Застосування концепту життєвого простору в соціологічному дослідженні міста

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Застосування концепту життєвого простору в соціологічному дослідженні міста

Постановка проблеми. Зростаючий науковий інтерес до міської тематики ініціює освоєння нових сфер і методів її осмислення. Одним із кроків у зазначеному напрямі є дослідження міста в проблемному полі концепції життєвого простору. Зберігаючи логічні і смислові принципи теорії простору соціуму, актуалізуючи методологічні позиції середовищного підходу, концепція життєвого простору відкриває нові можливості у виявленні різних структур урбанізованого суспільства. Мова в даному випадку йде про змістовне визначення міста як місця зосередження суспільного життя, штучно організованого середовища проживання, що поєднує в собі систему природних і соціально створених умов життєзабезпечення.

Застосування і використання концепту «життєвий простір» у соціологічних дослідженнях, її розгляд у нових і найрізноманітніших контекстах, зростання її ціннісної та смислової навантаженості свідчить про зростаючий інтерес дослідників до цього феномену людського буття. Однак ми маємо справу із ще недостатньо вивченою, складною і багатогранною реальністю, у зв'язку з чим постає необхідність подальшого поглибленого дослідження життєвого простору людини, особливо в її найбільш типових місцях локалізації - містах. Останнім часом тема міста все активніше розглядається соціологами та представниками різних соціальних наук, оскільки місто цілеспрямовано перетворюється на основний сегмент життєвого простору сучасної людини.

Аналіз актуальних досліджень. Осмислення концепту життєвого простору проводиться на засадах міждисциплінарних наукових досліджень соціологами, філософами, економістами, архітекторами, екологами, представниками різних соціальних парадигм і теорій.

Мета статті - систематизувати основні напрями дослідження концепту життєвого простору, репрезентовані в західних та вітчизняних соціологічних теоріях та соціальних практиках.

Виклад основного матеріалу. Проблема життєвого простору є порівняно новим поняттям, що стоїть на роздоріжжі геополітичної теорії, екології, філософії та соціології і всіх їх напрямів і підрозділів (соціальна філософія, онтологія, гносеологія, герменевтика, феноменологія, інвайронментальна соціологія, соціальна екологія). Протягом останніх років вона досліджувалася безсистемно, під різними кутами зору, з різних позицій і підходів, мета яких полягала у виявленні окремих фрагментів феномену життєвого простору людини. Головним чином життєвий простір досліджувався у взаємозв'язку з глобальними трансформаціями та геополітичними проблемами. Специфіка сучасної ситуації полягає в тому, що внаслідок вибухового розширення перетворювальної діяльності загострилася проблематичність людського існування в цілому та в окремих регіонах, містах - зокрема. Динамічні перетворення соціальної реальності, які відбуваються у даний час, зробили проблему життєвого простору досить актуальною, що змушує по-новому поглянути на неї як на феномен, що виражає найважливіші форми соціального буття людини, і як на фактор змін у житті суспільства.

Термін «життєвий простір» був введений у науку в 30-ті рр. XX ст. К. Хаусхофером [1] і продовжує застосовуватися в теоріях географічного детермінізму і геополітики для визначення синтезу ідей життя і цивіліза - ційного простору. Як відомо, у концепціях геополітики системоутворюючим елементом життєвого простору визначальною формою життя народу стає держава. У роботах класиків геополітики простір - це безперервне життєве тіло етносу, здатне до змін у залежності від дій держави. Пізніше на процес дослідження життєвого простору особливий вплив справив просторовий метод сучасної теорії суспільства у світлі взаємодії натуралістичної та культурної дослідницьких парадигм. Поняття «життєвий простір» та «соціальний простір» одним із перших до широкого наукового обігу ввів соціолог П. Сорокін і використовував його для створення теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності. Поява таких напрямів у межах науки, як «соціальна топологія», «соціологія простору», переконливо демонструють аналітичні можливості категорії «простір» у соціології.

