Людиновимірність сучасного соціогуманітарного знання: цивілізаційні виклики

Размещено на http://www.allbest.ru/

людиновимірність сучасного соціогуманітарного знання: цивілізаційні виклики

Оксентюк Н.В., Шидей Н.В.

Національний університет водного господарства та природокористування

Аналізуються процеси цивілізації в сучасних трансформаційних змін. Розглянуто роль людиновимірності соціогуманітарного знання в формотворчих процесах, що обумовлюють сутнісні виміри європейської цивілізації. Йдеться про якісно новий простір освіти, адекватний логіці людиновимірних інтенцій постнекласичної картини світу, який вимагає гуманітарно-ціннісного підходу у формуванні сучасної парадигми освіти.

Ключові слова: людиновимірність, цивілізація, техніка, соціогуманітарне знання, педагогічна антропологія, сучасний освітній простір.

Сьогодні місце людини і її роль обговорюється багатьма науками у сенсі сучасних цивілізаційних проблем і викликів. Це питання назріло через екологічні і соціальні фактори. З часом наука революціонізувала суспільне виробництво, були засновані нові її галузі, відбулася індустріалізація аграрного господарства, раціоналізм став панівною і визначальною силою цивілізаційних змін. Людина, яка прагнула бути автономною і незалежною від обставин, стала не лише забутою і самотньою в сучасному світі, але й перетворила себе в інструментальний чинник. Людина не просто користується досягненнями науково-технологічного прогресу, але і стала заручником нової техногенної цивілізації з штучно створеним середовищем її буття, віртуальним інформаційним простором та пануванням ідеології масового необмеженого споживання. Людина з творця та самоцілі перетворюється на засіб цивілізаційного процесу. Навіть особливості сучасного етапу розвитку науки якраз полягають у тому, що горизонт наукового дослідження «задається» його технічними можливостями; без належної технічної бази сучасний експеримент, передусім у природознавстві, просто неможливий. Технологія у наш час посідає центральне місце у процесі розвитку наукового знання і загалом в умовах прогресу науки.

Розвиток науки призвів до витіснення духовних чинників культурного буття і заміни їх визнанням природної та соціальної закономірностей, які повністю визначають імперативи буття людини, суспільства та їхніх стосунків між собою і природою. У цьому, вочевидь, і полягає суть сучасної кризи європейської культури, вияв її дегуманізуючих тенденцій та ролі наукового раціоналізму: людина стає похідною від суспільно-економічних відносин, отже, її можна проектувати в необхідному для чогось чи когось ключі.

Людський чинник, глибинні ментальні структури людського «Я», творчість та інтуїтивні процеси у науковій діяльності були витіснені -- їх замінив абстрактно-нейтральний суб'єкт пізнання.

Ми стали свідками небачених за глибиною та фундаментальністю трансформаційних світових історичних процесів і макроцивілізаційних утворень; передусім через гуманістичні хиби й обмеженості існуючої ціннісної парадигми як духовного плану або ідеї, що системоорганізує та цілеспрямовує розвиток і визначає суть європейської цивілізації.

За такої ситуації актуальними є питання про перспективи європейської цивілізації та місця людини в реалізації її сенсоважливих цілей, осмислення такого феномену, як сучасна техногенна цивілізація: що вона собою являє, яка її доля, чи можливі інші варіанти цивілізаційного поступу? Людина, загублена в цивілізаційному потоці, становить елемент технократичного дискурсу чи повністю закута в лещата наукотехнократизму? Ця позиція малоподібна на оптимістичну та гуманістичну перспективу. Інша перспектива цивілізаційного горизонту ґрунтується на об'єктивному аналізі існуючого стану справ, тенденцій цивілізаційних змін і конструюванні нової парадигми досягнення гуманістичного ідеалу загальноцивілізаційного процесу.

На сьогодні життєдіяльність людини зачіпає глобальні проблеми, про які говорять з одного боку філософи, а з іншого економісти, політологи та екологи, підводячи спільний знаменник до свідомості людини. Це є наслідком появи екзистенційно-антропологічного парадоксу: людина часто не в змозі пристосуватися до нею ж витвореного штучного середовища, що ставить під питання майбутнє цивілізації.

