовий порядок в Україні, який повинен бути представлений перш за все як соціальна, правова організація державної влади, вимагає могутньої духовної основи, яка б цілком поділялася і підтримувалася її громадянами і становила фундамент як національної системи права, так і законодавства.

Без духовної та правової опори на людину сучасне суспільство приречене на анархію та деградацію. Без врахування людського чинника, його соціально - етичних начал усі політичні намагання здійснити демократичну трансформацію українського суспільства, насамперед радикальні перетворення в економіці, будуть марними. Будь-яка політика, програма, модель демократизації суспільного ладу, конституційного порядку або законодавчий акт втрачають свій сенс, якщо їм бракує гуманного, духовно-етичного, морального вимірів, орієнтованих на обов'язкове врахування приватних інтересів людини, їх гармонізацію з публічними інтересами суспільства та гарантії прав і свобод людини, їх захист. Не держава, а людина з її потребами та інтересами, правами і свободами повинна стати якісно новою метою процесів демократизації українського суспільства та визначати основний соціальний вектор у взаємовідносинах суспільства і держави, юридичних відносинах держави і громадянина, функціонуванні правової системи, системи права і законодавства.

Нормативно-правовим фундаментом становлення та розвитку приватно-правових основ функціонування суспільних відносин в Україні необхідно розглядати в першу чергу конституційне закріплення правової норми (ст.1), згідно з якою “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава”. У відповідності з суттю та змістом цієї норми, що розкриваються в подальшому в інших статтях Конституції України, передусім у ст.3, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека в суспільстві визнаються найвищою соціальною цінністю. Більше того, ч.4 ст.3 Основного Закону України визнає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість державної діяльності, за яку держава повинна відповідати перед людиною. Основним обов'язком української держави визнається, таким чином, утвердження і забезпечення автономії індивіда, прав і свобод людини. Людина, в свою чергу, набуває право на невтручання держави у сферу свободи особи, визначену законом, і одержує юридичні гарантії державного захисту в разі порушення її прав і свобод. “Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується”, - закріплено у ч.3, ст.8 Основного Закону.

Таким чином, проголошується, що не людина існує для держави, а держава для людини. Йдеться, зокрема, про створення державою для людини правових умов реалізації її законних приватних інтересів, включення їх в структуру суспільних відносин, у прогресивний, екологічно безпечний розвиток суспільства в цілому. Забезпечення інтересів людини, її майнових та особистих немайнових прав, зокрема її гідності, свободи та юридичної рівності, конституційне визнано кінцевою духовною та інтелектуальною метою української держави і суспільства загалом.

Названі та інші демократичні конституційні положення повинні розглядатися як методологічні орієнтири на шляху розроблення вітчизняною політико-юридичною наукою нової політико-правової доктрини - одного з найважливіших ідеологічних обґрунтувань державної правової політики України, в тому числі у сфері законотворення.

Концептуальним ядром цієї політико-правової доктрини має бути ідея необхідності врахування вихідного значення законного приватного інтересу людини у процесі створення демократичного правового порядку в суспільстві, визначення правових меж розмежування і взаємодії приватного та публічного інтересів у суспільстві; підхід до держави як до політичної функції громадянського суспільства, яке повинно здійснювати реальний контроль за державною діяльністю; визнання основним обов'язком держави саме утвердження і забезпечення прав і свобод людини, гармонійний розвиток яких, з урахуванням зобов'язань у суспільстві, є основою публічних інтересів, що виражаються і захищаються державою; розуміння юридичного закону як нормативно-політичної функції права і держави; усвідомлення необхідності та міри розмежування і взаємодії приватно-правових та публічно-правових основ регулювання суспільних, в першу чергу економічних відносин тощо.

Сучасна вітчизняна доктрина демократії як методологічна і теоретична основа пізнання та перетворення політико-правових явищ і процесів має не тільки відображати національні юридичні особливості, а й включати в себе елементи правового розвитку країн розвинутої демократії, проте тільки згідно з історично та логічно виправданою для нашого суспільства схемою соціального розвитку. Виходячи з того, що суспільна життєдіяльність є планетарним явищем, можна в принципі вести мову про єдність її форми та тенденції історичного розвитку, хоча це не виключає, а навпаки - передбачає різноманітність на шляху розвитку єдності цієї форми (сторін, аспектів, структур тощо) і процесів її функціонування. З цієї точки зору справедливим є твердження про єдність різноманітності транснаціонального розвитку різних правових систем, серед них і систем громадянського права, як певних форм суспільних відносин.

