Соціально-демографічні процеси у Правобережній Україні на межі ХVІІІ-ХІХ століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

СОЦІАЛЬНО-ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ У ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ НА МЕЖІ ХVІІІ - ХІХ СТОЛІТЬ

А.Г. Філінюк



У статті досліджуються соціально-демографічні зміни у Правобережній Україні, що відбулись на зламі XVIII - ХІХ століть під впливом внутрішніх причин і зовнішніх чинників, зумовлених приєднанням до Російської імперії та інкорпораційної політики самодержавства.

Ключові слова: соціально-демографічний розвиток, Правобережна Україна, народжуваність, смертність, міграційні потоки.



Резюме

В статье сделана попытка исследовать характер и особенности социально-демографических изменений в Правобережной Украине, которые произошли на рубеже ХУІІІ - ХІХ столетий под влиянием внутренних причин и внешних факторов, обусловленных присоединением к Российской империи и инкорпорационной политикой самодержавия.

Ключевые слова: социально-демографическое развитие, Правобережная Украина, рождаемость, смертность, миграционные потоки.

соціальний демографічний інкорпораційний самодержавство



В сучасному розвитку та перспективах України як цивілізованої, демократичної держави зростають роль і значення соціально-демографічних та етнонаціональних чинників. Їх урахування значною мірою залежить від того, наскільки будуть враховані уроки історичного минулого, особливо періоду, коли більшість українських земель входила до складу Російської імперії і саме цей чинник справляв чималий вплив на динаміку народонаселення, етнічні зміни в його середовищі та їх місце в суспільному поступі корінних і прибулих мешканців. Цим зумовлюється актуальність і практичне значення дослідження проблеми, винесеної у назву цієї статті.

До питань щодо населення Правобережної України після її приєднання до складу Росії за другим і третім поділами Речі Посполитої, закономірності та особливості збільшення загальної чисельності й частки в його складі національних меншин неодноразово звертались вітчизняні, російські та зарубіжні дослідники упродовж останніх 150 років, зокрема Я. Е. Водарський, Н. К. Імеретинський, Л. Похилевич, І. Фундуклей, Д. Бачинський, С. И. Брук, І. О. Гуржій, В. М. Кабузан, П. Г. Перковський, М. Є. Слабченко, С. М. Троїцький та ін.

До 1991 р. українські історики, на жаль, лише зосереджували свої зусилля на відстоюванні окремих фрагментів соціально-демографічного розвитку України і її окремих частин, у тому числі й Правобережжя, і в силу об'єктивних обставин не змогли здійснити об'єктивного наукового аналізу глибинних явищ у середовищі його народонаселення, осмислити домінуючі тенденції всього етнонаціонального горизонту та зробити комплексну оцінку відповідного дискурсу у великому українському регіоні.

В сучасній історичній науці спостерігається зростаючий інтерес до регіональних проблем, у тому числі й до демографічних і етнонаціональних трансформацій у Правобережній Україні після поділів Речі Посполитої та її приєднання до Російської імперії. Окремі аспекти проблеми знайшли відображення в працях В. Б. Євтуха, С. А. Макарчука, А. П. Пономарьова, О. Романцова, Н. О. Щербак. Проте проблема соціально-демографічного розвитку Правобережжя в перших десятиліттях після приєднання до Російської імперії не була предметом спеціального вивчення в історичній літературі. Зокрема, не сформовано цілісного уявлення про демографічні зміни на його території в умовах інкорпораційної політики російського самодержавства.

Метою статті є визначення на основі аналізу опублікованих праць, документальних джерел і архівних матеріалів характеру та особливостей соціально-демографічного та етнонаціонального розвитку Правобережжя у перших десятиліттях після приєднання до Російської імперії.

Події 90-х рр. XVIII ст. і приєднання Правобережної України до Росії внесли помітні зміни в існуючу структуру соціальних відносин1. Керівництво нової метрополії загалом усвідомлювало, що політична система будь-якої держави, в тому числі й Російської імперії, не може існувати без закорінення в соціальну структуру так, щоб у громадській думці вона сприймалася законною. Інкорпорація Правобережжя була неможлива без розв'язання демографічної проблеми. Перешкодою на цьому шляху стала соціально-демографічна структура суспільства, де абсолютну більшість населення складали корінні мешканці - українські селяни та міщани. Таку ситуацію царський уряд намагався змінити на свою користь різноманітними засобами. Спочатку він освоював регіон з військово-адміністративної точки зору, а починаючи з 1795 - 1796 рр. розгорнув господарське освоєння в поєднанні з інкорпораційними заходами у соціально-демографічній і етнонаціональній сферах, покликаними поглинути і переварити його суспільство як чужорідне політичне тіло, та переслідування її етнографічних відмінностей2. Соціально- демографічний розвиток регіону відбувався під впливом насильницької русифікації при збереженні і навіть посиленні польського чинника. При цьому русифікація стримувалась поляками, а полонізація - росіянами, що було вигідно корінним мешканцям.

Загалом соціально-демографічний розвиток Правобережжя на межі ХУІІІ -ХІХ ст. визначався:

засадами великодержавної інкорпораційної політики російського самодержавства та механізмами її реалізації;

абсолютною перевагою в масі населення титульної нації;

безконфліктним (за поодинокими випадками) співіснуванням українців з представниками національних меншин, що спостерігалося впродовж усієї першої половини ХІХ ст., чисельність і частка яких на території регіону дедалі збільшувалася;

підлеглістю та національним пригнобленням українців з боку прибулих російських колонізаторів, поляків і здебільшого євреїв;

зростаючою чисельністю росіян, євреїв та іноземців у містах і містечках, що певною мірою інтернаціоналізувало їх населення і деукраїнізовувало терени всього регіону;

можливостями взаємодії представників корінного етносу з різними частинами етносів, які наповнювали споконвічний український хліборобський край.

