Протягом останніх трьох років проблема сепаратизму в Україні перейшла із розряду гіпотетичних до розряду практичних проблем нашої держави. Причому відбувається це у крайніх проявах - бойові дії (найзапекліші в Європі із часів Другої світової), окупація і анексія частини суверенної української території, визнаної міжнародним співтовариством. Отже, питання інших імовірних проявів сепаратизму є одним із ключових у будь-яких дослідженнях, присвячених вивченню регіоналістики, регіональних ідентичностей тощо. Аналіз цієї проблематики є актуальним і для України, оскільки сепаратизм є загрозою для національної безпеки нашої держави. Наявні і потенційні сепаратистські тенденції потребують теоретичного і практичного дослідження.

Українські дослідники приділяють увагу вивченню проблематики сепаратизму. Зокрема, теоретичним аспектам поняття сепаратизму та підходів до його тлумачення присвятили свої праці В. Дівак.В. Наконечний, О. Цебенко, етнічні аспекти сепаратизму, зокрема такого його виду, як іредентизм, досліджує Н. Горло та інші.

Парадоксально, але так чи інакше проблематика сепаратизму стосується й такого регіону України, як Галичина. Перед тим, як торкнутися власне "галицького сепаратизму", потрібно побіжно зупинитися на тому, що, власне, слід розуміти під поняттям "сепаратизм", які є його різновиди, аби уникнути спекуляцій самим поняттям.

Типологія сепаратизму є різноплановою і залежить від різних критеріїв: сфера прояву, кількість акторів, ідеологічна основа, цілі, динаміка розвитку, соціальне значення, тривалість і особливості прояву.

Залежно від сфери прояву сепаратистських тенденцій можна виокремити їхні чотири основні типи: політичний, економічний, правовий та ідеологічний [1, с.46]. Під політичним сепаратизмом розуміється певний різновид політичної опозиції, мета якої - виокремлення частини території держави з метою створення нового або приєднання до вже існуючого державного утворення (так званий іредентизм). Особливістю політичного сепаратизму, порівняно з іншими видами, є вимога територіального відокремлення як єдиного способу розв'язання політичних проблем [2, с.3].

Визначальною рисою економічного сепаратизму є намагання регіону вийти із загальнодержавної економічної системи, розірвати господарські зв'язки, що може супроводжуватися самоізоляцією чи переорієнтацією на зовнішньоекономічних партнерів [1, с.47]. Насамперед це притаманно для регіонів, що мають більш потужний (порівняно з іншими регіонами держави) економічний потенціал. Приклади такого прояву сепаратизму - Придністров'я у Молдові або рух за відокремлення Північної Італії.

Правовий сепаратизм полягає у встановленні та використанні в регіоні системи правових норм, спеціально не узгоджених із загальнодержавними. Власне, класичним прикладом є "парад суверенітетів" і "війна законів" у СРСР наприкінці 1980-х років [1, с.47].

Ідеологічний сепаратизм ґрунтується на пріоритеті регіональних інтересів над загальнодержавними та поширенні "місцевої" ідеології, яка протистоїть громадянській єдності. Частково приклад такого сепаратизму зараз наявний на Сході України. Ідеологічний сепаратизм, у свою чергу, ділиться на три підвиди: етнічний, релігійний та цивілізаційний. Етнічний сепаратизм ґрунтується на національній самоідентифікації людини, релігійний - на конфесійній належності, при цьому часто релігійний сепаратизм доповнює і посилює етнічний. Цивілізаційний сепаратизм зумовлюється більш масштабним поєднанням культурних, релігійних і етнічних відмінностей громад, як, наприклад, християнської і мусульманської у колишній Югославії, або сучасній Боснії і Герцеговині.

Сепаратизм може бути фактичним або формальним. У першому випадку центральна влада втрачає контроль над регіоном, а владні повноваження переходять до місцевої "еліти", яка ігнорує рішення центру, формує власні владні структури тощо. У другому випадку регіональна політична еліта проголошує радикальні вимоги політичної незалежності. Прикладом цього може слугувати Сєвєродонецький з'їзд 28 листопада 2004 р. Формально з'їзд мав статус Всеукраїнського, а його метою було знайти вихід із суспільно - політичної кризи під час виборів Президента України. На з'їзд зібралися 3 тис. депутатів рад усіх рівнів із 17 областей (переважно Сходу та Півдня). Напередодні з'їзду та під час роботи пролунало кілька заяв, зокрема, про наміри створення "Південно-Східної автономії", про наміри відокремлення південно-східних областей, заклики до федералізації України [3].

