Революція Гідності позитивно вплинула на суспільно-політичну і публічну активність в Україні. За останні три роки кількість громадських організацій збільшилась на третину. Станом на початок 2017 р. у країні зареєстровано понад 20 тис. різноманітних громадських організацій. їх діяльність зміцнює демократичний режим, сприяє вирішенню гострих соціальних проблем та підвищенню ефективності державної політики. Одними із найбільш активних у громадському секторі є жіночі організації, які займаються широким колом соціальних проблем, а також представляють інтереси українського жіноцтва в політичній сфері. У зв'язку з цим актуальним є дослідження особливостей їх діяльності та впливу на політичні процеси.

Серед дослідників, які займаються цією проблематикою, можна виділити Андрусяк І., Бінецьку О., Георгізову І., Карнаух А., Романишин Л., Смоляр Л. та ін. Так, зокрема українські дослідниці О. Бінецька та І. Георгізова висвітлюють розвиток жіночих організацій в незалежній Україні в контексті процесів державотворення. Л. Смоляр розглядає жіночий рух як стабілізуючий чинник демократичної трансформації. І. Карнаух і З. Левінська подають різні підходи до типології жіночих організацій. Л. Романишин аналізує особливості діяльності українських жіночих організацій, приділяючи особливу увагу їхнім міжнародним зв'язкам. І. Андрусяк вивчає правозахисну діяльність жіночих організацій у контексті досягнення тендерної рівності в суспільстві.

Метою статті є аналіз особливостей діяльності жіночих організацій в контексті їхньої участі в суспільно-політичному житті сучасної України. До завдань, вирішення яких веде до реалізації поставленої мети, ми відносимо:

• З'ясування національної специфіки жіночого руху в Україні;

• Визначення особливостей взаємовідносин держави та жіночих організацій у вітчизняних умовах.

Жіночі громадські організації (ЖГО) - добровільні об'єднання, форма самоорганізації жінок з метою захисту своїх прав та інтересів, а також вирішення соціальних проблем, які прямо чи опосередковано стосуються становища жінки у суспільстві.

Проголошення у 1991 р. Україною незалежності ознаменувало якісно новий етап у розбудові жіночого руху в країні. Фактично, він починався з нуля, оскільки у радянський період не існувало дієвих жіночих громадських організацій, а проблеми жінок не виділялися владою в окрему групу. Значною мірою він був запущений загальною демократизацією суспільного життя у період "Перебудови". Виникаючі наприкінці 1980-на початку 1990-х рр. перші жіночі організації, хоч і намагалися ідейно пов'язати із себе із різними подібними структурами, що діяли в Україні у дореволюційні часи або у Західній Україні у міжвоєнний період, не мали під собою інституційної спадщини та суспільної підтримки. Дуже часто на початковому етапі у чиновників не було розуміння, навіщо ці організації потрібні і як з ними взаємодіяти. Тому інституціоналізація жіночого руху в Україні нагадувала шлях спроб і помилок, напрацювання традицій та культури своєї діяльності [3, с.146]. Цей процес тривав до початку 2000-х рр., коли кількість організацій стабілізувалась, окреслилась група найбільш активних учасників та основні напрямки діяльності у цьому сегменті громадянського суспільства.

Попри деклароване надання жінкам рівних із чоловіками прав і можливостей, в реальності в українському суспільстві продовжує відтворюватися прихована гендерна нерівність. Жінки мають набагато менше можливостей для кар'єрного просування в економічній та політичній сферах. На ринку праці жінкам відводиться робота, що вимагає переважно низької або середньої кваліфікації, а на керівних посадах у державному управлінні, правоохоронних структурах, бізнесі, науці домінують чоловіки.

Розвиток жіночого руху в Україні на сучасному етапі, з одного боку, йде у руслі загальносвітових тенденцій, а з іншого - має свою національну специфіку, зумовлену надбаннями попереднього періоду, наявним станом суспільних інститутів, а також логікою політичного розвитку країни. При цьому можна відзначити деякі особливості у становленні та діяльності українських ЖГО.

