Можливості та обмеження інтерпретативної соціології в дослідженні ідентичності

Гніт Ю.М., Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, факультет соціології, аспірантка.

Дану статтю присвячено осмисленню поняття ідентичності інтерпретативної соціології. Автор здійснює історико-теоретичний аналіз теорій інтерпретативної соціології з метою визначення евристичних можливостей даного напрямку в дослідженні ідентичності в сучасному суспільстві. В контексті інтерпретативної парадигми ідентичність пояснюється як самостійне конструюванням свого "Я" суб'єктом в умовах суспільної невизначеності та впливу соціальних інститутів, соціальних процесів. Актуальною для українського суспільства особливістю у дослідженні ідентичності є спрямованість парадигми на вивчення соціальних змін.

Зміст статті

Актуальність теми дослідження зумовлена одночасно кількома стратегіями сучасного теоретизування, як результату зміни суспільної практики. Перша полягає в тому, що інтерпретативна соціологія характеризується вивченням соціальних змін, тому є можливість застосувати її положення до пояснення суспільних трансформацій сучасного суспільства. Друга стратегія зумовлена тим, що зростає інтерес до соціальної ідентичності як конструкту, який може дати характеристику конкретного суспільства через певні вектори соціальних практик. Якщо вивчати ідентичність з позицій інтерпретативної соціології, то ми матимемо можливість відокремити модерне від постмодерного, радянське від пострадянського суспільств. Актуальність роботи доповнюються тим, що в умовах полікультурності українського суспільства є запит на дослідження ідентичності, а це зробити не так просто, тому звертаємось до напрацювань інтерпретативної соціології. Тож потрібно розглянути потенціал наявних напрацювань відомих традицій та підходів, щоби їх можна було використовувати для порівняльних досліджень радянського та пострадянських суспільств для вивчення процесів й ефектів індивідуалізації, зокрема проблематики зміни/появи ідентичностей у сучасному українському суспільстві.

Проблема полягає в тому, що пізнавальний потенціал інтерпретативної соціології майже не використовується при осмисленні ідентичності сьогодні, оскільки не встановлені релевантні області застосування парадигми для аналізу швидкоплинних соціальних перетворень. Великою мірою це пов'язано з тим, що ключові положення при дослідженні ідентичності напрямками інтерпретативної парадигми, не представлені у вигляді оформлених концепцій, зокрема це стосується Дж. Міда, Е. Гофмана, Т. Лукмана, П. Бергера. Водночас соціологічні знання щодо поняття ідентичності в рамках цих підходів, дають можливість для переосмислення процесів соціальних змін у категоріях взаємозалежностей мікро- та макрорівневих соціальних утворень. Для того, щоб розкрити евристичні можливості інтерпретативної парадигми при дослідженні ідентичності в сучасному соціальному контексті, потрібна цілісна її історико-теоретична реконструкція - можливості якої стане метою нашої статті.

Аналіз теоретичної спадщини соціології показує, що феномен "ідентичності" є однією з ключових тематик розгляду, хоча не завжди позначався саме цим терміном. Проблема дослідження ідентичності в соціології є дотичною до проблеми дослідження особистості, її діяльності, її соціального статусу та ролі, життєвих стратегій та індивідуальної активності і т.д. Поняття ідентичності аналізували Ф. Тьоніс (ідентичність, що виражається через різні моделі поведінки в приватному житті "спільноти" та публічному житті "суспільства"), Г. Зіммель (ризики для ідентичності в умовах суспільних перетворень), М. Вебер (ідентичність через призму співвідношення релігійної приналежності та професійної моделі поведінки), Дж. Мід (індивідуальна активність, що виражається як непередбачувана поведінка індивіда на соціальні стимули). Теоретичне відображення поняття ідентичності зустрічається і й у драматургічній соціології Е. Гофмана, який показує його як репрезентацію себе іншим на сцені повсякденного життя в ситуаціях співприсутності на рівні мікровзаємодій. П. Бергер та Т. Лукман окреслили шляхи до розуміння значення індивідуалізованих практик для відтворення інституціональної системи суспільства.

У дослідженні категорії ідентичності, її культурний та соціально- психологічний прояв в сучасному українському суспільстві, істотний внесок зробили Л. Сохань, В. Тихонович, О. Шульга, Н. Соболєва, О. Злобіна, І. Мартинюк, Л. Бевзенко, Л. Скокова, В. Бакіров, О. Плахов, В. Сьома, В. Бурлачук та ін.