Починаючи із соціоцентричної традиції Е. Дюркгейма простір розглядався насамперед як спосіб з'єднання соціальних явищ і метод їх системного структурування. Просторовий критерій відбив ступінь поглинання природного середовища соціальним організмом, трансформацію форм організації суспільного життя і територіальні аспекти існування суспільства.

Сьогодні міські форми соціальних практик усе ширше охоплюють суспільні маси, поняття «сучасний» і «урбанізований» практично ототожнюються. Тотальне розширення сфери соціального в межах природного світу стало проблемою теперішнього часу, породило ряд криз, які мають глобальний масштаб. Екосистема міст - класичний приклад антропогенізації навколишнього середовища. Сьогодні планування соціального розвитку країни в цілому та міста зокрема не можна здійснювати незалежно від певного контексту - природного і соціального. У русі останніх десятиліть інвайронменталізація простору набуває онтологічного характеру. Існування в умовах ризику та виживання утворює також стійкий емоційний фон, що вбирає почуття тривоги, приниження, обурення, недовіри. Це виробляє очевидний антисоціальний ефект - гальмує об'єднуючий початок у соціальних контактах, породжуючи замкнуті соціальні групи, недовіру до діяльності більшості соціальних інститутів, конфлікти із владою на різних щаблях, етнічні протиріччя, міжгрупові конфлікти. Тому в дослідженні організації міського середовища природний фактор і людські взаємини не можуть бути осмислені без визнання важливості психологічного фону на конкретний період часу. Дослідницька увага соціологів спрямована на застосування методів, за допомогою яких просторовий категоріальний апарат (центр, периферія, регіон, топоси, місце, сфери, території) залучається для визначення соціально-територіальних відмінностей у глобальній урбоме - режі і виявлення можливостей життєздатного розвитку міста як органічної цілісності.

Структуралістська парадигма, вивчаючи явища в їх цілісності, мінливості, контекстуальності і здатності до саморегуляції, відкрила широке поле для вивчення структур відносин, їх природи, відтворення, сталості або трансформації. У цьому сенсі цікавими є постструктуралістські дослідження, в яких багатовимірні соціальні контакти у зв'язку з виробництвом / споживанням, владою, повсякденним досвідом, культурою тощо утворюють поля зв'язків між агентами й елементами взаємодій, фіксуються просторовими структурами, конкретизуючись як територіальність, регіоналізація, топологія, дистантність (П. Бурдьє, М. Фуко, П. Бергер, Ж. Бодрійяр, П. Штомпка, Т. Хагерстранд, Е. Гідденс).

У межах структурно-функціонального підходу акцент зміщений на динаміку різних просторових форм і просторів, що зв'язують, - комунікації, потоки, мережі. Розвиток загальної соціальної структури формує просторові форми і процеси, і простір постає вираженням суспільства, емерджентним потоком швидкоплинних процесів і ризиків, які, функціонуючи на глобальному рівні, мають прямий вплив на розвиток міст і міських систем (М. Кастельс). Пізнавальний інструментарій динамічної соціології та теорії мережевого суспільства розкриває можливість осмислити специфіку сучасних процесів (незавершеність, швидкоплинність, неміцність, транзитивність), що трансформують контури урбанізованого середовища на локальному і глобальному рівнях.

Останнім часом багато в чому завдяки впливу ідей А. Шюца в розумінні соціально-просторових відносин набуває поширення підхід, заснований на феноменологічній традиції, який дистанціюється від структурних трактувань, і вже на понятійному рівні використовує термін «життєвий простір». Слідом за П. Бергером і Т. Лукманом суб'єктивна повсякденна реальність стає головним наповненням соціально-просторових відносин для А. Турена [2; 3]. Звернення до феноменологічного опису універсальних структур повсякденного життя, образів, умовностей, символіки, предметного світу повсякденного існування дозволило відтворити історію розумових матриць, людських цінностей і сутностей.

