Концептуальні витоки вивчення соціальних комунікацій (історико-порівняльний аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концептуальні витоки вивчення соціальних комунікацій (історико-порівняльний аналіз)

Починаючи від 4 грудня 1963 р. [3], коли Папа Римський Павло VI проголосив основні положення декрету «Inter Mirifica» [9; 37; 38, с. 1-9], проблеми, пов'язані з тлумаченням терміна «соціальні комунікації», зі змістом поняття й структурою соціальних комунікацій, не можна вважати вирішеними до кінця. Головним аспектом згаданих проблем є неузгодженість позицій дослідників у тлумаченні концептуальних витоків вивчення соціальних комунікацій, що підштовхнуло нас до пошуку точок перетину різних концепцій і поглядів представників різних наукових галузей.

Проблеми, які ми декларували, пов'язані з важливими, на наш погляд, науковими й практичними завданнями, що перелічено далі.

1. Пошук єдиної сталої концепції соціальних комунікацій як системи соціальних процесів, що пов'язані з уявленням про соціальні комунікації як соціальним інжинірингом.

2. Пошук згаданої в п. 1) єдиної концепції соціальних комунікацій як інструменту соціального інжинірингу має бути пов'язаний з триєдиним принципом реалізації соціального інжинірингу, запропонованого О. М. Холодом; суть згаданого принципу автор викладає в таких положеннях:

1) предмет вивчення повинен спочатку бути ідентифікованим за своїми характеристиками як соціальний процес; 2) ідентифіковані характеристики дають можливість «дізнатися» про модель соціального процесу як адекватну/неадекватну для реалізації завдання фахівця із соціального інжинірингу; 3) на базі встановленої існуючої моделі (за умови її відповідності для вирішення поставлених завдань) відбувається її трансформація або створення нової моделі соціального процесу; 4) нова модель соціального процесу обов'язково перевіряється завдяки пілотним проектам, і тільки після підтвердження ефективності модель «монтується» фахівцями у свідомість суспільства й реалізується непомітно як об'єктивний соціальний процес [34, с. 21-26].

Смисл соціально-інжинірного аналізу (далі - СІ-аналізу) полягає в розчленуванні цілого (продукту соціальних дій, взаємодій і відносин) на його три складові (етапи) реалізації, а саме: перший етап - ідентифікація моделей соціальних дій, взаємодій і відносин, що функціонують у суспільстві; другий етап - моделювання (створення нових моделей) за результатами ідентифікованих соціальних дій, взаємодій і відносин; третій етап - верифікація (практична перевірка) моделі, створеної на другому етапі [34, с. 21-26].

Із практичного погляду, вирішення проблем, що пов'язані з пошуком концептуальних витоків вивчення соціальних комунікацій, дасть змогу аспірантам і докторантам, що здійснюють дослідження в межах семи спеціальностей наукової галузі 27 - «Соціальні комунікації», послуговуватися єдиними принципами та критеріями, поняттями, термінами й категоріями. Звернення дослідників до єдиної теорії соціальних комунікацій усуне непорозуміння серед прихильників вивчення процесів соціальних комунікацій і не дасть можливості противникам стимулювати дискусії щодо доцільності функціонування в сучасній науці самої галузі «Соціальні комунікації».

Із метою постановки проблеми й детального її опису ми здійснимо аналіз стану її розробки й виділимо невирішені раніше частини.

Вважаємо, що проблеми з визначенням поняття соціальних комунікацій (не визначаючи соціальні й комунікаційні зв'язки як соціальні комунікації) почав досліджувати американський правознавець і представник соціологічної школи права Роско Паунд. Він розглядав право як соціальну інженерію й вважав, що діяльність юристів щодо встановлення раціонального порядку в суспільстві можна уподібнити діяльності інженерів, тому право - це «соціальна інженерія» [40-41]. Автор писав: «Про роботу інженера судять за її відповідністю поставленим цілям, а не за тим, чи відповідає вона якійсь ідеальній формі, прийнятій у силу традиції» [26]. Звертаючи увагу на те, що соціальна інженерія послуговується соціальними комунікаціями як інструментами соціально-го конструювання, можемо вважати Роско Паунда першим, хто порушив питання про проблеми соціальних комунікацій (у межах соціального інжинірингу). Р. Паунд вважав інструментами реалізації соціальної інженерії більше не «абстрактні правові норми», а «судові рішення, що приймаються в залі судових засідань», під час судових процесів, які регулювали «фактичну поведінку людей» [26]. Дослідник писав про те, що «право, яке дозволяє здійснювати в житті мету примирення й гармонізації інтересів, що зіштовхуються, є соціальним інструментом, засобом забезпечення вищої форми соціального контролю над людьми» [26]. Іншими словами, визначення соціальної інженерії, запропоноване Р. Паундом, містить згадування про інструменти, на роль яких автором були визначені «абстрактне право», з одного боку, і соціальна взаємодія між учасниками судового процесу (суддею, прокурором, захисником, обвинувачуваним, свідком, присяжними тощо) - з другого. Отже, об'єктивно варто визнати, що Р. Паунд першим торкнувся проблеми визначення соціальних комунікацій, які ґрунтував на теорії права.

Невирішеними, на наш погляд, питаннями в теорії Р. Паунда вважаємо такі:

1) оскільки Р. Паунд не вживав терміна «соціальні комунікації», але визначав їх, ми не маємо права вважати, що Р. Паунд був дослідником саме соціальних комунікацій;

2) не встановлено, що Р. Паунд визначав поняття саме «соціальні комунікації», а не поняття «соціальний інжиніринг».

Значення терміна «соціальні комунікації» ми можемо знайти і в положеннях щодо «соціального інжинірингу», які запропонував із позицій менеджменту в 20-30-х рр. ХХ ст. російський дослідник Олексій Гастєв - апологет руху за наукову організацію праці й керівництво виробництвом. На нашу думку, О. Гастєва варто вважати ініціатором розробки прикладних питань соціальної інженерії (див. його праці: [4-5]).