“Між різними системами права в дійсності, - зазначає дослідник, професор права В. Брюггер, - існує більше загального, ніж ми звично гадаємо" [2, с.28]. Зближення правових систем є у певній мірі подією, яка вже відбулася, - наголошує учений, - є підсумком розвитку кримінального права у XX ст. і його неминучою перспективою у XXI ст. Таке розуміння дозволяє виділити загальну закономірність транснаціональної (загальнолюдської) природи правової науки, не виключаючи при цьому особливості соціально-політичної функції правознавства конкретної держав.

Без широкого порівняльного аналізу та глибокого усвідомлення процесів, які відбуваються у світовому демократичному і політико-правовому розвитку (серед іншого в міжнародному публічному і приватному праві, а також у внутрішньому праві інших країн), в методології правового мислення та пізнання правової дійсності неможливо розв'язати основні суперечності правової системи успадкованої Україною від колишнього СРСР, зрозуміти закономірності та перспективи власного національного правового прогресу загалом, неможливі його наукове прогнозування, ефективність практики законотворення та застосування законів [3, с.403].

Проте порівняльне вивчення правових систем не означає тільки вивчення зарубіжного досвіду. Водночас треба вивчати і власний досвід, Не варто нехтувати власним національним минулим, напрацьованими знаннями та досвідом, зокрема у сфері теорії та практики юриспруденції радянського періоду суспільного розвитку. Не можна не визнавати загального позитивного внеску радянської юридичної науки у розвиток світової правової культури, особливо в галузі розроблення проблем публічно-правового характеру. І в цьому полягає безсумнівна заслуга, зокрема, вчених України, які зробили суттєвий внесок не тільки у розвиток радянської юридичної науки, а й у становлення незалежної державності України. Вони нині є кадровою та ідеологічною основою вітчизняної юридичної науки, беруть активну участь у розвитку національної теорії права та держави та перетворенні юридичної практики.

Громадська, зокрема теоретична, позиція антиісторизму, небажання чи нерозуміння необхідності конструктивно-критично вивчати в нових історичних умовах свій і чужий досвід минулого, з одного боку, а з іншого, - враховувати у практичній політиці, в тому числі і правовій, наявність в Україні історично успадкованих від минулого соціальних сил і цінностей неминуче спричинюють сьогодні повторення колишніх помилок у ще гіршому варіанті [4, с.305]. Однак, вивчаючи минулий зарубіжний та свій національний досвід, слід враховувати, що на конкретні історичні факти, події, інституції, юридичні норми тощо потрібно дивитися тільки як на можливі аналоги, варіанти розв'язання певних суспільних проблем, які колись, за певних історичних умов, якоюсь мірою вже були реалізовані.

Політико-правові поняття, які застосовуються в політико-юридичній науці та практиці, так само мінливі за своєю суттю і значенням, як і життєві процеси, певним відображенням і вираженням яких є ці поняття. Тому некоректно з наукової точки зору, з прагматичної - небезпечно як “модернізувати” історію права, зокрема історію становлення інституту приватного права, робити висновки про події далекого минулого на основі сучасних поглядів, уявлень про добро і зло, у відриві від об'єктивних умов та чинників, так і сліпо переносити на сучасний національний ґрунт чужий або застарілий правовий досвід, не маючи, крім того, конкретного уявлення про можливості нашого суспільства щодо свого відтворення та розвитку.

Тому було б доречно пам'ятати про те, що немає єдиних і одних і тих же ідей свободи особи, правового устрою, конституційної держави, однакових для всіх народів і часів, як немає капіталізму чи іншої господарської або громадської організації, однакової у всіх країнах.

Усі політичні та правові ідеї і принципи у свідомості кожного суспільно-історичного народу поряд із загальним набувають особливого, конкретного звучання. Тому не можна компенсувати відсутність в Україні реального демократичного, соціально - культурного, правового середовища, де права і свободи людини справді були б вищою соціальною цінністю, спробою вивести правові поняття та категорії не з власного суспільного, серед нього правового, буття, а виключно з науково-практичного досвіду країн розвинутої демократії. Там природно-еволюційному розвиткові демократичних економічних та політичних відносин синхронно корелювали становлення і розвиток інститутів приватної власності і приватного права, громадянського суспільства, правової держави відповідного рівня розвитку тощо. При цьому некоректно посилатися і на експертні оцінки західних учених-правознавців та економістів, чиї знання та досвід ґрунтуються головним чином на дослідженнях правових і економічних проблем, які аж ніяк не адекватні суті, значенню та особливостям суспільних відносин і проблем перехідного періоду України.