Серед концептуальних напрямків інтерпретативної парадигми щодо визначення поняття соціальної ідентичності, можна умовно виділити наступні напрямки - класична соціологія (М. Вебер, Г. Зіммель), символічний інтеракціонізм (Дж. Мід), драматургічний підхід (Е. Гофмана), соціальна феноменологія (П. Бергер, Т. Лукман).

Певну роль у формуванні інтерпретативної соціології відіграла німецька формальна соціологія (Ф. Тьоніс, Г. Зіммель), яка була антипозитивіською і намагалася виробити соціологічний підхід дослідження реальності спираючись на мікропроцеси. Ф. Тьоніс у праці "Спільність і суспільство" звертає увагу на вивільнення індивіда з первинного соціального контексту і розрізнення ним приватного життя спільноти (Gemeinschaft) і публічного життя суспільства (Gescllschaf). Тобто вченим визнається як мінімум дві моделі поведінки, перша ґрунтується на емоційній близькості - кровноспоріднена (сім'я), духовна (друзі), територіальна (сусідство), друга функціонує на основі раціональності, яка виникла під впливом ринкової та правової систем, сюди можна віднести наприклад відносини на роботі. Якщо перша поведінка передбачає особистий вибір та ґрунтується на не формальних правилах, то друга ґрунтується на формальних правилах, де договір виступає як примус [1, с. 106]. Ідентичність полягає в тому, що індивід відокремлює своє приватне життя, від життя суспільства, що диктується ринком та правовою системою.

П. Бергер аналізуючи працю Г. Зіммеля "Соціологія" побачив акцент класика на тому, що функціональна диференціація праці призводить до більш вираженої "індивідуальності" в мисленні та поведінці людей, оскільки збільшується кількість орієнтирів, за допомогою яких індивід може спрямовувати свої дії. Якщо використовувати модель "перетину соціальних кіл", то точки перетину відносин, вимог і зразків очікувань, в яких виявляють себе окремі індивіди, в сучасних суспільствах стають більш своєрідними. Слабшають традиційні зв'язки, і в результаті легше вступити в нові відносини [2, с. 15]. ідентичність інтерпретативна соціологія

Вагоме значення мають соціологічні напрацювання М. Вебера з яким і пов'язують формування інтерпретативної соціології. Ю. Хабермас аналізуючи праці М. Вебера, стверджував, що для вченого характерний аналіз ідентичності через культурну раціоналізацію суспільства. На думку вченого процес культурної раціоналізації відбувається не тільки на рівні суспільства, а і на рівні особистості, в результаті виникає методичний образ життя, що є одним з важливих факторів виникнення капіталізму. Методичний образ життя, Вебер розуміє, як раціональний спосіб поведінки, що характеризується автономністю "Я" від традиційної християнської релігії в умовах таких проявів західного раціоналізму - 1) модернізація суспільства, що проявляється через капіталізацію держави, господарства та формалізованого права; 2) культурна раціоналізація, що характеризується диференціацією трьох ціннісних сфер - когнітивна (наука), естетично- експресивна (мистецтво), морально-оціночна (мораль і право); 3) раціоналізація на рівні системи цінностей особистості (сцієнтиський світогляд, орієнтованість виконання професійної ролі на матеріальне збагачення). Пояснюючи вплив раціонального права та моралі на індивіда Вебер зазначає, що їх відмінність полягає в наступному: раціоналізація права веде до правової організації господарських відносин і держаного управління (формальне підпорядкуванням правилам), мораль, що виражалася в протестантській етиці діє через общину і сім'ю (зміна на рівні соціальної свідомості) [3]. Тобто ідентичність характеризується зміною на рівні свідомості (новий спосіб мислення, більш незалежний від релігійних пояснень світу) та на рівні життєвих практик (індустріальна господарська система зумовлювала особисту активність в трудовій сфері) В даному випадку ідентичність пояснюється за допомогою поняття методично- раціонального способу життя, який передбачає зростання індивідуальної свободи та соціальної активності на рівні вибору життєвих практик.