За підрахунками В. М. Кабузана, загальна чисельність мешканців Правобережної України в 1795 р. становила 1737609 осіб чол. статі, у 1811 відповідно - 1762196, а станом на 1815 р. вона зросла до 1957045 ревізьких душ3. Фактичний приріст населення упродовж перших 15 років був надзвичайно низьким і склав лише 1,4 %, тоді як щорічне його збільшення не перевищувало 0,09 %. Щоправда, ситуація в кращий бік змінилася у наступні 5 років. Внаслідок цього упродовж двох десятиліть збільшення мешканців склало 219436 осіб чоловічої статі, а у відсотковому вимірі - на 12,6. Однак, і в цей період щорічний приріст у Правобережжі не перевищував 0,63 %.

Інші статистичні показники динаміки народонаселення Правобережжя наведено у монографії Я. Е. Водарського: з 1795 по 1811 р. чисельність чоловічого населення Правобережної України зросла з 1737609 до 1822196 ревізьких душ, або на 84587 осіб чи на 104,9 %. Отже, упродовж 18-літнього періоду щорічний приріст складав 0,27 %. Усіх жителів регіону в 1795 р. налічувалося 3422000, а у 1815 р. - 3796000 осіб чи більше майже на 10,1 %4. При цьому, збільшення населення відбувалося переважно за рахунок жіночої частини, що перевищувало темпи зростання чисельності чоловіків, хоча різниця між часткою чоловічого та жіночого населення, зазвичай, коливалася в межах кількох відсотків5. Так, у Київській губернії жіноча частина населення серед поміщицьких селян у 1803 р. була на 3 % більшою від чоловічої6. Зрозуміло, що таку істотну різницю в показниках між зростанням чоловічого та жіночого населення лише народжуваністю і смертністю пояснити не можна. Однак, автор умотивованого пояснення цьому не дає.

Збільшення мешканців у Київській губернії за цей час склало 46889 осіб чол. статі (майже 8,0 %), у Волинській - 24020 (4,2 %) і Подільській губернії - 13678 чи 2,4 %. Зазначені показники ілюструють істотні відмінності в темпах приросту населення серед губерній регіону. Найбільше зростання відбулось у Київській, а найменше - в Подільській губернії. Протягом 20-річного періоду кількість селян у Київській губернії зросла на 41697 чол. душ (8,3 %), в Подільській - на 1370 ревізьких душ (0,3 %), а у Волинській губернії, навпаки, відбулось їх зменшення на 29181 чол. душу (- 0,6 %)7.

Загалом, природний приріст населення Правобережної України сповільнювався: у 1804 - 1810 рр. він склав 12,9 %, у 1811 - 1820 рр. - 12,0 і в 1831 - 1840 рр. - 9,8 %8. Порівнюючи показники приросту населення регіону в періоди з 1796 по 1816 і з 1816 по 1834 рр., цілком очевидно, що впродовж перших двадцяти років його темпи були значно нижчими, ніж у наступні вісімнадцять років. Ще більш помітною була різниця в прирості жителів у розрізі губерній. Якщо протягом 1796 - 1816 рр. у Київській губернії він складав 17,8 %, у Волинській - 11,1, тобто був вищим за середній показник по Правобережжю, то в Подільській губернії він не перевищував 3,4 %, або був нижчим від двох інших губерній відповідно у 5,2 від Київської і в 3,4 рази - від Волинської губернії. В наступні п'ятнадцять років темпи приросту мешканців Київської та Волинської губерній суттєвих змін не зазнали, тоді як у Подільській він склав аж 30,9 % і перевищив попередній показник більш ніж у 9 разів (майже в 1,8 рази Київську та у 2,5 рази Волинську губернії)9.

Серед населення Правобережної України на межі двох століть найбільшою була чисельність і питома вага селян. У 1795 році вони складали 1473201 осіб чол. статті (понад 84,8 %), в тому числі 1255633 поміщицьких селян (72,2 %), 217508 (12,6 %) непоміщицьких селян, 177474 (10,29 %) державних селян і 40004 (2,3 %) інших селян. Найбільше поміщицьких селян налічувалось у Київській губернії, дещо менше в Подільській і Волинській губерніях. За даними М. Є. Слабченка, в період між 1794 і 1803 рр. чисельність поміщицьких селян зросла у Київській губернії і зменшилась на Волині та Поділлі10. Цю тенденцію учений пояснив масовим переселенням до інших місцевостей, що є недостатньо аргументованим, оскільки у наступні роки чисельність селян змінилася в бік зростання, хоча переселенський рух не припинився. Так, до 1793 р. в Правобережжі кріпаків було менше 10 %, а вже в 1795 році їх частка в загальній масі населення різко зросла і переважала 72, 2 %. І тільки в 1817 р. питома вага кріпосних селян набула тенденції до незначного скорочення й склала близько 68,3 %. Але й тоді частка кріпаків тут була вищою від Лівобережжя майже на третину. Водночас, питома вага дворян була майже в 5,9 більшою ніж у Лівобережжі і в 10,4 рази більше, ніж загалом по Росії. Станом на 1817 р. ситуація змінилася таким чином. Доля кріпаків зменшилась на 4 % і склала 68,26 %, але навіть при цьому їх було на 38,0 % більше ніж у Лівобережжі та - на 35,1 %, як загалом по Росії. За цей час частка дворян у складі населення скоротилася на 0,93 %, однак переважала в 4 рази Лівобережну Україну і в 7,5 рази - інші регіони Росії11. Загалом, у губерніях Правобережжя проживало близько 56 % усього кріпосного населення України12.

Кількісні зміни у селянському середовищі Правобережної України були неоднаковими як по роках, так і губерніях. Так, у 1795 - 1811 рр. чисельність селян регіону збільшилася на 13886 осіб чоловічої статі, а в період з 1811 по 1815 рр. - на 81291 особу, загалом - на 95177 осіб чол. статі. При цьому їх частка у загальній кількості чоловічого населення в першому випадку скоротилася з 84,8 до 84,36 %, а в другому - з 84,36 до 80,94 %, разом на - 3,86 %. На фоні зазначеного збільшення усіх категорій селян упродовж 1795 - 1811 рр. кількість поміщицьких селян зросла на 17669, за 1811 - 1815 рр. - на 65518 осіб, а за весь період - 83187 ревізьких душ. Водночас, з 1795 по 1811 р. державних селян стало на 3690 осіб чол. статті.

