Сьогодні дедалі частіше на вулицях міст можна зустріти людей, які просять милостиню. Це і хворі, люди з особливими потребами, вагітні, діти, воїни АТО, біженці, представники ромської національності тощо. На фоні нестабільної економічної та політичної ситуації в країні, явище жебрацтва стало соціально-економічною проблемою, що активно розвивається та набуває неабияких масштабів. Так, бойові дії на Сході країни, збільшення кількості переселенців, високий рівень безробіття загострюють появу даного феномену, спричиняючи важкі фінансові проблеми для пересічних українців, а це в свою чергу змушує людей шукати альтернативні способи заробітку для виживання, в тому числі і жебракування.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Саме явище жебрацтва не є чимось новим, воно має свою історію не тільки в українському суспільстві, а й у всьому світі і його дослідження представлене у різних галузях наукового знання. Дану проблему вивчали як вітчизняні, так і зарубіжні науковці, зокрема І.В. Дегтярьова, Д.О. Калмиков, І.І. Максимів, А.М. Нечаєва, Г.С. Салько, В.П. Швидкий, досліджували соціальні чинники жебрацтва, причини та види жебракування; С.С. Гусєв, Є.Д. Максимов,

І.Г. Прижов характеризували соціально-демографічні особливості жебраків та безпритульних, закономірності та особливості розвитку жебрацтва; реабілітацію безпритульних дітей вивчали Л.С. Алєксєєва, Б.Ю. Шапіро; юридичний аспект жебракування та бродяжництва розкривали у своїх працях Ю.М. Антонян, В.І. Грачов, Е.П. Петров.

Метою статті є теоретичний аналіз феномену жебрацтва в умовах сучасних українських реалій.

жебрацтво жебрак соціальне явище

Виклад основного матеріалу. Бродяжництво та жебракування мають спільне походження і, найчастіше, представники даного прошарку не мають ні найменшого бажання змінювати свій світогляд, принципи, завдяки чому могли б змінити своє фінансове становище. Так як деякі види жебрацтва тісно пов'язані з бродяжництвом, потрібно дати чітке визначення цим поняттям.

За академічним тлумачним словником української мови, жебрацтво - це збирання милостині, жебрання; відсутність необхідних для існування засобів; злиденність, убогість. Тобто, бродяжництво - це стан, спосіб життя бродяги - бездомної людини, що не має постійного місця проживання, сталого заняття, роботи.

Милостиня - виявлення турботи до ближнього, знедоленого, жебрака, інваліда, до людини іншої культури в скрутному становищі, у вигляді допомоги у різних формах, переважно у вигляді матеріальної допомоги. Милостиня - характерна ознака значного матеріального розмежування в суспільстві, де більшість матеріальних ресурсів належить привілейованим класам чи небагатьом родинам. У випадках неспроможності або небажання держави розв'язувати проблему збільшення населення чи перерозподілу матеріальних ресурсів, зростає потреба в інших формах підтримки життя бідноти, також і потреба в милостині [цит. за: 8].

Український дослідник І. Максимів у своїй статті “Історичні передумови виникнення жебрацтва: соціально-психологічний аспект” [3] дослідив, що жебрацтво існувало вже на перших етапах розвитку культури стародавніх слов'ян. На той час жебрацтвом займалися люди, яких плем'я з різних причин (скоєння злочину, прояв боягузтва в бою, порушення племінних законів тощо) виштовхувало зі своєї громади.

З часів появи християнства, зокрема і в Київській Русі, і до раннього Середньовіччя жебрацтво набирало обертів у своєму розвитку, а місцями скупчення стали церкви та монастирі. Адже саме церква вчила любити ближнього, а це, насамперед, нагодувати голодного і напоїти спраглого. Даючи милостиню жебракам, на думку Іоана Златоуста, людина проявляє любов до Ісуса Христа. Златоуст навіть порівнює милостиню з євхаристією [9]. Крім того, вважалося, що молитви жебраків найкраще доходять до Господа, тому побожні люди часто давали їм дрібні монети, щоб ті молилися за них у храмі.