За формами прояву сепаратистські рухи поділяються на сецесію, іредентизм, енозис та деволюцію. Сецесія - це відокремлення з метою створення власної держави. Іредентизм - відокремлення частини території з метою приєднання до іншої держави. Особливою рисою такого сепаратизму є обов'язкова активна участь третьої сторони - держави, до якої у перспективі має намір приєднатися регіон [1, с.47]. Власне, саме такий прояв сепаратизму ми спостерігаємо у Криму та на Сході України.

Близьким до іредентизму є енозис - відокремлення задля возз'єднання з державою, у якій проживає основна частина певного етносу. Деволюція - процес, під час якого регіони вимагають і отримують дедалі більшу автономію від центральної влади.

Існують й інші різновиди і прояви сепаратизму: за динамічністю сепаратизм може бути еволюційний (переговорний) і радикальний (силовий); за цілями регіональних еліт - тактичний (з метою тиску на центр) і стратегічний (аж до відокремлення); за тривалістю - постійний (більш притаманний територіям компактного проживання етнічних меншин) і тимчасовий (зумовлений неглибокими соціокультурними причинами в умовах дестабілізації, погіршення соціально-економічної ситуації, кризою довіри до центральної влади); за спрямуванням - внутрішній і зовнішній; за соціальним станом - регресивний (характерний для відсталих регіонів, еліта яких прагне консервації суспільного життя) і прогресивний (характерний для порівняно більш розвинутих економічно та соціально регіонів держави); за територією - локальний і регіональний; за причинами - раціональний та міфологічний; за об'єктами спрямування - безадресний (незадоволення становищем), односторонній (спрямований проти конкретного регіону), обопільний (взаємна ворожнеча).

Наведена типологія дає можливість більш точно і аргументовано досліджувати реальні або уявні приклади сепаратистських проявів у конкретних регіонах. У тому числі й у Галичині.

Отже, які витоки міфу про "галицький сепаратизм"? Історично, за бажання, їх можна протягти аж до Галицько-Волинської держави. Ми ж зупинимося на новітньому міфі, що з'явився чверть століття тому. Наприкінці 1980-х років Галичина разом із Прибалтійськими республіками СРСР стала одним із локомотивів суверенізації на теренах конаючого СРСР. Ідея окремішності Галичини у цілому не нова. У 1991 р. занепокоєння керівництва УРСР викликало створення Галицької асамблеї з представників Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської обласних рад. Щоправда Галицька асамблея ніяких сепаратистських закликів не висловлювала і після проголошення незалежності України фактично згорнула свою роботу.

Галицька асамблея - це дві спільні сесії Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської обласних рад, які відбулися 16 лютого і 5 вересня 1991 р. затвердили угоду про основні принципи співпраці між цими обласними радами та створення регіональної координаційної ради з метою співпраці в політичній, економічній, торговельній, науково-технічній, гуманітарній і культурній сферах для піднесення життєвого рівня населення в умовах наростання кризи радянського суспільства. Були прийняті також Ухвали "Про єдність українських земель" і "Про проведення 17 березня 1991 обласних референдумів про незалежність України". Ця подія тоді стала приводом (причому ця теза час від часу з'являлася протягом наступного 20-ліття) для звинувачення цих трьох областей у проявах сепаратизму [4].

галицький сепаратизм соціологічний аналіз

Натомість феномен галицької відособленості існує. Причому цей феномен тісно переплітається з іншим - із так званим "галицьким месіанством". Його слід розглядати в декількох ракурсах. Історичний - в історичному плані Галичина розвивалася за іншими сценаріями, ніж територія Наддніпрянської України, а також має історичний прецедент у вигляді існування ЗУНР. Ментальний - сусідство з германським світом породило у галичан схильність до формалізації громадських стосунків, до порядку і чіткості. Окрім схильності до порядку, галичан характеризує відданість традиціям і традиціоналізму, власне, ментально галичани близькі до Центральної, а не Східної Європи. Імовірно, не в останню чергу саме завдяки цій особливості національно визвольні процеси кінця 80-х - початку 90-х років ХХ ст. сприймалися на Галичині ще й крізь призму міфологізованих уявлень про львівську "багатокультурність", уявну належність до Європи, "де ми завжди були і до якої мусимо повернутися" [5, с. 200].