Основні напрямки діяльності. З моменту виникнення перших жіночих громадських організацій у середині ХІХ ст. на Заході вони позиціонували свою головну місію як досягнення гендерної рівності [1, с.49]. На практиці це відобразилося у формуванні у ЖГО чотирьох основних функцій: правозахисна діяльність, соціальна допомога, гендерне просвітництво і політичне представництво інтересів жінок. У вітчизняних реаліях ця матриця завдань отримала дещо спрощений, урізаний варіант. У той час як на Заході їхньою базовою функцією є правовий захист, українські жіночі організації переважно концентруються на наданні соціальної допомоги та культурно-освітній діяльності. Така ситуація зумовлена інституційною спадщиною попереднього етапу суспільного розвитку. Від радянського періоду Україна успадкувала доволі розвинуте соціальне законодавство, яке вже містило і захищало основні соціальні та політичні права жінок. Тому громадські організації на фоні соціально-економічної кризи в країні протягом 1990-х рр. переключилися на більш актуальні завдання. У полі їхньої уваги також знаходяться проблеми сімейної та молодіжної політики, материнства, охорони здоров'я, розвитку культури, освіти, захист прав дітей. Як наслідок, майже половина діючих організацій надають соціальні послуги: допомога жінкам, які стали жертвами домашнього насилля або опинилися в складній життєвій ситуації, малозабезпеченим сім'ям, дітям - сиротам, дітям переселенців та учасників АТО, інвалідам, літнім людям. Ще третина займається просвітницькою та благочинною діяльністю.

Водночас, функція політичного представництва є слабо вираженою і проявляється лише під час виборів. В Україні політичні сили дуже часто використовують жіночі організації як допоміжні громадські платформи під час передвиборчих кампаній. Всі впливові партії мають лояльні жіночі об'єднання, однак практично не використовують їх потенціал у своїй роботі. У цьому контексті яскравим показником є незмінно низький відсоток жінок у парламенті. У 8-му скликанні Верховної Ради, обраному восени 2014 р. на позачергових виборах, жіноче представництво склало 11,1%. Раніше воно було ще меншим: у 7-му скликанні - 9,7%, 6-му - 7,6% [9]. При цьому закон "Про політичні партії в Україні" вимагає, щоб представництво жінок у списках загальнонаціональних партій на виборах було не менше 30%. ЖГО, які мали б сприяти просуванню жінок у владні структури, займають пасивну позицію у цьому питанні.

Кількість та географія. Сьогодні в Україні зареєстровано майже 260 жіночих громадських організацій, однак значна їх частина існує лише на папері і не проводить активної роботи. За підрахунками експертів, на всеукраїнському рівні активно діють 20-30 організацій, діяльність ще 30-40 має регіональний характер [2, с.12]. Найактивніші з них виникли ще в 1990-х рр. і за цей час отримали суспільне визнання. Також слід відзначити сильний вплив територіального чинника на формування мережі жіночих організацій. їхня активність обмежується переважно великими містами й індустріальними центрами, де є ресурси та можливості для їхньої діяльності. Майже чверть всіх ЖГО зосереджена в Києві та Київській області. Понад 2/3 зареєстровані у Києві, Львові, Харкові, Дніпрі та Одесі. У той же час у Центральній та Західній Україні, за виключенням Львова, жіночий рух є дуже слабким і розпорошеним, а його діяльність обмежується всеукраїнськими акціями в обласних центрах.

Загалом усю сукупність жіночих громадських організацій в Україні можна структурувати на такі групи:

Традиційні організації, що захищають права жінок та здійснюють культурно-просвітницьку роботу;

Соціально-орієнтовані жіночі організації, що займаються проблемами в окремих галузях (медицині, освіті, армії та ін.);

Професійні жіночі організації (ділових жінок, жінок-поліцейських, жінок творчих професій та ін.);

Феміністичні організації, що виступають з критикою чоловічого домінування в суспільстві;

Політичні жіночі об'єднання (суспільно-політичні рухи, партії).

Незважаючи на свою невелику чисельність, жіночі організації змогли ствердитися у якості надійних агентів громадянського суспільства в Україні, сформувати мережу контактів з міжнародними партнерами, державними органами, бізнесом та волонтерами. Протягом 2000-х рр. також окреслились основні державні структури, з якими співпрацюють жіночі організації. Вже традиційно ЖГО тяжіють до Міністерства соціальної політики, Міністерства молоді та спорту, Міністерства культури, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства охорони здоров'я. Фактично, вони стали важливою частиною політичних мереж навколо цих відомств.

За останні 15 років сформувалася група провідних жіночих громадських організацій, які мають реальну можливість впливати на рішення державних органів, реалізують великі соціальні проекти, отримують фінансову підтримку міжнародних організацій та західних посольств. Розглянемо основні з них.

