Соціологія освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціологія освіти

Як уже зазначалось, невід'ємним компонентом системи виховання є освіта. Можна стверджувати, що навчання та виховання становить діалектичну єдність. У системі освіти виховання відіграє провідну роль, а навчання виступає засобом виховання. Без підтримки виховання й опори на навчання не може сформуватися освічена людина.

Освіта - один із найдавніших соціальних інститутів, це складне і багатоманітне суспільне явище, сфера передачі, освоєння і перероблення знань, умінь, навиків і соціального досвіду. Крім того, освіта є і системою навчальних і виховних закладів, що здійснюють різноманітні форми реалізації навчального процесу.

Навчання у житті людини - довготривалий процес. Воно розпочинається з дитинства і, як правило, не має вікових меж, є формою набуття системи знань і навиків, зокрема і шляхом самоосвіти (неформальний бік освітньо-навчальної системи). Отже, освіта є цілісною, самостійною системою, що має інституалізований характер, охоплює різні аспекти: це і діяльність з навчання та виховання, і організована, структуралізована, рольова діяльність, що опирається на відповідні установи і регулюється відповідними нормами.

Освіта - як соціальне явище - є об'єктом дослідження багатьох наук (філософія, педагогіка, психологія), кожна з яких має свій аспект і специфіку дослідження. Так, педагогіка безпосередньо вивчає освітній і виховний процеси, методичні основи в усіх освітніх закладах. Психологію цікавить сфера освіти з точки зору формування особистості. Фундаментальні основи освіти і закономірності її розвитку вивчає філософія.

Соціальний аспект освіти, що дозволяє розглядати її з позиції суспільних відносин, її взаємодії із суспільством, впливу на суспільний розвиток, її сфери і структуру вивчає соціологія освіти - одна із галузей соціології.

Об'єктивною умовою існування і розвитку соціології освіти як самостійної наукової дисципліни є відносна самостійність системи освіти як соціального інституту. Соціологія освіти є самостійною спеціалізованою галуззю знань.

Об'єктом її є сфера освіти у сукупності індивідів, груп людей, спільнот, організацій та інститутів, які залучені до соціальних відносин, що виявляються у процесі навчання.

Предметом вивчення соціології освіти є взаємодії компонентів освіти, а також взаємодія їх із суспільством в усіх сторонах і рівнях, тобто широке коло соціально-освітніх відносин, в які вступають соціальні суб'єкти в процесі навчання. Сюди входить: стан і динаміка соціокультурних та соціально-психологічних процесів у сфері освіти; система взаємодії освіти з іншими сферами суспільного життя; механізми, технологія, характер, спрямованість навчальної діяльності.

Дана дисципліна тісно пов'язана із суміжними їй - "соціологією виховання", "соціологією науки", "соціологія культури", тому витоки формування соціології освіти тісно пов'язані із витоками соціального виховання (Ш. Фур'є, Р. Оуен, Е. Дюркгейм, Д. Дьюї).

Наукові основи соціології освіти були закладені відомими соціологами Е. Дюркгеймом та М. Вебером, які досліджували соціальні функції освіти, педагогічні процеси, а також їх зв'язок із економічними та політичними процесами.

Відомий американський соціолог А. Турен здійснив аргументацію щодо впливу освіти як фактора соціальних змін. Інтерес до соціології освіти в західних країнах особливо зріс у 60-70-х роках, коли мала місце відсутність стикування системи освіти з вимогами науково-технічного прогресу, на фоні масових молодіжних заворушень.

Соціологія освіти розкриває суперечності у розвитку системи освіти, обґрунтовує закономірності та особливості її розвитку, дає теоретичне узагальнення процесів, що відбуваються в даній сфері, накреслює шляхи вдосконалення.

Одне з основних її завдань полягає у своєчасному вивченні нагальних потреб і проблем освітнього життя суспільства та обґрунтування щодо їх вирішення.