Він вважав, що соціальна інженерія повинна бути самостійною галуззю досліджень, спрямованою на «не стільки на соціальне пізнання (відкриття наукових фактів або емпіричних закономірностей), скільки на зміну соціальної дійсності (упровадження інноваційних та практичних рекомендацій)». Цікавим, на наш погляд, є зауваження О. Гастєва про те, що соціальний інжиніринг є стиком «соціальної та природної галузей знання» й саме тому має спиратися на методологію обох. У зв'язку із зазначеним, із методології природної галузі знань соціальний інжиніринг повинен запозичити «точні експериментальні методи й прихильність до достовірних фактів» [5]. Виходячи із цитованих думок О. Гастєва, об'єктивним є висновок про те, що соціальний інжиніринг у тлумаченні дослідника для змінення соціальної дійсності повинен спиратися на певний інструментарій (реалізація інноваційних і практичних рекомендацій). До інструментів соціального інжинірингу О. Гастєв зараховував такі, які ми пропонуємо називати інструментами соціальних комунікацій: наукова організація виробничого процесу (яка спирається на фізіологію й психологію) і наукова організація управління (яка спирається на соціальну психологію).

Як і сучасні дослідники соціальних комунікацій, О. Гастєв підкреслює значущість людських відносин в організації виробництва, посилаючись на те, що «в загальній системі... руху речей пересування людини та її вплив на інших. виявився незначним, але частіше визначальною оа- зою» [4, с. 26-27].

Варто зазначити, що діяльність О. Гастєва в 20-30-х рр. ХХ ст. була спрямована більше на «конструювання соціального середовища на рівні окремого підприємства» [5]. Разом із тим, О. Гастєв заклав, на наш погляд, підґрунтя для формування ідей соціальної інженерії, які розробляли Н. Вітке, А. Журавський, Ф. Дунаевский, І. Бурдянський та ін. Пізніше ідеї соціальної інженерії активізувалися в працях Ю. Рєзніка, В. Різуна, Г. Почепцова, О. Холода, які більше наблизилися до розробки соціальних комунікацій.

У теорії О. Гастєва невирішеними залишилися такі питання:

1) чи можна перенести методологію дослідження й практичної реалізації соціальної інженерії на інші галузі знань?

2) що потрібно вважати інструментами соціального інжинірингу?

Ідеї О. Гастєва щодо соціального інжинірингу сьогодні наштовхують нас на такі питання: по- перше, чи можна вважати засоби реалізації соціального інжинірингу інструментами тих процесів, які сьогодні дослідники називають інструментами соціальних комунікацій; по-друге, чи доцільно вважати, що, як писав Г. Почепцов [16], соціальні комунікації є інструментами соціального інжинірингу.

Здійснюючи спробу визначити термін «соціальна інженерія», Ю. Рєзнік посилається на те, що серед активних дослідників останньої варто називати «Г. Антонюка, А. Зайцева, А. Кравченка, І. Попову, А. Пригожина, Л. Сисоєву, Ж. Тощенка, В. Щербину та ін.» [19].

Ю. Рєзнік вважає, що наукова дисципліна «Соціальна інженерія» вимагає «більш суворого визначення її предметної області, методологічних принципів і галузі застосування». Також дослідник підкреслює необхідність «уточнення й конкретизації змісту поняття “соціальна інженерія”» [19].

На думку Ю. Рєзніка, термін «соціальна інженерія» міг вживатися в політико-економічних працях англійців Сідні й Беатріс Вебб. Ми звернули увагу на зауваження Ю. Рєзніка й здійснили пошук праці авторів, у якій такий термін міг зустрічатися (нами проаналізовані, наприклад, такі праці: [24; 42-43]). На жаль, у згаданих працях ми не знайшли термін «соціальний інжиніринг», тому не можемо стверджувати правоту зауваження Ю. Рєзніка. Не виключаємо, що термін «соціальний інжиніринг» (або «соціальна інженерія») міг вживатися авторами в їхніх багатьох недоступних для нас працях.

Посилаючись на Ю. Рєзніка, стверджуємо, що термін «соціальна інженерія» з'явився в працях радянських дослідників на початку 70-х рр. ХХ ст. Активне вживання терміна, «його визнання й конституювання», за зауваженням Ю. Рєзніка, відбулося у 80-х рр. ХХ ст. Паралельно з терміном «соціальна інженерія» дослідники вживають термін «соціоінженерна діяльність», що, на наш погляд, наближує впритул значення терміна до того, що дослідники 10-20-х рр. ХХІ ст. називають «соціальними комунікаціями» [19].

У значення терміна «соціальна інженерія» Ю. Рєзнік вкладає такий смисл: «особлива діяльність, орієнтована на цілеспрямовану зміну й регулювання різних організаційних структур (соціальних інститутів, формальних організацій тощо)» [19]. Тут варто пригадати визначення соціальних комунікацій, запропоноване О. Холодом, яке деякою мірою перегукується із поданим Ю. Рєзніком визначенням терміна «соціальна інженерія». «Соціальні комунікації, - повідомляє О. Холод, - це інструментарій соціальної інженерії, який за допомогою комунікаційних технологій створення інформації, її пошуку, упорядкування, трансляції, обміну, збереження й вимірювання впливу на реципієнта, спрямований на регулювання соціальних дій, взаємодій і соціальних відносин у суспільстві» [35]. Очевидними є збіги в думці про зміни (регулювання). Щоправда, Ю. Рєзнік пише про «зміну й регулювання різних організаційних структур (соціальних інститутів, формальних організацій тощо)» [19], тоді як О. Холод більше спирається на «регулювання соціальних дій, взаємодій і соціальних відносин у суспільстві» [35]. У свою чергу, у праці «Зубожіння історизму» К. Поппер розглядав соціальну інженерію як «діяльність із проектування нових соціальних інститутів, а також із перебудови й управління вже існуючими соціальними інститутами шляхом часткових, поступових реформ і змін [15, с. 27].

Не погоджуються з визначеннями, поданими раніше, Г. Антонюк, який вважає, що «соціальна інженерія - це не просто термін. Це, по суті, узагальнена назва комплексу теорій, які засновані на перенесенні в соціальну галузь і використанні інженерних термінів, що застосовуються в технічній галузі» [1, с. 128-129]. Ю. Рєзнік підтверджує думку Г. Антонюка, вважаючи, що «соціальна інженерія в більш вузькому й спеціальному значенні - галузь знань, практичних дій, орієнтованих на створення й обслуговування соціальних систем штучного типу» [19]. Спираючись на логіку думок Ю. Рєзніка про специфіку соціальної інженерії, а також на думки Г. Почепцова про прямий зв'язок глобального поняття «соціоінженерія» з локальним поняттям «соціальні комунікації», вважаємо, що уточнення визначення соціальних комунікацій є неможливим без урахування основних характеристик соціальної інженерії. На думку Ю. Рєзніка, соціоінженерія як система штучного типу має такі риси:

1) цілеспрямованість;

2) ґрунтування на спільній діяльності фахівців;

3) нормативність у регулюванні внутрішніх і зовнішніх зв'язків;

4) конструктивні можливості й обмеженість;

5) нездатність бути переналаштованими для виконання інших, незапланованих, цілей.