За повідомленням І. Фундуклея, в Київській губернії кількість поміщицьких селян зросла з 443976 у 1797 до 487984 ревізьких душ або на 44008 осіб чол. статі в 1811 р., тоді як селян інших категорій за цей час збільшилось із 22175 до 54761 ревізької душі чи на 32586 осіб. Упродовж 1811 - 1816 рр. чисельність поміщицьких селян скоротилася на 37707 душ або на 7,7 %. За цей самий період число інших селян зменшилося на 7990 осіб чол. статі чи на 14,6 %13. Разом з тим, у Київській губернії з 1795 по 1815 р. чисельність селян зросла на 61940 ревізьких душ, у Подільській - на 41685 і лише в Волинській вона скоротилася на 8448 осіб14.

З 1795 по 1811 р. кількість поміщицьких селян у Київській губернії зросла на 40478 ревізьких душ, тоді упродовж 1811 - 1815 рр. зменшилась на 37883 особи чол. статі. Загальне збільшення поміщицьких кріпаків у губернії за 20 років склало 2595 душ. У Волинській губернії упродовж 1795 - 1811 рр. кількість поміщицьких селян зменшилася на 27702 ревізьких душі, а за 1811 - 1815 рр., навпаки, зросла аж на 92630 осіб чол. статі. Відтак, загальне збільшення поміщицьких кріпаків за два десятиліття склало 64928 ревізьких душ. У Подільській губернії упродовж 1795 - 1811 рр. зростання поміщицьких селян склало 4893 чол. душі, за 1811 - 1815 рр. - 7771, а за 20 років загалом - 12664 ревізькі душі. Відтак, у період війни Росії з наполеонівською Францією відбулось істотне скорочення не тільки селян, а й усього населення Правобережної України.

Пояснити його можна, знову ж таки, головним чином рекрутськими наборами.

Починаючи з кінця ХУІІІ ст., темпи зростання чисельності державних посполитих почали випереджувати приріст поміщицьких селян, хоча їх кількість і частка в загальній масі селянства залишалася незначною. Головною причиною збільшення державних селян О. І. Гуржій вважав переведення монастирських підданих і рядового козацтва на становище державних15. Ймовірно, ця категорія селян поповнювалася і за рахунок частини збіднілої шляхти, котра втратила всякі надії на отримання дворянського статусу. Тим більше, що чимало з них займалося сільськогосподарським виробництвом і за своїм матеріальним становищем особливо не відрізнялося від селян. У Київській губернії, де зростання поміщицьких селян відбувалося найбільш динамічно, протягом 1795 - 1811 рр. їх частка збільшилася з 33445 до 51040 осіб, або на 17595 ревізьких душ, а за 1811 - 1815 рр. - аж на 51653. Кількісне зростання за двадцятирічний період склало 69248 осіб або більш як у два рази. У Подільській губернії в 1795 - 1811 рр. відбулося деяке зменшення чисельності державних селян, а у 1811 - 1815 рр. їх кількість знову зросла на 32272 ревізьких душі. Упродовж двадцяти років зростання державних селян склало 26740 осіб чол. статті. Лише у Волинській губернії їх чисельність за цей час скоротилася з 107094 ревізьких душ у 1795 р. до 29792 в 1815 р. Тож, що на межі ХУІІІ - ХІХ ст. у Правобережжі відбувався складний і водночас суперечливий процес закріпачення населення16, що позначився не лише на станових, а й на демографічних змінах.

На межі ХУІІІ - ХІХ ст. посилилась тенденція до кількісних та якісних змін у середовищі міщан регіону, станові права яких поступово зміцнювалися. Так, за першу чверть міське громадянство у Волинській губернії виросло на 47 тис. і Подільській - на 47 тис. осіб17. Якщо у 1800 р. в трьох губерніях Правобережжя налічувалося 92267 купців і міщан, у 1808 - 99799, в 1816 - 108350, у 1824 - 189339, то в 1825 - 229253 душі. За підрахунками П. Г. Ридзюнського, ріст чисельності міського населення у Правобережній Україні був дещо вищим, ніж у середньому по Росії18. Ми, в свою чергу, зазначимо, що за 1800 - 1808 рр. зростання мешканців міст склало трохи більше 8,1 %, в наступні 8 років (1809-1815) - понад 8,5 %, а станом на 1824 рік - майже 17,5 %. Серед міст регіону, населення яких збільшувалося більш динамічно, помітно виділявся Київ. У 1811 р. тут числилося 1854 новоприписаних19.

Зауважимо, що міщанами нерідко ставали селяни при перетворенні сіл у міста, що стало в 1797 р. з Васильковом Київської губернії, який отримав статус міста. При цьому в міщани виявив бажання записатися 351 селянин (менше 24 відсотків), решта 1145 залишилася в попередньому стані20.

Інколи нові власники помість, особливо з числа росіян, навпаки, не визнавали міщанських прав у подарованих їм старостинських помістях.

Зокрема, права заболоцьких міщан , що належали А. Маркову, були визнані лише через 60 років21.

Зазвичай, головними у демографічних змінах є народжуваність і смертність. У Правобережній Україні наприкінці ХУІІІ - на початку ХІХст. їх визначали переважно зовнішні фактори, зокрема політика російського самодержавства, продовження її освоєння представниками титульної нації з Волині та Галичини22, польської й єврейської меншин та іноземців, а також масові міграції з її теренів на інші українські землі та регіони Російської й Австрійської імперій.

Незважаючи на припинення масової колонізації південно-східної частини регіону ще в першій половині ХУІІІ ст., в Правобережжі після 1793 р. існував прошарок вільних людей, котрі мігрували в межах регіону, промишляючи роботою по найму23. Їх чисельність була порівняно незначною, однак охоплювала неосілим населенням велику кількість населених пунктів24. Більш динамічно збільшувалася чисельність мешканців населених пунктів, заснованих у ХУІІІ ст. і особливо в другій його половині25.

