Зміст, основні форми та механізм політичної соціалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Уманський державний педагогічний університет ім. Павла Тичини

Навчально-науковий інститут економіки та бізнес-освіти

Кафедра економіки

та соціально-поведінкових наук

ІНДЗ

з дисципліни Політична та соціологічні науки

на тему : “Зміст, основні форми та механізм політичної соціалізації”

Виконала:

студентка 17 групи

Сидоренко Яна Вікторівна

Перевірив: викладач

Бержанір Анатолій Леонідович

Умань - 2018

План

Вступ

Розділ Й. Політична соціалізація, її суть та основні теоретичні концепції

Розділ ЙЙ. Політична соціалізація: основні етапи, фактори

Розділ ЙЙЙ. Особливості становлення політичної культури в Україні

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Процес політичної соціалізації характеризується протистоянням двох основних тенденцій: з одного боку - зростанням суспільної потреби у розвитку політичної свідомості особи, а з іншого - відчуженням людини від державного життя та від прийняття політичних рішень. Такі тенденції спостерігаються, зазвичай, на перехідних етапах розвитку суспільства. У цьому аспекті роль школи, вчителя є визначальною, адже ранні етапи політичної соціалізації придатні для переорієнтації особи, бо її політичні знання та погляди ще не повністю трансформувалися у переконання.

Як стверджують дослідники, сааме дитячі та юнацькі роки є найважливішими як для соціалізації загалом, так і для політичної соціалізації, а прогалини у соціальному та політичному розвитку загрозливі для майбутнього. Тому роль педагога у політичній соціалізації особистості є надзвичайно відповідальною та вимагає тактовності й наполегливості.

Політична соціалізація - процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить.

Вперше цей термін застосували у XIX ст. американський соціолог Ф. Гіддінс і французький соціопсихолог Г. Тард.

Політична соціалізація передбачає комплекс заходів, які готують людину до життя у сфері політики, визначають її політичну поведінку, впливають на уподобання та рішення.

Високий рівень політичної соціалізації громадян є передумовою високого рівня розвитку суспільних відносин та їх стабільності.

Розділ Й. Політична соціалізація, її суть та основні теоретичні концепції

Формування, відтворення і розвиток політичної культури здійснюються через засвоєння і підтримку людьми її норм, взірців і стандартів поведінки, традицій. Засвоєння людиною вимог статутної і ролевої поведінки, культурних цінностей і орієнтирів, які сприяють формуванню у неї (людини) певних якостей і властивостей та дозволяють адаптуватися у даній політичній системі, називають політичною соціалізацією.

Політична соціалізація (від лат. "socialis" - суспільний) -- це процес засвоєння індивідом протягом його життя певної системи політичних .знань, соціальних норм, політичних цінностей того суспільства, до якого він належить. політичний соціалізація поведінка політичний соціалізація поведінка політичний соціалізація поведінка

Проблемі політичної адаптації людини -- сприйняття нею традицій і цінностей -- приділяли підвищену увагу ще у 20-х роках минулого століття (особливо адаптації етнічних груп у великих містах). Класична теорія політичної соціалізації була розроблена чиказькими вченими під керівництвом Д. Істона, вона трактувала соціалізацію як процес навчання людини спеціальним ролям, що їх необхідно виконувати у сфері політики. Більшість вчених, які підтримували цю теорію (Л. Коен, Р. Ліптон,Т. Парсонс), природно, акценту вали увагу на взаємозв'язку людини із політичною системою та її інститутами.

Інший авторитетний напрям у політичній науці (Ю. IV бермас, Н. Луман) розглядав політичну соціалізацію як акультурацію (тобто засвоєння людиною нових для себе цінностей), висуваючи, таким чином, на перший план внутрішньо особистісні, психологічні механізми формування політичної свідомості і поведінки людини. Вчені, які працювали у напрямку психоаналізу (Е. Еріксои, Е. Фромм, Г. Тард), головну увагу приділяли дослідженню несвідомої мотивації політичної діяльності (формам політичного протесту, контр-культурної поведінки), пояснюючи політичну соціалізацію як прихований процес політизації людських почуттів і уявлень.

