Публічність як цінність інформаційної демократії суспільства комунікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Публічність як цінність інформаційної демократії суспільства комунікації

Васильєва Л.А.

Ключові слова: публічна комунікація, публічність, інформаційна демократія, контрпубліки, інформаційне суспільство, комунікація.

Автор статьи осмысляет феномен публичных коммуникаций в рамках информационной демократии глобализационного политического пространства. Доказывается, что новые современные формы политической коммуникации с высокой оперативностью массового реагирования могут формировать имманентную социальную реальность и новые смыслы, преодолевая устойчивые, дублирующие, традиционные модели коммуникации. В этом проявлении публичность способна демонстрировать особый вариант политического компромисса, социального прогнозирования и интегрированной безличностной инвариантности в новых формах демократии.

Ключевые слова: публичные коммуникации, публичность, информационная демократия, контрпублики, информационное общество, коммуникация.

Key words: public communications, publicity, information democracy, counterparts, information society, communication.

У зв'язку з багатомірними та непередбачуваними глобальними політичними перетвореннями та потрясіннями сучасна міжнародна політична система й політика зазнають суттєвих змін. Першочергової актуалізації набувають ідеї максимальної відкритості політичного простору як наступної довгоочікуваної хвилі демократії, що стають затребуваною прерогативою світового виживання й стабільності. Шаленими темпами формується ресурс розвитку цінностей інформаційної демократії й відкритості у сфері політики. За таких умов публічна сфера в політичному просторі вирізняється затре- буваністю й гіперактивованістю, продукує нові інструменти публічної комунікації, які здатні контролювати й утримувати публічний баланс сил як у внутрішній політиці окремих держав, так і у зовнішній політиці в усьому глобалізаційному середовищі.

Метою статті є філософське осмислення феномену публічних комунікацій у рамках нових форм інформаційної демократії й виявлення їх місця та ролі в сучасному політичному просторі.

Осмислення феномену демократії в його класичному розумінні належить таким закордонним дослідникам, як Р. Даль, Г. Ерме, Ж.-А. де Кон- дорсе, А. Лейпхарт, Г. Маклюєн, А. Мельвіль, Дж. Несбіт, Дж. Сарторі, А. Тоффлер, С. Ханк- тінгтон та інші. У працях вітчизняних представників політичної думки - В. Андрущенка, О. Баб- кіної, В. Бебик, М. Вершиніної, О. Голобуцького, О.Зернецької, Л. Климанської, В. Ковалевського, А.Колодій, Є. Макаренко, Ю. Нисневича, О. Оверчука, О. Радченка, Н. Ротар, О. Сосніна, Я. Турчин, О. Шевчука, Н. Ржевської - представлені сучасні розуміння демократії та концепції подальшого її становлення й розвитку. Ці напрацювання повністю або частково ґрунтуються на концепція зарубіжних вчених, що мали умови для більш тривалого історичного досвіду осмислення демократичних принципів, і не розкривають всієї сутності інформаційної демократії. Своєю чергою особливої уваги заслуговують зарубіжні дослідження феномену публічності, здійснені X. Арендт, Ю. Габермасом, Е. Гідденсом, Дж. Ван Дейком, Р. Дойчем, М. Деві- сом, М. Кастельсом, Н. Луманом, Т. Флю, Н. Фрейзером. Через мінливість політичних процесів й особливості українського демократичного транзиту сьогодні характеристики публічності та цілісне осмислення її інформаційно-комунікативних форм потребують доопрацювання. Так, багатьма вітчизняними вченими основне змістовне навантаження робиться на окремих аспектах політичної публічної системи - на публічне політичне управління, публічну політичну адаптацію, публічну політичну репрезентацію, частково на окремі форми публічної комунікації, такі як реклама, бренд, паблік рілейшнз. Володіючи низкою класичних і посткла- сичних парадигм та концепцій суспільства (Д. Белл, М. Кастельс, М. Маклюєн, Й. Масуда, Д. Тапскотт, Е. Тоффлер К. Мей), сучасні дослідники, на противагу недалекоглядним й амбітним політичним діячам, намагаються поодинці спрогнозувати майбутні перспективи розвитку окремих суспільств, націй зокрема, та людської цивілізації взагалі, шукаючи шляхи подолання соціально-політичних криз, конфліктів, екологічних катастроф, соціальних протистоянь і міжнаціональних війн.