Один із міграційних потоків був зумовлений протекцією російського етносу. Як наслідок цього, демографічний розвиток Правобережжя відзначався припливом значної кількості росіян з центральних губерній Росії, наприклад, чиновників, священнослужителів, поміщиків, управителів, економів, купців і військових26, а також російських розкольників - пилипонів. На постійне проживання в Подільській губернії залишались відставні солдати, а тих, які виявляли бажання, відправляли на проживання в Сибір27.

Інший міграційний потік був зумовлений включенням Правобережної України до смуги осілості євреїв. Відтак, спорадичне розселення євреїв на її території стало доповнюватися значним їх переселенням із Білорусії28. Ще один потік був викликаний заохоченням до поселення у давньому хліборобському регіоні29 іноземних колоністів, переважно німців, а також менонітів30. Не менш важливим був міграційний потік, пов'язаний з відтоком корінних мешканців Правобережжя через втечу селян на південь та інші регіони імперії і за кордон. Так, на півдні України селянство формувалось у процесі освоєння регіону, де левову частку становили втікачі з Правобережної України. Величезні масштаби втеч селян окремі автори пов'язують із ревізією 1816 р.31.

Реалізовуючи свою експансіоністську політику задля розширення своїх володінь, царизм цілеспрямовано залучав українських селян і міщан до здійснення завойовницьких планів й утримання різних етносів під своєю владою. Тому основний відтік мігрантів з Правобережжя у внутрішні губернії Росії був викликаний виконанням запровадженої в 1794 році рекрутської повинності.

Пояснити ці відмінності лише народжуваністю і смертністю населення, особливо в середовищі українців складно, оскільки особливої різниці щодо народжуваності населення у трьох губерніях регіону в той час не спостерігалося. Тож, важко погодитися з В. М. Кабузаном, який такі відмінності пояснює невисоким природним приростом та асиміляцією з боку поляків32. Важко повірити, що такому авторитетному ученому невідомо, що на демографічні процеси впливають не тільки народжуваність і смертність, а й багато інших чинників зовнішнього характеру, зокрема соціально-економічні умови і зумовлене урядовою політикою зниження життєвого рівня податних станів. Така інтерпретація цим російським дослідником демографічної динаміки в Правобережжі, м'яко кажучи, є сумнівною, позбавленою аналізу причин і соціально-станових та етнонаціональних характеристик. Ймовірно, статистичні викладки вченого повинні були згладити розриви і конфлікти в російському історичному процесі.

По-перше, Правобережна Україна з кінця ХУІІІ ст. була регіоном, який відзначався найбільшою чисельністю населення і високою народжуваністю дітей. Власне, У 1981 р. в одній зі статей В. М. Кабузан писав про збереження на території розселення українців (Правобережжя та Лівобережжя) високого рівня природного приросту33. За підрахунками Л. Похилевича, в цей час у Київській губернії на один господарський двір приходилось від 6 до 12 душ34. Наприкінці ХУІІІ ст. на один двір тут припадало від 7,3 до 8,2 душ, а частка дітей до 16 років переважала 50 й інколи складала до 74 %35. Приблизно така ж картина спостерігалася і в Подільській губернії, де один двір налічував від 7 до 8 душ36.

По-друге, після 1793 року Правобережжя продовжувало наповнюватися мешканцями Волині та Галичини, а в складі населення багатьох слабозаселених населених пунктів переважала чоловіча частина. Фактично скрізь побутувала категорія мешканців під назвою “неосілі” - осіб, які тимчасово проживали в тому чи іншому населеному пункті. На користь цього свідчить і те, що в Галичині аж до другої половини ХІХ ст. була поширена поговірка “пішов на Поділля”, а на Волині - “пішов на Слободу”37.

По-третє, не має об'єктивних підстав для висновку про масове ополячення та окатоличення українців Правобережжя на межі ХУІІІ - ХІХ ст., котре завершувалося зміною їх етнічної приналежності у великих масштабах. Адже істотного кількісного зростання та збільшення питомої ваги поляків у складі населення регіону не відбувалося, навпаки, поляки поступилися місцем євреям, які, перемістились на другу сходинку після титульної нації регіону.

На демографічні зміни як у середовищі корінних мешканців - українців, так і інших етносів Правобережної України, впливав потік переселенців з її території у Новоросійську губернію і на Північний Кавказ38 та інші регіони Російської держави. На помітне зменшення питомої ваги українців у трьох основних регіонах початкового зосередження українського етносу - Правобережній і Лівобережній Україні й

Східній Галичині - та істотне зростання їх частки в Новоросії і Кавказькому регіоні вказали С. І. Брук і В. М. Кабузан39. Мабуть, саме тому в Правобережжі більш швидкими темпами скорочувалася частка українців порівняно з іншими українськими регіонами: в 1782 р. українці Правобережжя складали 30 % у їх загальній кількості на етнічних землях, а в 1815 р. - вже 27,4 %40. При цьому кількість членів українських родин у краї майже не змінилась: вони як були, так і залишались доволі великими упродовж кінця XVIII - початку ХІХ ст.

Чи не найголовнішою рисою демографічних процесів у Правобережжі були повільні темпи зростання народонаселення, що, на наше переконання, зумовлювалося головним чином виконанням корінними мешканцями, починаючи з 1794 р., рекрутської повинності41 і котра, за оцінкою відомого російського історика О. Корнілова, була страшним тягарем, який повністю лягав на плечі податних станів і що бути зданим у солдати (“бути забритим” чи “попасти під червону шапку”) вважалось самим тяжким видом кримінальних покарань навіть для кріпосних селян42. Рекрутські жорна перетирали в регіоні сотні тисяч чоловічого населення, спричиняючи вимивання його трудових та етнонаціональних ресурсів.