Сучасна теорія політичної соціалізації пройшла в своєму розвитку три основних етапи:

Перший етап (1950--60-ті pp.). У рамках біхевіористської парадигми, що переважала в політичній науці в 50--60-х pp., процес політичної соціалізації інтерпретувався як вплив політичного середовища на особистість шляхом передачі визначених моделей поведінки через систему організованих суспільних інститутів і цінностей.

В цей період розробляється концепція "стійкості дитячих і юнацьких уявлень про політику", в рамках якої були сформульовані такі головні теоретичні припущення: по-перше, уявлення про політику, засвоєні в дитячий період, згодом залишаються незмінними, і, по-друге, уявлення, настанови, засвоєні у дитячому віці, мають більш істотний вплив у порівнянні з більш пізніми орієнтаціями. Саме ці положення згодом піддавалися найбільш серйозній критиці.

Другий етап (1970 -- початок 80-х pp.). У цей період процес політичної соціалізації розглядається як "вертикальна" передача системи цінностей і моделей сприйняття політичної реальності від політичного режиму до особистості. А гіпотеза про визначальну роль сім'ї в процесі соціалізації була піддана критиці і переосмисленню (зокрема, вчені Р. Найемі і Б. Собешек у 1977 р. з'ясували, що вплив родини є не настільки вирішальним, а зв'язок між політичними орієнтаціями батьків і дітей дуже слабкий).

Третій етап (з середини 1980-х pp.). Пов'язується з процесами політико-економічної та соціокультурної трансформації в країнах колишнього соціалістичного табору, громадяни яких із середини 80-х років намагаються з тим чи іншим ступенем успішності впровадити зовсім нову для них, ліберально-демократичну систему цінностей. Це змусило дослідників переглянути тезу про незмінність і стійкість дитячих і юнацьких уявлень про політику. Тому в останні десятиріччя XX ст. у теорії політичної соціалізації також відбулися зміни і перегляд багатьох положень, що стосуються пояснення механізмів, агентів і результатів процесу політичної соціалізації.

У 1990-і роки частково "реабілітували" гіпотезу про вирішальний вплив сім'ї на формування політичних установок. Учені встановили, що тверда дисципліна в дитинстві впливає на формування агресивності в дорослому віці і на перекручування в процесах сприйняття соціальної інформації; а високий рівень покарань у дитинстві пов'язуватиметься у дорослому віці з деякими соціальними й політичними установками, зокрема з підтриманням у судочинстві такої міри покарання, як страта, мілітаризмом і політичним консерватизмом.

Розробляється концепція "відкритості до змін протягом всього життя", яка протиставляється концепції "стійкості дитячих і юнацьких уявлень про політику". Відповідно до цієї концепції, політичні позиції можуть з рівною часткою імовірності змінюватися протягом усього життя і політичні орієнтації людей відбивають той період соціалізації, що переживає людина в даний момент, займаючи визначену позицію в соціумі і політичній системі, членом якої є.

Незважаючи на різні підходи, більшість вчених все ж таки сходяться на тому, що важливішими функціями політичної соціалізації є досягнення особою вміння орієнтуватися у політичному просторі і виконувати там відповідні владні функції. У цьому розумінні політична соціалізація подається ніби двоєдиним процесом: з одного боку, вона фіксує засвоєння особою певних норм, цінностей, ролей тощо, а з іншого -- демонструє, як особа вибірково засвоює ці традиції і уявлення, закріплюючи їх у тих чи інших формах політичної поведінки і впливу на владу. Із цього, у свою чергу, випливає, що контроль за ходом політичної соціалізації вирішальною мірою обмежується внутрішніми переконаннями і віруваннями людини. Політичні цінності, традиції, взірці поведінки та інші елементи політичної культури засвоюються людиною безперервно, і процес цей може бути обмежений тільки тривалістю її життя.