Характерною рисою сучасного суспільства є ріст рівня розвитку технологій, і, перш за все, це стосується віртуальної реальності, в якій людина отримала можливість незалежно від часу, місця й професійних виробників інформації швидко обмінюватись необхідною новою інформацією, мати можливість самій стати інформаційним творцем. Усі інформаційні процеси і їхні наслідки активно репрезентують сучасну публічність. Можна стверджувати, що публічний простір сьогодні являє собою єдність багатьох складових, зокрема соціального, відкритого, доступного, всеосяжного, громадського, демократичного, об'єднаного, масового, складається із сукупності дискурсів й базується на механізмі переконання, генеруючи знакову систему сучасного глобального суспільства. Так, якщо раніше однією з форм об'єднання людей були політичні партії, профспілки зі своїми ідеологічними програмами, то в сучасному інформаційному суспільстві ця перехідна функція належить новим інтерактивним формам публічної комунікації - соціальним мережам, віртуальним блогам, репостам, інформаційним майданчикам, каналам. Осмислюючи цей тезис, слід відзначити американського професора, теоретика альтернативних моделей демократії Ненсі Фрейзер. Нею було запропоновано новий термін - «нижчі контрпубліки», яким підкреслюється підлеглий альтернативно-дискусійний характер існуючих політичних публічних арен, де «члени підвладних соціальних груп створюють і поширюють альтернативні дискурси, для того щоб сформулювати опозиційні інтерпретації своїх ідентичностей, інтересів і потреб» [1, с. 123]. Фрезер, спираючись на феміністську критику історичного опису публічної сфери Ю. Хабермаса [2], констатує існування множинних публічних сфер, завдяки яким з'являється можливість уникнути конкуренції за доступ в один-єдиний публічний інформаційний простір.

Актуальний сьогодні термін «публічне» знаходить своє значення як «простір необхідності», сфера надсоціального життя, в якій публічна людина має створити себе сама, враховуючи цілі і потреби самої публічної комунікації. «У публічній сфері необхідно вибирати, а значить заявляти про своє «Я», індивідуалізуватися, боротися за визнання» [3, с. 34]. Сучасна публічність суттєво не схожа на первинні форми свого прояву: дискусійно-революційні чи літературні клуби, масові показові зібрання на площі й демонстративні між- особистісні суперечки в кав'ярнях. Вона інтерактивна, рухлива, залежна від активності соціальних прошарків, має штучний, поверхневий характер, і цим вона не схожа й суттєво вирізняється від її первинних форм. Саме сьогодні з грандіозною відкритістю інформаційних платформ публічний простір тісно пов'язується з новими формами публічних комунікацій й через віртуальну сурогатну репрезентацію особистісного створює вигадану затребувану ідеальну реальність, в якій основним ресурсом є ресурс людської уваги [4, с. 5].