Відправною точкою соціокультурного дослідження життєвого простору є цивілізаційна традиція, яка передбачає синкретизм, почуття цілісності буття, непереборне тяжіння до єдності істини, добра і краси (С. Булгаков, М. Бердяєв, І. Ільїн, П. Флоренський). Цивілізаційний підхід дозволяє аналізувати стійкі компоненти людської історії - антропологічні, етнічні, культурні, виявляючи циклічний характер динаміки соціокультурних систем, тісний взаємозв'язок окремих життєвих етапів і своєрідність кожного із них.

Соціальні виміри життєвого простору пов'язані з розробками Г. Зіммеля [4] і П. Сорокіна [5], у яких простір служить полем соціальної взаємодії. Широкі можливості тлумачення відкриває трактування М. Вебера [6], що розглядає цивілізоване життя окремої людини як включену в нескінченний прогрес. Однак для сучасної наукової традиції М. Вебер виступає класичним представником «соціології часу», і його звернення до теми простору не набуло безпосереднього продовження. Те саме слід сказати і про концепцію простору Е. Дюркгейма, актуалізованої лише в новітніх дослідженнях.

Проблема просторових характеристик середовища та їх візуального сприйняття людиною інтенсивно розглядалася в етносоціології та антропології (Е. Хол, Д. Девіс, Р. Соммер, Дж. Голд, К. Раман, Ю. Медвєдков, Д. Замятін). Теоретичні висновки даних досліджень виявляються ефективними в осмисленні ціннісно-мотиваційних аспектів сучасних просторово-територіальних процесів, що включають такі детермінанти, як групове членство, індивідуальні здібності, економічні та політичні ресурси, соціальні канали, актуальні потреби, в осмисленні різноманітних «технік життя», процесів рішення завдань повсякденного буття, у вивченні «духу місця», «сенсу місця», ментальних станів.

Уявлення про місто як процес, пов'язаний з певною територією, узгоджується із загальними принципами і цілями інвайронментальної парадигми, методологічні основи якої були закладені Чиказькою школою «екології людини», що розглядала розвиток міського життя як еволюційний процес. Роботи в цьому напрямі були продовжені в 60-ті рр. ХХ ст. у рамках «екологічного комплексу» (О. Дункан, Л. Шноре, А. Хоулі).

«Нова інвайронментальна парадигма», що склалася у 70-х рр. XX ст., відроджує органістичні тенденції. Будучи вдосконаленим варіантом теорії систем, вона віддає перевагу сталому розвитку та аксіологічній практиці. Здійснивши зв'язок загальнотеоретичних, методологічних, екоаксіологічних, соціально-психологічних та інших напрямів, спираючись на наукові та світоглядні традиції, інвайронменталізм створив у своїх рамках основу для розвитку соціально-екологічних та екософських теорій - біоцентризму, екологізму (А. Нейс, У Фокс, А. Швейцер та ін.), концепції коеволюції, ноосфери (В. Вернадський, Н. Моісеєв, А. Назаретян, Н. Реймерс) [8].

У рамках інвайронменталізму відроджується теоретичне дослідження життєвого простору міста: вивчається взаємодія між локальними, регіональними та світ-системними процесами, увага фокусується не тільки і не стільки на технічному і функціональному аспекті урбанізації, скільки на соціальній нерівності, якості життя і сприйнятті оточення. Соціологи постмодерніст - ського і постструктуралістського напрямів, солідаризуючись в окремих питаннях з інвайронменталізмом, вводять у дискурс теми культурної еволюції, солідарності, влади, етичних основ взаємодії суспільства та природи, в якому присутнє прагнення пов'язати сучасну технологію і традицію, раціональне пізнання з емоційним сприйняттям. При цьому дається дуже тонкий аналіз локальних систем, предметно-просторових форм і зацікавлений опис малих соціальних груп, що діють у своєму оточенні. Методологічним орієнтиром у сфері критичного осмислення культурного досвіду постмодерну служать роботи П. Козловські, Д. Харвея, П. Брандта, І. А. Бутенко, В.Г. Федотової та ін.