У наукових доробках В.І. Шаріна [11] чітко виділено етапи ставлення суспільства до такого соціального явища як жебрацтво. І саме період від виникнення християнства і до Середньовіччя дослідники називають етапом “шанування” жебрацтва, коли подавання милостині трактувалося як спосіб очищення від гріхів, спасіння душі. Це призвело до збільшення кількості прохачів на вулицях міст, біля церков та монастирів, які просили милостиню в ім'я Христа.

У Європі в XII - XIV ст. суспільство починає усвідомлювати загрозу жебрацтва, яке набуло на той час масового характеру, в тому числі і “професійного”. Найпоширенішими серед них були мандрівні співаки. Українськими землями мандрували численна кількість сліпих бандуристів, кобзарів, співців. Професійними жебраками в середні віки ставали вигнані зі спільноти люди, знедолені ізгої (волоцюги, люди з фізичними вадами, розорені ремісники, діти, жінки, що залишилися без годувальника).

Органи місцевого самоврядування почали боротися з жебраками без будь-яких церемоній, кожен бажаючий міг, на власний розсуд, карати жебраків чи заставляти працювати [2]. Це був етап “відторгнення”, коли жебраків перестали пускати до міст, а тих, які вже перебували в місті, вивозили за територію.

Даний механізм боротьби не набув успіху, в результаті чого починаються репресії - третій етап - XIV - XVII ст. Жебрацтво офіційно визнається соціальним злом, державами забороняється просити і подавати милостиню, а порушники несуть кримінальну відповідальність, караються, в окремих випадках навіть страчуються [1]. У великих містах кількість жебраків була настільки велика, що людям було незручно пересуватися вулицями.

Жебрацтво набрало розміри суспільного лиха. Величезні маси людей, позбавлених засобів існування, голодних і озлоблених, заповнювали дороги європейських держав. З'являється новий метод - ізоляція, тобто примусове утримання в спеціально створених установах тюремного типу, де жебраків поділяли на працездатних і непрацездатних.

З XVIII ст. поступово усвідомлюється низька ефективність боротьби з жебрацтвом виключно силовими методами. Наступає четвертий етап - “соціальна допомога”. Каральні заходи починають застосовуватися лише проти “професійних” жебраків і в основному за рішенням суду [2]. Непрацездатні отримують соціальну допомогу, а працездатні, які не бажають працювати, закріплюються в робітних будинках або у в'язницях. Така політика значно знизила кількість прохачів, але проблему повністю вирішити не вдалося.

П'ятий етап - “профілактика" - починається з XIX ст. У цей час відбувається повна відмова від силових методів впливу, у тому числі кримінального переслідування та примусової праці. Спонукальними факторами трудитися для переважної більшості громадян стають економічні стимули і інтереси. На зміну боротьбі з жебрацтвом приходить політика його запобігання [11].

Соціальна політика європейських держав у XX ст. концентрується на створенні ефективних систем захисту від загроз соціальних ризиків, забезпечення мінімальних життєвих стандартів, тобто формуються соціально-економічні умови запобігання крайньої бідності, жебрацтва, безпритульності, їхньої профілактики [3].

Жебракування в Україні не заборонено законом, а тому не вважається злочином, до відповідальності притягуються лише ті, хто примушує інших займатися такою діяльністю. У Кримінальному кодексі є декілька статей, які передбачають відповідальність дорослих за втягнення малолітніх дітей у жебрацтво, як адміністративну, так і кримінальну. Однак діти не завжди можуть сказати, що їх змушують жебракувати, особливо, якщо це немовлята. А більш дор ослі й кмітливі навр яд чи стануть свідчити проти своїх батьків.

Таким чином, у різні історичні періоди суспільство по-різному ставилося до людей - жебраків, а місцеві влади різними способами боролися з даним соціальним явищем: від шанування, згодом переслідувань і репресій, до соціальної допомоги і запобігання. Однак на даний час жебрацтво продовжує своє існування і на вулицях міст дуже часто можна зустріти людей, що просять милостиню.