Сучасні комунікативні процеси, яким притаманна публічність, індукують, матеріально імплікують демократію взаємозв'язку. Дихотомія пряма/ представницька успішно долається сьогодні інформаційною демократією. Виглядає це як інформаційно-комунікаційне розширення прямої демократії, яка насичує існуючі власні інститути ресурсами краудсорсинга, - «отримання нових ідей прямо з натовпу» або механізм і практика активного залучення громадян до «електронного» прийняття рішення важливих для суспільства проблем [3]. У контексті публічності комунікація (публічна комунікація) - один з тих об'єктів філософського дослідження, інтерес до якого завжди супроводжується винесенням дискусійної думки. Наприклад, німецька філософська традиція (X. Арендт, Ю. Габермас) виходить з неоднорідності й сутнісної невизначеності інтерпретацій феномену публічності; в американській (І. Гофман, Дж. Вайнтрауб) разом з апологетикою публічності вже переважає її сутнісна визначеність, що проявляється у спробі позитивного осмислення цього феномену. Різні наукові традиції осмислюють публічний простір на тлі бінарних інтерпретацій, понять і проблем: природу публічного простору й міжособистісної комунікації, співвідношення публічного й приватного, політично-соціального й індивідуально-ринкового, прихованого й культурно-масового. Так, на думку дослідника філософії управління С. Наумова, однією з багатьох характерних складових публічності є соціально-етична, через це в публічних комунікаціях завжди існує дилема: розгляд публічних комунікацій у рамках щирості та маніпуляції. У понятійному плані тут, безперечно, існує розрив між громадською, яка часто ототожнюється з масою, владною комунікацією й комунікацією- спілкуванням, персональною комунікацією. Автор намагається вирішити цю дилему, стверджуючи, що сучасні публічні комунікації краще розглядати саме як єдине середовище існування людей, в яке вони включаються, оскільки існує сама наявність комунікації. У цьому сенсі відбувається відхід від головного протиставлення - персонального і колективного (масового), а також відхід від уявлень про комунікацію як засіб влади чи маніпуляції. Тобто можна говорити про новітню «інтерактив- ність політичної системи, яка більшою мірою стає залежною від публічної взаємодії влади й суспільства, змушує переосмислювати не лише роль мас- медіа, а й зміст інформації взагалі» [4, с. 248].

Слідзвернути особливу увагу нате, що сучасні політичні комунікації, знаходячись в публічній взаємодії, можуть формувати іманентну соціальну реальність, нові смисли, долаючи стійкі, повторно-дублюючі, традиційні моделі комунікації. У цьому прояві публічність здатна демонструвати особливий варіант політичного компромісу, соціального прогнозування й інтегрованої безо- собистісної інваріантності в нових формах демократії. Так, для демократичних режимів, на відміну від авторитарних і тоталітарних, прийняття політичних рішень «за закритими дверима» стає абсолютно неприйнятним. Але за таких умов існує інша небезпека - публічні форми представницької демократії у глобальному масштабі перетворюється в інструмент медіа-презентації еліт. «Ця тенденція набуває глобального характеру- відсутність політичних контактів стає проблемою розвинутих демократій, де роль засобів масової комунікації як головного фактору публічності, транспарентності влади не підлягає сумніву» [9].

Сьогодні демократію розуміють не тільки як масову активну участь громадян у виборах і референдумах, а відкриту для всіх верств населення жити в умовах існуючої влади, дотримуватись норм, цінностей, принципів політичного плюралізму, публічної колегіальності у діяльності державного апарату. Демократично-комунікативна концентрація на локальному рівні призводить до розвитку й закріплення sense of community (відчуття ком'юніті) - не просто локальної спільності, а відчуття співтовариства. Інформаційно-публічні інтеракції як основа політичного дискурсу в сучасних умовах набувають універсального характеру, вони значною мірою визначають феноменологічний зміст людського буття, інтерперсональної комунікації [10, с. 395]. Н. Ржевська партисипа- торність нової демократії пояснює тим, що новітні інформаційно-комунікаційні технології завдяки своєму інструментальному характеру відкривають можливості для реалізації людських прав, волі та інтересів, що є основою прямої демократії. Завдяки новітнім технологіям індивід завжди може отримати будь-яку суспільно чи індивідуально значиму інформацію та взяти участь у прийнятті політичних рішень. З іншого боку, така демократія передбачає наявність певних знань, вмінь та навичок, без яких неможлива робота з інформаційно- комунікаційними засобами. Ця проблема може бути вирішена двома шляхами - або певною еліти- зацією, інтелектуалізацією мас, або традиційним делегуванням повноважень вузькій меритократич- ній еліті [10, с. 456]. демократія інваріантність громадянин реальність