Набір політичних знань, вмінь і навичок людини, насамперед, залежить від її суб'єктивного стану і виконуваних ролей в політиці (лідер чи звичайний виборець), а також від діяльності основних агентів політичної соціалізації: сім'ї, системи освіти, політичних інститутів, релігійних і громадських об'єднань, засобів масової інформації. Дії цих факторів і визначають різні етапи політичної соціалізації -- первинний і вторинний етап.

Первинна політична соціалізація характеризує первинне сприйняття людиною політичних категорій, які поступово формують у неї вибірково-індивідуальне ставлення до явищ політичного життя. На думку американських вчених Д. Істона і І. Дениса, тут необхідно розрізняти чотири аспекти процесу соціалізації: безпосереднє "сприйняття" дитиною політичного життя, інформацію про яке вона черпає в оцінках батьків; "персоналізацію" політики, в ході якої виокремлюються ті чи інші постаті, котрі належать до сфери влади (наприклад, президент, поліцейський, вчитель тощо); "ідеалізацію" цих політичних образів, тобто утворення на їх основі певного емоційного ставлення до політики; "інституціалізацію" утримання властивостей, які свідчать про ускладнення політичної картинки світу дитини. Тобто на первинному етапі людині доводиться адаптуватися до політичної системи і норм культури.

Вторинна (продовжена) політична соціалізація характеризує той етап діяльності людини, коли вона засвоїла прийоми переробки інформації і здійснення ролей, здатна протистояти груповому тиску і виразити свою здатність до індивідуального перегляду ідеологічних позицій, переоцінки культурних норм і традицій. Таким чином, головну роль тут відіграє так звана зворотна соціалізація, само корекція людиною своїх цінностей, ідеологічних вартостей.

Політологи виділяють типи політичної соціалізації. До них відносять:

-- гармонічний тип політичної соціалізації, який відображає нормальні психологічні взаємодії людини та інститутів влади, раціональне і з повагою ставлення індивіда до правопорядку, держави;

-- гегемоністський тип, який характеризує негативне ставлення людини до будь-яких соціальних і політичних систем, окрім "своєї";

-- плюралістичний тип, який засвідчує визнання людиною рівноправності з іншими громадянами;

-- конфліктний тип, який формується на основі міжнародної боротьби і протистояння взаємозалежних інтересів.

Отже, визначальними чинниками політичної соціалізації на різних етапах формування і розвитку особи є її соціальне походження, оточення та соціальне становище. Значний безпосередній вплив на політичну соціалізацію особи справляють політичні інститути та засоби масової інформації.

Розділ ЙЙ. Політична соціалізація: основні етапи, фактори

Соціалізація людини у сфері політики представляє як би двосторонній процес. З одного боку, вона включає передачу індивіду існуючих норм, цінностей, традицій, знань, зразків політичної поведінки і ролей, з іншого - перетворення їх у свої власні ціннісні орієнтації та установки. У результаті формується соціально-політична зрілість індивіда і здатність брати участь у політичних процесах.

Проблемі соціально-політичної адаптації людини приділялася увага ще з 20-х рр. минулого сторіччя (особливо адаптації етнічних груп у великих містах). Однак єдиного підходу до розуміння процесу політичної соціалізації вироблено не було. Наприклад, класична теорія політичної соціалізації, розроблена чиказькими вченими під керівництвом Д. Істона, трактувала її як процес навчання людини спеціальним ролям, які йому необхідно виконувати у сфері політики. Більшість підтримують цю теорію учених (Л. Коен, Р. Ліптон, Т. Парсонс та ін.), Природно, акцентували увагу на взаємодії людини з політичною системою та її інститутами.