Варто зауважити, що світ має людиновимірний характер: з одного боку, у ньому виконуються умови існування людини, з іншого -- людина в її специфіці (розуміння якої також змінюється згодом) є умовою існування світу. Цю людиновимірність світу можна простежити крізь всю історію розвитку мислення й зміни його форм. Тож вважаємо за необхідне звернути увагу на особливу важливість урахування людиновимірних характеристик наукового знання й пізнавальних процедур, що викликана історичними перетвореннями науки та її трансформаціями.

Соціогуманітарне освітнє і наукове знання дає можливість зазирнути у світ віртуального, потенційного втілення сутнісного взаємозв'язку між невичерпністю людського і природного, живить собою тенденцію до гуманітаризації й аксіологізації пізнання.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Різні аспекти людиновимірності науки аналізувалися багатьма вченими різних сфер наукового знання. Серед філософів, які внесли найбільш істотний внесок у позитивну розробку проблеми людської природи людського знання, необхідно виділити, у першу чергу, роботи Е. Чудінова, Л. Баженова, В. Виноградова, С. Гусєва, І. Добронравова, С. Лебедєва, Л. Мандельштама, В. Стьопіна і ін. Серед західних дослідників варто виділити М. Блека, М. Борна, Р. Боумена, М. Бунге, В. Гейзенберга, Г. Дінглера, К. Поппера, А. Пуанкаре, Б. Рассела, Дж. Уітроу, В. Елліса й ін.

Включення людського чинника в методологію, пошуки й обґрунтування аксіологічної зумовленості та людиновимірності знання відображені у працях таких авторів, як М. Бауер, Л. Горбунова, І. Добронравова, Ф. Канак, М. Кисельов, Є. Князєва, В. Крисаченко, В. Кутирєв, М. Мойсе- єв, Л. Сидоренко, М. Сидоренко, І. Смелянський, В. Стефаник, І. Чорний, М. Штеренберг та багатьох інших.

Мета дослідження. Метою статті є освітня рефлексія людиновимірності сучасного соціогуманітарного знання.

Виклад основного матеріалу дослідження. Людська природа знання є яскравою демонстрацією того факту, що наука є витвором людських рук. Створення високоабстрактних теоретичних концепцій, прагнення науки усвідомити свої гносеологічні основи сприяє виникненню інтересу до людиновимірності науки. На межі ХХ-ХХІ століть, коли світ увійшов у смугу якісних змін, суспільство, наука й культура вцілому вступили в епоху постнекласики, яка проявляє себе у всіх сферах культурного буття людини й, звичайно, відображається в такій сфері як освіта. У сучасному світі питання, що стосуються сфери освіти здобувають особливу значимість, адже радикальні зміни в галузі економіки, політики, права порушують питання про необхідність адекватного й сутнісного осмислення процесів, що протікають у різних сферах соціальної реальності, а їх найбільш загальна оцінка полягає у визнанні кризового стану суспільства в цілому, і, зокрема, системи освіти як одного найважливіших суспільних інститутів.

У наш час тема постнекласичної реальності стала однією із пріоритетних в сучасній філософії освіти. Варто вказати, що відмінною рисою постнекласики є, насамперед, те, що вона містить у собі гуманітарні й у широкому змісті гуманістичні складові. У постнекласичній парадигмі знайшла вираження взаємозалежність людино- вимірності, що припускає урахування у своєму продукті виробничих, технологічних параметрів, які, у свою чергу, співвідносяться із загальнозначущими цінностями та універсаліями культури.

Визначення людиновимірності як методологічного і практичного орієнтира освіти потребує теоретичного з'ясування, прогнозування й окреслення складових механізму імплементації зазначених засад у науково-практичну площину. Отже, беручи до уваги той факт, що та чи інша ідея, зокрема положення про світоглядно-ціннісне навантаження науки і практики, втілюється в дійсність на всіх рівнях освіти, варто зазначити, що вона стає основою системних складових соціогуманітарної освіти, тобто через методологічну, предметно-наукову, методичну і практичну підготовку людина, що навчається, має засвоїти й виробити вміння застосовувати головні принципи своєї діяльності. Так, зокрема, у методологічній підготовці, що пов'язана із знанням про те, як отримати нове знання, світоглядна навантаженість повинна працювати повною мірою, а саме, вона має спиратися на найважливіші тенденції розвитку сучасної науки, зокрема на орієнтацію на людину, на людиновимірність науки.