Критичною оцінкою аналізу такої тенденції можна вважати роботу Р. Сеннета «Падіння публічної людини», в якій дослідник, оцінюючи сучасний інтерактивний публічний простір, говорить про гіпертрофію людської самості, яка набирає надмасштабних форм нарцисизму. З цим, безперечно, можна погодитись, оскільки тенденція щодо культу інтимності з «безліччю безмовних глядачів», що в своїй безмовності бачать внутрішню свободу, набуває значущості. Реальність стає важливою для такої людини лише в тому випадку, коли загальне обіцяє відобразити та задовіль- нити її інтереси. Р. Сеннет підкреслює, що сучасна людина зможе вибратись з уособленної інтимності й відкинути страх перед безособистісним за рахунок не тільки сміливої публічності, а й за допомогою «агресивного переслідування своїх інтересів» [11, с. 19].

Разом з концептом демократичної комунікації в науковій літературі набуває особливого значення феномен так званої інформаційної демократії. Термін «інформаційна демократія» увів в науковий обіг французький політик, колишній прем'єр-міністр Франції, політолог М. Рокар [12, с.564] у 1990 р., який розглядав його переважно з позицій виборчого процесу. Політик не заглиблювався в загальноприйняте трактування демократії як влади більшості, а зосередився на громадському аспекті суспільно-політичних відносин. За М. Рокаром, серцевиною інформаційної демократії є реальність взаємозв'язків між виборними особами, засобами масової інформації й виборцями. Новизною цієї теорії є те, що автор виділив дві складові частини інформаційної демократії - всезагальне виборче право та вільну інформацію, що здатні існувати за умов відкритості без застосування маніпуляцій, технократії, забюрократизованості владних структур [13]. Органи влади в цьому випадку мають забезпечити безперервну комунікацію членів суспільства [14, с. 268]. Але нам слід підкреслити, що незважаючи на всеохоплюючі глобальні демократичні процеси, для кожного етапу розвитку окремої держави, для кожного регіону є власний алгоритм успішного переходу до демократії, який можливий лише тоді, коли суспільство готове прийняти новий відкритий режим [5, С.36]. За таких умов нестача часу для осмислення політичних процесів й прийняття необхідних перетворень стає чи не основною проблемою на шляху до інформаційної демократії у мінливо налаштованих громадян з розрізненим баченням політичної публічності, що сповнені страхами «смерті демократій» й упевненості в охлократичній формі правління. Саме в умовах демократичної транзит- ності, інформаційної відкритості, публічного перенасичення суперечливою інформацією й доступу до засекречених історичних фактів, що породжує гібридні інформаційні війни й відкрите знехтування національною свідомістю, конформістська ідеологізація відкритого суспільства носить суперечливий, конфліктуючий характер. У. Еко у своїй роботі «Створи собі ворога» підкреслював, що «мати ворога важливо не тільки для визначення власної ідентичності, але ще і для того, щоб був привід випробувати нашу систему цінностей і продемонструвати її оточуючим. Отже, коли ворога немає, його слід створити...» [15, с. 9] «Тільки при діалектичному методі є можливість зіштовхувати між собою протилежні ідеї, що виявляються у ході цього зіткнення» [16, с. 104].

Таким чином, оцінюючи всю багатоманітність концептуальних підходів щодо розуміння ролі публічних політичних комунікацій у різних демократіях, приходимо до таких висновків. По-перше, нові форми публічних комунікацій у глобалізацій- них процесах вже сьогодні займають значне місце, але вони відрізняються неоднорідністю й суперечливістю своїх характеристик, що першочергово пов'язано з транзитністю демократичних процесів у політичних середовищах різних держав, регіонів. По-друге, нові форми публічних комунікацій породжують й нові її характеристики: плюралістичність, масовість, мережевну структурованість, всеосяжність, доступність, незалежність від часу й місця, інтерсуб'єктивну відкритість, децентровану горизонтальність, які формують новий феномен гло- балізаційного політичного середовища - інформаційну демократію. По-третє, за умови збереження тенденції до подальшого впровадження високо- розвинених інформаційних технологій у найвід- даленіші куточки Земної кулі, нові форми сучасної публічної комунікації здатні сформувати якісно новий інформаційний простір з високою оперативністю масового реагування, що й визначить політичний компроміс збереження миру та спокою на планеті.