Автори іншої моделі соціалізації розглядають її як результат міжособистісного спілкування. Ця модель заснована на теорії символічного інтеракціонізму Ч. X. Кулі і Дж. Г. Міда, згідно з якою особистість формує своє "Я" внаслідок різноманітних взаємодій людей з навколишнім світом (інтеракцій). У процесі взаємодії люди реагують на ті значення, які вони наказують впливає на них стимулів, а не самим стимулам. Особливого значення набуває інтерпретація думок, жестів, почуттів інших людей. Невипадково прихильники даного підходу звернули увагу на ефект групового впливу на особистість, що дозволило виявити значення соціальних установок для соціалізації особистості. Виходячи з цього, вони визначали зрілість індивіда досягненням ним комфортності з існуючою соціальною системою, тобто добровільним підпорядкуванням особистості установкам і цілям системи.

Одна з найбільш поширених теорій полягає в розумінні соціалізації як процесу розвитку особистого контролю. Вона розроблена 3. Фрейдом і пов'язана з ідеями класичного психоаналізу. В основі його теорії лежить положення про те, що індивід завжди знаходиться в стані конфлікту з суспільством, переважної його біологічні (сексуальні) спонукання, з якими він народжується. Процес соціалізації полягає в приборканні цих руйнівних інстинктів і спонукань. Однак контроль суспільства над природними інстинктами створює напруженість і дискомфорт існування особистості, яка втрачає свободу самовираження. У зв'язку з цим посилюється потреба особистості в самоконтролі, щоб уникати ситуацій страху і нервозності.

Ще одна версія політичної соціалізації розроблялася в рамках теорій конфлікту (М. Вебер, Г. Моска, Ф. Паркін, У. Гуд, П. Блау), плюралізму (Р. Даль, В. Харт) і гегемонії (Р. Мілібенд, Р . Даусон, К. Превітт). У цій версії сутність політичної соціалізації трактується в термінах взаємодії влади та індивіда. Індивід не є пасивним об'єктом впливу політичної системи. Активність індивіда у взаємодії з владою обумовлена його інтересами, здатністю діяти усвідомлено завдяки прагненню до самовдосконалення, підтримки етносу, класу, політичної партії, частиною яких він може виступати.

Інший напрямок у політичній науці (М. Хабермас, К. Думай) розглядає політичну соціалізацію як акультурацію (тобто освоєння людиною нових для себе цінностей), висуваючи, таким чином, на перший план психологічні механізми формування політичної свідомості і поведінки людини. Вчені ж, працюють у руслі психоаналізу (Е. Еріксон, Е. Фромм), головну увагу приділяють дослідженню несвідомих мотивів політичної діяльності (формам політичного протесту, контркультурного поведінки), розуміючи політичну соціалізацію як прихований процес політизації людських почуттів і уявлень.

Таким чином, кожному історичному типу політичної соціалізації відповідає певний ідеал "політичного людини", ступінь залученості його в політику, ступінь активності, розвиненості політичної свідомості, ідентифікації з політичними партіями, групами, організаціями і т.д. Цей ідеал відбивається у теоретичних концепціях політологів і в практиці залучення людей в політичне життя.

Політична соціалізація виконує ряд найважливіших функцій:

1) визначає політичні цілі та цінності, до яких прагне і які хоче осягнути індивід через політичну участь;

2) формує уявлення про прийнятні способи політичної поведінки, про доречність тих чи інших дій в конкретній ситуації;

3) визначає ставлення індивіда до навколишнього середовища і політичній системі;

4) виробляє певне ставлення до політичної символіці;

5) формує здатності до пізнання навколишнього світу;

6) формує переконання і відносини, що є "кодом" політичного життя.