Дж. Мід розглядає ідентичність через поняття самості. Він виділяє в системі "Я" дві підсистеми: "I" і "Ме". "Ме" - це властива даному індивіду сукупність установок "інших", цінностей і норм суспільства; це те, як індивіди бачать себе очима інших індивідів і як вони засвоюють ці узагальнені уявлення про себе (соціальне "я"). "I", навпаки, має автономний, самоцінний характер, означає подання, індивідом самого себе, так би мовити, "самопредставлення" і виступає як його самість (індивідуальне "Я"). В роботі "Дух, самість і суспільство" Дж. Мід показує співвідношення індивідуального і соціального наступним чином: сприйняття всіх настановлень дає індивіду "Ме" або "я", тобто соціальне начало, але реакція на ці настанови повністю залежить "I" або "Я", тобто від індивідуальності. На основі цього вчений пояснює формування інституту, що відбувається тоді, коли реакція спільноти на індивіда набуває інституційного характеру і коли вся спільнота за певних обставин однаково діє стосовно індивіда [4]. На відмінно від об'єктивістського підходу, який виходив з інститутів, суспільства у поясненні індивідуальних змін, Дж. Мід навпаки показав як на основі сприйняття іншого формується інституційна структура. По суті справи, Мід прагнув до ототожнення комплексного "Я" не тільки із соціальним процесом, але і з автономністю і свободою людини, її можливостями і перспективами вибирати соціальні ролі. Тому ідентичність постає як становлення самості, яка проявляє індивідуальну активність на сприйняті соціальні стимули.

Засновник драматургічної теорії Е. Гофман не вживає поняття ідентичності, але в його працях спостерігається розуміння феномену, що постає з одного боку як самопрезентація індивіда перед публікою, який намагається показати себе у вигідному світлі, з іншого боку, розглядає її як можливі ризики збереження індивідуальності в сучасному суспільстві, в цьому випадку вчений торкається фундаментальної проблеми соціології - взаємозв'язок людини з суспільством. Таке розуміння ідентичності простежується у багатьох працях Е. Гофмана, який звернув увагу на проблему балансування індивіда між нормативними вимогами і збереження унікальності особистості.

Важливе значення для нашого дослідження має праця "Представлення себе іншим у повсякденному світі" в ній Е. Гофман розглядає можливості презентації себе перед іншими, прийоми за допомогою яких індивіди створюють враження один про одного, наслідки із застосування цих технік.

Виконання ролі (performance) розуміється Е. Гофманом як демонстрація поведінки суб'єктом перед іншими з метою презентації себе і створення відповідного образу. Необхідним компонентом тут постає - контроль виконавця ролі над враженнями інших про нього. Виконання ролі характеризується такими ознаками: перша, виконавець ролі вимагає від глядачів сприймати його серйозно, тобто спрямованість спектаклю на інших людей; друга, актор може грати роль не тільки для інших, але і для себе, в цьому випадку важливо з'ясувати наскільки сам актор вірить у реальність, яку він прагне створити для свого оточення.

Е. Гофман зазначає, коли індивід презентує себе перед, то він здійснює це так щоб надати дії певного значення, вчений називає це "драматичною постановкою". Автор зазначає, що окрема людина зазвичай супроводжує свої дії натяками, які добре підтверджують публіці важливі для нього факти і висвітлюють такі, які інакше могли б бути не помічені або залишитися в тіні. По суті це здійснюється з метою підтримки або створення певного образу особою, яка використовує драматургічну постановку, щоб виправдати певні власні дії. Використання драматургічної обстановки може призвести до "ідеалізації". Якщо розглядати ідеалізацію як ознаку ідентичності, то потрібно виділити два аспекти: перший, маніпулятивний, який полягає в тому, що індивід в сучасному світі сам створює свій образ, який відмінний від реального, вдається до різних технік презентацій себе оточуючим та може їх змінювати залежно від особистих інтересів, другий, постає як загроза ідентичності, тому що під час ідеалізації, індивід намагається максимально відповідати, тому іміджу, який він створює і в результаті може віддалитися від свого реального образу, так втрачається ідентичність. На думку вченого, якщо хто-небудь бажає забезпечити відповідність своєї постановки ідеалам, він повинен уникати і ретельно приховувати дії, які відповідають цим ідеалам [5].