Література

1. Арендт X. Vita Activia или о деятельной жизни / X. Арендт. - СПб, Алетейя, 2000. - 437с.

2. Бедрик Р. Общество «демократического неучастия» [Электронный ресурс] / Р Бедрик // Институт глобальных стратегий (ИГЛС). - Режим доступа : http://igls.com.ua/analytics/50/.

3. Гофман И. Анализ фреймов: эссе об организации повседневного опыта / И. Гофман; под ред. Г. С. Батыгина. - М. : Институт социологии РАН, 2003. - 236 с.

4. Гречко П.К. Коммуникация и демократия / П.К. Гречко II Ценности и смыслы. - Вып. № 4(32). - 2014. - С. 30-39.

5. Інформаційне суспільство. Шлях України : [коллек. моног.]. - К., 2004. - 309 с.

6. Історія політичної думки : [навч. енц. словн,- довідн. для студ. вищ. закл.]//[зазаг. ред. Н. М.Хоми];

B. М. Денисенко, Л.Я. Угрин, Г.В. Шипунов та ін. - Львів : ПП «Новий Світ - 2000», 2014. - 766 с.

7. Кастельс М. Информационная эпоха : экономика, общество и культура / М. Кастельс. - М. : ГУВЩЭ,2000.-608с.

8. Липман У. Философия публичности / У. Липман; пер. с анг. И. Мюрберг. - М.: Идея-Пресс, 2004. - 162 с.

9. Митко А.М. Інформаційна демократія: реалії та виклики часу : [монографія] / А.М. Митко. - Луцьк : Вежа-друк, 2014. - 400 с.

10. Наумов С.А. Публичные коммуникации как феномен нетрадиционного управления /

C. А. Наумов // Философия управления и стратегии [Текст] / Рос. акад. наук, Ин-т философии; отв. ред.

B. М. Розин. - М. : ИФРАН, 2010. - С. 241-254.

11. Публичная сфера: теория, методология, кейс стади: коллектив, моногр. / под ред. Е.Р Ярской- Смирновой и П.В. Романова. - М. : ООО «Вариант»: ЦСПГИ,2013.-360с.

12. Ржевська Н. Вплив інформаційного суспільства на формування категоріального апарату політичної науки : інформаційна демократія як політична категорія / Н. Ржевська. - Вісник Львів, ун-ту. Філософсько-політологічні студії. - 2010. - Вип. 1. -

C. 381-761.

13. Рокар М. Трудиться с душой :[пер. с фр.] / М. Рокар. - М. : Междунар. отношения, 1990. - 242 с.

14. Сеннет Р. Падение публичного человека / Р. Сеннет; пер. с англ. О. Исаевой, Е. Рудницкой. - М. : «Логос», 2002. - 424 с.

15. Тоффлер Э. Третья волна / Э. Тоффлер. - М. : Издательство ACT, 2004. - 108 с.

16. Хабермас Ю. Структурная трансформация публичной сферы / Ю. Хабермас. - М. : Програсс, 1989. - 297 с.

17. Эко У. Сотвори себе врага. И другие тексты по случаю (сборник) / У. Эко. - ООО «Издательство АСТ», Издательство CORPUS, 2014. - 352 с.

18. Fraser N. Rethinking the Public Sphere: A Contribution to the Critique of Actually Existing Democracy / N. Fraser II Habermas and the Public Sphere / Calhoun Craig (ed.). Cambridge, 1992. - P. 123.

19. Habermas J. Further Reflections on the Public Sphere II Habermas and the Public Sphere / Ed. by Calhoun C. Cambridge, 1992. - 432 p.

Размещено на Allbest.ru