Жебракування - один з методів вирішення матеріальних негараздів, фінансових проблем за допомогою звернення за допомогою до організацій, людей. Це соціально-економічне явище, яке залежить від зростання безробіття і бідності в суспільстві. Варто відзначити, що багато жебраків, що просять милостиню, втягуючись у таке неробство, стають майстрами своєї справи, не бажаючи змінювати свій статус і спосіб життя. Іноді жебрацтво є способом збагачення людини.

На думку О.М. Нечаєвої, причини жебрацтва та бродяжництва у суспільстві визначаються такими факторами, як [4]:

- Економічна криза;

- Безробіття;

- Зубожіння широких верств населення, більшість якого живе за межею бідності;

- Повсюдне послаблення сімейних підвалин;

- Втрата старшим і молодшим поколінням моральних цінностей;

- Пияцтво, алкоголізм і наркоманія;

- Поширення серед дітей та дорослих психічних захворювань.

Як бачимо, в основі жебрацтва лежать причини, які носять здебільшого соціальний та економічний характер. Бідна людина стає жебраком, тобто живе збором милостині. Головною умовою для цього є позитивне сприйняття суспільством способу життя жебрака - об'єкта турботи і підтримки та милостині як форми соціальної допомоги. Повинна реально існувати можливість забезпечувати своє існування збором подаяння.

Власне суспільство визначає, “дозволяє" чи “не дозволяє” воно існування певного класу громадян, які займаються жебракуванням.

Виділяють такі фактори жебрацтва як соціально масового явища [11]:

- наявність у суспільстві широкого прошарку бідних, як живильного середовища крайньої бідності - жебрацтва;

- наявність у суспільстві соціальних ризиків, здатних своїм впливом позбавити людину всіх засобів існування (“пустити по світу”);

- суспільна свідомість, що допускає жебрацтво як спосіб життя, а милостиню - як форму соціальної допомоги;

- потреба суспільства в жебраках як об'єкті релігійного милосердя;

- відносна привабливість жебрацтва в економічному аспекті як альтернативи трудової діяльності, можливості забезпечити милостинями більш прийнятний рівень життя;

- слабка державна соціальна політика у сфері запобігання жебрацтва. Це вкрай низький рівень соціальної допомоги непрацездатним, а також працездатним у зв'язку з важкою життєвою ситуацією, наприклад трудової допомоги як альтернативи жебрацтва.

Аналізуючи дослідження з проблеми жебрацтва, можна помітити безліч класифікацій та поділів на групи і категорії жебраків. Так, український дослідник В.П. Швидкий на основі умов, які спонукали громадян до жебрацтва і бродяжництва та особистих мотивів людей, що просять милостиню, виділив дев'ять основних груп [12]:

Професійні бродяги й злидарі, які обрали жебракування основним ремеслом для підтримання своєї життєдіяльності.

Матеріально забезпечені особи, які користуються можливостями жебракування як додатковим заробітком.

Особи, направлені до будинків для інвалідів, але які покинули їх з особистих мотивів і повернулися до бродяжництва та жебракування.

Особи, які тимчасово попали в скрутне становище (на приклад, стихійне лихо, хворобу тощо).

Особи, які не бажають чи не можуть працевлаштуватися через проблему алкоголізму (переважно працездатні).

Хворі, старі, інваліди, які не утримуються на соціальному забезпеченні, а також ті, котрі перебувають на державному забезпеченні, проте отримують замалу для проживання пенсію.

Особи, які не працевлаштувалися після звільнення з ув'язнення.

Непрацевлаштовані інваліди.

Особи які не отримують допомоги від рідних та близьких.

Інша класифікація ділить жебраків на три основні групи і є найпоширенішою: це жебручі тимчасово, жебручі постійно, “професійні" жебраки [3]. Розглянемо характеристику кожної групи жебручих.

