Ефективність як стратегічна складова стабільного політичного управління в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Т.Г. Авксентьєва

У статті розглядаються питання ефективності управління сучасного українського суспільства, формування засад суспільного синтезу. Пропонується диференціювати дві загальні стратегії стабільності: тотальну і ліберальну (конкурентну), відмінність якісного змісту яких полягає у різних підходах до вирішення соціальних конфліктів.

Ключові слова: стратегія стабільності, ефективність управління.

В статье рассматриваются вопросы эффективности управления современного украинского общества, формирования основ общественного синтеза. Предлагается дифференцировать два общие стратегии стабильности: тоталитарную и либеральную (конкурентную), отличие качественного содержания которых состоит в разных подходах к разрешению социальных конфликтов.

Ключевые слова: стратегия стабильности, эффективность управления.

The questions of efficiency of management of modern Ukrainian society, forming of bases of public synthesis are considered in the article. It is suggested to differentiate two general strategies of stability: total and liberal (competition), the difference of high-quality contents consists in different approaches to the decision of social conflicts.

Key words: strategies of stability, efficiency of management.

Демократична модернізація потребує адекватних змін усього суспільного цілого, зокрема в політичній сфері. Причому йдеться про багатопланові, глибинні перетворення, що торкаються основних сторін функціонування політичного режиму в Україні. Завдання його посттоталітарної трансформації ускладнюються кризовими умовами перехідного періоду, тому особливого значення й актуальності набуває проблема стабільності політичного режиму.

Для розв'язання цієї проблеми актуальними, на наш погляд, стають кілька кроків на шляху формування концептуально нового погляду на ефективність управління. Це відповідає переходу від тотального до конкурентного типу суспільної взаємодії та повинно становити основу керівництва політичними процесами за умов нової стратегії стабільності. По-перше, для політичного режиму в Україні все ще є важливим набуття стабільної якості, а не стабілізація та відповідна корекція вже існуючої та сталої політико-інституціональної структури. Політичні події останнього часу лише підтверджують тезу консервативного напрямку теорії політичної модернізації (а саме американського політолога С.Хантингтона) про пріоритетність міцності та організованості політичних інститутів. С.Хантингтон зазначає, що ці якості політичних інститутів, їх інституціоналізація забезпечують здатність політичної системи зберігати стабільність, даючи змогу пристосуватися до постійно мінливих соціально-політичних вимог населення і давати адекватну відповідь на них [1, с. 57]. Отже, наступний крок є логічною конкретизацією першого та полягає у проведенні політико-інституціональних змін, які надали б можливості політичній владі подолати дисфункції та почати ефективно виконувати свою природну функцію управління суспільними процесами.

Однак не слід забувати та вважати другорядним і аспект формування засад суспільного синтезу, тобто соціокультурної консолідації українського суспільства. Змістом цього - третього кроку - є перехід від методів псевдосинтезу комуністичного типу до методів соціально-ліберального синтезу. Все це свідчить про надзвичайну важливість системної розробки та вдосконалення концептуальних засад моделі стабільності, адекватної умовам демократичної модернізації з урахуванням усіх найважливіших факторів її формування й розвитку, що і є головною метою цієї статті.

Стабільність, починаючи ще з давньокитайських мислителів, пов'язувалася з пошуками ефективного управління. Продовження проблеми пошуку найкращого державного устрою, що забезпечує стабільність соціуму, ми бачимо у працях мислителів за часів грецької політії. Уже від Платона та Аристотеля ми можемо простежити два вектори в розгляді стратегії стабільності: досягнення її через тотальність та через застосування механізмів регуляції конкурентної суспільної взаємодії. Щодо останнього вектора відзначимо, що в Новий час остаточно визначився напрямок його функціонального змісту - свобода, права особи, їх пріоритет. Розробка останніх положень ліберальної (конкурентної) стратегії стабільності міститься в роботах Ш.-Л. Монтеск'є, Дж. Локк, А. де Токвіля. Серед представників так званого тотального напрямку в розумінні стабільності найбільш відомі такі мислителі, як Н. Макіавеллі, Т. Гоббс. Вказана стратегія не є однорідною. Ми можемо визначити два найбільш загальні напрямки: соціодомінантний, класичний вираз якого ми бачимо вже у Ж.-Ж. Руссо, та державоцентричний, всебічне обґрунтування якого дає Т.Гоббс. Необхідно зазначити, що тотальна та ліберальна стратегії - це своєрідні “чисті” типи. Елементи їх можуть перетинатися, утворювати змішані типи. Зразок подібного синтезу - концепція плебісцитарної демократії М.Вебера.

