Напевне, одним із найбільш суперечливих явищ суспільного життя, яке вже майже два сторіччя є одним із найвпливовіших факторів спочатку європейської, а згодом і світової історії, є національне питання. Феномен нації, націоналізму, національної ідентичності, ставши визначальним чинником історичного розвитку, принаймні із часів Французької революції, відповідно, породив безліч теорій, які намагаються вхопити ці мінливі, але надзвичайно впливові явища та втиснути у вузькі межі наукових (та дуже часто псевдонаукових) теорій та дефініцій. Утім, потреба в теоріях, які стосуються національних питань не тільки не зменшується, але й стає все більш актуальною. Не буде перебільшенням зазначити, що ця актуальність особливо загострилася, коли після розпаду Радянського Союзу на пострадянському просторі утворилися держави, які задекларували свій шлях у напрямку побудови національних держав. Ця обставина каталізувала інтерес до національного питання й спростувала твердження багатьох теоретиків про відмирання націй та, відповідно, націоналізму в постіндустріальну добу.

Але склалася парадоксальна ситуація: у більшості новоутворених наприкінці ХХ ст. національних держав в інтелектуальному середовищі (не кажучи вже про політичний істеблішмент та широку громадськість) спостерігається майже повна теоретична необізнаність та досить спримітизовані уявлення щодо того, чим є, власне, нація, націоналізм, національна держава та які історичні шляхи обумовили вихід націй на історичну арену. Певною мірою така ситуація породжувала й породжує не тільки невизначеність у внутрішній та зовнішній національній політиці, але й відому напругу та дезорієнтацію в суспільстві.

Причини цього досить об'єктивні - радянська ідеологія, догматичне ленінсько-сталінське трактування марксизму досить однозначно визначали націоналізм як украй шкідливий, приречений до відмирання пережиток буржуазного минулого. Саме поняття "націоналізм" визначалося як негативне явище, фактично ототожнювалося з фашизмом та нацизмом. У західній історіографії дефініція "націоналізму" наближається до класичного визначення Е. Ґелнера: "Націоналізм - політична течія, яка ставить собі за мету, щоб етнічні та політичні кордони співпадали" [5, с.10]. Тому всі течії наукової думки щодо національного питання залишалися поза дискурсом радянської гуманітарної науки.

Аналіз основних досліджень і публікацій. Тільки в останні роки теоретичний вакуум починає поступово заповнюватися завдяки знайомству з дослідженнями провідних теоретиків-фахівців із національної проблематики. Досить показовим у цьому відношенні стала поява книги українського історика Г Касьянова [9], де вперше в українській сучасній історіографії були викладені та проаналізовані всі основні теорії відносно національної тематики. Утім, це поки що один із поодиноких прикладів.

Метою статті є спроба викласти основні напрями та засади теоретичного осмислення феномену націй та націоналізму, які можуть стати в нагоді всім, хто хоче поглибити свої знання в галузі національної проблематики.

Виклад основного матеріалу. У цілому більшість теорій традиційно пропонують два основних підходи - примордіалістський та модерністський. Починаючи з 80-х рр. ХХ ст., завдяки дослідженням англійського історика та соціолога Е. Сміта [11-14] усе більшої популярності набуває так званий етносимволістський (етніцистський) підхід.

Першою спробою осмислити феномен націоналізму стала поява теорій, об'єднаних навколо так званого примордіалістського (від лат. "споконвічний, прадавній"), або есенціалістського, підходу. Його витоки як наукової теорії можна віднести до середини ХІХ сторіччя, до часів загострення національної боротьби в Європі та цілої хвилі революцій у європейських державах, однією з причин яких було прагнення "недержавних" народів до національного самовизначення (т зв. "Весна народів" 1848 р.).

У той період ідеологи національних рухів висувають теорії про те, що нації існують споконвічно, у націй є незмінна сутність, яка зберігається протягом тисячоліть, а витоки націй сягають глибокої давнини.

До провідних прихильників примордіалістського підходу належать такі відомі історики, як Е. Шилз, Дж. Фрішман, Я. Дашкевич та досить значна частина українських офіційних істориків в Україні.