Узагальнюючи напрями діяльності та завдання системи освіти як соціального інституту, можна виділити постійні її функції:

- вплив на духовне життя суспільства в цілому (що відносить її до системи культурних цінностей);

- відтворення та розвиток соціальної структури суспільства (освіта є одним із рушіїв зміни соціальної структури та важливим каналом соціальної мобільності);

- загальне і професійне навчання молоді (один із рушіїв розвитку продуктивних сил суспільства).

До цього слід ще віднести і світоглядну функцію, завдяки якій освіта формує освічену людину з відповідним світоглядом, що відповідає інтересам суспільства, а також виховну функцію.

Освіта - система, що складається з ряду елементів - дошкільної форми, загальноосвітньої, професійної, спеціальної - органічно пов'язаних між собою, реалізуючи послідовність у здійсненні освіти. Структурно освіту можна представити так:

Таблиця 1

Можна стверджувати, що рівень освіти визначає міру цивілізації і культури будь-якого суспільства, є важливим показником його прогресивного розвитку, але за умови, коли існує відповідність між вимогою і рівнем спеціалістів та їх попитом.

Система освіти перебуває у залежності від суспільних умов і зумовленої ними цілеспрямованості, бажання та можливості держави всебічно піклуватися про розвиток та збагачення системи та організації освіти.

У світовій системі освіти існує два напрями (за рівнем відбору і ступенем залучення молодих людей до освіти): ліберальний та консервативний. Ці напрями "забарвлюють" стан і розвиток соціальної структури суспільства - основних її компонентів - соціальну стратифікацію та мобільність. Як відомо, рівень та різновид освіти є одним із соціальних вимірів суспільної структури. Чим вищий рівень і цілеспрямованість освіти, тим більше людина має шансів "просуватися вгору" щаблем у соціальному просторі (кар'єра).

Ліберальний напрям системи освіти дозволяє широким масам долучитися до широко розгалуженої системи освітніх закладів і здобувати її в різних формах навчання і т. ін.

Консервативний напрям організації системи освіти відстоює селективну, елітарну її модель, виступаючи проти демократизації та "зрівнялівки" в системі "еліта - освіта". Багато вчених, громадських, державних діячів та й самі соціально-політичні системи, а також, лобі виправдовують соціальну нерівність людей в сфері освіти як закономірне соціальне явище (див. розд. "Соціальна стратифікація і мобільність"). У сучасних умовах у багатьох країнах Азії, Африки, Близького Сходу, Латинської Америки, у країнах Європи, США та інших на шляху до освіти широким масам стоїть чимало перешкод, далеко не всі мають змогу отримати освіту, і правлячі кола не заінтересовані розширювати та лібералізувати систему освітніх закладів. Найбільш чітко селекційність та жорсткий розподіл за соціальною належністю і рівнем інтелекту виявляється в освітній системі Великобританії.

У кожній країні існують власні (відповідні) проблеми в освіті. Мають місце вони і в Україні. Хоч європейські країни СНД займають провідні місця за ступенем реорганізації вищої освіти, реальна картина щодо вимог якості навчання залишається ще низькою. Так, не завжди задовольняє якість освіти на рівні загальноосвітніх шкіл, що залежить від соціальних факторів: у міських школах вона вища, ніж у сільських та середніх технічних. Колишня радянська школа значно відстає від світового рівня щодо комп'ютеризації навчання. Середня освіта недостатньо забезпечує школярам засвоєння надбань людської культури, загальногуманних моральних цінностей. Зламавши стару систему освіти і не створивши нову, наше суспільство опинилось у дуже складному становищі. Відмова від діяльності дитячих громадських закладів, низький матеріальний рівень вчителя тощо призвело до того, що освіта втратила чіткість (як мінімум) орієнтирів, а нових не набула. У таких умовах підростаюче покоління позбавлене стійких моральних ідеалів. Цей процес поглиблюється спробами комерціалізації школи, що не завжди супроводжується підвищенням якості навчання.

Перед системою вищої освіти стоїть також ряд невідкладних проблем. Найболючіша - це якість навчання. Процес підготовки професійних "напівзнайок" зайшов досить далеко. Вибірковий аналіз роботи окремих навчальних закладів, на превеликий жаль, підтверджує цей висновок. Навчальні заклади переважно (поки що, як правило, державні) у своєму кадровому потенціалі мають переважну кількість викладачів, які є випускниками цих же закладів.