Однією із найбільш впливових організацій у цій групі став міжнародний жіночий правозахисний центр "Ла Страда-Україна", створений у 1997 р. Він займається протидією торгівлі людьми, насильству в сім'ї, захистом прав дітей та гендерним просвітництвом. Організація активно приймає участь у різноманітних проектах у цих напрямках, що проводиться ЄС та неурядовими інституціями у країнах Центрально-Східної Європи. З початку 2000-х рр. проекти центру стали отримувати фінансову підтримку представництва ЄС, західних посольств та фондів, агентства США з міжнародного розвитку.

Завдяки своїй активності та західній підтримці центр дуже швидко став частиною громадських мереж владних структур, що посилило його спроможність лобіювати свої проекти. "Ла Страда-Україна" є членом Координаційної ради по запобіганню торгівлі жінками при Уповноваженому ВР з прав людини (з 1998 р.), Експертної робочої групи при Міжвідомчій координаційній раді по запобіганню торгівлі людьми (з 2003 р.), Громадської ради при МВС з питань забезпечення прав людини (з 2005 р.), Експертної групи з питань протидії насильству в сім'ї (з 2011 р.) [10, с.7]. Також фахівці центру проводять дослідження гострих соціальних проблем та відповідного законодавства на замовлення державних відомств та міжнародних організацій.

Іншою впливовою організацією став "Союз Українок". У міжвоєнний період ця громадська організація була однією з наймасовіших жіночих об'єднань в Галичині. З приходом на Західну Україну радянської влади воно було заборонено. Наприкінці 1980-х рр. група активістів у Львові оголосила про намір відродити "Союз Українок". У 1988 р. він відновив свою діяльність у західних областях, а після проголошення Україною незалежності поширив її на всю територію країни.

Організація проводить активну культурно-просвітницьку роботу, спрямовану на пропагування сімейних цінностей і традицій українського народу, відзначення національних свят. За її ініціативи з 1989 р. в Україні відзначається "День матері" [8, с.347]. Також вона опікує інтернати, заклади для літніх людей та інвалідів, надає соціальну допомогу. У своїй діяльності "Союз" користується підтримкою української діаспори в США, Канаді, Європі.

У 1991 р. на з'їзді активістів у Києві була утворена громадська організація "Жіноча громада". Як і "Союз Українок", це об'єднання позиціонує себе як традиційну жіночу організацію, що займається соціальною і просвітницькою діяльністю. Головними напрямками її діяльності є боротьба проти всіх форм дискримінації жінок та підвищення гендерної культури.

Слід відзначити Всеукраїнське жіноче товариство ім.О. Теліги, створене у 1993 р. У статуті організації зазначено, що її метою є "досягнення жінками рівних із чоловіками прав, а також сприяння утвердженню української державності" [4, с.81]. Вона займається проблемами культурологічного характеру: відродженням історичних пам'яток та традицій, видавництвом української літератури, пропагуванням сімейного способу життя. У подібному руслі працюють "Спілка Жінок України" та "Матері і сестри - молоді України".

Однією з найвпливовіших у сфері громадського контролю Міністерства оборони стала "Організація солдатських матерів України". Вона займається широким колом питань, пов'язаних із проходженням юнаками служби в армії: поліпшенням умов у військових частинах, харчуванням військовослужбовців, захистом їх прав, психологічною підтримкою.

Серед жіночих об'єднань політичного спрямування останніми роками привертає увагу суспільний рух "FEMEN", створений у 2008 р. Його активістки відзначається агресивною поведінкою та акціями прямої дії. Дуже ефектним інструментом привертання уваги стало оголення дівчатами грудей. Рух проводить вуличні акції та пікети з метою висловити свою незгоду з рішеннями владних структур чи діями чиновників.

В Україні також представлені і діють численні жіночі організації етнонаціональних меншин, зокрема "Румунські пані", єврейське товариство "Милосердя", "Асоціація болгарок України" та ін.

Характер відносин із владою. Якщо у Західній Європі та США жіночі організації по відношенню до урядів виступають як група тиску, що намагається впливати на формування порядку денного публічної політики, актуалізуючи ті чи інші соціальні проблеми, то в Україні спостерігається інша картина. Пострадянська політична культура, слабка ресурсна база та велика залежність від політичних рішень у розв'язанні соціальних проблем призвели до того, що між державою та ЖГО встановилися відносини патерналізму. З одного боку, чиновники та політичні адміністратори, формуючи державну політику у відповідних галузях, зацікавлені у посиленні легітимності своїх рішень, а тому залучають представників громадськості до процесу їхнього вироблення та ухвалення. З іншого боку, дуже часто жіночі організації звертаються до центральної та місцевої влади за підтримкою у реалізації своїх соціальних та культурних проектів.