Ідея галицького месіанства стала визначальним фактором у сприйнятті жителями Галичини змін в умовах розпаду СРСР. Якщо для більшості населення України перебудова і процеси розпаду країни супроводжувалися розгубленістю і очікуванням невідомого, то для галичан розпад СРСР став шансом реалізувати своє бачення майбутнього і нав'язати свій проект державотворення [6]. Звідси витікає політичний ракурс галицької відособленості - уявлення про недостатню представленість галицької регіональної еліти в загальноукраїнських управлінських структурах (фактично після В. Чорновола Галичина не дала жодного політичного лідера загальноукраїнського масштабу); усвідомлення того, що модель нинішньої України є далекою від галицького ідеалу, та нереалізованість євроінтеграційних прагнень. Власне політичні мотиви рухали депутатами облрад західноукраїнських областей під час ухвалення рішення про невизнання результатів другого туру президентських виборів у 2004 році, про припинення бюджетних відрахувань і так далі. Щось подібне повторилося через 10 років. З формальної точки зору, це можна кваліфікувати як сепаратистські дії.

Отже, рядовий галичанин - прибічник орієнтації на Європу. Як видно із результатів опитувань компанії Research & Branding Group, проведених у 2007-2012 рр., саме у Галичині спостерігається найвищий рівень орієнтованості на життя у об'єднаній Європі*.

Інтеграційні орієнтири (У якій країні або об'єднанні країн хотіли б жити)

* Тут і далі дані надано компанією Research & Branding Group. Розраховано за результатами загальнонаціональних опитувань Омнібус. Опитування проводилися на всій території України (із 2014 р. за винятком АР Крим, м. Севастополя та непідконтрольних територій Донецької і Луганської областей). Вибірка становила 1500 - 2000 респондентів. Похибка вибірки +/-2,2-2,8%.

Для Галичини похибка вибірки становить +/-5,5%.

Якщо в цілому по Україні лідирували три варіанти відповідей - "у об'єднаному союзі Росії, Білорусі і Казахстану", "у власній країні без об'єднання з якою-небудь іншою країною і без входження в союзи держав" та "у об'єднаній Європі (Європейському Союзі)", то по Західній Україні основна маса відповідей зводилася до двох останніх варіантів, яким віддавали перевагу приблизно рівна кількість опитаних. Такий самий вигляд має ситуація і в трьох галицьких областях з тією різницею, що прихильники об' єднаної Європи у Галичині завжди переважали прихильників життя у власній державі без інтеграції в об'єднавчі структури.

З іншого боку, варто звернути увагу на самоідентифікацію галичан. Як видно із результатів опитувань компанії Research & Branding Group, проведених у 2012-2016 рр., для галичан притаманне зростання відсотка тих, хто ідентифікує себе "українцем, громадянином України" (особливо у 2014-2015 рр.), як правило, за рахунок регіональної та локальної самоіденти - фікації. Ці дані певною мірою підтверджують висловлену Я. Грицаком тезу про те, що бути галичанином - означає бути вкрай знаціоналізованим, не лише свідомим своєї національної ідентичності, але й вважати її за центральну вісь, навколо якої крутиться весь світ [7, с.275].

Самоідентифікація (Ким себе особисто вважають (відчувають) у першу чергу?)

Також показовим є те, що власне європейцями себе ідентифікують 2,1-4,4% жителів Галичини. І, нарешті, порівняно із питанням про інтеграційні пріоритети, у питанні про самоідентифікацію відповіді галичан більшою мірою корелюють із відповідями по Західній Україні в цілому.

Галичани, як і мешканці Західної України, більшою мірою бачать між собою і східняками спільне, аніж роз'єднуюче.