Напрям діяльності таких закладів спрямований, насамперед, на формування спеціалістів для галузей народного господарства, на "підгонку" і випуск "кваліфікованих" викладацьких кадрів. Водночас випускники університетських закладів, котрі найбільш за рівнем освіти підпадають під категорію потенційного викладацького складу, вимушені працювати не за спеціальністю. Та звинувачувати при цьому можна лише нашу пострадянську систему соціального управління зі своїми рецидивами.

Вибіркові соціологічні дослідження засвідчили, що у навчальних закладах, де більший відсоток "імпортованого" викладацького складу (значною є кількість викладачів, які закінчили відповідні спеціалізовані заклади університетсько-педагогічного різновиду), рівень викладання (якість знань), організація навчального процесу, використання різноманітних форм, інтелектуальний та освітній рівень студентів вищий за рівень студентів, котрі навчаються у закладах, де домінують "власно-випускні" кадри, рівень, форма освіти яких практично не відповідає (без спеціалізованої підготовки) вимогам педагогіки і психології вищої школи. Причиною тому є не тільки явище корумпованості (яке породжує не тільки цю проблему, а й інші), але і загальносуспільна криза, що виникла як наслідок непідготовленості суспільства до нових радикальних ринкових змін і в соціальній сфері, перешкоди соціально-територіального характеру та соціального забезпечення.

Друга половина XX ст. позначилася змінами у сфері вищої освіти. Відзначається збільшення кількості студентів у вищих навчальних закладах. Так, протягом останнього тридцятиріччя контингент студентів Франції збільшився майже в 7 разів, Австрії - у 9 разів, Швеції - у 10, Іспанії - у 15. У 5-10 разів вище навіть від наведених показників - у країнах Третього світу. Швидким було зростання й кількості осіб, які платили за своє навчання. Зростають доступність вищої освіти і бажання молоді отримати її.

освіта навчальний соціальний професійний

Рис. 1

Ця тенденція не обминає і Україну. Майже вдвічі зросла кількість вищих навчальних закладів. Якщо на початку 90-х років в Україні функціонувало близько 156 вищих навчальних закладів (інститутів, університетів, академій і т. п.), то на початку цього десятиліття їх налічувалося 318 (рис. 1). А загалом на сьогоднішній день в Україні працюють 983 вищих навчальних заклади всіх рівнів акредитації (сюди віднесено коледжі, технікуми, училища) і всіх форм власності. Кількість студентів порівнюючи з 1985 р. зросла в 1,6 рази: з 853 тис. в 1985 р. до 1410 тис. в 2001 p., майже на 70% зріс показник чисельності студентів на 10 000 тис. населення.

Такого роду зростання чисельності студентів, кількості вузів пов'язано із соціально-політичними, ринково-економічними перемінами в житті нашого суспільства. З 90-х років XX ст. дедалі більшими темпами почало зростати безробіття, соціальне розшарування, однак, поряд з цим, - і нові можливості підприємництва. Якщо раніше втрачали роботу і мали проблеми із працевлаштуванням переважно спеціалісти з вищою та середньою спеціальною освітою, то в останні роки, передусім, втрачають роботу низькокваліфіковані та некваліфіковані працівники, а становище висококваліфікованих спеціалістів дедалі стає стабільнішим. Тому все більша кількість молодих людей почали пов'язувати перспективи отримання роботи взагалі, і доброї роботи зокрема, з високим рівнем освіти. Відповідно видозмінюється мотивація щодо здобуття професійної освіти.

Ще однією з головних причин різкого зростання попиту на вищу освіту є також практично нульова можливість для молоді реалізуватися без належної освіти в професійній сфері після школи. З іншого боку, широка мережа навчальних закладів (як державних, так і приватних) пропонує доступні і різноманітні можливості навчання за перспективними спеціальностями. В сучасних умовах молодій людині набагато простіше вступити до вузу, навіть на умовах контракту, ніж знайти належну роботу. З цього випливає:

По-перше, людина зайнята необтяжливою корисною і цікавою роботою - навчанням, спілкується з розумними людьми, має престижний статус студента вищого навчального закладу за перспективною спеціальністю, що значною мірою застраховує її від схилення в бік антисоціальної поведінки.