Метод сліпого, огульного, а часом і кон'юнктурного запозичення і перенесення на національний ґрунт світового досвіду реформування або навіть трансформації економічних, політичних, юридичних та інших суспільних відносин, широко поширений в Україні, нерідко стає одним із джерел непрогнозованих соціальних труднощів нинішнього перехідного періоду, сприяє поглибленню кризових явищ у суспільстві та швидкому зубожінню абсолютної більшості населення. Некритичне сприйняття західних демократичних та економічних правових ідей і спроби утвердження в українському суспільстві, навіть з добрими намірами, але в умовах відсутності реальних економіко-правових механізмів реалізації цих ідей призвели нині до того, що незалежність, демократія, права і свободи людини, право на приватну власність, свобода підприємництва у свідомості багатьох людей стали безпосередньо асоціюватися з реальним погіршенням рівня їх життя та особистою незахищеністю.

А це не тільки дискредитує ідею політичної незалежності, суверенності України, викликає, на жаль, реакцію відторгнення від ідеології політичної та економічної демократії, майнової самостійності і підприємництва, але й призводить до втрати довіри народу до державної влади, без активної підтримки якої за умов посттоталітарного суспільства демократичні трансформаційні процеси просто неможливі. Хаос у суспільній свідомості може стати причиною непередбачених соціальних деструктивних процесів, тому що штовхає, свідомо чи несвідомо, зневірену людину праці на шлях підтримки ідей становлення жорсткого порядку (під яким наша суспільна свідомість, природно, зберігає інформацію, що стосується тільки тоталітарного політичного режиму) і новоявлених політичних авантюристів та екстремістів.

Під час розроблення демократичної правової доктрини, теорій публічного та приватного права, концепцій державної правової політики, комплексних заходів щодо здійснення правової реформи в Україні тощо необхідно враховувати не тільки раціональні, а й ірраціональні чинники: соціальну психологію українського народу, його прагнення, інстинкти, мотивації у процесі суспільних перетворень. Народні маси завжди становлять сутнісний елемент будь-якого державного ладу, його підмурок. Все, що робиться наперекір народним масам, не може розраховувати на могутній та тривалий успіх. При встановленні у суспільстві політичної свободи необхідно старанно уникати всього, що може завдати шкоди народному почуттю. Найменше можна нехтувати тим, що найдорожче для народу. Нехтування своїм і гонитва за чужим - ознака легковажності у політиці. Добре відомо, що екзотичну іноземну рослину не пересаджують свавільно на чужий ґрунт; для неї потрібно готувати цей ґрунт, інакше рослина швидко загине.

Не можна декларувати кардинальні перетворення в українському суспільстві, проголошувати права і свободи людини, з одного боку, а з іншого, - ігнорувати можливості цих перетворень, реальні гарантії та захист проголошених прав і свобод, фундаментальні основи політичного і правового устроїв суспільства, покликані забезпечувати гармонійну взаємодію людини, державно організованого суспільства і природи.

Людина - єдиний суб'єкт цілісної чинної системи політики і права за демократії. За умови зростання ролі індивідуальності, об'єктивного чинника в суспільному процесі, у взаємодії з державою та суспільством необхідно особливо звернути увагу на те, що в суспільстві людина повинна виступати не тільки як суб'єкт приватно-правових, зокрема цивільних, відносин, а й суб'єкт публічно-правових відносин - єдиний суб'єкт цілісної чинної системи позитивного права.

Будь-яка соціально-економічна і політико-правова система не може вільно та стабільно існувати без певних зобов'язань (в тому числі юридичних обов'язків) приватних осіб та посадових осіб державного апарату. Свобода в сучасному суспільстві тільки тоді може трансформуватися у суб'єктивні права, коли вона визнається і визначається юридичним актом, прийнятим державою, яка, у свою чергу, повинна бути оформлена правом, підпорядковуватися певній політико-юридичній процедурі. Не може бути правопорядку в суспільстві, де кожний - суддя своїх власних прав та обов'язків за відсутності будь-якої відповідальності перед суспільством.

