Матеріали багатьох сучасних науковців різних галузей, чиї дослідження ґрунтуються на теоретичних працях класиків соціологічної науки, і низки напрацювань П. Бурдьє, Е. Гідденса, Н. Лумана, Е. Селігмена, Й. Фрома, Ф. Фукуями, П. Штомпки, А. Шюца та ін., дають змогу говорити про соціологічне бачення феномену соціальної компетентності індивіда як про особливу онтологічну реальність, у якій об'єкти соціальної діяльності наділяються смислами й цінностями [16]. Лише виносячи ці смисли та цінності за межі власного усвідомлення в процесі комунікації (зокрема професійної) і розділяючи їх з іншими суб'єктами спільної діяльності, індивід може переконатись у дієвості набутих навичок і вважати їх своїми (або освоєними). Зауважуючи, що компетенції/компетентності визначають або є причиною якості соціальної поведінки особистості чи якості виконання професійних обов'язків, сьогодні більшість дослідників схиляється до думки, що проблематика компетентнісного підходу якнайтісніше пов'язана з проблематикою соціології.

Метою статті є з'ясування проблемного поля, надання комплексної соціологічної характеристики соціальної компетентності як складного інтегративного утворення специфічної організації соціального знання, організації комунікативних навичок, протидії незнанням, адаптованої соціальної поведінки та здатності до успішних міжособистісних відносин і визначення напрямів подальшої розробки.

Соціологічна енциклопедія визначає поняття "компетентність" як "сукупність особистісних якостей керівника, громадського діяча, органу влади, що включає високий професіоналізм, знання інтересів і потреб людей, ситуації, в якій він діє, вміння аналізувати систему соціальних відносин, взаємодії соціальних інститутів, передбачити наслідки тих чи інших дій" [11, с.461]. Компетентність - фундаментальні здатності (мається на увазі знання тощо, притаманні соціальними акторами, які є "кваліфікованими" учасниками ("членами" соціальних контекстів) [2, с.317].

Таким чином, соціологія говорить про сферу професійної діяльності, в якій людина компетентна. У свою чергу, "компетентність" є поняттям, що стосується певних аспектів поведінки для компетентного виконання певних завдань. Людина, будучи істотою соціальною, постійно перебуває в колі різноманітних відносин з навколишнім світом. Це вимагає від індивіда наявності відповідних компетентностей (тобто знань, навичок, умінь, а також здатності взаємодіяти з іншими соціальними акторами). Відповідно, кількість взаємозв'язків у навколишньому світі визначає кількість необхідних для успішної взаємодії компетентностей, що утворюють загальний рівень компетентності індивіда.

Зазначене вище дає змогу констатувати, що терміни "компетенція" та компетентність сьогодні в масовому ужитку в усіх сферах діяльності людини (як соціальній, так і технічній). Оскільки самі терміни не мають фіксованого обсягу понять, найуживанішими варто вважати такі визначення:

Компетентність (competency) - це фактично оцінка/самооцінка актуальної/потенційної відповідності різноманітних індивідуально-психологічних якостей/властивостей особистості вимогам/очікуванням певної конкретної сфери людської діяльності.

Компетенції/компетентності (competence/competencies) - це компоненти компетентності, які значно різняться за галузевими формами прояву й методами оцінювання.

Незважаючи на те, що в соціології на сьогодні ще не виокремилась цілковито субдисципліна, присвячена проблематиці компетентності, соціологи протягом усього періоду розвитку соціологічної думки досить ґрунтовно опрацювали компоненти, що входять до поняття компетентності [4]. Важаємо, що на часі системний соціологічний розгляд "соціальної компетентності", дасть змогу синтезувати вже наявні й добре розроблені соціологами компоненти, що, у свою чергу, сприятиме більшій узгодженості в подальших міждисциплінарних дослідженнях.