В цій роботі автор також розкриває значення рольової дистанції, яка пояснюється ним як виконання індивідом набору різних соціальних ролей, що не завжди інтерналізуються і тому завжди присутня можливість вибору соціальної ролі суб'єктом. Тому рольова дистанція є розмежуванням індивіда та його можливої ролі, за допомогою неї індивід активно впливає на образ, який складається про нього в інших. Вчений зазначає, що може здатись, що рольова дистанція це ухилення від виконання рольових обов'язків, але насправді це є стратегія виживання особи в інституційних умовах тотального суспільства [5]. Таке твердження наближає Е. Гофмана до сучасних соціологічних теорій, які розглядають суспільні ризики для ідентичності індивіда, але вчений, на відмінно від сучасних теоретиків більш оптимістичний, що виражається в можливості індивіда уникнення інституційного контролю через свободу і нестійкість виконання соціальних ролей.

В рамках соціальної феноменології найсуттєвішою є праця П. Бергера, Т. Лукмана "Конструювання соціальної реальності", яка відіграла значну роль в сучасній теоретичній дискусії в соціології XX століття. В праці розкрито об'єктивні та суб'єктивні механізми конструювання знання щодо соціальної реальності (новий підхід до теорії знання в соціології); теорія соціального порядку, його виникнення та збереження (звернення до традиції Е. Дюркгейма); соціально-психологічна теорія відносини людини і суспільства (вплив теоретичної спадщини Дж. Міда) [6]. В аналізі обмежимося лише питаннями соціальної взаємодії (інтеракції) та ідентичності. Щодо розгляду ідентичності в праці П. Бергера, Т. Лукмана, то вона в них зустрічається опосередковано в тексті.

Одна з основних тез праці, що уявлення про суспільство формуються індивідами, і що сама соціальна реальність завжди є такою, як її інтерпретують самі люди (суб'єктивна реальність), але наша єдність з приводу "загальної" соціальної реальності засновано лише на тому, що ми виросли в одному суспільстві і засвоїли загальну точку зору щодо більшість речей (об'єктивна реальність). Взаємодія об'єктивних та суб'єктивних компонентів відбувається на перетині перетворення знання, сформоване про світ індивідом, в об'єктивну даність, це відбувається через покоління в історичному часі, в результаті індивід забуває про своє авторство в створені соціальної реальності (реіфікація). Тому при вивченні соціального світу Іпотрібно включати три компоненти, де упущення хочу б одного веде до неповноти аналізу - "Суспільство - людський продукт", "Суспільство - об'єктивна реальність", "Людина - соціальний продукт" [7].

Тематики ідентичності найкраще висвітлена в розділі "Суспільство як суб'єктивна реальність". Вчені показують співвідношення первинної та вторинної соціалізації, де остання зумовлює момент, коли індивід дізнався про існування альтернатив і соціальна реальність розпадається для нього на кілька частин. Але особисто для індивіда важливіша є первинна соціалізація (сім'я), тому що ролі та відповідно досвід, які набуваються в цей час, зберігають значний вплив на індивіда і в подальшому житті, тоді як від ролей вторинної соціалізації індивід може дистанціювати (рольова дистанція). Тобто для П. Бергера, Т. Лукмана вторинна соціалізація є процес нашарування на первинну соціальну реальність. Вчені показують, що тотальні інституту намагаються втручатися в процес становлення особисті, що відбувається частіше шляхом вторинної соціалізації. З цього випливає, що рольову дистанцію можна розуміти як прагнення і здатність індивіда зберігати своє визначення соціальної реальності поряд з її визначеннями іншими людьми, тобто індивід тримає дистанцію щодо ролей для збереження своєї ідентичності. Така думка схожа з Е. Гофманом, який також розглядав рольову дистанцію як стратегію виживання поряд з тотальним інститутами. Якщо узагальнити, то виходить, що ідентичність полягає в індивідуальній активності щодо виконуваних ролей вторинної соціалізації, яка для індивіда є стратегією протистояння об'єктивній реальності.