Певною антитезою примордіалістського підходу став модерністський, або конструктивістський, підхід, який зараз, беззаперечно, найбільш поширений та найбільш авторитетний у сучасних наукових дослідженнях. У його рамках вибудувана більшість теорій нації (Б. Андерсен [1], Е. Ґелнер [5], Я. Грицак [6], Е. Ґобсба - ум, І. Лисяк-Рудницький, О. Пріцак та інші).

Основні ідеї цього підходу полягають у такому:

1) нація є продуктом модерної епохи та сформувалася під впливом політичних (Французька буржуазна революція, європейська "Весна народів" 1848 р.) та економічних (Британська промислова революція) змін у Європі;

2) виникнення конкретної нації не детермінована закономірність, а досить часто - збіг багатьох обставин і чинників, як суб'єктивних, так і об'єктивних. Особливо на випадковості як на одному з провідних факторів становлення націй наголошує Р Брюбейкер [3, с.14];

3) євроцентризм. Нація - витвір Європи, потім ця модель запозичувалася іншими суспільствами для проведення модернізації.

У цьому відношенні досить показовим є вислів французького філософа та історика Жана Башлера:

"Нація - це морфологія, принцип соціальної зв'язаності та єдності, притаманний європейським суспільствам. Вона змогла стати продуктом експорту, щоправда, без особливого успіху, хіба що в європейських паростках, але вона є європейською особливістю.

Що таке нація? Як вихідне можна взяти таке означення: спільнота, кожний елемент якої прагне ототожнювати свою долю з долею всіх і яка означується стосовно інших спільнот." [Там само, с.295].

У цілому можна виділити такі напрями модерністської парадигми:

соціокультурницька. Природа націй і націоналізму пояснюється потребами формування "високої культури", модернізації й промислового розвитку (Е. Ґелнер);

соціоекономічна. Націоналізм інтерпретуєтся з раціоналістичних позицій, як наслідок зрушень у світовій економіці та взаємодії соціально-економічних інтересів індивідів (Т Нейрн і М. Гехтер);

політична. Пошук джерел націоналізму пов'язаний з аналізом таких явищ, як формування модерної держави, владних структур, інтереси еліт, війни (Ч. Тіллі, Е. Ґідденс, М. Манн, Дж. Броілі);

ідеологічна. Націоналізм розглядається як ідеологічна система, як сурогатна форма релігії, "громадянська релігія", що виникає внаслідок змін у сфері ідей і вірувань (І. Кедорі, Б. Капферер, М. Юрґенсмейєр) [9, с.334].

І нарешті, як ми вже згадували вище, в останні десятиріччя значної популярності набуває етносимволізм, або етніцизм. Виникненню цієї парадигми сприяла певною мірою та обставина, що ані примордіалісти, ані модерністи не могли відповісти на цілий ряд досить важливих питань - про зв'язок між етносом та нацією, природу національних (або етнічних почуттів), особливість трансформації етнічних спільнот у національні тощо.

Етносимволісти, провідними теоретиками яких є Е. Сміт та Дж. Армстронг, визначають основні підстави та обставини переходу від етнічної до національної спільноти. Етносимволістська парадигма спирається на визнання надзвичайно важливої ролі етнічних символів, міфів, історичної пам'яті, духовних цінностей у процесі становлення нації.Е. Сміт виділяє такі етапи цього процесу:

1) відбувається перехід від пасивності й пристосування периферійної меншості до стану активності, самоутвердження й політизації спільноти, вироблення спільної політики;

2) виробляється спільне уявлення про "батьківщину" всієї спільноти, яка ототожнюється з певною, досить чітко визначеною територією;

3) важливий аспект цього процесу - економічна уніфікація спільноти, яка визначилася територіально, встановлення контролю над ресурсами та економічна автаркія;

4) перетворення членів етнічної групи на громадян шляхом їх політичної мобілізації та забезпечення їм доступу до рівних громадянських, соціальних і політичних прав та обов'язків;

5) центральною моральною й політичною цінністю стає "народ", маси перетворюються на цей "народ" шляхом прищеплення їм національних цінностей, міфів і пам'яті [12, с.21].

національна ідентичність модерна нація

Висновки