За період 25-річної військової служби, фізично здорові, енергійні та перспективні для родинного життя та виробничої сфери юнаки або чоловіки ставали старими, хворими і немічними істотами. Чимало з них у кращому випадку оселялась у далеких краях, ставала інвалідами, а в гіршому - гинула у війнах, які майже безперервно вела Російська імперія. Тож рідні з бранцями прощались як з людьми, котрі назавжди йшли з життя43.

Так, за один рекрутський набір у 1796 р. з губерній Правобережжя в російську армію було взято 11281 рекрута44. Для створення достатньої армії для війни з Францією у 1805 р. уряд провів поспіль три рекрутських набори по 10 рекрутів із кожної тисячі душ чол. статі. За квотою по 5 осіб із 500 душ були проведені рекрутські набори в 1797 - 1798 рр.45 Але оскільки в рекрути брали у віці від 20 до 35 років, то співвідношення числа бранців до кількості цієї групи населення фактично рівнялося 10 до 22546. З точки зору демографічних наслідків рекрутчини вражаючими є факти по Новоград-Волинському тимчасовому присутствію Волинської губернії за 1798 р. в російську армію відправили: з Корця 1500, Любара - 1425, Острополя - 1162, Мирополя - 510, Кустовець - 478, Смогдирова - 307, Берездова - 299, Суємець - 270, Баранівки - 260, Курманіва - 256, Дубрівки - 240, Кутків - 235, Печивод - 229, Косеніва - 217, Красностава - 210, Оруня - 210, Зеленець - 205, Острожка - 204, Губина - 176, Курчиці - 175, Городниці - 167 тощо47.

Велика хвиля рекрутчини пройшла в 1811 році, коли з регіону забрали в армію 14095 осіб. Ще важчим став 1812 рік, за перших шість місяців якого було проведено три рекрутських набори. Після цього у серпні в

Подільській і Волинській губерніях відбувся позачерговий набір по одному рекруту зі 100 душ48, а у вересні в Київській губернії взяли ще по 2 рекрути зі 100 душ49. Черговим маніфестом у листопаді був проведений набір рекрутів по 8 осіб із 500 душ50. Загалом, упродовж року відбулось п'ять рекрутських наборів, у тому числі: весною по 1 з 500 душ, влітку - 2 зі 100, у листопаді - по 8 з 500 душ. Крім того, з числа вільних селян (поміщики нерідко замінювали їх кріпаками) Київської та Подільської губерній було сформовано 4 козацьких полки загальною кількістю 3 тис. осіб. У зв'язку із загибеллю на війні третини їх складу, для його поповнення з кожного уїзду набрали по 30 чоловіків, зрештою, в 1816 році полки були переформовані у регулярні уланські51. Наступного, 1813 року, з числа податного населення Правобережжя у солдати знову взяли по 8 осіб із 500 душ52. Не обминув рекрутський набір і приєднаного в 1810 р. Тернопільського округу, з якого в російську армію набрали по одному рекруту з 18 душ, загалом 2236 осіб53.

Протягом 1802 - 1815 рр. із Правобережної України в імперську армію було рекрутовано 131287 чоловіків54. За нашими підрахунками, упродовж 20 років після приєднання до Росії регіон з цієї причини втратив щонайменше 180 тисяч чоловічого населення. Вилучати з цивільного життя, “вимивати” з національного ґрунту та інтегрувати в державну систему митрополії таку кількість дорослого чоловічого населення могла лише окупаційна влада, що мислила виключно імперськими категоріями та керувалась у новоприєднаному регіоні принципом “одного дня”.

До того ж, на рубежі XVIII - ХІХ ст. рекрутську повинність самодержавство використовувало для організованого переселення українців за межі Правобережної України, зокрема волинських селян у білоруські губернії. Більш поширеною була практика переселення поміщиками своїх підданих в українські та російські губернії й поселення на їх місце селян з інших губерній. Так, у 1805 р. з Волинської губернії в Санкт-Петербурзьку, Костромську, Новгородську, Саратовську, Київську і Слобідсько-українську губернії було відправлено кілька сотень селян, а на Волинь поселено в кілька разів менше людей зі Смоленської та Київської губерній55. Подібні акції проводилися задля зменшення чисельності титульної нації, найбільш активні представники якої могли стати на заваді колоніальній політиці уряду. Це ж саме стосувалося рекрутів, яких великими партіями відправляли на службу в інші регіони імперії. Зокрема, в 1796 р. з числа козаків і чиншової шляхти Поділля та Брацлавщини було сформоване вознесенське військо, розділене на дві частини та переведене на південь країни56. А Вознесенську кінно-козацьку дивізію, створену для участі у війні з Наполеоном, було переведено на Слобожанщину57. У 1809 р. лише в Київській губернії було взято майже 9 тис. осіб чол. статті у так звану міліцію, яких згодом були передані в розпорядження військового відомства й відправлені за межі регіону58.

Виконання рекрутської повинності мало гальмівне значення для соціально-економічного розвитку Правобережжя, її наслідки продовжували позначатись на усіх сферах суспільного життя. Рекрутуючи до російської армії сильних і здорових чоловіків для нових завоювань і анексій, російська влада не лише виснажувала фізичні можливості трудових ресурсів, а й підривала генетичні можливості корінного етносу регіону. Якщо до 1793 р. український елемент Правобережної України зменшувався внаслідок економічної, культурної і політичної переваги польської державності, то після цього - головним чином за рахунок рекрутчини. Так, виключивши українців із кола своїх головних інтересів, самодержавство з допомогою цієї повинності перетворювало їх в інструмент імперської політики. В кінцевому рахунку це спричиняло загальні людські втрати і сповільнення темпів приросту населення.

Останній процес зумовлювався й масовими міграціями українського селянства, яке під тиском зростаючої експлуатації польських і російських магнатів і шляхти змушене було залишати батьківщину у пошуках кращого життя. Якщо ж полонізовані селяни і міщани залишались на місці, то їх неодмінно чекала горезвісна рекрутська повинність.