Варто тут нагадати про основні характеристики соціальних комунікацій:

1) штучність;

2) цілеспрямованість;

3) формально-видова насиченість;

4) чітка структурованість;

5) технологічність;

6) повторюваність.

Порівнюючи основні характеристики соціальних комунікацій із характеристиками соціоінжинірингу, можемо констатувати їхню подібність, принаймні близькість один до одного, що доводить нашу думку про єдиний дискурсивно-просторовий континуум практичної реалізації як соціальних комунікацій, так і соціоінжинірингу.

Пошук концептуальних витоків вивчення соціальних комунікацій орієнтували свого часу В. Горовий, Г. Почепцов і В. Різун. Соціальні комунікації, на думку В. Горового, «забезпечують функціонування людини як складника суспільного організму» [7]. Разом з ускладненням структури суспільства ускладнюється й система соціальних комунікацій. Дослідник, вважаючи людину біологічною істотою, зазначає, що вона «послуговується біологічними комунікаціями». Як соціально-біологічна істота людина «використовує біологічні системи комунікацій». Паралельно з останніми людина використовує й штучні системи комунікацій із матеріальною основою (В. Горовий зараховує до таких мову, символи, малювання, письмо). Матеріальною основою соціальних комунікацій дослідник пропонує вважати «виготовлені людиною матеріальні носії інформації та засоби керування наявними інформаційними ресурсами» [7].

Г. Почепцов вважає соціальні комунікації такими, що «налаштовані на управління соціальними системами, маючи для цього як короткотривалий (тактичний), так і довготривалий (стратегічний) інструментарій» [17, с. 19-26].

Більш детальне тлумачення терміна «соціальні комунікації» Г. Почепцов подає в іншій праці й називає соціальні комунікації не наукою, а видом «соціальної (гуманітарної) інженерії, конструювання, побудови, організації соціальних процесів, суспільної взаємодії тощо (не соціальний інжиніринг є складовою соціальних комунікацій, а принципово - соціальні комунікації є видом соціального інжинірингу) [17, с. 19-26].

В. Різун у своїх працях [20-23] запропонував розглядати соціальні комунікації як «таку систем суспільної взаємодії, яка включає визначені шляхи, способи, засоби, принципи встановлення й підтримання контактів на основі професійно-технологічної діяльності». На думку автора, така діяльність «спрямована на розробку, провадження, організацію, удосконалення, модернізацію відносин у суспільстві, які складаються між різними соціальними інститутами». В. Різун зазначає, що, «з одного боку, у ролі ініціаторів спілкування найчастіше виступають соціальнокомунікаційні інститути, служби, а з іншого - організовані спільноти (соціум, соціальні групи) як повноправні учасники соціальної взаємодії». Дослідник вважає, що згадані ним комунікації є «соціально маркованими, бо передбачають взаємодію із соціально визначеними групами людей». В. Різун переконаний у тому, що «соціальні комунікації утворюються за законами спілкування, але, як і будь-які технологічні речі, передбачають використання наукових знань про спілкування та про все, що використовується для організації суспільнокомунікаційної справи» [23, с. 8-18].

Виходячи з думок Ю. Рєзніка про об'єкт-предметну площину соціоінжинірингу та зауважень В. Різуна й О. Холода про таку площину, також варто провести чітку паралель. Ю. Рєзнік вважає, що об'єктом соціоінженерії потрібно вважати три види соціальних систем (соціальні інститути, соціальні (формальні) організації та організовані групи), які «диференціюються в собі за рівнем організації та ступеня, формалізації системних зв'язків» [19]. Автор додає: «Інженерна діяльність у соціальній галузі характеризується насамперед орієнтацією на створення, зміну та обслуговування штучних систем і об'єктів - інститутів, організацій і груп, за виділеними специфічними ознаками» [19]. Згідно з думками О. Холода, об'єктами соціальних комунікацій також виступають соціальні інститути, соціальні групи, стосунки між якими регулюються внутрішніми та зовнішні соціальними діями, соціальними взаємодіями та соціальними відносинами [35].

Аналіз концептуальних витоків вивчення соціальних комунікацій дає змогу згадати й про негативний погляд на соціальний інжиніринг. Наприклад, Ч. Міллс вважав, що «соціальна інженерія забезпечує діяльність порівняно невеликої групи менеджерів і підприємців засобами й прийомами соціальної маніпуляції» [14]. Незважаючи на негативізм цитованого визначення соціального інжинірингу, який щільно пов'язаний із визначенням соціальних комунікацій, мусимо зазначити, що в обох визначеннях повинні бути словосполучення «засоби і прийоми» і «соціальна маніпуляція». Наше твердження ґрунтується на попередньому аналізі соціальних комунікацій як інструмента соціального інжинірингу. Відомо, що будь-які інструменти (зокрема й соціальні) слугують для змін, регулювання, корекції (= маніпуляції). Отже, соціальні комунікації як інструменти слугують маніпуляційним інструментом для соціального інжинірингу.

Із критикою соціальної інженерії в праці Ч. Міллса не погоджується Ю. Рєзнік, який вважає, що «з розвитком громадянського суспільства коло потенційних і реальних замовників на «продукцію» соціальних інженерів значно розширюється» і доводить свою тезу: такими «є незалежні громадські організації, засоби масової інформації, фонди соціальної допомоги та інші самодіяльні групи населення, утворені для захисту колективних інтересів» [19]. Підтримуючи як аргументи Ч. Міллса, так і аргументи Ю. Рєзніка, вважаємо доцільним зазначити, що під час формулювання визначення соціального інжинірингу (а отже, і визначення соціальних комунікацій) не приймаємо сторону жодного з дослідників. Причиною такої думки є твердження про те, що погляд на соціальний інжиніринг, як і на соціальні комунікації, не повинен бути політично, соціально, психологічно орієнтованим. Запорукою об'єктивності в такому разі є, на наш погляд, дистанцію- вання від будь-якої заангажованості дослідників.

