Еволюційна парадигма міграційних процесів в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Однією з найболючіших і найактуальніших проблем для сучасної України є проблема міграції її громадян до інших країн. Зрозуміло, що емігрувати за межі рідної країни змушені люди, які з різних причин не можуть жити на її теренах. Як правило, це причини економічні, тобто бажання поліпшити рівень свого життя, забезпечити особистий добробут, а відповідно - й гідне існування; політичні - нестабільна ситуація в країні; ідеологічні - неможливість жити в країні, соціальні або моральні закони якої суперечать особистим інтересам громадянина і зумовлюють його гноблення та утиски.

Упродовж багатьох століть наші співвітчизники змушені були на деякий час, а іноді й назавжди виїжджати за кордон за різних часів і з різних причин. Хоча еміграція для багатьох так і не стала порятунком, та все ж таки і до сьогодні людство емігрує в пошуках кращих умов життя.

Дослідженню етапів розвитку міграційних процесів в Україні присвячено праці таких вітчизняних науковців, як М. Романюк, С. Наріжний, І. Прибиткова та ін.

На сьогодні актуальною є потреба розгляду сучасного етапу міграційних процесів, його детального осмислення з метою здійснення наукових передбачень розвитку цього періоду.

Мета статті - розглянути основні етапи української еміграції та розкрити сутність, головні ознаки сучасного періоду, сформувати поняття нової хвилі еміграції українського народу.

Рух працездатного населення є складовою економічного розвитку абсолютно кожної країни світу - без винятку, оскільки будь-яка держава може бути як приймаючою стороною, так і зазнавати втрати трудового чинника у зв'язку з від'їздом її громадян за кордон.

Неможливо абсолютно точно визначити, на якому етапі розвитку людства виникла міграція робочої сили, проте можна впевнено стверджувати, що існує вона впродовж багатьох століть і стрімко розвивається.

У ході розвитку економіки всього світу це явище мало бути, крім того воно є доцільним і виправданим, адже основним незмінним чинником переміщення працездатного населення з однієї країни до іншої залишається пошук роботи. Проте різні причини змушували українців залишати свій край і переїжджати на чужину. І в Наддніпрянській, і в Західній Україні це було передусім тяжке соціально-економічне становище селянства і робітників: безземелля і малоземелля, надлишок робочих рук, непосильні податки, велика заборгованість, низька заробітна плата робітників зумовлювали зубожіння, розорення й занепад селянських господарств та змушували шукати вихід зі злиднів в еміграції в пошуках вільних земель і кращого життя.

До еміграції підштовхували й політичні причини: національне гноблення з боку австро-угорських і царських властей, дискримінація щодо українців, переслідування; арешти, ув'язнення. Певну роль відігравали й релігійні мотиви, утиски й переслідування вірян католицької та православної церков, а також прагнення уникнути військової служби.

За тривалий час міграція зазнала серйозних змін, оскільки неодноразово змінювалися пріоритетні напрямки руху мігрантів, з'являлися нові причини, що сприяли такому економічному явищу.

Еміграція та імміграція в Україні мають давню історію. Досягненням сучасної наукової літератури з міграційних проблем вважається класифікація масових міграційних потоків, що зображені на рисунку 1.

Рис. 1. Етапи світових міграційних процесів

Тобто вже в другій половині ХІІІ ст. першими «мігрантами» з України були ремісники, будівничі, що осідали в містах Московії, а також втікачі від татарського насильства, купці й інші верстви населення. Специфічний характер мала міграція з України за часів козацької доби - ХУІ-ХУІІІ ст., коли добровільно чи примусово, з різних причин певна частина українського населення час від часу переселялася на землі Російської імперії. В Україні за козацької доби почалась еміграція з політичних мотивів. Так, разом із цивільним населенням на територію Московії переміщались українські козаки, причиною чого стала несприятлива Зборівська угода 1649 року та невдала для козаків битва під Берестечком [1].

Першою найбільшою політичною еміграцією з України була так звана «мазепинська» еміграція, пов'язана з поразкою військ Карла ХІІ і його союзника гетьмана Мазепи в Полтавській битві 1709 року, що спричинила виїзд представників вищої козацької старшини до Туреччини, Франції, Швеції, Польщі. Як наслідок, посилилася примусова еміграція населення зі Східної України в північні райони і міста Росії, головним чином для будівництва господарських військово-стратегічних об'єктів, розбудови Санкт-Петербурга. Однак велика кількість українських козаків і селян використовувалася на тяжких роботах в інших районах Російської імперії та у війнах Росії з іншими державами.