У зв'язку з можливістю рольової дистанції, індивід може інтерналізувати різні ролі. Тому при появі альтернативного світу у вторинній соціалізації індивід може здійснити вибір на його користь маніпулятивним чином. Індивід сприймає нову реальність, але замість того, щоб зробити її своєю реальністю, він користується нею для специфічних цілей. Так як це включає виконання визначених ролей, він зберігає по відношенню до них суб'єктивну дистанцію - індивід цілеспрямовано і довільно "надягає" їх на себе. При широкому поширенні цього феномена інституційний порядок перетворюється в мережу взаємних маніпуляцій. Подібна ситуація все в більшій мірі є типовою для сучасного індустріального суспільства [7, с. 114]. Тобто ідентичність в сучасному суспільстві виражається через маніпуляцію у взаємодіях між індивідами, яка реалізується через можливість "приміряти" різні ролі та легкої їх змінювати.

В результаті індивідуалізації суспільства зростає невизначеність, що проявляється зокрема у формуванні ідентичності. В цьому випадку П. Бергер та Т. Лукман порівнюють ідентичність в період феодально-станового суспільства та індустріально індивідуалізованого суспільства. В першому випадку соціалізація буде завжди успішною, тому що будь-яка людина знає ким вона є, для прикладу селянин є селянином, дворянин дворянином; в індивіда впевненість відносно своєї ролі, а питання: "Хто я такий?" - не постає в свідомості. Звичайно люди того часу виконували багато ролей пов'язані з сім'єю, дружбою, заняттям і т.д., але у кожному випадку роль перебуває на поверхні, вона не досягає свідомості індивіда. На думку вчених індивідуаліст виникає в умовах індустріального суспільства, вони його визначають як специфічний соціальний тип, у якого є потенціал для міграції по безлічі доступних світів і який добровільно і свідомо конструює "Я" з матеріалу різних доступних йому ідентичностей. В індустріальному суспільстві соціалізація не є успішною, індивід завжди задає собі питання - "Хто я такий?", з метою визначити свою ідентичність. З одного боку, це є позитивним тому що індивід конструює свою ідентичність на основі індивідуально вибраних ролей, з іншого боку, стале формування власної ідентичності є складним для індивіда у сучасному суспільстві, який грається у виконання ролей і не інтерналізує їх [7, с. 114]. Тобто процес індивідуалізації спричинив ситуацію невизначеності для індивіда стосовно конструювання власної ідентичності.

В результаті історико-теоретичної реконструкції теорій інтерпретативної парадигми можна визначити її евристичні можливості у дослідженні ідентичності. Основна можливість, полягає в тому, що інтерпретативна соціологія свого часу була орієнтована на вивчення соціальних змін, та орієнтирів і способів поведінки суб'єкта в умовах невизначеності. Це є вагомою перевагою, порівняно з об'єктивіською соціологією, для якої важлива стабільність соціальних інститутів, зразків поведінки, системи цінностей, тому її важко застосувати для пояснення соціальних змін і невизначеності суспільного життя. Орієнтованість інтерпретавної соціології на соціальні зміни відповідає сучасним розумінням ідентичності, яка постає не як фіксована даність, а як постійне конструювання власної самості, або як проект.

При цьому розуміємо, що інтерпретативна парадигма не може бути універсальною, тому її положення мають обмеження у дослідженні ідентичності в сучасному суспільстві.

Перше, це акцент на індивідуальності, або суб'єктивності в системі "суспільство-індивід". Загальновідомо, що теоретики інтерпретативної парадигми, або суб'єктивної стратегії теоретизування, намагалися подолати обмеження макропідходу в соціології і тому пояснювали формування ідентичності як перетину індивідуального і суспільного. В теоретичних підходах домінувала віра в активність і самостійний вибір суб'єкта соціальних ролей і з недооцінюванням ролі впливу на нього соціальних інститутів і соціальних процесів. Тобто основна тематика щодо розгляду ідентичності в інтерпретативній парадигмі наступна: в Дж. Міда це індивідуальна активність як непередбачувана поведінка індивіда на соціальні стимули; в Е. Гофмана це презентація актора перед публікою, коли він свідомо може створювати свій образ і маніпулювати ним; в П. Бергера та Т. Лукмана це можливість суб'єктивно дистанціювати від виконуваної ролі, що виражається через бажання самого індивіда приміряти ту чи іншу роль. Зараз такі положення не цілком можемо застосувати до пояснення сучасних реалій, тому що не враховується очевидний потужний вплив соціальних процесів (глобалізація, вестернізація) і соціальних інститутів (пропаганда держави) на активність суб'єкта. Тему щодо зростання впливу глобалізації на формування ідентичності в сучасному полікультурному світі піднімали такі науковці - В. Льоса, У. Бек, З. Бауман. Але також потрібно уточнити, що П. Бергер як представник інтерпретативної парадигми, вже в своїх відносно нових працях також піднімає тему формування ідентичності в умовах культурної глобалізації і культурного різноманіття.