В українській політичній думці дорадянського (сер. XIX - поч. ХХ ст.) і радянського періодів (українські політологи зарубіжжя) переважало ліберальне розуміння стабільності. М. Костомаров, М. Грушевський, В. Липинський, І. Лисяк-Рудницький та інші вважали за домінанти визнання свободи особи, її прав, прихильність до парадигми змін як якості стабільної держави, надання народові України центрального місця в системі цінностей та визнання таких його рис, як демократизм і соборність. У політико-інституціональному аспекті характерними є звернення до політичних форм як необхідного фактора піднесення соціального значення особи. Стабільність соціуму як і стабільність держави пов'язувалася із розв'язанням проблем національного характеру.

Власне категорія “стабільність” та її багатоаспектний аналіз у сучасному розумінні з'являється в політичній науці Заходу у повоєнні часи. Широкі дослідження в цій галузі були пов'язані з демократичними трансформаціями колишніх фашистських режимів, намаганнями у 50-60-ті роки ХХ ст. демократичної модернізації в країнах, де перемогли національно-визвольні рухи та згубністю прямого копіювання чужого досвіду, загрозою ліберальній демократії з боку комуністичної імперії. Проблеми пошуку шляхів адекватного управління як стратегії стабільності ліберального типу знайшли відображення в працях Г. Алмонда, Р. Даля, С. Хантингтона, Дж. Дьюї, С. Ліпсета, А. Лейпхарта, П. Ордешука, Т. Парсонса, Д. Істона та ін.

У політичній науці України та країн ближнього зарубіжжя важливе місце займають такі проблеми, як утвердження нової стратегії стабільності, питання умов незворотності трансформацій та їх результативності, засад консолідації суспільства перехідного періоду, взаємодії традиції та модернізації, аналізу факторів збалансованого та ефективного функціонування політичного режиму. Роздумам з цих питань присвячені праці Д. Видріна, А. Салміна, Ю. Ігрицького, В. Крюкова, М. Ільїна, В. Полохало, М. Сазонова, О. Фісуна, В. Чиркіна, М. Шаповаленко та інших. Напрацьований досвід свідчить про довічність, незменшувану актуальність цієї проблематики для політичної науки та практики державотворення.

В Україні важливим відкритим напрямком досліджень є розробка системної концепції моделі стабільності щодо проведення демократичної модернізації та пошук складових ефективного управляння за умов набування цієї стабільної якості політичного режиму.

Як уже було зазначено, ми пропонуємо диференціювати дві загальні стратегії стабільності: тотальну і ліберальну (конкурентну). Тотальна стратегія стабільності в плані ефективності управління орієнтована на консервацію суспільного цілого. Якісний зміст стабільності в ній віддає першість інтересам механічної абсолютної єдності. Конфліктність соціальної сфери долається шляхом насильства, або завдяки штучному (здійснюваного державним диктатом) нівелюванню соціальної диференціації суспільства. Однак такий шлях призводить до консервації конфлікту і здатності до наступного його поширення. Вирішальне значення в управлінні мають єдність політичної волі, вищого політичного інтересу, повною мірою втілювані в одноосібному правлінні. Дестабілізуючим фактором виступає брак абсолютної влади, який ослаблює державу, веде до її занепаду. Як відомо, один із засновників цього підходу у політичній теорії Т. Гоббс наділяв суверена необмеженими повноваженнями по відношенню до своїх підданих, окрім права на їхнє життя. Суверен стоїть вище за закони, тому що сам створює їх і не несе ніякої відповідальності перед своїми підданими. Влада його неподільна, отже він не обмежений у своїх діях. За Т.Гоббсом, мета досягнення народного добробуту має вельми абстрактний вигляд і займає підпорядковане положення по відношенню до сталої держави та її інтересів [2, с. 402]. Крім того, реалізація мети досягнення стабільності повністю залежить від суб'єктивної волі суверена (самодержця). Вона обмежується лише вимогами практичної розумності дотримання моральних божественних законів, відповідальністю суверена перед Богом (Т. Гоббс), покладанням надій на власні якості, своєрідні чесноти правителя (Н. Макіавеллі). У реальності ці фактори виявляються, як правило, неефективними для стримування проявів тиранічного правління, бо за такого підходу ігноруються закономірності розвитку політичної сфери.