На зламі століть почастішали масові втечі з Правобережжя. Найбільші з них, як доповідав подільський військовий губернатор О. Беклешов у грудні 1797 - січні 1798 р., відбувалися з маєтків генерал-майора Шереметьєва та поміщика Савицького59. Масовий характер явища засвідчив те, що питання про втікачів щомісяця розглядалися на засіданнях місцевих органів влади60.

Аналогічні процеси відбувалися на початку ХІХ ст. у Волинській губернії, де число втікачів становило від 2035 до 2760 пійманих бродячих осіб і дезертирів61. Лише на Київщині в березні 1816 р. налічувалось 25 тис. осіб втікачів62, а всього у цій губернії в 1816 р. “у втечах і невідомій відсутності” перебував кожний десятий мешканець63.

Селяни тікали поодинці, інколи сім'ями, і навіть цілими селами. З окремих сіл Київської губернії на південь втекло близько чверті всіх чоловіків64. Основний потік втікачів, кількість яких зростала в період рекрутських наборів, спрямовувалися з Поділля, Волині та Київщини у Бессарабію, Молдавію, Волощину, Галичину, Південну Україну, Кубань і Дон, де вони оголошували себе вільними людьми65. Так, лише за 17951811 рр. до Таврійської губернії нелегально переселилось близько 15 тис. селян і солдатів66. Протягом 1810 - 1811 рр. у Буджак прибуло до 15 тисяч душ чоловічої статті.

Діючи за принципом “батога і пряника”, царизм, з одного боку, намагався вести боротьбу із втечами, з іншого - низкою законодавчих актів санкціонував втікачам право притулку в Новоросії. Але найбільше уряд заохочував переселення українських селян на землі Південної України. Нерідко втечам селян регіону за межі держави допомагали на кордоні солдати67. Зокрема, не дивлячись на те, що стимулювання до переселення в різні регіони носило суперечливий характер, воно набуло чималих масштабів. На думку В. А. Смолія, втечі й переселення були однією з найбільш ефективних форм антифеодального протесту і справляли помітний стримуючий вплив на політику панівного класу. Оскільки перед загрозою втрати робочих рук, а отже, і зменшення джерела прибутків (в орбіту міграційних рухів були втягнуті десятки тисяч людей) пани змушені були обмежувати непомірні апетити, переводити селян з панщини на чинш, запроваджувати, так звані, слободи тощо68.

Масові втечі негативно позначилися на демографічних процесах у Правобережжі, в багатьох маєтках регіону, адже кількість втікачів доходила до третини кріпаків69, а в господарствах окремих поміщиків кількість селян зменшилася вдвічі й більше. Втім, не викликала крайньої стурбованості поміщиків втратою великої кількості кріпосних селян. Однак загальна чисельність втікачів не була настільки масштабною, щоб кардинально змінити демографічний та етнічний склад населення Правобережжя. Показово, що в загальному потоці переселенців у Новоросії були і євреї Південно-Західного краю70.

Мало місце переселення мешканців Правобережжя в інші регіони імперії. Наприклад, згідно з імператорським указом у 1798 році мешканців 20 сіл Ковельського та Луцького уїздів Волинської губернії загальною кількістю 2150 душ було організовано переселено в Пінський уїзд Мінської губернії71. Крім того, частину населених пунктів включили в межі Мінської губернії72. Водночас, траплялись випадки переселення селян у межах Правобережжя73, а також у Бессарабську область за їхнім проханням74.

Сповільнення темпів приросту населення Правобережної України та зменшення в ньому частки саме українців було наслідком колонізаційної політики самодержавства і небаченої кріпосницької системи українського населення, які викликали помітне зниження його життєвого рівня й спричиняли зниження народжуваності, порівняно високу смертність і самогубства75. На початку 1800-х рр. почастішали випадки смерті селян від надмірного вживання гарячого вина76. Однак ці випадки неприродної смерті не виходили за рамки загального плину демографічні процесів, а відсоток українців на селі, навпаки, збільшувався: з одного боку, за рахунок еміграції неукраїнського елементу і натуралізації невеличких, розкиданих по країні етнографічних польських і російських острівців; з іншого, “українщення тих українців, котрі перейшли перші стадії полонізації”77.

На демографічну ситуацію впливали епідемії, що неодноразово проходили Правобережжям. Однак, потребує додаткового вивчення твердження російських дослідників про те, що епідемії масово знищували людей і тим самим зумовлювали спад темпів приросту його населення, адже вони були характерними і для історичних російських губерній й інших національних околиць великої імперії. Дещо сумнівний є й істотний вплив на сповільнення темпів приросту населення Правобережжя внутрішніх міграційних процесів, які стимулювались російським урядом для заселення інших регіонів, зокрема Південної України. Тим більше, що відбувалося не тільки переселення її мешканців в інші губернії, а й поселення на її території представників національних меншин та іноземців78.

Отже, на межі ХУІІІ - ХІХ ст. в Правобережній Україні відбулись істотні соціально-демографічні зміни, зумовлені приєднанням до Російської імперії. Соціально-демографічний розвиток регіону зумовлювався переважно зовнішніми чинниками, визначальне місце серед яких посідала інкорпораційна політика царизму та колоніальне становище, в якому опинилося корінне населення. На кількісні та етнічні зміни в народонаселенні Правобережжя головним чином вплинули рекрутська повинність, міграційні потоки та запровадження смуги осілості для євреїв. Вже на початку ХІХ ст. визначилася тенденція до сповільнення темпів зростання населення регіону та зменшення в його складі частки українців і збільшення кількості й долі євреїв, росіян та іноземців, що вело до випереджуючого збільшення чисельності й питомої ваги в складі населення національних меншин та іноземців. До того ж, народна колонізація регіону виступала важливим фактором не лише відновлення виробничих сил у південноукраїнських землях, а й розширення та освоєння нових просторів та етнічної території України.