Виділяються різні типи політичної соціалізації: пряма і непряма (первинна та вторинна). Пряма соціалізація - це безпосереднє придбання політичних знань і установок. Непряма соціалізація - це свого роду "проекція" рис характеру, раннього дитячого досвіду, безпосереднього оточення особистості на формовані політичні установки. Так, наприклад, установки дитини по відношенню до батька, що формуються в ранні періоди життя, можуть бути надалі трансформовані в ставлення до політичних об'єктів (президенту, парламенту, суду, партії тощо).

Сформовані в дитячі та юнацькі роки політичні вподобання і установки є найбільш стійкими. Триваюча протягом всього життя соціалізація надає скільки-небудь серйозного впливу на трансформацію базових цінностей, що склалися в ранні періоди життя. Процес же радикальної зміни цінностей сформувалася політичної культури (який отримав назву ресоціалізації) є дуже болючим і може супроводжуватися гострими внутрішньоособистісними конфліктами і навіть руйнуванням структури особистості. Поряд з поняттям ресоціалізації існує поняття десоціалізації, тобто відучення від старих цінностей, норм, правил поведінки. Цей процес зазвичай відбувається, коли людина потрапляє в екстремальні умови. У деяких випадках процес заходить настільки глибоко, що призводить до руйнування моральних основ особистості. Саме в таких умовах опиняються ті, хто потрапляє в тюрми і колонії, психіатричні лікарні.

Видний американський соціолог І. Гофман, вивчив ці "тотальні інститути", виявив такі ознаки процесу:

- Ізоляція від зовнішнього світу (високі стіни, паркани, спецперепустки);

- Постійне спілкування з одними і тими ж людьми (робота, відпочинок, одне спальне приміщення);

- Втрата колишньої ідентифікації, яка відбувається через ритуал перевдягання (скидання цивільного одягу і одягання в "спецформу");

- Перейменування: заміна старого імені на "номер" та отримання статусу "ув'язнений", "хворий" та ін .;

- Заміна старої обстановки на нову, знеособлену;

- Відвикання від старих звичок, цінностей, звичаїв і звикання до нових;

- Втрата свободи дій.

У подібних умовах індивід дезорієнтується. Виховання і та форма соціалізації, які людина отримала в дитинстві, не готують його до життя в подібних умовах. У вкрай важких умовах (концтабір, блокада) людина має можливість зберегти власне "Я". Вважаючи себе чесною, порядною, допомагаючи іншим людям, усвідомлюючи, що його чекають - інша людина або річ, індивід навіть в таких умовах може не піддатися впливу зовнішнього середовища, залишитися індивідуальністю. "У кого є, навіщо жити, може винести майже все", - сказав Фрідріх Ніцше. А у вітчизняній літературі подібну ідею класично оформив Костянтин Симонов: "Чекай мене, і я повернуся всім смертям назло, хто не чекав мене, той нехай скаже:" Пощастило! "... Просто ти вміла чекати, як ніхто інший".

Політична поведінка - це сукупність реакцій соціальних суб'єктів на діяльність політичної системи. Воно поділяється на політичну участь і абсентеїзм.

Абсентеїзм - ухилення від політичної участі, політична апатія. Причинами подібної поведінки є наступні.

1. Домінування у особистості норм субкультури (контркультури) при майже повне витіснення норм панівної культури. У результаті особистість сприймає світ, що знаходиться за межами своєї субкультури, як чужий і (або) ілюзорний.

2. Висока ступінь задоволення особистих інтересів може призвести до втрати інтересу до політики.

3. Здатність особистості самостійно справлятися з проблемами, приватним чином відстоювати свої інтереси може породжувати відчуття непотрібності політики.

4. Стан аномії, розпаду соціальних норм, втрати особистістю почуття приналежності до соціальної групи, отже, цілей і цінностей соціального життя.

Таким чином, процес політичної соціалізації є багатофакторним, складається суперечливо і є необхідність для розвитку суспільства та становлення особистості.