У цьому плані вагомою є проблема сваволі та егоїзму того індивіда, для якого пріоритетними в суспільстві виступають тільки його приватні інтереси. У такому контексті питання філософії права, політології і суспільно-політичної, правової практики повинні прагнути до подолання крайніх форм індивідуалізму, характерних для громадянського суспільства періоду раннього капіталізму, - що є особливо вагомим для України. Це подолання здійснюється багато в чому шляхом морально-етичного розвитку суспільства і за допомогою держави, яка, на нашу думку, повинна втілювати розум, свободу, моральність, право і бути покликаною примирити суперечливі інтереси індивідів і груп. Тому, коли говорять, що свобода полягає взагалі в тому, щоб робити все, що завгодно, то таке уявлення свідчить про повну відсутність культури мислення, в якому немає і натяку на існування того, що є самі в собі і для себе вільна воля, право, моральність тощо.

Свободі притаманні право і моральність, які в собі і для себе є такі загальні сутності, предмети і цілі, які відкриваються лише діяльністю мислення, що відрізняється від чуттєвості та розвивається на протилежність їй, які у свою чергу повинні поставати спершу перед чуттєвою волею та асимілюватися з нею і, причому, всупереч їй самій. Свободу завжди розуміють помилково, визнаючи її у формальному, суб'єктивному значенні, не беручи до увага її суттєвих предметів і цілей; таким чином, обмеження потягу, жаги, пристрасті, що належать лише приватній особі як такій, обмеження сваволі приймається за обмеження свободи. Навпаки, таке обмеження є просто умовою, яка робить можливим звільнення, а суспільство і держава, по суті, є становищами, в яких здійснюється свобода.

Система суб'єктивних прав, обов'язків та відповідальності завжди зумовлюється певною комбінацією об'єктивних умов та суб'єктивних чинників, об'єктивними суспільними потребами. І тільки в тому разі ця система стає осередком юридичних відносин, якщо фіксується державою в різних юридичних формах.

Штучно не можна абсолютизувати роль особистості у будь-якій соціальній формі спільної комбінованої праці людей, у будь-якому суспільстві. Не можна перебільшувати у структурі та процесі співжиття приватні засади і особливо протиставляти їх публічним засадам - корінним інтересам суспільства. Не можна гіпертрофувати роль окремо взятого індивіда у суспільстві, роль його приватних інтересів, як не можна протиставляти особистість та суспільство, ставлячи при цьому запитання: яка із цих двох засад соціального життя є метою, а яка - тільки засобом [5, с.97].

Таке питання передбачало б реальне існування окремої особи як замкнутого кола, в той час як насправді кожна окрема особа є тільки осередком нескінченної кількості взаємовідносин з іншим та іншими, і відокремлювати її від цих відносин означає відбирати у неї будь-який дійсний сенс життя, перетворювати особу на порожню можливість існування. Тому підкреслимо, що все, що існує в загальному житті, тим чи іншим чином впливає на поведінку окремих осіб, всотується ними, і тільки в них і через них набуває своєї остаточної дійсності чи завершення. А якщо поглянути на це з іншого боку, то виявиться, що в особистому житті його справжній сенс досягається через суспільне середовище і так чи інакше зумовлюється його становищем. У цьому розумінні можна вважати справедливим висновок, який полягає в тому, що суспільство є доповненою або розширеною особистістю, а сама особистість виступає в реальному світі як сконцентроване чи зосереджене суспільство. Але за жодних обставин не можна забувати принципової суспільної характеристики людської природи.

З цієї точки зору, зміст закономірності єдності різноманітності, що пронизує суть соціального, у тому числі політико-правового, прогресу полягає в необхідності дотримуватися вимог морального імперативу загальнолюдських цінностей, з одного боку, а з іншого, - створювати і реально забезпечувати юридичними засобами суспільні умови, які сприяють різноманітності можливостей вияву творчої індивідуальності людей, націленої, в кінцевому підсумку, на забезпечення публічних інтересів суспільства, загального блага. Суспільний порядок, спроможний за допомогою, зокрема, системи соціальних норм, серед них юридичних, забезпечити широкий вияв свободи людини, належні умови її матеріального і духовного розвитку, з одного боку, а з іншого, - задоволення суспільних (публічних) благ шляхом досягнення єдності людей у свідомому обмеженні своєї свободи волі, - може розглядатися важливим джерелом соціального прогресу як суспільство розвинутої правової та юридичної культури.