Щодо впливу соціальних інститутів на формування ідентичності, то тут можемо звернутись до напрацювань поструктуралізму, що розглядали контроль індивіда за допомогою дискурсу, влади, держави і навіть мови. Для прикладу Р. Барт свого часу актуалізував тему влади і стверджує, що остання є не тільки політичним феноменом, а й ідеологічним, який втілюється не тільки в державі, а проникає в моду, спорт, ігри, сімейні відносини. "Колись ми вважали, що влада - це суто політичний феномен; нині вважаємо, що це також феномен ідеологічний, який просочується навіть туди, де його неможливо розпізнати з першого погляду, - в соціальні установи" [8].

Роль таких соціальних установ і недооцінювали теоретики інтерпретативної парадигми. Якщо звернутись до П. Бергера, Т. Лукмана, то сім'я для них є першим і основним інститутом впливу на ідентичність, тоді як інститути вторинної соціалізації (школа, ЗМІ) виконують другорядну роль у формуванні самості, так як останній має можливість від них дистанціювати. "Так чи інакше, дитина живе у світі, який визначається її батьками, але вона може з радістю покинути світ арифметики, як тільки вийде з класу. Це дає можливість для відокремлення частини Я і відповідної їй реальності... І тоді індивід встановлює дистанцію між цілісним Я і реальністю, з одного боку, і специфічно рольовим частковим Я і його реальністю - з іншого" [7]. Підсумовуючи думку, можна сказати, що теоретики інтерпретативної парадигми розглядали індивіда як суб'єкта соціальних змін, що конструює соціальну реальність і водночас недооцінювали роль впливу соціальних інститутів і соціальних процесів на ідентичність.

Друге, критикуючи об'єктивіський підхід в соціології, що прагнув створити універсальну єдину теорію пояснення соціальної дійсності, представники інтерпретативної парадигми теж намагалися сформулювати мікрорівневу теорію. Теоретику намагалися виробити загальну схему формування ідентичності: домінування індивідуальних стимулів над суспільними в самості (Дж. Мід); постійний пошук відповіді на питання "Хто я такий?" (П. Бергер, Т. Лукман); виконання соціальних ролей без інтерналізації (Е. Гофман, П. Бергер, Т. Лукман). В цілому конструювання ідентичності розглядалося в системі "суспільство - індивід": з одного боку, суспільне життя характеризується невизначеністю, що є результатом процесів індустріалізації та урбанізації, але в той же час соціальні інститути намагаються структурувати життя індивідів; з іншого боку, індивід, користуючись ситуацією відсутності стабільних орієнтирів, обирає соціальні ролі, які є і загальноприйнятими суспільством і виконання яких є вигідним для нього. Тобто теоретики інтерпретативної парадигми робили акцент на індивідуальній активності, порівняно з суспільством, про що говорилось вище, і також намагались сформувати загальну схему пояснення ідентичності. Водночас в умовах мінливої сучасності відсутня необхідність створювати загальну схему конструювання ідентичності. Для прикладу в рамках постмодернізму У. Бек, З. Бауман розглядають ідентичність як пластичну конструкцію, яка організована навколо соціальних мереж та інформаційних потоків і фактично немає сталого суб'єкту ідентичності, стійкої ідентичності. Соціально-політична, культурна, професійна і релігійна ідентичності піддаються процесу безперервної трансформації. Як зазначав З. Бауман: "в сучасному суспільстві ідентифікація характеризується нечіткістю, коли не тільки положення індивідів в суспільстві, а і самі місця до яких вони можуть отримати доступ, трансформуються і не можуть служити ціллю в житті" [9].