Спираючись на думки Г. Антонюка, А. Гастєва, Ч. Міллса, Р. Паунда, Ю. Рєзніка, В. Різуна, Г. Почепцова, К. Поппера, О. Холода, S. Webb і B. Webb, робимо висновок про те, що невиріше- ними раніше частинами загальної проблеми вивчення єдиної концепції (можливо, теорії) соціальних комунікацій є такі:

1) відсутність чіткого й сталого уявлення про соціальні комунікації;

2) відсутність єдиної загальновизнаної дефініції терміна «соціальні комунікації»;

3) відсутність методології дослідження соціальних комунікацій.

ІІ.Постановка завдання

Мета дослідження - здійснити історико-порівняльний аналіз концептуальних витоків вивчення соціальних комунікацій.

Методологія дослідження. Для досягнення поставленої мети нами було обрано методологію, або систему методів.

Серед загальних методів ми звернулися до діалектичного методу, який передбачав наслідування трьох основних принципів, а саме: принцип матеріалістичного монізму («усі речі навколо нас мають матеріальну, а не духовну основу»); принцип єдності діалектики буття й діалектики мислення («буття і мислення пов'язанні між собою, що дає підстави людині пізнавати навколишній світ»); принцип загального зв'язку й загального розвитку явищ у світі («розвиток людини відображає розвиток і глибину процесу руху матерії»).

Серед загальнонаукових методів, які ми обрали, такі: аналіз, за допомогою якого ми розчленували поняття «соціальні комунікації» на його складники; метод синтезу допоміг поєднати ті складники соціальних комунікацій, які, на наш погляд, можуть характеризувати концептуальні витоки їхнього вивчення. Ми також звернулися до методу узагальнення, який дав змогу встановити загальні властивості й ознаки концептуальних витоків вивчення соціальних комунікацій. Під час дослідження ми застосовували метод аналогії для формулювання висновків про подібність на підставі подібності й про відрізнення на підставі відрізнення конкретних ознак соціальної інженерії та соціальної комунікації, переносячи такі ознаки на загальне уявлення про соціальні комунікації. Ми також послуговувалися методом моделювання, створивши копію концептуальних витоків вивчення соціальних комунікацій.

З-поміж наукових методів, які були залучені в загальній методології нашого пошуку, відзначимо методи емпіричного дослідження (спостереження й опис) та методи теоретичного дослідження (формалізація й аксіоматичний метод).

Методикою дослідження були обрані такі дослідницькі процедури:

1) визначення тих частин досліджуваної проблеми, які не є вивченими донині (див. раніше);

2) визначення тих теорій і концепцій, які опосередковано або безпосередньо створили підґрунтя для формування уявлення про соціальні комунікації;

3) здійснення історико-порівняльного аналізу концептуальних витоків вивчення соціальних комунікацій;

4) створення моделі концептуальних витоків вивчення соціальних комунікацій.

ІІІ.Результати

Згідно з п. 1 методики дослідження ми визначили ті частини досліджуваної проблеми, які не є вивченими донині (див. раніше).

Пункт 2 методики дослідження передбачав визначення тих теорій і концепцій, які опосередковано або безпосередньо створили підґрунтя для формування уявлення про соціальні комунікації. Реалізація п. 2 дала змогу дати стислий опис і зробити певні коментарі.

Визначальну роль у формуванні концептуальних витоків до вивчення соціальних комунікацій відіграла теорія постіндустрійного, або інформаційного, суспільства, яку активно розвивали з позицій різних галузей людського знання Д. Белл, З. Бзежинський, Дж. Гелбрейт, П. Друкер, В. Іноземцев, М. Кастельс, Я. Масуді, О. Тоффлер, С. Хантингтон, А. Чухно та ін.

Варто зважити на те, що зміна орієнтації суспільства на видобуток не автомобілів, верстатів, сталого знаряддя праці у виробничому процесі, а на створення, пошук, упорядкування й (ре)трансляцію інформації як спосіб існування, заробітку та суспільного прогресу докорінно змінила й соціальні дії, взаємодії й відносини між суб'єктами та об'єктами в суспільстві. Характер соціальних комунікацій змінився, а їхній аналіз вимагав більш детальної уваги до комунікаційної складової в стосунках між людьми. Серед базових причин виникнення постіндустріалізму називають необхідність створення нових методів соціального прогнозування та виявлення на їх основі тенденцій і перспектив розвитку сучасного історичного процесу.

На думку Д. Белла [2], соціальні революції як такі відійдуть у постіндустрійному суспільстві на задній план, оскільки провідну роль будуть відігравати зміни, які потягнули за собою науково- технічні революції. Підґрунтям для розвитку суспільства будуть знання. Саме вони стануть стимулом технологічного прогресу, який, у свою чергу, організовуватиме соціальний розвиток.

Майбутнє суспільство, на думку Д. Белла, буде спиратися на такі складники:

- уся діяльність людини буде спиратися на теоретичне знання;

- наявність такого знання стане базою для формування стратегії розвитку суспільства;

- домінування знання приведе до епохальних новацій у всіх галузях людської діяльності;

- людська діяльність буде зосереджена не на виробництві товарів, а на виробництві послуг; суспільство буде функціонувати у діаді «послуга - споживання», і навпаки;

- цінуватися будуть лише фахівці високого класу, які здатні трансформувати суспільство на технологічному рівні;

- на перший план вийдуть проблеми контролю над технологіями виробництва знань та інформації;

- важливими стануть функції експертів, які будуть здійснювати оцінювання технологічних процесів;

- у суспільстві постіндустрійної епохи розвитку пріоритетними стануть інтелектуальні електронні технології організації й трансляції знань та інформації [2].

Неважко уявити собі ступінь актуальності теорії Д. Белла для пояснення процесів у суспільстві, які спиралися на обмін інформацією, тобто процесів соціальних комунікацій.

Необхідно врахувати, що теорія інформаційного суспільства органічно випливала з теорії постіндустрійного суспільства. Д. Белл активно застосовував поняття теорії інформаційного суспільства в своїй теорії постіндустрійного суспільства [2]. Так само й нині апологети теорії соціальних комунікацій беруть на озброєння положення як теорії постіндустрійного суспільства, так і теорії інформаційного суспільства.