Тотальна стратегія стабільності спрямована проти таких якостей, які можуть сприяти прагненню особистості до незалежності. У політиці це перш за все орієнтир на пригнічення альтернативності: безжальність по відношенню до небезпечних для влади представників еліти; розгляд багатопартійності як фактору дестабілізації ефективного управління; наявність єдиної державної ідеології. Єдність у тотальній стратегії це не лише наявність певної угоди по відношенню до ключових цінностей існування соціуму, але й неприпустимість по-іншому думати, так само як й красномовності як такої взагалі. Ідеальною для стабільності держави є непомітне життя його громадян [2, с. 378]. Цьому відповідає принцип, на якому базуються взаємовідносини влади і населення, - принцип страху (як побоювання покарання). Щоправда, Н. Макіавеллі вважає, що страх повинен бути без ненависті [3, с. 54]. Для цього правитель повинен використовувати гнучку політику, постаючи то левом, то лисом, помірно використовуючи насильство щодо широких народним мас. Він повинен вживати заходів для того, “щоб громадяни завжди і за будь-яких обставин мали потребу в государі і в державі, - лише тоді він зможе покластися на їхню відданість” [3, с. 32]. Однак ідея підтримки держави з боку населення все ж таки посідає другорядне місце в питанні усталеності держави, що є самоцінним і першорядним.

Будь-яка соціальна спрямованість за таких умов, без наявності прав і свобод особистості та гарантованості їх реалізації перетвориться лише на марево справжнього добробуту, призведе до деформацій у духовній сфері. Одним із наслідків подібного підходу є виникнення утриманської психології.

Отже, можна стверджувати, що тотальна стратегія виходить з того, що зберігання стабільності можливе на основі всевладдя держави, наявності страху покарання, пригнічення самостійності особистості. Вона не визнає можливості конструктивного діалогу у політичній сфері і прийняття рішень на багатоваріантній основі. Варіант розуміння стабільності як статичного стану не адаптований до можливості змін, тому що скорочує межі ефективності управління, а зміна умов розвитку відповідно тягне за собою дестабілізацію всієї системи. Ситуація ускладнюється нездатністю системи до прийняття конструктивних рішень на базі багатоваріантного аналізу, оскільки дисперсність соціально-політичної сфери розглядається в її рамках негативно. Даний тип стратегії стабільності характерний для суспільств різного рівня замкненості, в основі яких лежить авторитарно-державницька або тоталітарна суть.

Для України, на наш погляд, актуальним є подолання негативних наслідків довготривалого впровадження складових тотальної стратегії та відповідних їй моделей ефективності управління державою. Настанови в соціокультурній сфері та складі суспільної свідомості є вельми консервативними до адекватного сприйняття швидких структурно-інституційних змін. Саме тому звернення до розгорнутого аналізу тотальної стратегії є, на наш погляд, корисним для пошуку шляхів подолання кризових явищ, що є, на жаль, невід'ємною часткою українського політичного життя.