У процесі соціалізації беруть участь і взаємодіють між собою кілька суб'єктів: соціалізант, або власне той, на кого спрямований процес соціалізації; агентури соціалізації, або інститути, її здійснюють (освітні установи, партії, громадські організації, засоби масової інформації тощо); агенти соціалізації (соціалізатори) або безпосередні "провідники" соціалізується впливу (викладачі, активісти громадських рухів, громадські діячі, журналісти і т.п.). Функції агентів первинної соціалізації взаємозамінні, а вторинної - пет. Пояснюється це тим, що перші універсальні, а другі спеціалізовані. Наприклад, частина функцій батьків виконують однолітки (питання політичної участі), взаємозамінні функції батьків і родичів. Але цього не можна сказати про агентів вторинної соціалізації: суддя не може замінити політика чи вчителя. Агенти вторинної соціалізації отримують гроші за виконання функцій, агенти первинної, як правило, немає. Початкова соціалізація - в основному сфера приписуваних статусів, вторинна - досягаються.

Існує кілька моделей політичної соціалізації. Американський політолог Р. М. Мерельман виділяє чотири таких моделі.

Перша - системна - характеризується формуванням позитивного ставлення до влади, правовому порядку, традиційним інститутам. Найважливішими агентурами соціалізації є школа і сім'я, а також оточення особистості, її однолітки.

Друга модель, що позначається як гегемоністська, формує молодь, вороже налаштовану проти будь-якої соціальної і політичної системи, крім "своєї". Провідними агентурами в цій моделі є засоби масової інформації.

У третій моделі, названої плюралістичної, цілями соціалізації є формування уявлень громадян про свої політичні інтереси, бажання участі в їх реалізації, високого рівня громадянської активності. У результаті громадяни стають прихильні певним політичним групам і можуть їх вільно змінювати в залежності від результатів політики і ступеня реалізації своїх інтересів. Агентурами є школа, батьки, засоби масової інформації, партії та групи інтересів.

Четверта модель - конфліктна - зводиться до формування лояльності до певної групи і готовність підтримати її в боротьбі проти інших груп. Агентурами соціалізації є органи пропаганди та агітації, що представляють інтереси групи.

Перша модель соціалізації більшою мірою характерна для англо-американської культури. Друга - для країн незахідних цивілізації. Третя - властива континентально-європейській культурі. І, нарешті, остання модель характерна для закритих (авторитарних) політичних систем.

У кожній політичній системі процес соціалізації має свої особливості. Так, наприклад, в США створена розгалужена система політичної соціалізації. Процес соціалізації починається з самих ранніх років життя. У цей період на формування уявлень дитини вплив робить сім'я. Саме сім'я знайомить дитину з моральними, соціальними, релігійними та політичними цінностями. У сім'ї формуються первинні політичні знання, реакції і переваги, які надають потім протягом всього життя помітний вплив на світогляд людини, Причому, як показують дослідження, роль сім'ї у політичної соціалізації індивіда в США набагато більше, ніж, скажімо, в Західній Європі. Батьки надають на що формуються політичні погляди дітей більший вплив, ніж матері. Однак у разі розбіжності політичних пристрастей батьків діти частіше займають позицію матері.

Цілеспрямована політична соціалізація американців починається з перших років навчання і продовжується потім довгі роки. У початковій школі дітей знайомлять з найпростішими поняттями, пояснюючими владу: "поліцейський", "президент", "генерал", "начальник" і т.д. Діти знайомляться з національною державною символікою - гербом, прапором, гімном, отримують уявлення про норми громадської поведінки (шанобливе ставлення до думки інших, вибори однокласників в органи самоврядування і т.д.). У міру переходу до наступному ступені освіти процес соціалізації ускладнюється. Вже в середній школі учні отримують уявлення про американську конституції, права і свободи людини, видатних політичних лідерах і історичних діячів. Триває соціалізація в університетах і коледжах, в яких одним з освітніх предметів є політологія. Соціалізація на цьому етапі покликана "усунути" елементи правового нігілізму та екстремізму з політичної свідомості. Надалі учні отримують знання, що впливають на їхній політичний вибір, з курсів порівняльної політології, філософії, соціології, історії. Результатом такої соціалізації є американізований, патріотично налаштований громадянин, що гордиться своєю історією і політичною системою.