У цьому контексті слушною є думка М. Булатова про те, що наука має розвиватися не сама по собі і для самої себе, а відповідати на потреби людини, «адже, як і будь-яка інша, сфера наукової діяльності, виникаючи для задоволення духовних та фізичних потреб, скоро набуває самостійності, пориває з ними і котиться, як снігова кулька з гори, яка сама собою збільшується і яку неможливо зупинити, а рух її -- все більше віддалення від людини. Виникає завдання повернути цю грудку за траєкторією й змістом до неї, а вчених навчити бути відповідальними, не лише розумними, а й моральними» [1, с. 29].

Принципово новою вимогою, порівняно з попередніми типами раціональності, є необхідність зважати на ціннісні орієнтації суб'єкта, що В. Стьопін вважає визначальною ознакою постнекласичного типу раціональності [3, с. 619-641].

Саме постнекласика характеризується включенням суб'єкта в предмет пізнання, знання виявляється істотно людиновимірним і передбачає інтеграцію своїх суб'єктних і об'єктних вимірів. Постнекласичний етап розвитку науки вимагає справді гуманітарного повороту до людиновимірної сутності освіти, формування якісно нового її ідеалу.

Глибинний взаємозв'язок теорії й історії освіти базується на антропологічному принципі й обумовлюється тим, що «базові» цінності культури визначають специфіку освіти -- основного механізму трансляції й відтворення культури. Освіта як особлива її частина, має найглибші, культурно обумовлені потенції для формування світогляду особистості, побудови особливої індивідуальної реальності (як об'єктивної, так і суб'єктивної), «прокладання» шляху особистості в цьому світі.

У зазначеному контексті важливим завданням соціогуманітарного знання стає побудова особистості, створення індивідуальної свідомості. Через розуміння соціогуманітарного знання як «особистісного», акцентування його важливості у побудові особистості розкривається його глибинний взаємозв'язок із сферою освіти в питанні вдосконалення, облагородження людини. Освіта, як феномен, насамперед соціогуманітарний, людиновимірний, має статус особистісного самовизначення людини й реалізується як форма ідентифікації людини зі світом культури.

У вказаному сенсі антропологічні пошуки освіти відображають одну з непорушних якостей соціогуманітарної освіти -- її людиновимір- ність, адже некласична парадигма культури викликає до життя екзистенційні феномени. Тому педагогічна антропологія, як теорія, що фокусується на розумінні людини як суб'єкта педагогіки, стає адекватною відповіддю на виклики некласичної ситуації.

Соціо-гуманітарне знання має конструювати образ світу крізь призму людських потреб і цінностей. Формулювати відповіді на «вічні запитання»: що є людина і людяність, як потрібно відноситись до світу, людей та до себе самого, постійно звертатися до універсально-життєвих цінностей, часто крізь призму власного, особистісного досвіду, внаслідок осмислення елементів життєвих прикладів, даних у соціо-гуманітарній освіті, щоб віднайти свій пізнавальний шлях «відкриття себе», свого персоніфіковано-особистісного сприйняття світу й віднаходження свого істинного призначення у цьому світі.

Очевидно, треба зауважувати й те, що масштаби технологічних змін і парадигма екстенсивного розвитку суспільного виробництва фактично призвели до стану межовості у використанні природних ресурсів. Який ресурс актуально і потенційно невичерпний? Духовний розум. Саме людина у царині власної духовності має опертя на моральні імперативи, котрі й визначають місце та масштаб використання наукового розуму для реалізації нової (або скорегованої) програми розвитку європейської цивілізації. В. Стьопін вбачає таку програму в розробленні етики виживання, Г. Йонас -- в експлікації етичних принципів теорії відповідальності, В. Розін -- у відмові від технократичного дискурсу, Л. Мемфорд -- у необхідності деструкції, розвалі сформованих у культурному середовищі складних ієрархічних структур людської діяльності (мегамашин). Окрім цього, існують й інші підходи, що, визнаючи негативний вплив техніки і технології на сутнісні виміри людини та природу, вважають за неможливе гуманізувати науково-технічний поступ. Це пов'язано, на думку Х. Сколімовські, зі стійкістю науково-технічних систем до спроб імплантації гуманістичних цінностей.

Людина відкрила у собі неймовірні можливості стосовно розуміння та перетворення світу. В наш час надзвичайно актуальним є завдання (як очікування) нового відкриття -- відкриття у людині морального імперативу як форми виразу моральної відповідальності перед теперішнім і майбутнім людства. Моральна відповідальність ученого «синтезує в собі раціональні та чуттєво-емоційні сторони духовного світу людини, має своєю глибинною основою його морально-етичну освіченість і вихованість, широку ерудицію й глибокі спеціальні знання, ціннісні орієнтації та життєві смислові установки, почуття обов'язку, вини, гордості, сорому, гріха і под.» [2, с. 235].