По-друге, відстрочується на кілька років вихід молодої людини на ринок праці, завдяки чому вона здобуде професію, стане розумнішою. Недаремно говорять, що студентські роки - чи не найкращі в житті людини; спосіб життя студентської молоді різниться від інших.

По-третє, необхідність оплачувати навчання нерідко змушує студентів шукати підробіток, в результаті чого вони ще на студентській лаві набувають досвід роботи, проходячи перші сходинки професійного просування.

Однак перебудова професійної підготовки кадрів у середніх спеціальних навчальних закладах (з 90-х років їх стали називати вищими закладами освіти І та II рівнів акредитації). За той самий період (1985-2001 pp.) кількість студентів навчальних закладів цієї групи зменшилась приблизно на 40%.

Можна констатувати, що вища освіта в Україні поступово стає платною. На сьогодні повну вищу освіту за власний рахунок здобувають близько половини студентів. І це не тільки у зв'язку із зростанням кількості приватних вузів (рис. 1), а й у зв'язку із тим, що майже в усіх державних вузах функціонує платна система навчання, котра охоплює від 20 до 40% кількості студентів.

В Україні труднощі сьогодення спонукають, так чи інакше, використовувати чимало засобів розширення числа джерел фінансування вищої освіти та підвищення ефективності використання ресурсів (економія і скорочення, дозвіл на цілу низку напрямів підприємництва державних вузів, розширення платних послуг як безплатної освіти, так й усього сектора платної освіти тощо). Вартість навчання у вітчизняних приватних вузах практично не відрізняється від європейського рівня - 3-9 тис. дол. США (при цьому не беруться до уваги престижні вузи Заходу).

Залишається важливою проблемою останнього десятиліття фінансування освіти. При розширенні масштабів освітньої діяльності обсяги фінансування ресурсів, що виділяються на освіту за рахунок держави, значно скоротилися. Фактичне фінансування системи виховання, фінансування і професійної підготовки зменшилося в 4 рази. Втрати надто великі, щоб компенсувати їх негативний вплив на обсяг та якість освіти в Україні за рахунок збіднілого населення та самовідданою працею (хоч і не завжди відмінною) вчителів та викладачів. Обсяг коштів для української освіти знизився до рівня найменш розвинутих країн світу.

Одна з найсерйозніших перешкод на шляху розвитку вищої освіти - відсутність тісної інтеграції науки та навчального процесу, особливо у тих закладах, які готують спеціалістів для нових і авангардних технологій, наукоємких виробництв. Для викладацького складу закладів такого типу характерним є симптом "одноманітності", "примітивізму", "провінційності", вузьке коло наукових та професійних інтересів, "вузькоспеціалізованість" і т. ін.

Педагог має чітко уявляти процеси, що відбуваються у суспільстві, особливо в молодіжному середовищі, неорієнтування у цьому свідчить про наявність певного культурологічного бар'єра між педагогом та учнями чи студентами.

Система освіти ще недостатньо формує високу духовність, естетичний смак, не виховує стійкого імунітету до бездуховності, "масової культури". Роль суспільних дисциплін, гуманітарна освіта залишається недостатньою. Проблема гуманізації освіти стоїть досить гостро, особливо для господарсько-прикладних різновидів освіти (інженерно-технічна, економічна та інші галузі).

Концептуальні засади гуманітарної освіти передбачають урахування "потрібного розумного" обсягу і якісного рівня подачі базових та спеціалізованих соціально-гуманітарних дисциплін з метою подолання технократичних тенденцій, вузькоспеціалізованого мислення, необхідність органічного зв'язку всіх видів спеціальностей із курсом історії, культури та інших гуманітарних дисциплін (соціології, філософії, психології тощо). У цій сфері є свої проблеми й у комерційних навчальних закладах.