У Західній Європі проблеми політичної соціалізації з усією гостротою встали в країнах, що переходили від тоталітаризму й авторитаризму до демократії. Так, в післявоєнній Німеччині зароджується демократія довгий час залишалася дуже нестабільною чинності неукоріненість в масовій свідомості демократичних цінностей. Американські окупаційні власті, стурбовані можливістю реставрації авторитарного режиму, зробили безпрецедентний експеримент з модернізації системи цінностей німців. З цією метою була розроблена спеціальна програма, яка передбачала реформу середньої та вищої освіти (звільнення значної частини викладачів, перепідготовку залишилися, випуск нових навчальних посібників тощо), а також масове видання літератури, що пропагує демократичні цінності. Однак проведені через кілька років соціологічні опитування показали низьку результативність вжитих заходів по "перековуванню" німецької політичної культури. "Нові ліві" (Г. Маркузе, Т. Адорно) послідовно критикували сучасне суспільство у зв'язку з виникненням моделі одновимірного мислення і поведінки, так як розвинена культура сучасного західноєвропейського суспільства "стає навіть більш ідеологізованою, ніж її попередниця, зважаючи на те, що ідеологія відтворює саму себе. Провокативна форма цього судження розкриває політичні аспекти панівної технологічної раціональності. Транспортні засоби та засоби масової комунікації, їжа і одяг, невичерпне вибір розваг та інформаційна індустрія несуть із собою приписувані відносини і звички, стійкі інтелектуальні та емоційні реакції ".

Зрушення в політичній культурі західних німців у бік демократичних орієнтацій позначилися лише наприкінці 1960-х - початку 1970-х рр. Економічна криза середини 1970-х, один з найбільш важких в історії ФРН, не зміг підірвати легітимність соціальної і політичної системи, що свідчило про зміцнення уявлень про демократію в західнонімецької політичній культурі. У сучасній Німеччині продовжує діяти потужна і досить ефективна система політичної соціалізації.

В Іспанії криза соціалізації виник після падіння франкістського режиму. Більшість іспанців через свою аполітичність мали смутні уявлення про державний устрій, не цікавилися політикою і навіть не обговорювали політичних подій, була відсутня елементарна культура читання газет. Сім'я і однолітки в силу своєї аполітичності не могли виступати в якості агентур соціалізації. Подолання подібного спадщини, так само як і в Німеччині, виявилося складним і тривалим.

Розділ ЙЙЙ. Особливості становлення політичної культури в Україні

В сучасній Україні відбувається процес переходу від одного типу і виду політичної культури до іншого. Цей процес хвилеподібний, точиться боротьба традицій, звичаїв, норм. При цьому слід розуміти, що рух до демократичної правової держави не передбачає відразу і становлення нової демократичної культури. Це суперечливий процес.

Особливо актуальне питання сьогодення в Україні -- проблеми політичного діалогу та політичних дискусій. Трагедія в тому, що тривалий час у нас прищеплювали класово-нігілістичне ставлення до культури. Те, що називалося соціалістичною культурою, насправді нею не було. Це був пропагандистський механізм, утворений на базі спотвореної, вульгарної ідеології. Джерелом політичної культури вважалася пролетарська культура, а оскільки чистої безпосередньої такої культури не було і не могло бути, то це виявилося певним чином узаконеним безкультур'ям.