До першої половини ХІХ століття переселення з України відбувалося переважно в причорноморські та приазовські степи, на Північний Кавказ, Поволжя, Урал, у Центрально-чорноземний район. З другої половини ХІХ століття напрями міграцій з України у зв'язку з освоєнням нових земель перемістилися до Сибіру, Казахстану, Киргизії, Далекого Сходу. Активізація еміграції з України в цей час була зумовлена скасуванням кріпосного права (1861 р.), унаслідок чого серед селян виник значний попит на землю, якої в Україні в достатній кількості на всіх звільнених селян не вистачало.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. еміграція західного регіону, як і всієї України, була зумовлена складними економічними умовами - безземеллям, непосильними податками, соціальним і національним пригніченням. На початку ХХ ст. місцеве населення західного регіону емігрувало як до Європи, а саме до Румунії, Данії, Швеції, Франції, Португалії, так і значною мірою на Американський континент. До Першої світової війни з цього регіону виїхало до 800 тис. осіб. Однак паралельно відбувався і зворотній процес, тобто українські землі заселяли поляки.

Вимушена політична еміграція відбувалася в період установлення радянської влади в Україні. Та частина політичних діячів, інтелігенції, які були на боці УНР, були змушені залишити Україну. Упродовж 19281937 рр. під час колективізації з сіл примусово з маркером «куркулі» було виселено заможних селян, а також значну кількість української інтелігенції.

Голодомор 1932-1933 рр. призвів до катастрофічних демографічних втрат і спричинив смертність населення, особливо дітей та людей похилого віку. До сіл Східного регіону України, де масово загинуло населення, з інших республік СРСР було організовано приїзд переселенців. До кінця 1933 року до Донецької, Дніпропетровської, Одеської та Харківської областей переселилося близько 117 тис. осіб.

З початком Другої світової війни, а саме після того, як у вересні 1939 р. Червона Армія зайняла територію західної України, радянським режимом було проведено депортацію всіх потенційно небезпечних для нього осіб. Узагалі перед Другою світовою війною та вже в її ході з України було виселено окремі національні меншини, як-от німців, татар та ін. У роки Другої світової війни близько 3,5 млн. жителів України було евакуйовано в різні регіони СРСР, звідки лише незначна частина повернулася назад. З України до Німеччини на примусові роботи було вивезено 2,4 млн. осіб. Також з боку німецької окупації масових репресій та винищення зазнали євреї, які хоч і залишали рідні домівки та перебиралися до регіонів, ще не окупованих німцями, та все ж таки були значною мірою винищені [2].

Виходячи з вищесказаного, слід зазначити, що Друга світова війна спричинила нову хвилю української політичної еміграції. За офіційними даними, 1947 року в окупаційних зонах Німеччини, Австрії та Італії перебувало понад 200 тис. українців, а процес їхнього розселення по різних країнах Європи та Америки тривав аж до 1957 року.

Одним із наслідків Другої світової війни став голод 1946-1947 рр., під час якого в пошуках їжі, переважно з центральних і східних областей України, люди залишали оселі та направлялися до західних областей України чи й інших республік СРСР. Узагалі в післявоєнний період чимало молоді з України емігрувало на освоєння земель Казахстану, на будівництво господарських об'єктів і шляхів сполучення Півночі Росії, Уралу, Сибіру, Далекого Сходу.

Навіть у 70-80-х роках ХХ ст. з політичних мотивів із України було виселено групу незгодних із політикою Комуністичної партії громадян - дисидентів. Частина з них повернулася на Батьківщину, але чимало було й таких, хто залишився на чужині.

Економічна та соціальна криза 1990-х років призвела до активної еміграції з України, адже після розпаду Радянського Союзу соціальні негаразди посилилися ще дужче. Спонукали еміграцію в той час неможливість нормально розвиватися, зокрема бізнесменам та активній молоді. Причиною цього стали розрив економічних зв'язків і крах стабільної, налагодженої державної системи соціальної підтримки й медичного забезпечення, що вплинули на зростання захворюваності та смертності. Незважаючи на той факт, що більшість трудових емігрантів з часом поверталися, все одно їх тривала відсутність негативно впливала на демографію. Особливо негативним для України був і є по цей час так званий «відплив мізків», адже впродовж 1992-1996 рр. емігрувало 265 докторів наук і понад дві тисячі кандидатів. Як наслідок, еміграція творчої, наукової, гуманітарної та інженерно-технічної інтелігенції за межі України створює серйозні перешкоди для національного відродження країни [3].

З середини 2000-х через поліпшення економічної ситуації та низку державних заходів спостерігалася позитивна тенденція, а саме знижувалася смертність, зростала народжуваність. Стабільна ситуація в державі певний час створювала умови для поліпшення життя населення, про що свідчить зниження потоків еміграції та збільшення імміграції. Однак, за даними ЮНЕСКО, у період з 2000 до 2012 р. чисельність українських студентів за кордоном збільшилась у понад чотири рази і сягнула 37 тис.