Важливим підходом до аналізу життєвого простору є синергетичний підхід, що враховує більш глибокий взаємозв'язок між минулим і майбутнім і який виходить із розуміння органічності систем середовища і субстратної властивості середовища - всеосяжності. Його принципи представлені в роботах І. Пригожина, І. Стенгерс, С. Курдюмова та ін.

Наприкінці XX ст. виникає підвищений інтерес до інтегральної оцінки просторових концепцій зарубіжних дослідників та розробці вітчизняної соціологічної теорії простору міста (Л. Малес, Ю. Качанов, Ю.Г. Сорока, Т.Т. Заславська). Місто відображає специфіку «відокремленого» від хаосу оформленого буття, тієї особливої соціальності, яка передбачає диференційовану цілісність. Цей первинний досвід організації простору наділений емоційною виразністю, психічною наповненістю, семантичним значенням. Динаміка цього співвідношення відображає особливості ментального досвіду освоєння урбанізованого світу і закріплення в колективній свідомості уявлень про цілісний соціально-просторовий порядок міста.

Висновки і перспективи подальших досліджень. На початку третього тисячоліття соціальний простір змінюється з небаченою швидкістю. Глобалізація економічного, інформаційного, культурного простору, стираючи масу кордонів, залучає людину у світовий життєвий простір, однак незважаючи на дані процеси проблема життєвого простору людини у місті не зникає, більше того, набуває нового звучання. Усе це ставить перед соціальними науками непрості завдання осмислення того, що відбувається, створення концепції сталого розвитку, побудови альтернативних моделей трансформації суспільства. У ХХ ст. унаслідок усвідомлення багаторівне - вості складної структури реального простору різними галузями знання було виділено безліч видів і форм простору. Сьогодні дослідники оперують поняттями «інформаційний простір», «культурний простір», «економічний простір», «політичний простір» тощо. Замість ієрархічної структури міста формується фрактальна. Тому подальший соціологічний аналіз нових форм життєвого простору сучасного міста є досить актуальним.

Виступаючи формою соціального простору, життєвий простір зберігає принципи і категоріальний апарат його теоретичних положень і переконливо демонструє власні аналітичні можливості.

Література

життєвий соціальний місто

1. Хаусхофер К. Геополитическая динамика меридианов и параллелей [Електронний ресурс] / Карл Хаусхофер. - Режим доступу: http://www.geopolitics.ru/common/ library.htm.

2. Бергер П. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания / П. Бергер, Т. Лукман. - М.: Медиум, 1995. - 323 с.

3. Турен А. Способны ли мы жить вместе? Равные и различные / А. Турен // Новая постиндустриальная волна на Западе / [под ред. В. Иноземцева]. - М.: Academia, 1999. - C. 134-156.

4. Зиммель Г. Как возможно общество / Г. Зиммель // Избранное. - Т. 2: Созерцание жизни. - M.: Наука, 1996. - С. 509-549.

5. Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество: [пер. с англ.] / П.А. Сорокин. - М.: Политиздат, 1992. - 543 с.

6. Вебер М. Основные социологические понятия / М. Вебер // Избранные произведения. - М.: Прогресс, 1990. - С. 495-545.

7. Бурдье П. Практический смысл / П. Бурдье; [пер. с фр. А.Т. Бикбова, К.Д. Вознесенской, С.Н. Зенкина, Н.А. Шматко]. - СПб.: Алетейя, 2001. - 562 с.

8. Naess A. Man Apart and Deep Ecology: A Reply to Reed / A. Naess // Environmental Ethics. - 1990. - Vol. 12, Summer. - P. 42-54.

Размещено на Allbest.ru