Всесвітня історія може бути зображена як дискретний (переривчастий) рух розвитку принципу, змістом якого є усвідомлення людством свободи не тільки як абстрактної соціальної цінності, а й як певної органічної властивості суспільних відносин, правовий порядок яких означає, що благо свободи волі людини - це не лише її права, а й певні обов'язки, зобов'язання і відповідальність перед іншими людьми та суспільством в цілому в особі її держави.

Не випадково нині набувають особливого значення проблеми соціальної справедливості, соціальної демократії, соціальної ринкової економіки, соціальної правової держави, соціальних обов'язків та відповідальності особи (фізичної та юридичної) перед державою і держави як універсальної політичної структури - перед суспільством і світовим співтовариством тощо.

Поряд з правами і свободами людини в конституціях багатьох країн з' являються приписи щодо її обов'язків та відповідальності перед суспільством. Український законодавець, закріплюючи право кожної людини на вільний розвиток своєї особистості, застерігає в ст.23 Конституції України, що це можливо лише за умови відсутності порушень прав і свобод інших людей та обов'язків перед суспільством. Навіть закріплюючи принцип непорушності права приватної власності в Україні, законодавець підкреслює: “Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію ті природні якості землі" (ч.8, ст.41 Конституції України). Ст.68 Конституції України закріплює норму, згідно з якою кожний зобов'язаний не тільки неухильно дотримуватися самої Конституції та законів України, але й не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Співвідношення суспільства і держави в сучасності ускладнилося: з' явилися цілий ряд інститутів, суспільних за своїм статусом, але спрямованих саме дією на державу і виконуючи роль зв'язку між двома цими сферами (масові партії, профспілки і тому подібні асоціації). В сучасних соціальних концепціях демократії і моделях суспільного устрою в умовах глобалізаційних та трансформаційних змін усе активніше і впевненіше аналізується динаміка розвитку процесів самоорганізації в соціальних системах, структура і алгоритм функціонування суспільства прямого громадянського народовладдя і самоврядування [6, с.610].

Тобто формування сучасної вітчизняної системи демократії, політики, права, галузей, інститутів, норм публічного і приватного права повинно відбуватися у напрямі не стільки стимулювання егоїстичних індивідуальних інтересів людини, скільки захисту її та суспільства в цілому від свавілля приватного інтересу як самої людини, так і держави, точніше від дискреційних адміністративно-владних повноважень посадових осіб. Як окрема людина у своїх правах та обов'язках має бути обмежена публічними інтересами суспільства, визнаними та закріпленими в нормах і галузях публічного та приватного права, так і держава не повинна бути всевладним тираном щодо людини. У своїй діяльності, компетенції держава повинна бути обмеженою, “зв'язаною” законними правами і свободами людини, нормами приватного і публічного права.

У цьому плані особливо актуальними сьогодні є ідеї про те, що в правовій державі влада повинна визначатися певними межами, які вона не може і не повинна переступати. Обмеженість влади у правовій державі створюється визнанням за особистістю невід'ємних, непорушуваних та недоторканних прав. Саме завдяки невід'ємним правам і недоторканності особистості державна влада у правовій державі не тільки суворо обмежується, а й стає підзаконною. Органи державної влади бувають справді зв'язані законом тільки тоді, коли їм протистоять громадяни, наділені суб'єктивними публічними правами. Тільки маючи справу з уповноваженими особами, які можуть заявити правові претензії до самої держави, державна влада виявляється змушеною незмінна дотримуватися законів.

Такий підхід сприяє розумінню не тільки суті демократичної, соціальної, правової держави, а й розкриттю змісту сучасного праворозуміння, його взаємозв'язку з іншими поняттями соціальних явищ, таких як змішана економіка, плюралістична влада і політика, людська особистість, її потреби та інтереси, мета і поведінка тощо. Визнання об'єктивної наявності в суспільстві приватних інтересів, надання вільної ініціативи окремій автономній особистості, формування чинної системи права на підставі існування в суспільстві публічної та приватної сфер правового регулювання тощо є суттєвими ознаками сучасної правової культури, показником того, що в житті суспільства є твердий ґрунт для розвитку громадянського суспільства, суспільства ліберальної цивілізації.

Багатовимірний підхід до демократії, політики, права, розроблення публічно - і приватноправових основ пізнання та перетворення правової дійсності тощо мають нині стати одним із центральних завдань на шляху методологічних і теоретичних перетворень вітчизняної юридичної науки, що дозволить перетворити її в ефективний інтелектуальний інструмент демократичної трансформації українського суспільства.

Список використаних джерел