Щодо імміграції населення в Україну, то цьому процесу властиві таки риси:

1) оскільки Україна впродовж кількох століть була позбавлена власної державності, то й імміграція населення на її територію ніколи не контролювалася;

2) на всіх історичних етапах найбільша кількість іммігрантів прибувала до України з просторів її безпосередніх сусідів - Росії, Білорусі, Польщі, Молдови, Угорщини, Словаччини;

3) упродовж двох останніх століть найбільша кількість іммігрантів прибула до України з Росії. Це було викликано освоєнням південних степів, промисловим розвитком Донбасу і Придніпров'я, у другій полові ХІХ - на початку ХХ ст. - переселенням російських селян в Україну після голодомору 1932-1993 рр., інтенсивним завезенням їх у повоєнний період. З усіх росіян, які зараз проживають в Україні, 43,3% прибуло в повоєнний період;

4) у повоєнну добу розширилася географія іммігрантів в Україну за рахунок прибулих із пострадянських країн, зокрема Казахстану, середньоазійських держав, країн Закавказзя, Прибалтики, Білорусі, Молдови [4].

Аналізуючи вищенаведену хроніку найбільших міграцій в Україні, схарактеризуємо основні хвилі масової міграції з України:

Головні хвилі української еміграції переважно були недостатність землі, політичні, соціальні й економічні негаразди, яких зазнала Україна в довоєнний, міжвоєнний і воєнний періоди. Четверта хвиля еміграції - «суворі 90-ті», які ще в близькій пам'яті українців: той же обвал курсу, розквіт злочинних угрупувань, тотальне безробіття, які спонукали до пошуку кращих умов для життя переважно за кордоном. Не встигнувши відійти від тих бурхливих часів, наша країна знову зіткнулася з тими ж перешкодами, адже починаючи з кінця 2013 року можемо говорити про п'яту хвилю еміграції, яка зараз, під час анексії Криму та антитерористичної операції (АТО) на Сході України, набирає обертів. Головною метою, з якою українці їдуть за кордон, є заробіток [5].

економічний еміграція соціальний

Таблиця 1

За різними оцінками експертів, поза межами України на сьогодні перебуває від 3 до 7 млн. осіб працездатного віку. Тобто, за оцінками робочої групи, Україна навряд чи зможе впровадити ефективні інструменти реінтеграції «заробітчан» і повернення їх на український ринок праці. У результаті всі ці чинники сприятимуть зростанню міграції, зокрема й нелегальної, з країн СНД і Азії. Тому без радикального поліпшення соціально-економічних умов і вдосконалення нормативно- правової та технічної бази обліку мігрантів Україна неминуче зіткнеться з низкою проблем економічного й соціального характеру. Річ не лише в тім, що «українські мізки» та частина сильної й активної складової населення України переміститься до країн Європи, але й у тому, що, пропрацювавши 5-10 років й соціально адаптувавшись там, вони не повернуться в Україну. Їхнє місце займуть вихідці з Пакистану, Афганістану, РФ, Молдови, КНР, В'єтнаму, Індії та інших менш розвинених країн, які переважно влаштовуються у сфери торгівлі, послуг тощо, у той час як українці, які виїжджають за кордон, залишають робочі місця в промисловості, будівництві, сільському господарстві. Це виявляється в нових проблемах: незабезпеченості працездатними і кваліфікованими виробничими кадрами галузей української економіки (особливо науковців і фахівців), що призводить до уповільнення темпів науково-технічного прогресу; вкладання державою коштів у підготовку фахівців для потреб власної економіки, які в результаті створюють додану вартість за межами країни; зростання злочинності та соціальної напруженості в суспільстві через міжнаціональні конфлікти та інші.

Очевидно, що так звана «п'ята хвиля еміграції» зумовлена проблемами економічного, соціального та політичного характеру. Невирішення цих проблем посилює трудову міграцію громадян України, негативними наслідками якої є: депопуляція населення країни; розпад сімей; відтік кращого трудового потенціалу України; злочинність і корупція; політична нестабільність. Трудові мігранти за кордоном переважно зайняті на роботах, що мало сприяють підвищенню їхньої кваліфікації, набуттю навичок, потрібних для майбутньої продуктивної діяльності на Батьківщині.

Виходячи з викладеного, можна сказати, що нашій державі для зупинення еміграції на сучасному етапі насамперед треба вдосконалювати соціально-економічну політику з метою ефективного управління міграційними процесами з користю для економіки держави. Водночас потрібно вивчати зарубіжний досвід регулювання міграційних процесів.

Література

1. Прибиткова І.М. Основи демографії : посібник для студ. ВНЗ \ Прибиткова І.М. - К.: АртЕК, 1997. - C. 231-235.0

2. Наріжний С.П. Українська еміграція / С.П. Наріжний // Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами, ч. 1. Прага, 1942.

3. Романюк М. Міграції населення України \ Романюк М. // Економіка України. - 1999. - № 9. - C. 38-44.

4. Еміграція українського населення. Енциклопедія історії України.

5. Чотири хвилі української міграції. Міжнародна громадська організація «МИ-УКРАЇНЦІ».

Размещено на Allbest.ru