В Україні сьогодні зміст процесу державотворення та ефективності управління становить необхідність подолання залишків бажання застосовувати елементи тотальної стратегії та всебічне ствердження ліберальної (конкурентної) стратегії стабільності. У ліберальній стратегії стабільність пов'язується із внутрішньо диференційованим суспільством, що динамічно розвивається. Центральним елементом системи стабільності виступає особистість, її цінність та соціальна значущість. Розвиток ліберальній стратегії в цілому можна охарактеризувати як поступове ствердження віри у можливість практичного здійснення свободи особи та набуття ефективності управління на раціональній основі, тобто шляхом легітимації через осмислення своїх інтересів особою. Зміст функціонування держави становить завдання реалізації цих інтересів у їх гармонійному сполученні із суспільними в цілому. Таким чином, механізм ефективності управління в ліберальній стратегії базується на наявності прямих і зворотних зв'язків у відносинах між особою і державою. Крім того, в ліберальній стратегії визнається відкритість політичного режиму до сприйняття конструктивного досвіду ззовні, ефективність політичної влади через динамічний законотворчий процес, що, однак, не зазіхає на конституційні засади та загальновизнані міжнародні правові норми, які стримують прояви всевладдя та захищають і гарантують права і свободи особи. Функціональні показники стратегії базуються на тому, що конфлікт розцінюється як характеристика реального життя, глибинне джерело політичного розвитку. У зв'язку з цим напрямком її розвитку є формування концептуальних підвалин стабільності політичного режиму, виходячи з вимог становлення і зберігання суспільного консенсусу. Повною мірою ліберальне розуміння стабільності втілюється у демократичному політичному режимі. Відповідна модель ефективного управління в соціокультурному плані базується на засадах соціально-ліберального синтезу. Цей синтез спрямований на визнання у суспільній свідомості важливості таких цінностей, як свобода, власність, праця, безпека. Так би мовити, ліберальний вектор відображує потенціал модернізації, а соціальний - впливовість традиції і сил, на неї орієнтованих, пов'язаних з нею насамперед політико-культурними орієнтаціями. Такий синтез будується на розгляді свободи як справедливості [4, с. 284]. Важливим у сенсі підвищення ефективності управління державою є подолання історичної розведеності цих векторів у ментальному просторі українського суспільства та їх спрощеного сприйняття. Соціальний вектор абсолютизував вимогу соціальної свободи, що розглядалася як умова встановлення благополуччя для всіх за допомогою зрівняльного розподілу благ. Ліберальний вектор у свою чергу замкнувся на вузькій вимозі політичної свободи. Звідси перший був зведений до плебейського руйнівництва, а другий - до охоронної тенденції, в фокусі якої була політична свобода. Специфіка подібних підходів розведення соціальних та ліберальних складових суспільних проектів проявляється, на жаль, і сьогодні.

Ситуація відсутності у значної частини населення реального володіння приватною власністю та впливових гарантій захисту економічної свободи особи відбиваються в політико-культурній сфері на відсутності актуалізації цінності власності у свідомості мас. А, як відомо, цінність свободи зміцнюється у поєднанні зі стійкою основою відчуття власної впливовості завдяки наявності стабільної сфери автономного простору особистості, одним із факторів існування якого і є власність і політико-культурні орієнтації, з нею пов'язані. Інакше неминуче зростає залежність від держави, а сфера незалежних приватних інтересів звужується. Держава за таких умов бере на себе прерогативу виконання функцій взаємозв'язку між членами суспільства, які роз'єднані і дезорганізовані в соціальному просторі [5, с. 82].

Орієнтирами ефективного управління соціальними процесами в Україні мають бути заходи держави із ствердження почуття віри у свої сили, власні можливості в сфері економічної активності у значної частини населення і подолання знову наростаючої тенденції з недооцінювання своєї політичної впливовості, соціальної апатії та з боротьби з цілком реально передбачуваною можливістю посилення настанов втечі “від свободи”.