Який же перший крок стратегічної програми гуманізації технологічного процесу? Знайти такі механізми у самих структурах предметно-практичної діяльності, очевидно, неможливо, оскільки технологічний процес передбачає використання людини як засобу, а не відповідної мети.

Перший і абсолютно необхідний крок гуманізації техніки, технологічної діяльності -- фундаменталізація цієї проблеми. Тобто гуманізація науково-технічного розвитку ґрунтується на фундаментальному, теоретико-концептуальному підході до аналізу не просто техніки і технічного як такого, а всебічного, системного дослідження техносфери -- нової багатокомпонентної реальності (людина -- природа -- технологія), що розвивається за внутрішньо властивими їй закономірностями. Інакше кажучи, проблему гуманізації технології та науково-технічної діяльності варто розглядати у двох площинах: по-перше, необхідності об'єктивного пізнання природного явища та технології його використання (власне технологічне використання науки) і, по-друге, дослідження на рівні фундаментального пошуку закономірностей розвитку нової реальності -- техносфери як комплексного соціоприродно-технічного утворення. І, врешті-решт, надзвичайно важливо змінити вихідні цінності, установки вченого й інженера. Сьогодні, коли технічне знання посідає у системі культури дедалі важливіше місце, реально вимальовується небезпека відчуження науки і техніки від людини. Однак самі собою технічні знання не можуть бути єдиною основою розв'язання всіх складних проблем сучасної техніки. Гуманітаризація науки і техніки -- це один з важливих (хоча і не єдиний) шлях їх гуманізації.

Такий нетрадиційний підхід до розуміння й оптимізації технічної діяльності, техносфери, коли самоціллю, метою та вищою вартістю проголошується людина, а науково-технологічна діяльність стає формою виразу її сутнісних, творчих сил, відкриває перспективи, з одного боку, духовного оволодіння технізацією, технологію, з іншого -- знаходження людиною у технології свого адекватного відображення, яке стає джерелом її розвитку.

Висновки

Отже, людиновимірні інтенції по- стнекласичності спричиняють особливе значення індивідуальних, екзистенційно-орієнтованих підходів до освіти. Виявлення актуальних постнекласичних імперативів стосовно системи навчання й виховання дозволяє припустити, що на шляхах розвитку соціогуманітарного знання сьогодні можливо вирішити сенсожиттєві проблеми сучасної людини, повернути їй її дійсність. Соціогуманітарна освіта, як форма збагнення й вибудовування буття, світу, культури й формування образу людини, що усвідомлює себе частиною природного світу, є освітою живою, упередженою, яка дарує й відкриває особистий зміст, вимагає створення культурно-освітнього простору, коли з усією очевидністю розуміється, що освічена людина є не лише сумою компетенцій. Якісно новий простір освіти, адекватний логіцілюдиновимірних інтенцій постнекласичної картини світу, вимагає гуманітарно-ціннісного підходу у формуванні сучасної парадигми освіти. Ідея освіти, що знайшла вираження в цій парадигмі, потребує кореляції антропологічного виміру з конкретно- історичною ситуацією, людиновимірності у науці (як у методах і засобах дослідження, так і в зовнішньому загальнокультурному й філософському осмисленні), суб'єктивації й міждисциплінарного характеру наукового пошуку.

Людиновимірність у пошуках нових підходів, стратегій освіти, перш за все, відображається у цілепокладанні, механізм якого потребує осмислення в усіх його різновидах. Саме тому орієнтація цілей освіти на людиновимірність постає пріоритетним завданням.

Список літератури

людиновимірність гуманітарний ціннісний європейський

1. Булатов М. О. Філософія ноосфери: філософський зміст і сучасний смисл феномена ноосфери / М. О. Булатов, К. С. Малєєв, В. П. Загороднюк, Л. А. Солонько. - К.: Наукова думка,1995. - 149 с.

2. Сичивица О. М. Моральная ответственность ученого и общественно-исторический процесс / Сичивица О. М. - Донецк: Юго-Восток, 2003. - 345 с.

3. Степин В. С. Теоретическоезнание / В. С. Степин. - М.: Прогресс-Традиция, 2003. - 744 с.

Размещено на Allbest.ru