Ризик-комунікація у проблемному полі соціальних наук

Размещено на http://www.allbest.ru/

РИЗИК-КОМУНІКАЦІЯ У ПРОБЛЕМНОМУ ПОЛІ СОЦІАЛЬНИХ НАУК

Кривошеїн В.В.

Постановка проблеми. Виклики сучасності, що зароджуються в глобальному середовищі, в ущільненому просторі міських агломерацій, в безперервно наростаючих міграційних потоках, все чіткіше окреслюють межі багатовимірного суспільства ризику. Феномени глобальних і локальних ризиків, які не мають аналогів у попередній історії людства, стають об'єктами різноманітних міждисциплінарних підходів. Серед нових проблемних полів у соціальних науках особливої евристичної значимості набуває концепт «ризик- комунікація». Предметне оформлення соціологічних концепцій ризику починається з кінця 1960-х рр., у рамках яких ризик вивчається як соціальне явище, що розглядається у взаємозв'язку з соціальною поведінкою, соціальними змінами й є одним з аспектів соціального управління. Ключовим моментом у даній проблематиці є соціальна прийнятність ризику, яка актуалізується у сфері перетинання «мікросвітів» різних соціальних суб'єктів і визначається механізмами ризик-комунікації.

Аналіз досліджень і публікацій. На Заході проблему ризик-комунікації досліджували Енн Бостром, Заміра Гурабархі, Жан Гуттелінг, Лінда Елдурі, Сінтія Етмен, Марго Катчройтер, Єонг-Нам Кім, Вінсент Ковелло, В. Тімоті Кумбс, Дебора Левайн, Лестер Лейв, Дональд Мак-Грегор, Кетрін МакКомас, Денніс Мілетті, Гренджер Морган, Дороті Нелькін, Пол О'Брайєн, Ден О'Хейр, Майкл Пеленчер, Елен Петерс, Ортвін Ренн, Емілі Рут, Пітер Сенд- мен, Пол Словік, Наталі Тінделл, Крейг Трумбо, Мелісса Фінукейн, Барух Фішхофф, Роберт Хіз та ін. [1-19]. У вітчизняному полі соціальних наук дана проблема розглядалася Наталією Драгомирецькою, Людмилою Усановою, Тетяною Федорів та ін. На нашу думку, розробка теоретичних питань ризик- комунікативного процесу у полі соціальних наук не є достатньою, що потребує спеціального дослідження. Дана стаття є продовженням розгляду актуальних проблем соціально-політичної ризикології, розпочатого на сторінках Вісника Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава» [20-22].

Мета статті - охарактеризувати ризик-комунікацію як проблемне поле соціальних наук.

Виклад основного матеріалу дослідження. На Заході в полі соціальних наук сформувалося три основні підходи до ризик-комунікації: нормативний, інструментальний та реалістичний. Нормативний підхід, за Деніелом Фіоріно, виходить з процесуально орієнтованого етичного вчення про те, що ризик- комунікація здійснюється на основі деяких загальнозначимих етичних критеріїв і цінностей, які можуть використовуватися незалежно від отриманих результатів [23, р. 293]. Подібний погляд ґрунтується на переконанні, що існують об'єктивні нормативно-ціннісні критерії прийнятності ризику і що громадяни - це самостійні суб'єкти реалізації своїх інтересів, вони є кращими експертами в питаннях спільного блага. При цьому ризик-комунікація має підвищувати рівень інформованості людей про ризик, дати можливість залученим суб'єктам брати участь в ухваленні рішень стосовно тих ризиків, які загрожують особисто їм та спільноті, до якої вони належать. За таких умов ризик-комунікація здебільшого орієнтована на забезпечення фундаментальних прав громадянського суспільства (таких, як право на життя, свободу, інформацію (в т. ч. щодо ризиків), свобода слова) [24, с. 67]. У цілому в рамках нормативного підходу ризик-комунікація розглядається як процес, пов'язаний з досягненням інформованої довіри і консенсусу через спільне (публічне) обговорення.