Позитивним моментом у соціокультурній сфері в Україні є, на наш погляд, орієнтація на стабільність держави та її впливовість, під якою насамперед розуміють виконання нею функцій соціальної спрямованості й забезпечення гарантій вільного розвитку особистості. Держава як організуюча сила розглядається як фактор запобігання соціальним конфліктам і формування основ соціального партнерства. З цього виходить скрутність копіювання історичного шляху розвитку західних демократій, які поступово перейшли від лібералізму економічного, що абсолютизує незалежність особистості, до лібералізму соціального, який визнає регулювальну функцію держави і значення колективної взаємодії та ідеї загального блага. Для населення України найкращим є не розрахунок на стихію ринку у проведенні суспільних перетворень, а на упорядкований “інтервенціоністський” [6, с.210] вплив влади на хід модернізації політичного режиму, свого роду капіталізм за проектом. Отже, сполучення цінностей соціальної та ліберальної спрямованості як складових стратегії ефективного управління може одночасно утворювати дієву основу досягнення злагоди в українському суспільстві.

Соціальна злагода за Ш.-Л. Монтеск'є, одним із засновників ліберальної стратегії стабільності, це рівновага сил або згода, що встановлювалася внаслідок дій і протидій одних соціальних груп по відношенню до інших [7, с. 49]. В основі його лежить загальний інтерес в сталості держави і, крім того, існування точок стикання інтересів (сфер згоди). В інституціональній сфері йому відповідає дотримання принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Це стримує прояви крайніх настроїв, перешкоджає абсолютизації влади й забезпечує можливість розвитку конкурентного суспільства.

Потенціал згоди закладений у самій ідеї держави, яка, згідно з ліберальною стратегією, є поєднанням усіх окремих соціальних сил. До того ж вона базується на громадському становищі, суттю якого є єдність волі окремих людей [8, с. 167-168]. Таким чином, стабільність можлива за “.. гармонійного союзу, який змушує сприяти благові всього суспільства всі складові, якими б протилежними вони на м не здавалися...” [9, с. 88]. При цьому такий тип згоди, якісною основою якого є свобода, відрізняється від погодження, яке підтримується завдяки страху. Другий тип не є об'єднанням громадян, а мертвих тіл, похованих поряд однин з одним [9, с. 88].

Слабкість політико-культурного, соціального, економічного факторів стабільності у посттоталітарному українському суспільстві зумовлює вирішальне значення політичної влади у справі зміцнення злагоди і стабілізації політичного режиму в Україні. Саме від її організаційних зусиль залежатиме подолання існуючого правового нігілізму і створення дієвих законодавчих механізмів функціонування нашого суспільства. Сучасна ситуація в українській політичній системі характеризується ламкістю компромісу влад. Спроби відновити жорстку лінію централізованого управління - після краху структур КПРС - через структури більшою чи меншою мірою підпорядковані президентові, породили самодостатнє зростання бюрократії, але не відновили посилення керованості соціальними та економічними процесами, якої вимагали й вимагають потреби успішного та сталого розвитку українського суспільства. Крах комунізму та імперської державності виявив необхідність суспільної ідентифікації нової влади, що виявилося в прагненні утвердитися в нових позитивних цінностях - ідеях нації, незалежної держави, традиціоналістських цінностях (серед яких особисто виділяється підтримка церкви). Це неминуче викликало протистояння виконавчої та представницької влад, оскільки обидві прагнуть утвердитися на одній і тій самій основі, намагаючись виступати монопольно від імені всього суспільства. Звідси і спроби законодавчої влади привласнити собі функції виконавчої, а вищої виконавчої влади - насамперед президента - отримати прерогативи законодавчої влади. Вітчизняний політолог О.Фісун зазначає, що “сутність політичної боротьби в неопатримоніальній системі складається у боротьбі за прихильність і протегування з боку голови держави, але ж не в боротьбі за голоси потенційних виборців [10, с. 174]. І коли ключем до стабільності сучасних демократичних держав є спроможність правителів підтримувати ефективні зв'язки і швидко реагувати на запити різних соціальних шарів, то в неопатримоніальних режимах таким ключем є спроможність різних еліт проникати і підтримувати клієнтарно-патронажні зв'язки з різними сегментами суспільства, а також зберігати низький рівень конфліктності у суперництві між собою за кращі позиції в КПЗ [10, с. 174]. Складові проблеми, що визначена О. Фісуном, є вкрай актуальними, на нашу думку, і для українського політикуму.