Практичний аспект характеристики соціальної компетентності фахівця передбачає ефективність реагування особистості й досягнення нею реальних цілей у певному соціальному контексті з використання відповідних для цього методів [8, с.21]. У контексті нашого завдання зазначимо, що, як складна особистісна системна характеристика, соціальна компетентність апріорно має соціальний характер та формується під впливом соціуму. Багато фахівців небезпідставно вважають, що поняття "соціальна компетентність" є невід'ємним від поняття "професійна компетентність", оскільки становлення соціальної компетентності дорослої особистості неможливе поза формуванням її як фахівця-професіонала [5]. Відтак моделювання соціологічного дослідження цілісної структури й розвитку інтегративної характеристики особистості в сучасному світі, яка маркується науковим співтовариством категорією "соціальна компетентність", і як єдиної системи загалом, і соціальної компетентності особистості професіонала, на нашу думку, полягає у визначенні площин перетину онтологічних реальностей і суб'єктивного світу людини, яка має привласнити певні значущі смисли й цінності та діяти згідно з ними.

У зарубіжній соціології достатньо розробленим є напрям, що дає змогу розглядати соціальну компетентність на ціннісному рівні через поняття суспільного значення предмета цінності й соціальної установки [13, с.343], як інтегративного для різних видів компетентностей. Більшість сучасних зарубіжних дослідників (Х. Вайт, У. Канніг, Т. Куртц, С. Лірг, Б. Лойд, К. Мічон, К. Райс, У. Фінгстен та ін.) розглядають соціальну компетентність як такий ресурс особистості [15], що зумовлює її соціальну поведінку й відносини, що значною мірою визначає сучасні напрями дослідження соціальної компетентності та розробку її соціологічних маркерів.Т. Куртц виокремлює в розробці концепту компетентності в соціології три фундаментальних підходи: як форми організації соціального знання, як форми організації комунікативних навичок і як форми протидії незнанням [16, с.7-25]. Оскільки соціологічний аналіз компетентностей виходить за межі розгляду здібностей і здатності окремих індивідів і завжди стосується до соціальних аспектів, автор вважає значним недоліком сучасних соціальних наук відсутність повноцінної соціологічної теорії, що охоплює питомі соціологічні території, де на сьогодні домінує переважно психологічний і педагогічний предметний дискурс. Разом з тим, на думку автора, у сучасних суспільствах, орієнтованих на оптимізацію й професіоналізацію, соціологічний погляд на компетентність може висвітлити надзвичайно важливі соціальні контексти.

Таким чином, розгляд соціальної компетентності в світлі соціологічного знання дає змогу достатньою мірою виявити соціальну сутність феномену й "поле" її проявів, визначає сучасні механізми її формування. Більшість авторів проаналізованих нами соціологічних концептів соціального розвитку в структурі особистості функціонально співвідносять соціальну компетентність з процесом побудови значущих життєвих перспектив, соціальною адаптацією в соціумі, а також здатністю чинити на нього трансформаційні впливи [6]. Відтак для розуміння досліджуваної проблематики соціальної компетентності як зі структурної, так і динамічної точки зору потрібні критерії її вирізнення для певної соціально-професійної категорії в світлі даних з різних розділів соціології: соціології виховання, соціології сім'ї, соціології освіти, галузевої соціології, соціології соціальних спільнот (територіальних, соціально-професійних категорій), соціології різних соціальних процесів (напр., інтеграції або дезінтеграції, трудової міграції тощо) [3].

Компетентісні аспекти соціальної взаємодії як чинника становлення й розвитку професійних груп сьогодні різною мірою є предметом аналізу соціології професії, соціології праці, а також економічної соціології (у контексті аналізу ринку праці) [10]. На часі в межах соціології професії сформувалося кілька підходів до аналізу професій, які можна вважати основними: теорія рис (М. Коган, Е. Грінвуд, Г. Міллерсон та ін.), структурно - функціоналістський підхід (Б. Барбер, Т. Парсонс, Г. Платт та ін.), інтеракціоністський (Е. Х'юз та ін.), неомарксистська теорія (М. Оппенхаймер, Дж. МакКінлей та ін.), неовеберіанський (М. Сакс, М. Моран, Б. Вуд та ін.), системно-теоретичний (Р. Штихве, Т. Кунц та ін.).