Жебручі тимчасово (від випадку до випадку, за обставинами тощо), у зв'язку з важкою життєвою ситуацією. Як правило, це люди, які втратили землю, роботу, майно, постраждалі від стихійних лих, неврожаїв, пожеж, яких голод гнав у дорогу, просити милостиню. Для більшості це вимушене становище, альтернатива голодної смерті. Можна припустити, що при першій можливості вони хотіли б повернутися до звичного (попереднього) способу життя.

Жебручі постійно - це непрацездатні громадяни, які не одержали з якоїсь причини відповідної підтримки в межах сім'ї, громади чи держави. Серед них є ті, що мають певні психічні патології, схильні до бродяжництва, маленькі діти тощо. Зазвичай, вони позбавлені можливості забезпечувати себе власною трудовою діяльністю, а у відсутності або при недостатності соціальної допомоги, змушені просити милостиню. Дана категорія, звичайно, подібна до категорії “професійних” жебраків, але відрізняється тим, що включає непрацездатних жебраків, які не мають можливості забезпечувати себе яким - небудь іншим способом.

“Професійні" жебраки - це особи, які збір милостині розглядають як основний вид трудової діяльності. Іншої суспільно-корисної роботи вони не шукають. Для них жебрацтво - це бізнес з усіма його атрибутами: конкуренцією, розділом території для “роботи”, дохідними місцями, професійними секретами, трудовими династіями, школами підготовки і навіть професійними об'єднаннями. Все це дозволяє розглядати жебрацтво для даної категорії осіб як професію і використовувати термін “професійне жебрацтво”.

У світі “професійних жебраків” також є свій поділ на категорії, від чого й залежить їхній заробіток. Українська журналістка С. Русин [7] на основі інтерв'ю з представником поліції у своїй статті проаналізувала та узагальнила найбільш поширені категорії жебраків. Так, найбільш популярною категорією і тою, яка найбільше заробляє, є категорія вагітних жінок та жінок із маленькими дітьми. Нерідко трапляється, що такі “мами" викрадають малих дітей чи “орендують” за символічну плату у батьків-алкоголіків. Часто про такі випадки можна дізнатися із засобів масової інформації.

Прибутковою також є категорія жебраків - “інвалідів”, які сидять в інвалідних візках на центральних вулицях міст чи в громадських місцях і просять милостиню. Переважно у таких жебраків є утримувачі, які кожного дня їх вивозять “на роботу”, і саме утримувачам дістається більша частина “заробітку”.

Виділяється окремо категорія дітей-підлітків, які ходять по домівках і жебракують по квартирах. Такі діти часто скоюють крадіжки, тихо пробуючи чи відкриті вхідні двері. Якщо відкриті, то непомітно виносять усе, що знаходиться в коридорі.

Не менш популярною є категорія жебраків - “інтелігентів”. Вони доволі ввічливі й грамотно мотивують своє прохання про допомогу. Часом навіть показують “липові" офіційні листи - довідки про хворобу чи смерть родича. “Працюють" зазвичай на автостанціях, біля церков, монастирів. Часто з уст таких людей лунають завчені слова: “Вибачте, що я така молода, прошу від вас допомоги. ”.

Іншою категорією є “гастролери”. Це безпритульні, які гастролюють з одного міста в інше. А щоб їх не вигнали місцеві, такі жебраки віддають їм частину зароблених грошей, так званий “податок”.

Жебраки-“церквушники” переважно “промишляють” біля церков та монастирів. У неділю зранку вони вже з сьомої-восьмої години “на роботі”. Біля храмів найчастіше можна зустріти калік, дітей або ж вагітних жінок і матерів з немовлятами. Вони заробляють тим, що під час церковних відправ випрошують гроші біля входу у храм.

Таких категорій можна виділити ще безліч, однак факт залишається: на сьогоднішній день жебрацтво - це в більшості випадків своєрідний бізнес.