У нещодавніх виборчих кампаніях чітко простежується регіональний партикуляризм політичних еліт, що ще більше актуалізує питання загальної цілісності. “Передозування” впливу регіональних груп завжди створює загрозу внутрішній стабільності в суспільстві. Регіональні групи перетворюються на місцеві центри концентрації інтересів і влади. Отже, однією з першорядних проблем на шляху до ефективного управління постає аморфність перспективи порозуміння та можливості довготривалої співпраці еліт у структурах політичної влади.

У багатоскладових суспільствах, ознаки якого ми можемо бачити в Україні, політичне порозуміння набирає особливої ваги, бо такі суспільства внутрішнього поділені сегментарними протиріччями. В таких суспільствах політичні суперечності в цілому збігаються з лініями соціального розподілу, особливо з найбільш важливими з існуючих у суспільстві меж [11, с. 218]. Ці суперечності можуть бути релігійного, ідеологічного або расового чи національного характеру. Сегментарний плюралізм суспільства послідовно відбивається в політичних інститутах. За А.Лейпхартом, у таких суспільствах демократія можлива у спів суспільній формі. Основна її характерна риса - співпраця еліт [11, с. 217].

Для України стратегія врегулювання конфліктів через співпрацю та домовленість між елітами, а не через боротьбу за владу і рішення більшості є складовою ефективного управління. Коли в короткостроковому плані співсуспільна демократія посилює неоднорідність, то в більш далекій перспективі сприятиме виникненню взаємної довіри як на рівні еліт, так і на рівні мас. У процесі співпраці накопичується досвід розв'язання конфліктів, стверджується ідеологія центризму, відбувається становлення соціальної злагоди, тобто формується спільне соціокультурне поле.

Таким чином, можемо зазначити, що ліберальна (конкурентна) стратегія стабільності та відповідні їй фактори ефективності управління повинні, на наш погляд, становити специфіку адаптаційної моделі стабільності, із впровадженням якої пов'язана перспектива демократичної модернізації в Україні. Дослідження цієї адаптаційної моделі стабільності може бути предметом подальших наукових пошуків.

український суспільство стабільність конфлікт

Перелік посилань

1. Хантингтон С. Политический порядок в меняющихся обществах. - М.: Прогресс- Традиция, 2004. - 480 с.

2. Гоббс Т. Левиафан или материя, форма и власть государства церковного и гражданского // Сочинения: В 2 т.- Т.2. - М.: Мысль, 1991. - 731 с.

3. Макиавелли Н. Государь: Пер. с итал. - М.: Планета, 1990. - 84 с.

4. Арон Р. Демократия и тоталитаризм: Пер. с франц. - М.: Текст, 1993. - 303 с.

5. Білинський А. Держава і суспільство. Партнерство заради стабільності // Віче. - 1995. - № 7. - С.80-91.

6. Поппер К. Открытое общество и его враги: В 2 т. - Т.2. Время лжепророков. Гегель, Маркс и другие оракулы. - М.: Феникс, Международный фонд «Культур. Инициатива», 1992. - 528 с.

7. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. - М.: Наука, 1993. - 558 с.

8. Монтескье Ш.-Л. О духе законов // Избр. произв. - М.: Госполитиздат, 1955.-С.159-733.

9. Монтескье Ш.-Л. Размышления о причинах величия и падения римлян // Избр. произв. - М.: Госполитиздат, 1955.-С. 49-156.

10. Фисун А.А. Демократия, неопатримониализм и глобальные трансформации: Монография. - Харьков: Константа, 2006. - 352 с.

11. Лейпхарт А. Многосоставные общества и демократические режимы // Полис.- 1992.- № 1-2. - С.217-225.

Размещено на Allbest.ur