Патерналізм у їхніх відносинах проявляється перш за все у тому, що саме державна влада визначає порядок денний публічної політики, ініціює фінансову підтримку лояльних до себе ЖГО та кооптує їхніх представників до різноманітних дорадчих органів. Через такі механізми державні органи структурують і створюють навколо себе сприятливе громадське середовище. Напрацьовані проекти та рішення подаються як продукт державно-громадського партнерства, хоча в реальності загальна ідеологія та курс політики заздалегідь визначається державною бюрократією. З цього можна зробити висновок, що на відміну від Заходу, в Україні жіночі організації не конкурують з владою у пропонуванні шляхів вирішення соціальних проблем, а підлаштовуються під політичну кон'юнктуру та потреби. У деяких випадках вони взагалі виявляються інтегрованими у владний апарат, легітимізуючи його рішення.

Зважаючи на таку специфіку взаємовідносин, переважна більшість жіночих організацій уникає критики влади, намагаючись не вступати з нею в конфлікти [5, с.72]. Така конформістська поведінка в цілому знижує політичний потенціал ЖГО, оскільки в очах політиків та чиновників вони дуже часто виглядають не як партнери, а як слухняні виконавці.

Влада з моменту появи перших жіночих організацій в незалежній Україні почала цікавитися ними, зважаючи на можливість використання їх як електорального ресурсу. Найбільш системно це робила адміністрація Л. Кучми, починаючи з кінця 1990-х рр. При Президентові була створена жіноча рада з числа представників громадських організацій, яка мала напрацьовувати і пропонувати рішення у галузі соціальної політики. Періодична участь глави держави у її роботі створювала картину турботи влади про жіночі проблеми.

Іншим результатом такої співпраці стала політизація жіночого руху. На парламентських виборах 1998 і 2002 р. декілька великих ЖГО активно агітували за про - владну СДПУ (о), увійшли до її партійного списку. Також у 2001 р. з числа лояльних до влади жіночих об'єднань виникла політична партія "Жінки за майбутнє". На виборах У Верховну Раду у 2002 р. вона зайняла 8-ме місце, отримавши 2,1%. На президентських виборах 2004 р. партія підтримувала діючого прем'єр-міністра Віктора Януковича. У 2006 р. "Жінки за майбутнє" брала участь у передвиборчій кампанії у складі блоку "Не так", який не потрапив у парламент.

У подальшому в жіночому русі стався політичний розкол: значна частина громадських організацій переорієнтувалися на співпрацю з БЮТ та Соціалістичною партією. Оскільки ЖГО традиційно тяжіють до соціальної проблематики, то їх природним політичним союзником є ліві та лівоцентристські сили. СДПУ (о), ПР, БЮТ, СПУ протягом 2000-х рр. знаходилися на лівому фланзі ідеологічного спектру, а тому їхні передвиборчі програми були близькі до позицій жіночих організацій.

Прихід до влади у 2010 р. Президента Віктора Януковича не змінив ситуації, оскільки нова владна команда не відновила системної роботи з жіночим рухом, віддаючи перевагу співпраці з профспілками, релігійними та етнонаціональними організаціями. Повалення режиму Януковича у лютому 2014 р. революцією Гідності справило подвійний вплив на діяльність жіночих об'єднань. З одного боку, вони повністю звільнилися від адміністративного тиску влади. Провідні ЖГО скористалися збільшенням міжнародної допомоги Україні для здійснення реформ, відновили свої позиції у політичних мережах навколо Мінсоцполітики, МВС, Мінмолоді, Мінкульту. З іншого боку, в умовах війни на Донбасі та соціально-економічної кризи проблеми жіночого руху опинилися на периферії політичних дискусій та суспільної уваги. До того ж, після революції більшість лівих політичних сил, що відігравали роль традиційних союзників ЖГО, були дискредитовані своєї проросійською позицією. Лівоцентристська "Батьківщина" Ю. Тимошенко, що представляла демократичний табір, отримала лише 5,6% і найменшу фракцію у парламенті.

Узагальнюючи вищевикладене, можна зробити висновок, що жіночий рух в Україні за останні два десятиріччя отримав суспільне визнання та зміцнився. Водночас, маючи великий соціально-політичний потенціал для боротьби за свої інтереси та просування жінок у владні структури, ЖГО не використовують його у повній мірі. Головними обмежуючими чинниками при цьому виступають патерналістські відносини із владою та їхня слабка активність у політичній сфері.

жіноча громадська організація влада

Бібліографічні посилання