Отже, основними характеристиками теорії постіндустрійного, або інформаційного, суспільства, які створили підґрунтя для формування уявлення про соціальні комунікації, є такі:

1) орієнтація суспільства на створення, пошук, упорядкування й (ре)трансляцію інформації як спосіб існування, заробітку та суспільного прогресу;

2) вияв детальної уваги до комунікаційної складової в стосунках між людьми;

3) здійснення науково-технічних революцій;

4) стимулом технічного прогресу повинні стати знання.

Важливим витоком для появи теорії соціальних комунікацій потрібно вважати теорію фордизму та постфордизму.

Теорія фордизму передбачає комплексну механізацію виробництва та науковий менеджмент [30]. Базовою категорією теорії менеджменту Г. Форда варто вважати високу заробітну платню працівників на його виробництві. Саме поєднання згаданих факторів, на думку Г. Форда, було спрямовано на зміцнення соціальних зв'язків та накопичення соціального капіталу. Теперішні фахівці із соціальних комунікацій можуть сміливо спиратися на теорію фордизму, оскільки підвищення якості виробництва Г. Форд ґрунтував на комплексі організованих дій (зборі інформації, її обробці, трансляції й верифікації впливу інформації на споживача), що спрямовані на обмін соціально важливою інформацією та регулювання соціальних дій, взаємодій і відносин між соціальними суб'єктами й об'єктами в суспільстві [30].

Ідеї соціальних комунікацій реалізувалися й у постфордизмі, течії, представники якої захищали ідеї зростання економіки завдяки технологічним досягненням [39]. Останні повинні слугувати реорганізації як виробничих процесів, так і організації по-новому ринків збуту. В основі нових соціальних комунікацій, які пропагував постфордизм, лежали такі критерії: домінування складної праці над простою; високий рівень фахових навичок та знань працівників; орієнтація кінцевого продукту на сегменти споживчих запитів.

Отже, до основних характеристик теорії фордизму й постфордизму, завдяки яким було створено підґрунтя для формування уявлення про соціальні комунікації, потрібно зарахувати такі:

1) зміцнення соціальних зв'язків та накопичення соціального капіталу;

2) підвищення якості виробництва завдяки комплексу організованих дій (збір інформації, її обробка, трансляція й верифікація впливу інформації на споживача).

Аналіз концептуальних витоків вивчення соціальних комунікацій не може оминути окремі положення теорії «третьої хвилі», запропонованої Е. Тоффлером (див. праці: «Шок майбутнього», 1970 [29]; «Третя хвиля», 1980 [28] та «Революційне багатство: як воно буде створене та як воно змінить наше життя», 2008 [27]).

Зв'язок положень теорії «третьої хвилі» з положеннями сучасної теорії соціальних комунікацій є очевидними, оскільки Е. Тоффлер вважав, що соціальні зміни, які супроводжують технологічні зміни, і навпаки, створюють для суспільства багато незручностей. Суспільство не в змозі швидко адаптуватися до таких революційних змін, від чого виникає своєрідний шок. Такий шок переживає як суспільство загалом, так й індивід. У сучасності Е. Тоффлер вбачає ознаки краху: руйнуються соціальні структури, з'являються тенденції диференціації в існуванні людини. Автор теорії «третьої хвилі» вважає, що людина замикається у своєму будинку, квартирі, створює нові спільноти у своєму приватному житті.

На думку Е. Тоффлера, новий спосіб життя потребує нових технологій у комунікації й нових засобів виробництва. Очевидним є перехід до нового етапу, «нової хвилі» цивілізації. Таку хвилю Е. Тоффлер називає третьою, оскільки перші дві (аграрна й індустріальна) уже минули. Ознаками нової хвилі розвитку суспільства, на думку дослідника, є електронна (комп'ютерна) революція; поява нових інформаційних технологій; інноваційні способи виробництва; «інші» способи життя, культури; нові способи вирішення «старих» глобальних проблем; трансформація суспільства в безкласове; постання «прогресивної» демократії, коли громадяни самі будуть вирішувати способи майбутнього життя й обміну інформацією; поява нових транснаціональних інститутів, здатних до ефективного вирішення глобальних проблем людства; глобальний колоо- біг проектів, ідей, товарів, послуг, культур тощо.

На наш погляд, варто звернути увагу на те, що перелічені ознаки нового суспільства «третьої хвилі» цивілізації повинні супроводжуватися й новими засобами та технологіями в комунікаційній сфері діяльності людини. До перелічених ознак суспільства «третьої хвилі» необхідно було додати таку - «поява нових соціальних комунікацій» і «поява нових соціальнокомунікаційних технологій».

Таким чином, до основних характеристик теорії «третьої хвилі» варто, на наш погляд, зарахувати такі:

1) технологічні революційні зміни;

2) диференціації в існуванні людини;

3) людина замикається у своєму будинку, квартирі, створює нові спільноти у своєму приватному житті;

4) поява нових технологій у комунікації й нових засобів виробництва;

5) поява нових інформаційних технологій;

6) «інші» способи життя, культури.

Одна із сучасних провідних концептуальних баз для вивчення соціальних комунікацій належить Мануелеві Кастельсу - іспанському соціологу й автору теорії нової соціології міста. Ідеї М. Кастельса називають теорією інформаційного капіталізму, або концепцією інформаційного суспільства [10].

М. Кастельс вважав, що історію цивілізації потрібно розподілити на три великих етапи: аграрний, індустрійний та інформаційний. Основна риса аграрного періоду розвитку суспільства полягає в кількісному зростанні трудових зусиль, видобутку ресурсів. На думку дослідника, основна риса індустрійного періоду розвитку суспільства - поява нових джерел енергетики, а основною рисою інформаційного етапу варто вважати технології генерування знання, обробки інформації тощо. М. Кастельс констатує появу глобалізації як явища стандартизації та уніфікації товарів широкого вжитку, інформаційних систем, робочої сили й капіталу. Він вважає, що сучасний капіталізм організовано за зразком мережі, яка розвивається спонтанно й що простір перестає відігравати свою роль в економіці. При цьому, впевнений М. Кастельс, стрімко розвиваються транснаціональні компанії, оскільки вони мають високий ступінь адаптації до постійних змін в економіці. В інформаційному суспільстві на біржі праці домінують спеціальності, пов'язані з обслуговуванням і грішми («білі комірці» [10]), і роботодавці віддають перевагу працівникам, які мають аналітичні здібності, високу кваліфікацію, мислять стратегічно. Саме тому, на переконання М. Кастельса, інформаційна праця є ланкою, яка об'єднує різні структури «інформаційного капіталізму» [10], ступінь володіння інформаційними технологіями визначає пріоритетні місця країн у світових процесах економіки. Як результат, на думку М. Кастельса, суспільство диференціюється на дві великі касти, а саме тих, хто має доступ до мережі, і тих, хто такого доступу не має [10].