Примітки

1. Смолій В. А. Деякі питання соціальної та конфесійної політики Росії на Правобережній Україні в кінці XVIII ст. / В. А. Смолій // Аkademia на пошану професора Леоніда Антоновича Коваленка. Історичні дослідження. Т. 1. - Кам'янець-Подільський, 1997. - С. 91-95.

2. Вернадський В. Українське питання і російське суспільство / В. Вернадський // Науковий світ. - 1998. - № 4. - С. 3-12.

3. Брук С. И. Численность и расселение украинского этноса в XVIII - XX в. / С. И. Брук, В. М. Кабузан // Советская этнография. - 1981. - № 5. - С. 23-25.- С. 18.

4. Держархів Хмельницької області. - Ф. 115. - Оп. 1. - Спр. 8. - Арк. 116-120. РДІА. - Ф. 1399. - Оп. 1. - Спр. 72. - Арк. 1-3.

5. Водарский Я. Е. Население России за 400 лет (XVI - начало XX вв.) / Я. Е. Водарский. - М.: Просвещение, 1973. - С. 97.

6. Кабузан В. М. Украинцы в мире: динамика численности и расселения. 20-е годы XVIII - 1989 год: формирование этнических и политических границ украинского этноса / В. М. Кабузан; Ин-т рос. истории РАН. - М.: Наука, 2006. - С. 174.- С. 447.

7. Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціяльної історії України XIX століття. Т. 1 / М. Є. Слабченко. - К.: Держвидав України, 1925. - С. 122.

8. Кабузан В. М. Изменения численности, удельном весе и размещении дворянства в России в 1782 - 1858 гг. / В. М. Кабузан, С. М. Троицкий // История СССР. - 1971. - № 4. - С. 165.

9. Коцієвський І. О. Закріпачення селян Південної України (кінця XVIII - початку ХІХ ст. ) / І. О. Коцієвський // Укр. іст. журн. - 1959. - № 3. - С. 75.

10. Статистическое описание Киевской губернии, изданное тайным советником, сенатором Иваном Фундуклеем. - Ч. 1. - СПб.: Тип. МВД, 1852. - С. 179.

11. Кабузан В. М. Украинцы в мире: динамика численности и расселения. 20-е годы XVIII - 1989 год: формирование этнических и политических границ украинского этноса / В. М. Кабузан; Ин-т рос. истории РАН. - М.: Наука, 2006. - С. 115-117, 128-129, 140-141.

12. Гуржій О. І. Податне населення України XVII - XVIII ст. Нариси з історії та статистики / Олександр Гуржій. - Черкаси: Вид. Чабаненко Ю., 2009. - С. 89.

13. Кабузан В. М. Украинцы в мире... - С. 115-117, 128-129, 152-153.

14. Ридзюнський П. Г. Городское гражданство дореформенной России / П. Г. Ридзюнский. - М.: Изд-во АН СССР, 1958. - С. 104.

15. Там само. - С. 101, 295.

16. Державний архів Хмельницької області. - Ф. 227. - Оп. 1. - Спр. 201. - Арк. 31.

17. ЦДІАУ у Києві. - Ф. 533. - Оп. 1а. - Спр. 51. - Арк. 111.

18. ІР НБУІВ. - Ф. 10. - Спр. 11631. - Арк. 44.

19. Державний архів Хмельницької області. - Ф. 227. - Оп. 1. - Спр. 201. - Арк.. 75.

20. Маркина В. А. Магнатское поместье на Правобережной Украине второй половины XVIII в. / В. А. Маркина. -К.: Изд-во Киев. ун-та, 1961. - С. 141. ІР НБУІВ. - Ф. 6. - Спр. 2633. - Арк. 2-5.

21. Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета / Под ред. Е И Сецинского. - Каменец-Подольск: Тип. Подол. губ. правл., 1893. - Вип. 6. - С. 591.

22. ЦДІАУ у Києві. - Ф. 533. - Оп. 1а. - Спр. 51. - Арк.. 132-157; Державний архів Вінницької області. - Ф. 210. - Оп. 2. - Спр. 8 а. - Арк. 93.

23. Держархів Хмельницької області. - Ф. 228. - Оп. 1. - Спр. 11. - Т. 1. - Арк. 63.

24. Етнографія України: навч. посіб. / За ред. С. А. Макарчука. - Л.: Світ, 1994. - С. 457.

25. ПСЗРИ-1. - Т. 28. - № 14254; Ридзюнский П. Г. Городское гражданство дореформенной России / П. Г. Ридзюнский. - М.: Изд-во АН СССР, 1958. - С. 13. ПСЗРИ-1. - Т. 25. - № 20843.

26. Історія українського селянства. Нариси в 3-х томах. - К.: Наук. думка, 2005. - Т. 1. - С. 322.

27. Кабузан В. М. Украинцы в мире. - С. 182.

28. Брук С. И. Численность и расселение украинского этноса в XVIII - XX в. / С. И. Брук, В. М. Кабузан // Советская этнография. - 1981. - № 5. - С. 22.

29. Сказания о населенных местностях Киевской губернии или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся / Собрал Л. Похилевич. - Біла Церква: Видавець О. В. Пшонківський, 2009. - С. 57, 81. ІР НБУІВ. - Ф. 6. - Спр. 2633. - Арк. 2-5.

30. Там само; Держархів Хмельницької області. - Ф. 115. - Оп. 1. - Спр. 8. - Арк.. 96-120.

31. Сказания о населенных местностях Киевской губернии... - С. 689.

32. Романцов В. О. Український етнос: на одвічних землях та за їхніми межами (ХУШ - ХХ століття) / Володимир Романцов. - К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1998. - С. 39.

33. Брук С. И. Численность и расселение украинского этноса в XVIII - XX в... - С. 27.С. 28.

34. РДІА. - Ф. 1286. - Оп. 1. - Спр. 273. - Арк.. 1-18.

35. Корнилов А. А. Курс истории России ХІХ века; Вступ. ст. А. А. Левандовского / А. А. Корнилов. - М.: ООО “Издательство Астрель”: ООО “Издательство АСТ”, 2004. - С. 566.