Освіта на сучасному рівні, проте, вимагає зміни. Перш за все, вона на собі відчуває вплив глобалізму, з усіма його ускладненнями та проблемами, що потребують нових підходів і рішень. За умов, коли людину поглинає технократичний світ, коли вона одночасно може перебувати в кількох культурних просторах завдяки телебаченню та Інтернету, вивчати, а також спілкуватися багатьма мовами, вступати в будь-які зв'язки з громадянами інших країн, коли широкий вибір спеціальностей зашальований величезною кількістю вузькоспеціалізованих предметів, курсів, - освіта вже не може функціонувати по-старому. Передусім вона вимагає нового переосмислення її місця, ролі і функції в системі інформаційного суспільства.

Гуманізація освіти є однією з найчастіше обговорюваних тем у науково-педагогічній практиці, у навчальних закладах і органах управління освітою. Термін "гуманізація" означає "олюднення". Першою і найважливішою складовою організації освіти є гуманістичне переосмислення основних функцій освіти, а саме:

- функції передавання новому поколінню "норм діяльності" - цінностей, настанов, знань, умінь, навичок, стратегій творчої діяльності;

- функції соціалізації (адаптації) відповідно до суспільних вимог.

Складова втілення гуманістичних засад у загальній організації системи освіти та її подальшої розбудови передбачає:

- пом'якшення та уникнення негативних тенденцій - зростаючого соціального розшарування у системі освіти;

- створення, розвиток та поширення різних педагогічних технологій;

- встановлення адекватності значення (місце, роль) навчання у житті людини, особливо учнів;

- любов і повагу педагогів до учнів.

Наріжним каменем є і потреба реконструкції методології навчання. І хоча існує безліч вже апробованих і можливих слушних методик, практика ще не довела належної ефективності кожної із них. Однією з тих, що претендує на велику увагу, є так зване методологічне навчання.

Навчання не готує до пізнання як необхідної складової майбутньої діяльності в сфері науки чи до її застосування - практики.

Повна інформаційна схема засвоєння знання, технологічна схема навчання має вигляд: сприйняття - розуміння - запам'ятовування - відтворення - застосування - забування - повторення - екзаменаційне відтворення - поступове остаточне забування.

На думку фахівців, найпростішій класичній методології навчання (через запам'ятовування) відповідає найскладніша технологія, а безпосередній результат навчання дорівнює нулю.

"Освіта є те, що залишається, коли все вивчене вже забуто". Вона - ніби, побічний результат навчання. Витрати часу, здоров'я, ресурсів - надто великі.

Через стрімке зростання кількості наукової інформації хронічна криза освіти загострилася.

Із зростанням кількості навчальних курсів та їх обсягу, внаслідок перевантаження пам'яті, особливо учнів, знижуються їхні розумові здібності. В результаті утворилися і дедалі глибшають розриви між середньою та вищою освітою, між гуманітарною та природничою освітою, між освітою та наукою.

Суть методологічної реформи освіти полягає в переході від системи інформаційного навчання до пізнання (або ж до методологічного навчання), яке спирається на методологію наукового пізнання. Суть технології методологічного навчання є система: сприйняття та усвідомлення запитання - відповідь на нього, тобто створення нового знання за допомогою розуміння - застосування знання.

Ефективна діяльність навчального закладу є важливою об'єктивною передумовою загальної ефективності функціонування системи освіти в конкретному суспільстві. Тому будь-який заклад є превалюючим об'єктом теорії та практики діагностування та моніторингу в освіті.

Проблеми соціологічного моніторингу та діагностування в освіті поки що недостатньо розроблені не лише в нашій країні, а й за трубежем. (Термін "моніторинг" (від лат. monitor) означає спостереження, відслідковування і контроль).

Соціологію освіти покликано забезпечити наукове "супроводження": соціологічний моніторинг процесу реформування освіти у нас, інститути соціального управління освітою, повна інформація про стан, тенденції і проблеми в освітянстві.

Література

1. Сірий Є.В. Соціологія: навчальний посібник. - К.: Атіка, 2004. - 480 с.

Размещено на Allbest.ru