Варто зазначити, що в інформаційному суспільстві соціальні комунікації як комплекс організованих дій (збір інформації, її обробка, трансляція й верифікація впливу інформації на споживача), що спрямовані на обмін соціально важливою інформацією та регулювання соціальних дій, взаємодій і відносин між соціальними суб'єктами й об'єктами у суспільстві, також змінюються. Кожний із пунктів-характеристик теорії інформаційного капіталізму М. Кастельса атрибутує як певну єдність, мозаїчність, так і системність процесів.

Основними характеристиками теорії інформаційного капіталізму, що вплинули на формування концепції соціальних комунікацій, на наш погляд, є такі:

1) інформаційний етап розвитку суспільства маркований технологіями генерування знання, обробки інформації тощо, що тягне за собою глобалізацію інформаційних систем;

2) фіксується інтенсивний розвиток транснаціональних компаній, і як результат - соціальні й комунікаційні зміни обслуговуючого персоналу; домінують спеціальності, що обслуговують суспільство;

3) на ринку праці цінуються працівники з аналітичними здібностями, високою кваліфікацією й стратегічним мисленням;

4) відбувається розшарування суспільства залежно від доступу/недоступу до мережі [10].

Свій внесок у розвиток майбутніх концепцій соціальних комунікацій зробив Пітер Друкер, який

є автором теорії про інноваційну економіку й підприємницьке суспільство.

Для розвитку концепцій соціальних комунікацій важливими, на наш погляд, треба вважати такі ідеї П. Друкера:

1) новий тип суспільства - інформаційний - постійно змінюється, отже, можна зробити висновок, що й соціальні комунікації постійно змінюються;

2) «творча деструкція» (термін П. Друкера [8]) характеризує засадничу ознаку як економіки майбутнього, так і суспільства: саме в такій творчій деструкції, на думку П. Друкера, зміни стануть постійними й не дивуватимуть фахівців;

3) у майбутньому інформаційному суспільстві виживуть, як вважає П. Друкер, лише лідери змін, саме ті, хто буде відчувати вектор ефективних змін і зможе миттєво пристосовуватися до них [8]; отже, таке пристосування фахових менеджерів змінить структуру та якість соціальних комунікацій у суспільстві.

Пошук концептуальних витоків вивчення соціальних комунікацій і здійснення історико- порівняльного аналізу збігу й розбіжностей між сучасними положеннями та принципами вивчення соціальних комунікацій, з одного боку, і положеннями й принципами соціологічних теорій ХХ ст. - з іншого, стимулюють об'єктивну необхідність розгляду теорій, запропонованих дослідниками Франкфуртської школи.

Провідна ідея Франкфуртської школи полягала у створенні широкої програми соціальних досліджень, що охоплювала галузі культури (включаючи й науку), релігію, мистецтво, мораль, право, громадську думку, стиль життя, спорт, моду, розваги тощо. Завдання нової теорії М. Горкхаймер як засновник Франкфуртської школи вбачав у вивченні змін й особливостей сучасної соціокультурної ситуації. У перспективі така теорія, на думку її автора, повинна була привести до нової культурної та соціальної практики.

На наш погляд, до тих положень теорії М. Горкхаймера [6; 36], які можуть слугувати підґрунтям для формування цілісної сучасної теорії соціальних комунікацій, потрібно зарахувати декілька.

1. Разом зі зростанням раціональності засобів і цілей підвищується рівень домінування формальної раціональності, унаслідок чого з'являється нівелювання системи цінностей, що тягне за собою руйнацію культури.

2. Реалізація Просвітницького проекту насаджувала знання, що привело до руйнації міфів і послаблення уяви.

3. Завдяки культурі в цивілізації з'являється одноманітність, стереотипізація.

4. На думку М. Горкхаймер і його співавтора Т. Адорно, «злиття культури з розвагою призводить не лише до деградації культури, але і так само до неминучого одухотворення розваги».

5. Характерною рисою культури є перетворення її на товар, рекламу.

Висловлені Максом Горкхаймером і Теодором Адорно думки прямо пов'язані із соціальними комунікаціями та теоріями, які їх покликані тлумачити.

Наприклад, М. Горкхаймер стверджує, що раціональність засобів і цілей провокує формальну раціональність, і саме тому нівелюється система цінностей особистості [36]. У свою чергу, такий процес нівеляції руйнує культуру. Соціальні комунікації як комплекс організованих дій, спрямованих на обмін інформацією та регулювання соціальних дій, взаємодій і відносин між соціальними суб'єктами й об'єктами в суспільстві повною мірою залежить від рівня раціональності засобів і цілей. Саме тому варто прийняти ідею М. Хоркхаймера як продуктивну для вивчення специфіки соціальних комунікацій сучасності.

Твердження М. Хоркхаймера про те, що реалізація Просвітницького проекту насаджувала знання, яке зруйнувало міфи й послабило людську здатність до уявлення, також варто взяти на озброєння. Причин для такої тези декілька.

1. Відсутність знань, які принесла епоха Просвітництва європейцям, гарантувала функціональність суспільства, у якому соціальні дії, взаємодії та відносини регулювала Церква.

2. Церква за багато століть панування в суспільстві набула солідного досвіду соціальних практик, регульованих конкретними догмами, санкціями та традиціями. Соціальні комунікації Церкви влаштовували не стільки суспільство, скільки саму Церкву як соціальний інститут, тому представники Церкви не були зацікавлені в зміні парадигми соціальних норм і санкцій.

3. Епоха Просвітництва принесла ті знання, які змінили багатовікові соціальні комунікації Церкви й дали змогу людині відчути силу інформації про устрій світу, про причини віри та принципи побудови суспільства.

4. Разом із новими знаннями про природу та суспільство Просвітництво уніфікувало уявлення людини про світ, що пізніше, в епоху інформаційного суспільства, стали називати глобалізацією. Разом із стереотипізацією знань про суспільство й природу почала фіксуватися нівеляція картини світу особистості. Оскільки стрижнем картини світу людини є її система цінностей, почала нівелюватися й вона. Знання Просвітництва стандартизували інформацію, яку подавали вчителі в школах та університетах, у міських управах та поліцейських відділках.