36. Семенов В. А. Традиции русского народа / В. А. Семенов. - М.: АСТ, 1999. -С. 3.

37. Столетие военного министерства 1802 - 1902. Главный штаб. Исторический очерк. Комплектование вооруженных сил России до 1902 г. - Ч. І. - Кн. І. - СПб.: Тип. “Бережливость”, 1902. - С. 258-268.

38. РДІА. - Ф. 1341. - Оп. 9. - Спр. 3286. - Арк. 1-14.

39. Корнилов А. А. Курс истории России ХІХ века. - С. 155-156.

40. Держархів Житомирської області. - Ф. 353. - Оп. 1. - Спр. 28. - Арк. 2-43.

41. ПСЗРИ-1. - Т. 25. - СПб.: Тип. ІІ Отделения Собственной Его императорского Величества канцелярии, 1830. - № 25211. - С. 414.

42. Т. 25. - № 25220. - С. 423. 49. Т. 25. - № 25220. - С. 423.

43. Т. 25. - № 25279. - С. 466-467.

44. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. - Т. 2: Від середини XVII століття до 1923 року / Наталія Полонська-Василенко. - К.: Либідь, 1991. - С. 282.

45. Сидорук С. А. Рекрутська повинність у Правобережній Україні у 1794 - 1874 роках: дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 - Історія України / Сергій Антонович Сидорук. - Кам'янець-Подільський, 2010. - Арк. 98-99.

46. Гошко Ю. Г. Тернопільщина в складі Росії (1810 - 1815 рр.) / Ю. Г. Гошко. - Львів: Львів. держ. іст. музей, 1957. - С. 12.

47. Журавский Д. П. Статистическое обозрение расходов на военные потребности / Д. П. Журавский // Военный сборник. - 1859. - № 12. - С. 10.

48. РДІА. - Ф. 1281. - Оп. 11. - Спр. 31. - Арк. 40-41.

49. Держархів Вінницької області. - Ф. Д 678. - Оп. 1. - Спр. 64. - Арк. 1-18; Там само. - Спр. 65. - Арк. 1-8.

50. Верига В. В. Нариси історії України (кінець XVIII - початок XX ст.) / Василь Верига. - Львів: Світ, 1996. - С. 65.

51. Статистические расходы на военные потребности с 1711 по 1825 год // Военный сборник. - 1859. - № 12. - С. 294.

52. Бачинський А. Д. Народна колонізація пониззя Дунаю (остання чверть XVIII - початок XIX ст.) / А. Д. Бачинський // Укр. іст. журн. - 1964. - № 2. - С. 97.

53. Держархів Хмельницької області. - Ф. 29. - Оп. 1. - Спр. 4. - Арк. 8, 24, 84.

54. РДІА. - Ф. 1281. - Оп. 11. - Спр. 31. - Арк. 228-229; Там само. - Спр. 33. - Арк. 122-123.

55. История Украинской ССР: В 10-ти т. / Гл. редкол.: Ю. Ю. Кондуфор (гл. ред.) и др. Т. 4. Украина в период разложения и кризиса феодально-крепостнической системы. Отмена крепостного права и развитие капитализма (XIX в.) / [Б. С. Аба- лихин, А. К. Волощенко, В. Ф. Горленко и др.]; Редкол.: Н. Н. Лещенко (отв. ред.) и др.] - К.: Наук. думка, 1983. - С. 72.

56. Гуржій І. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст. / І. Гуржій. - К.: Держполітвидав України 1954. - С. 405.

57. Зінченко А. Л. З історії селянського руху на Правобережній Україні у ХУІІІ - першій половині ХІХ ст. / А. Л. Зінченко // Укр. іст. журн. - 1991. - № 1. - С. 40.

58. Гуржій І. О. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту (3 кінця 80-х років XVIII до першої половини XIX ст.) / І. О. Гуржій. - К.: Наук. думка, 1958. - С. 16.

59. Кабузан В. М. Заселення і освоєння Таврійської губернії у другій половині XVIII- першій половині XIX ст. / В. М. Кабузан // Укр. іст. журн. - 1969. - № 12. - С. 85-90.

60. Державний архів Хмельницької області. - Ф. 228-57. - Оп. 1. - Спр. 25. - Арк. 111.

61. Смолій В. А. Формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової боротьби: друга половина ХVП - ХVIII ст. / В. А. Смолій. - К.: Наук. думка, 1985. - С. 85.

62. Зінченко А. Л. З історії селянського руху на Правобережній Україні... - С. 40.

63. Рибинський В. П. Єврейські хліборобські колонії на Київщині, Волині та Поділлі в половині ХІХ ст. / В. П. Рибинський // Зб. праць єврейської історико- археографічної комісії / Під головуванням акад. А. Е. Кримського. - К.: Друкарня ВУАН, 1929. - Т. 2. - С. 200.

64. Держархів Житомирської області. - Ф. 263. - Оп. 1. - Спр. 59. - Арк. 1-6.

65. Державний архів Житомирської області. - Ф. 263. - Оп. 1. - Спр. 28. - Арк. 1-5.

66. Держархів Вінницької області. - Ф. Д 533. - Оп. 3. - Спр. 26. - Арк. 1-16.

67. Державний архів Хмельницької області. - Ф. 228. - Оп. 1. - Спр. 44. - Арк. 817.

68. Крип'якевич І. П. Історія України. Вид 2-е, переробл. і доп. / Іван Крип'яке- вич. - Львів:Світ,1992. - С. 281.

69. ЦДІАу Києві. - Ф. 533. - Оп. 1. - Спр. 104. - Арк. 5, 9-10, 18.

70. Геринович В. О. Кам'янеччина. Ч. ІІ / В. Геринович // Записки Кам'янець- Подільського інституту народної освіти. Т. 2. - Кам'янець на Поділлю: Друкарня Леніна, 1927. - С. 22.

71. Кабузан В. М. Украинцы в мире: динамика численности и расселения. - С. 45.

Размещено на Allbest.ru

...