Саме явище жебрацтва є в більші мірі досліджене в історії, соціології, досліджено історичні передумови його виникнення, причини та фактори, є багато класифікацій та типів жебраків, однак мало відомо про жебрацтво з психологічної точки зору

Сьогодні жебрацтва стало соціально - економічною проблемою, яка активно розвивається на фоні нестабільної економічної та політичної ситуації в країні, росту цін на всі товари, в тому числі і продукти харчування, збільшення безробіття.

З психологічної точки зору, жебрацтво розглядається як різновид негативної маніпуляції, яка полягає в прагненні до неробства, байдикування та існування за чужий рахунок. Схильність до жебракування як способу адаптації до соціального середовища може сформуватися ще в дитинстві на основі заздрощів та ліні.

Вважається, що люди, які просять милостиню відрізняються особливою гнучкістю, вони здатні адаптуватися до будь-яких змін зовнішнього середовища.

Виділяються дві основні форми даного феномену [5]:

- прагнення до паразитизму, нер обства і безвідповідальності - такі індивіди впевнені, що добросердечні люди завжди виручать і допоможуть;

- форма бізнесу, яка експлуатує почуття жалю добрих людей.

Жебракування - це життя за рахунок інших людей. Для багатьох людей-жебраків таке життя стало єдиним способом існування, своєрідною професією. Всі існуючі типи жебрацтва мають загальні форми свого вираження: скарги, прохання про допомогу, випрошування милостині, зображання себе інвалідом з метою викликати жалість у людей.

Але що ж керує такими людьми, які, будучи працездатними чи частково працездатними, не шукають стабільної роботи, а готові за будь-яких погодних умов стояти на вулицях міст і просити милостиню? Коли з іншого боку стільки людей можуть помирати від голоду, холоду, хвороби, не наважуючись звернутись за допомогою навіть до близьких людей.

Сталення до жебрацтва та жебраків неоднозначене. З одного боку більшість людей ставляться із жалістю, розумінням та співчуттям до людей, які просять милостиню, та майже всі подають гроші жебракам. Однак з іншого боку, значна більшість вважає дане явище одним із способів заробітку, причому непоганим заробітком, своєрідним бізнесом.

На сьогоднішній день завдяки безлічі журналістських розслідувань, можна прослідкувати сумну тенденцію: жебрацтво в Україні, особливо у великих містах, обласних центрах, і справді є значно поширеною проблемою, крім того сміливо можна сказати, що це - організований та систематизований бізнес з усіма характерними ознаками: конкуренцією, ієрархією, “робочим персоналом”, прибутковими місцями, професійними секретами та, навіть, трудовою династією.

Одним із найбільш повних журналістських розслідувань є програма “Українські сенсації. Жебраки" телеканалу “1+1”, в якому жебрацтво зображено як професійну, чітко злагоджену і структуровану кримінальну мережу [10]. У даній телепередачі детально досліджено більшість категорій жебраків, викрито їхні методи, способи заробітку, прибуткові місця та професійну ієрархію.

З даного сюжету виявилось, що жебракування задля заробітку не є ще найгіршим випадком. Так, трапляються ситуації, коли людей (переважно пенсіонерів, інвалідів та дітей) змушують жебракувати, погрожуючи їм чи забираючи документи. В таких випадках жебручі “працюють" або за їжу, або за мізерну частку власного “прибутку”, решту дістається так званим керівникам. Дітей вчать жебракувати власні ж батьки; старими і немічними пенсіонерами, що просять гроші на їжу чи лікування виявляються переодягнені молоді люди; у безруких чи безногих інвалідів насправді присутні і здорові всі частини тіла.

Якщо брати до уваги рівень прибутку жебраків, то не дивною здається значна поширеність жебрацтва в нашій країні. Так, за різними джерелами в середньому денний прибуток одного жебрака може коливатися від 100 до 500 гривень, залежно від людності “робочого" місця, від здатності привернути увагу перехожих тощо. За допомогою простих математичних обчислень можна визначити, що в місяць їхній заробіток складає приблизно 9 - 10 тис. гривень, що є значно вищим від заробітку середньостатистичного громадянина України.

Висновки