Проблема компетентісних аспектів соціальної взаємодії стає предметом розгляду всіх соціологічних галузей з активним використанням напра - цювань суміжних соціально-гуманітарних дисциплін унаслідок охоплення процесами професіоналізації практично всіх сфер трудової діяльності, оскільки професійна група стає універсальним соціальним інститутом, а належність до неї - головним засобом соціальної ідентифікації. Розгляд еволюції соціологічних підходів різних наукових шкіл і теоретичних спрямувань дає змогу В. Погрібній зробити висновок, що сучасна професіоналізація є "соціальним механізмом диференціації та спеціалізації, який. функціонує як засіб розвитку змісту праці", в якому набувають великого значення професійна компетенція, етичний кодекс, механізм внутрішньо - професійного контролю, особливої професійної культури тощо" [7, с. 192].

Водночас соціальна поведінка професіоналів у сучасних умовах є важливим чинником формування нових моделей професіоналізму, професійних інститутів та інші елементів ринкового порядку, а соціальні компетентності стають об'єктом соціального конструювання з боку самих професійних груп, що вимагає розуміння цих процесів і розробки моделі аналізу побудови стратегій соціальної поведінки професійних груп та її апробації. Тому сьогодні активно досліджують як патерни вертикальної мобільності професіоналів у період соціальних трансформацій [9], так і співвідношення соціальної й економічної поведінки професійних груп на ринку праці, що дає змогу зробити висновки про привабливість розробки моделі соціально-професійної компетентності. Саме соціологічний дискурс суб'єкт-суб'єктних взаємодій індивідів, на нашу думку, має визначати комплекс чинників, що потребують соціологічної характеристики як практичного ефекту такої взаємодії на індивідуальному рівні, так і ефекту виникнення "соціально-компетентних відносин" як нової суб'єктивної реальності в процесі групових взаємодій індивідів [12, с.78], що певним чином виступає формою знаходження індивідом балансу соціальної довіри, доповнюючи інстутиційне регулювання соціалізаційних аспектів [1].

Пропоновані зарубіжними й вітчизняними дослідниками перелік та класифікація компетенцій і компетентностей можуть відрізнятися з погляду термінології, номенклатури, кількості та статусу, але практично всі класифікації включають соціальну компетентність або соціальні компетенції (якщо не за назвою, то по суті) до функціональних характеристик особистості. До найбільш використовуваних у науковому обігу належать такі визначення:

- соціальна компетентність є складним інтегративним утворенням, під яким розуміють: ступінь адекватності та ефективності реагування на проблемні життєві ситуації, досягнення реальних цілей, використання придатних для цього методів і позитивного розвитку як результату активності, підтвердження з боку інших адекватності соціальної поведінки, здатності до успішних міжособистісних відносин;

- соціальна компетентність включає в себе наявність розвиненої здатності знайти компроміс між власними цілями самореалізації та цілями інших людей, що лежить в основі соціальної адаптації. Вона передбачає як наявність досить високого рівня інтелекту, так і наявність здатності до конструктивної, перетворювальної активності при взаємодії із соціальним оточенням;

- соціальна компетентність включає вміння вибирати соціальні орієнтири й відповідним чином організовувати поведінку. Соціальна компетентність належить до чинників стійкості індивіда й розуміється як механізм активізації внутрішніх резервів особистості, що сприяють збереженню та зміцненню психічного здоров'я, визначається як особисті знання й навички, що передбачає усвідомлення необхідності прийняття "норм" конкретного соціуму, прагнення до його розуміння, визначення та вибір можливих і найбільш ефективних способів діяльності, варіантів поведінки;

- соціальна компетентність відбиває ступінь конструктивності людини як суб'єкта соціальної взаємодії й визначається також як адаптаційне явище, в основі якого лежить комунікативна компетенція та соціально - психологічна підготовленість;

- соціальна компетентність набувається й реалізується фахівцем як автономним суверенним суб'єктом активності, що може по-різному використовувати наявні знання, наявну інформацію. Отже, соціальна компетентність у контексті цього підходу передбачає ціннісне ставлення до особистості іншого, засноване, по суті, на оцінці його діяльності та позитивному прогнозуванні його майбутніх спільних вчинків.