5. Як результат такої уніфікації людського уявлення про світ виникла проблема стандартизації моделей поведінки людини в суспільстві. Соціальні комунікації стали стандартизованими [36].

Варто визнати, що аналіз кожного з наведених положень теорії М. Горкхаймера підтверджує специфіку змін у соціальних комунікаціях кожної епохи розвитку людства й водночас свідчить про істинність ідей, що пізніше були прийняті дослідниками соціальних комунікацій.

Ідеї М. Горкхаймера й Т. Адорно стали підґрунтям для формування широковідомої теорії комунікативної дії, яку запропонував послідовник вчення Франкфуртської школи Ю. Габермас.

Однією з потужних теорій, які підштовхнули до становлення й розвитку теорій соціальних комунікацій, є теорія комунікативної дії Юргена Габермаса, якого називають представником другого покоління Франкфуртської школи. Аналіз двотомної праці Ю. Габермаса «Теорія комунікативної дії» [31] дає уявлення про її роль у становленні теорій соціальних комунікацій.

Основним поняттям згаданої теорії є комунікативна дія, яку автор тлумачить як таку взаємодію, принаймні двох індивідів, що упорядковується згідно з нормами, які приймаються за обов'язкові. Комунікативну дію дослідник розглядав у взаємозв'язку з раціональністю (діяльність, що пов'язана з розумом).

Автор теорії стверджував, що в людських діях більше, ніж ми думаємо, комунікативних аспектів і вимірів. Саме такі сучасній науці потрібно вивчати для того, щоб дати людині ефективні засоби в пошуках шляхів розбудови демократичних основ.

Ю. Габермас, дискутуючи з К.-О. Апелем, розробив «універсальну прагматику», яка була спрямована на розробку програми універсальної значущості комунікативних дій, а одночасно й програму якщо не запобігання, то принаймні діагностування та лікування громадської патології у сфері суспільної комунікації. У розумінні Ю. Габермаса патологією потрібно називати форми, які систематично порушували комунікацію [31]. Під такими формами дослідник мав вплив системи чи то капіталізму, чи то соціалізму, які він критикував у традиціях Франкфуртської школи.

Безперечно, ідеї Ю. Габермаса мали суттєвий вплив на формування теорій соціальних комунікацій, оскільки в основі останніх лежить твердження про важливу функцію регулювання соціа- льних дій, взаємодій та відносин між соціальними суб'єктами й об'єктами в суспільстві, що ґрунтуються на обміні інформації, тобто комунікації.

Вважаємо, що для пошуку концептуальних витоків вивчення соціальних комунікацій варто звернути увагу на такі ідеї Ю. Габермаса:

1) комунікативна дія (далі - КД) є взаємодією двох і більше людей;

2) КД є упорядкованою взаємодією, що узгоджується з нормами суспільства;

3) КД пов'язана з розумовою діяльністю;

4) «універсальна прагматика» (термін Ю. Габермаса й К.-О. Апеля) повинна діагностувати й лікувати громадські патології (те, що порушує обмін інформацією) у сфері суспільної комунікації;

5) КД регулюють соціальні дії, взаємодії та відносини в суспільстві [31].

Ідеї, висловлені в праці «Одновимірна людина» Г. Маркузе [12-13], також можна розглядати як предтечу теорій соціальних комунікацій.

Для філософа Г. Маркузе у світі немає героїв, тому що всі люди є зомбованими, жертвами маніпуляцій, нав'язуваних засобами масової комунікації. Саме тому, на думку дослідника, сучасна людина є одновимірною, не маючи своєї оцінки подіям та персонам.

Аналізуючи суспільство СРСР, Г. Маркузе дійшов висновку про те, що не комунізм побудували більшовики у ХХ ст., а неототалітарну систему, одновимірну. Отже, можна зробити висновки: соціальні комунікації радянської системи зробили радянську людину одновимірною. Завдяки ЗМІ людям нав'язувалися неістинні стандарти й потреби, виховувався культ споживання. Філософ підкреслює, що революційна роль у суспільстві СРСР перейшла до маргіналів, які існуючій тоталітарній системі могли протиставити лише свій Протест у формі відмови підкорятися правилам системи. Були змінені ціннісні системи радянської людини. Людині залишилося від диктатури «сховатися» в культурних надбаннях, чим і пояснює Г. Маркузе розвиток літератури й мистецтва в СРСР [12-13]. Отже, варто говорити про специфічні соціальні комунікації, які панували в диктатурі Радянського Союзу.

Погляди Г. Маркузе на суспільство не дозволяли йому вірити в провідну силу робочого класу, що й відрізняло дослідника від позиції К. Маркса, який надавав робітникам роль гегемонії в суспільстві. Таким чином, соціальні комунікації Радянського Союзу Г. Маркізе розглядає (без іменування соціальними комунікаціями соціальних дій, взаємин та відносин) як спаплюжені, викривлені.

Г. Маркузе у своїй соціальній теорії критикує соціальні відносини між суспільствами, які перебувають у протиборстві щодо нарощування озброєння. Філософ повідомляє: «Не менш очевидно, що життя перетворюється на існування, так би мовити, на грані, у стан постійної готовності прийняти виклик. Ми мовчки приймаємо необхідність мирного виробництва засобів руйнування, доведеного до досконалості марнотратного споживання, виховання й освіти, що готує до захисту того, що деформує як самих захисників, так і те, що вони захищають» [13]. Можна зробити висновок, що Г. Маркузе передбачає руйнацію соціальних комунікацій на міждержавному рівні, між суспільствами. Формування свідомості людини під час протиборства економічно сильних суспільств залежить, на думку Г. Маркузе, від масмедіа, оскільки «за таких обставин наші засоби масової інформації не зазнають особливих труднощів у тому, щоб видавати приватні інтереси за інтереси всіх розумних людей» [13]. У результаті потужного впливу масмедіа на суспільство його політичні потреби «перетворюються на індивідуальні потреби і спрямування, а задоволення останніх, у свою чергу, служить розвитку бізнесу і громадському благополуччю» [13].