Необхідно пам'ятати, що нетерпимість і культура -- явища не сумісні. Культура виражається насамперед у терпимості. Культура -- це розуміння неабсолютності своїх знань. Чим людина культурніша в широкому розумінні, тим менше вона переконана у своїх знаннях, тим чутливіша до чужої думки, філософії, поглядів. Важливе місце має політичний діалог представників суспільно-політичних течій з різною ідеологією. Розглядаючи проблеми формування політичної культури в Україні на сучасному етапі, треба мати на увазі, що тоталітарна культура сама по собі не розпадеться. Вона має своїх носіїв серед політичних діячів (хоча би представників колишньої партійної державної номенклатури), свою базу в існуючих старих економічних структурах, свою опору в догматичних політичних стереотипах. Тому потрібна творча робота, спрямована на створення і утвердження демократичної політичної культури, яка б передбачала:

-- визначення змісту і шляхів та способів державотворення;

-- утвердження в суспільстві, у політичній діяльності орієнтацій на повагу до людини як найвищої цінності, підвищення дієвості інститутів, що забезпечують реалізацію цієї цінності;

-- орієнтацію не тільки на державу, а й на громадянське суспільство, створення передумов для верховенства права й закону;

-- утвердження у політичних відносинах толерантності, політичного плюралізму;

-- широке використання зарубіжного досвіду у формуванні політичної культури, зокрема у справі досягнення громадянської злагоди, політичного консенсусу, компромісів, діяльності політичної опозиції, способів розв'язання різних конфліктів, організації електорального процесу, функціонування урядових і неурядових організацій.

Сучасні процеси формування демократичної політичної культури є складовою частиною національного відродження України. Існує взаємозв'язок між зростанням національної та історичної свідомості і політичної культури народу.

Отже, політична культура відображає досягнутий рівень впровадження культури в політичну діяльність і політичну свідомість, в культуру суспільства і особи. Рівень політичної культури має важливе значення на кожному історичному етапі розвитку будь-якого суспільства.

Висновки

Отже, для забезпечення безперервності політичного розвитку і збереження цілісності суспільства при зміні поколінь здійснюється передача політичних цінностей і стандартів політичного життя від одного покоління до іншого, відбувається становлення політичного суб'єкта. Процес засвоєння певних політичних знань, цінностей і норм, передачі і набуття політичного досвіду, накопиченого попередніми поколіннями людей, що дають змогу особі стати повноправним учасником політичного життя суспільства, орієнтуватися в складних суспільних процесах, робити свідомий вибір в політиці, називається політичною соціалізацією.

Завдяки політичній соціалізації відбувається регуляція політичної поведінки особи і соціальних груп, виробляються базові політичні цінності щодо влади, держави, політичних лідерів, забезпечується стабільність політичної системи, підтримується певний рівень легітимності влади в суспільстві. Політична соціалізація істотно впливає на формування і розвиток особи. Вона охоплює весь процес становлення людини як суб'єкта політичних відносин і політичної діяльності. її результатом є формування в особи певного стану політичної культури, ставлення особи до існуючих політичних процесів, її соціально-політична активність. Причому цей процес безпосередньо впливає на політичну культуру як самої людини, так і суспільства в цілому.

Список використаних джерел

1. Чічановський А. Толерантність культур як умова функціонування глобального інформаційного простору // Українська журналістика в контексті світової: Зб. наук. праць. - Вип. 5 / Гол. ред. проф. В. І. Шкляр. - К., 2001. - С. 88 - 94.

2. Політична соціалізація: сутність, етапи, фактори [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

http://stud.com.ua/36544/politologiya/politichna_sotsializatsiya_sutnist_etapi_faktori

3. Політична соціалізація, її суть та основні теоретичні концепції [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

http://pidruchniki.com/18000224/politologiya/politichna_sotsializatsiya_sut_osnovni_teoretichni_kontseptsiyi

4. Політична соціалізація: фази та механізми [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://pidruchniki.com/1032061755281/politologiya/politichna_sotsializatsiya_fazi_mehanizmi

Размещено на Allbest.ru