В цілому одним із основних обмежень теорій інтерпретативної парадигми це неможливість буквального і повного застосування їхніх положень до пояснення сучасного соціокультурного контексту формування ідентичності. Якщо вчені інтерпретативної парадигми розглядали ідентичність в площині "індивід - суспільство", то сучасні теоретики скоріше всього вивчають ідентичність в системі індивід - полікультурне суспільство, що постійно змінюється. Глобалізація і сучасні електронні засоби комунікації значно вплинули на полікультурність сучасного суспільства. Процес глобалізації призвів до зростання культурних відмінностей в суспільстві: з одного боку, поширюється переважно американська культура та моделі поведінки; з іншого боку процес глобалізації поширює ідеї рівноправ'я різних способів життя, тобто визнання різних ідентичностей (за гендерною, етнічною ознаками, сексуальною орієнтацією і т.д.). Щодо електронних засобів комунікації, то тут є важливим процес віртуалізації, що може підтримувати цілісність певної культурної спільноти. Для прикладу, турецька сім'я, що живе в Німеччині, дивиться турецькі телеканали, слухає турецькі радіостанції і т.д. і таким чином підтримує зв'язок зі своєю культурою. В результаті досить часто ідентичність вивчають як індивідуальні біографії. Тому що в сучасному житті, постійно відбуваються зміни, водночас відсутні чіткі, єдині стандарти, що зумовлено процесами демократизації та емансипації, це все призводить до неможливості вироблення спільних моделей поведінки для різних ідентичностей. Наприклад, немає кореляції, як це було раніше, між професійною, релігійною, гендерною ідентичністю.

Висновки

Отже, інтерпретативна соціологія характеризувалася вивченням активності і вільного вибору суб'єкта, з одного боку, в умовах суспільної невизначеності і послабленням ролі традицій; з іншого боку, в умовах впливу соціальних інститутів. Основна перевага інтерпретативної соціології, є те що її положення можна застосувати до пояснення соціальних змін, що тільки підтверджує її евристичний потенціал у дослідженні ідентичності в умовах невизначеності сучасного суспільства. При цьому обмеженнями інтерпретативної соціології є віра в активність суб'єкта і з недооцінюванням ролі впливу на нього соціальних інститутів і соціальних процесів; спроба сформувати загальну схему пояснення ідентичності.

Список використаних джерел

1. История социологии в Западной Европе и США. Отв. ред. Осипов Г.В. - М.: Норма, 2001. - 576 с.

2. Бергер П.А. Индивидуализация и изменение значения социальных неравенств - недопонимание и предложения по его устранению / П.А. Бергер // Социальное неравенство. Изменения в социальной структуре: европейская перспектива / под ред. В. Воронкова, М. Соколова. - СПб.: Алетейя, 2008. - С. 12-24.

3. Хабермас Ю. Теория рационализации Макса Вебера: пер с нем. / Ю. Хабермас // Социологическое обозрение. - Т.8. - 2009. №3. - С. 37-60.

4. Мід Дж. Дух, самість і суспільство. З точку зору соціального біхевіориста / Дж. Мід; пер. з англ. Т. Корпало. - К.: Український Центр духовної культури, 2000. - 416 с.

5. Гофман И. Представление себя другим в повседневной жизни / И. Гофман; пер. с англ. и вступ. статья А.Д. Ковалева. - М.: Канон-Пресс-Ц, Кучково поле, 2000. - 304 с.

6. Абельс Х. Интеракция, идентичность, презентация. Введение в интерпретативную социологию / Х. Абельс; пер. с нем. под. общей редакцией Н.А. Головина и В.В. Козловского. - СПб.: Алетей, 2000. - 272 с.

7. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания / П. Бергер, Т. Лукман; пер. с англ. Е. Руткевич. - М.: "Медиум", 1995. - 323 с.

8. Барт Р. Актовая лекция, прочитанная при вступлении в должность заведующего кафедрой литературной семиологии в Коллеж де Франс 7 января 1977 года [Электронный ресурс]/ пер. с франц. Г.К. Косикова: ВГБИЛ // Философский портал. URL: http://www.philosophy2.ru/library/barthes/ lect.html.

9. Бауман З. Индивидуализированное общество / З. Бауман; пер. с англ. под ред В.Л. Иноземцева; Центр исслед. постиндустр. о-ва, журн. "Свободная мысль". - Москва: Логос, 2002. - 390 с.

10. Бек У. Что такое глобализация? / У. Бек; пер. с нем. А. Григорьева, В. Сидельников. - М.: Прогресс-Традиция, 2001. - 213 с.

Размещено на Allbest.ru