Розвинута Г. Маркузе критична теорія сучасного суспільства мала завдання аналізувати суспільство з позиції можливості поліпшення умов існування людини. Під час такого аналізу виникає необхідність звернутися до ціннісних суджень, які є інструментом розв'язання проблеми історичної об'єктивності, що тягне за собою два моменти:

1) «судження, що людське життя варте того, щоб його прожити, або швидше може й повинно стати таким. Це судження, - вважає Г. Маркузе, - лежить в основі будь-якого інтелектуального зусилля, і відмова від нього (абсолютно логічно) рівнозначна відмові від самої теорії» [13];

2) «судження, що в цьому суспільстві існують можливості для поліпшення людського життя й специфічні способи та засоби реалізації цих можливостей». На думку Г. Маркузе, «критична теорія повинна, ґрунтуючись на емпіричних даних, показати об'єктивну значущість цих суджень. Існуюче суспільство має в розпорядженні інтелектуальні й матеріальні ресурси, кількість і якість яких цілком піддається визначенню» [13].

Ключовим зауваженням Г. Маркузе треба вважати твердження про те, що соціальну теорію «цікавлять історичні альтернативи, які виявляються в існуючому суспільстві як підривні тенденції й сили». Отже, можна зробити висновок: ті специфічні тоталітарні радянські соціальні комунікації, які зазнають критики з боку Г. Маркузе, і є підривними. Саме вони формують подальший розвиток суспільства, його трансформацію й перехід до інших специфічних соціальних комунікацій.

Відзначимо роль двох протиставлених гіпотез, які висуває Г. Маркузе в праці «Одновимірна людина» і які свідчать про прагнення філософа вирішити проблему трансформації соціальних комунікацій Відмови в соціальні комунікації, які готові стати підґрунтям нової хвилі Відмови.

Перша гіпотеза формулюється автором таким чином: «розвинене індустріальне суспільство має здатність стримувати якісні зміни в майбутньому, що піддається передбаченню» [13].

Друга гіпотеза формулюється Г. Маркузе в такому вигляді: «існують сили й тенденції, які можуть покласти край цьому стримуванню й підірвати суспільство» [13].

Філософ вважає, що гіпотези відбивають дві тенденції, які випливають одна з одної, перебуваючи одна в одній. Перша тенденція домінує, оскільки людство вже зрозуміло, що соціальні дії, взаємини та відносини потрібно змінювати, отже, змінювати необхідно й соціальні комунікації. Друга тенденція не виключена тому, що випадок чи катастрофа в історії розвитку людства має досить значний вплив на зміну вектора прогресу.

Цікавим є в розмислах Г. Маркузе те, що автор високо оцінює функції технологій у технологічному суспільстві. Філософ констатує: «Технологію як таку не можна ізолювати від її використання, технологічне суспільство є системою панування, яке закладене вже в понятті й структурі техніки. Спосіб, яким суспільство організовує життя своїх членів, передбачає» [13] вибір першої тенденції як ефективної у формуванні соціальних комунікацій.

На думку Г. Маркузе, після того, як будь-яка епоха («проект») реалізується, укорінюється в суспільному житті, відносини між інституціями стають такими, що домінують, є панівними й то- талітаризують суспільство. Через деякий час такі інституції, що домінують, і соціальні комунікації між ними потребують змін, нових змін. На переконання Г. Маркузе, такі зміни все одно повертаються до вибору домінанти в діаді «людина - природа». На жаль, фіксується негативна тенденція, коли природа виконує роль «матеріалу для панування» [13] людини.

Спираючись на критичну теорію сучасного суспільства, запропоновану Г. Маркузе, ми виокремили декілька основних пунктів, які можуть бути, на нашу думку, провідними під час формування концептуальних витоків вивчення соціальних комунікацій.

1. Сучасні соціальні комунікації нав'язуються засобами масової комунікації.

2. Під впливом ЗМІ люди стають «одновимірними» (термін Г. Маркузе), що робить їхні соціальні комунікації одновимірними.

3. Типовим одновимірним суспільством з одновимірними соціальними комунікаціями було суспільство, яке збудував СРСР.

4. Разом із типовими соціальними комунікаціями, притаманними радянському офіційному суспільству, у СРСР фіксувалися й специфічні соціальні комунікації маргіналів, яких тоді називали дисидентами.

5. Одновимірні радянські соціальні комунікації (Г. Маркузе не вживав термін «соціальні комунікації») можуть бути названі, за пропозицією Г. Маркузе, спаплюженими, або викривленими, специфічними.

6. Специфічні тоталітарні радянські соціальні комунікації були підривними й формували подальший розвиток суспільства, його трансформацію та перехід до інших специфічних соціальних комунікацій.

7. Критика Г. Маркузе нарощування озброєння за часів «холодної» війни й руйнації соціальних відносин між державами у світі дає змогу зробити висновок, що відбувалася руйнація соціальних комунікацій на міждержавному рівні, між суспільствами.

8. Суспільство готове до зміни соціальних комунікацій.

9. Зміни в соціальних комунікаціях можуть відбуватися завдяки технологіям у технологічному суспільстві.

10. Суспільство іноді використовує технології як засіб панування людини над природою, що не покращує соціальних комунікацій.

11. Домінування певних соціальних інституцій створює умови для розквіту соціальних комунікацій, що домінують. Така домінація через певний час потребує змін, що створює нові умови для формування нових інституцій і нових соціальних комунікацій. Отже, коло замикається: нове старіє й тягне зміни, які стимулюють появу нового [13].

Здійснення історико-порівняльного аналізу концептуальних витоків вивчення соціальних комунікацій було третьою дослідницькою процедурою в нашій методиці.

Результати здійсненого нами історико-порівняльного аналізу концептуальних витоків вивчення соціальних комунікацій свідчать про те, що у 95,4% ідей тринадцяти теорій (концепцій) збігаються (мають спільні риси й характеристики, положення). Лише 4,6% ідей згаданих теорій (концепцій) не збігаються.

Четвертою й останньою дослідницькою процедурою методики нашого вивчення було заплановано створення моделі концептуальних витоків вивчення соціальних комунікацій. Враховуючи типові положення п'ятнадцяти аналізованих теорій (концепцій), ми збудували згадану модель (див. графічне зображення на рис. 1).

Аналіз моделі концептуальних витоків вивчення соціальних комунікацій, зображеної на рис. 1, дає змогу констатувати, що соціальні комунікації черпають досягнення якнайменше чотирьох наукових галузей, а саме: «Філософія», «Соціологія», «Економіка» й «Соціальні комунікації».

...