Проведений нами теоретичний аналіз дає змогу сформулювати деякі гіпотези, що заслуговують бути задіяними в подальших соціологічних розробках теми соціальної компетентності:

- соціальна компетентність як результат розвитку особистості виконує функцію зв'язку між людьми, онтологічно існує в суб'єктивному світі особистості, проте виникає й функціонує в "навколо-індивідуальному просторі", куди "виноситься" в момент взаємодії людей і де динамічно змінюється під впливом цієї взаємодії;

- в основі соціально компетентної дії особистості лежить співвідношення ціннісного ставлення до інших осіб і до себе, яке може порушуватись як з об'єктивних, так і з суб'єктивних особистісних причин;

- основними умовами соціально-компетентного ставлення у взаємодії є потреба в успішній груповій (колективній) діяльності, значущість для її здійснення іншого та апріорна безпека особистості (групи) у майбутніх діях;

соціальна компетентність інтегративне утворення

- розвиток соціальної компетентності є базовою умовою професійного спілкування, оскільки саме вона переводить акт комунікації у акт в ціннісно значущого й результативного спілкування.

Оскільки соціологія - наука про суспільство, соціальні відносини та ставлення людини до навколишнього світу, то завданням "соціології компетентності" щодо категорії "соціальної компетентності" варто вважати специфічне бачення конкретної людини й соціальних страт з певними універсальними властивостями соціального актора (набір компонентів, які закладаються на різних стадіях соціалізації особистості), що дасть змогу індивідам і групам індивідів успішно взаємодіяти в соціальному просторі. У нас є всі підстави вважати, що дослідження соціальної компетентності полягає не тільки в знаходженні таких спільних цінностей та норм, що об' єднують індивідів, а й чинників передбачуваної та прийнятної внаслідок позитивного осмисленого сприйняття мотивів і дій іншої людини соціальної поведінка особистості. Тобто за умови, що соціальна компетентність розглядається як актив і реальний, усвідомлений і визнаний більшістю його членів потенціал співтовариства для продуктивного співробітництва між різними індивідами на довірчих засадах.

Таким чином, на відміну від професійної компетентності, соціальна компетентність є більш відкритою в суб'єктному сенсі категорією, оскільки не виключає більш ранніх суб'єктних впливів персонального досвіду індивіда на розвиток відповідних навичок, аніж це притаманно професійному становленню особистості. Разом з тим, соціальна компетентність передбачає цілком раціонально обґрунтовану специфіку відносин з іншими членами професійного співтовариства і в цій якості виступає елементом "системної довіри" в суспільстві, тобто системою солідарної упевненості в сумі соціальних і професійних якостей членів співтовариства.

Отже, набуття нових для індивіда соціальних компетентностей означає, насамперед, набуття нових, спільних з іншими людьми, смислів. Використання пропонованого концепту інтерсуб'єктного підходу до дослідження комунікативних впливів на розвиток соціальної компетентності полягає в тому, що йдеться не про "озовнішнення" суб'єкт-об'єктних відносин" людини з людиною "у такому процесі, а про внутрішньосмислові, особистісні звернення людини до людини".

Саме "соціальність компетентності" із цього погляду і є той момент у взаємодії, який надає комунікативному акту внутрішньосмислового статусу, а соціальний аспект професійної діяльності індивіда виявляється в тому, що кожен її момент можна характеризувати "певним комунікативним станом", його спрямованістю до інших людей. Таким чином, поняття "комунікативний стан" розуміють як установку на певний вид або зміст спілкування, що детермінований двояким чином: і самим суб'єктом спілкування, і його очікуваннями, тобто є готовністю прийняти впливи з боку іншого суб'єкта.

Висновки