Інструментальний підхід розглядає ризик-комунікацію як певну технологію, яку може застосувати окрема людина, група або організація для отримання переваг у досягненні тих чи інших цілей. І хоча ризик-комунікація має значний потенціал маніпуляції та викривлення фактів, вона може застосовуватися різними людьми, групами та організаціями для досягнення не лише приватних, але і загальнозначимих цілей.

Реалістичний підхід розглядає ризик-комунікацію як засіб покращення якості знань, що є в розпорядженні при ухваленні рішень в умовах невизначеності. Реалістичний імператив як й інструментальний підхід може бути пов'язаний з прагматичними мотивами, але він орієнтований на досягнення такого результату, який узгоджується із загальними інтересами і цінностями. Прихильники реалістичного підходу стверджують, що можна добитися кращих результатів ухвалюваних рішень, якщо отримувати інформацію із різних джерел з урахуванням заангажованості потенційних учасників дискусій про ризик, які у протилежному випадку були б не враховані при використанні лише інструментального або нормативного підходу [24, с. 68-69].

Говорячи про реалістичний підхід, варто підкреслити, що однією із заявлених цілей його прихильників є сприяння в ухваленні правильних рішень через поширення достовірної інформації про джерела ризику. У зв'язку з цим Б. Фішхофф зауважує, що організаційна ризик-комунікація спрямована на сприяння тому, щоб суспільство концентрувалося на «менших, але кращих» протиріччях, пов'язаних з ризиком, які враховують як суспільні інтереси, так і наукові принципи [25, р. 137]. Це означатиме, що ризик-комунікація може бути ефективним засобом підвищення довіри, оскільки саме інформоване обговорення допомагає всім зацікавленим сторонам усвідомити найбільш значимі спільні інтереси. Тобто ключовим для реалістичного підходу є досягнення консенсусу з важливих безпекових питань.

У полі соціальних наук інструментальний та реалістичний підходи інколи співвідносять з технократичним і соціолого-культурологічним підходами до ризик-комунікації. Технократичний підхід заснований на абстрактному аналізі ризику поза зв'язком з конкретними умовами його прояву; він оперує зі статистичними оцінками, виробленими фахівцями, і фактично неприйнятний для широких верств населення. Перевагою соціолого-культурологічного підходу є те, що індивідуум, який піддається ризику, ставиться в центр соціуму. Результатом цього має з'явитися відчуття соціальної захищеності, яке може змінити індивідуальне сприйняття ризику. Разом з тим даний підхід потребує участі технократичної еліти суспільства, оскільки лише вона здатна виконати професійне оцінювання того чи іншого ризику.

У цілому ризик-комунікацію можна визначити як цілеспрямований процес обміну відомостями про різні види ризику між зацікавленими сторонами. При цьому обмін відомостями може зачіпати: рівень ризику; його значимість для добробуту людини, її здоров'я і стану середовища проживання; різні рішення і дії (політичні, адміністративні, правові, економічні), спрямовані на управління ризиком. Зацікавленими сторонами є урядові установи, промислові підприємства, профспілки, ЗМІ, науковці, громадські організації та окремі громадяни. Ризик-комунікація спрямована на вирішення таких основних завдань: зробити повідомлення максимально доступними, щоб усі адресати змогли зрозуміти їх зміст; забезпечити умови для широкого обговорення проблем ризику із залученням усіх зацікавлених учасників у рамках демократичного процесу, спрямованого на вирішення конфліктів; створити передумови для того, щоб переконати одержувачів повідомлень змінити своє ставлення до того чи іншого виду ризику. Успішність ризик-комунікації залежить від того, як було визначено рівень загроз для реалізації комунікаційної діяльності. Для цього варто вживати такі дії: визначення можливих ситуацій зіткнень; визначення ситуацій, що можуть спровокувати конфлікти; визначення критичного рівня сприйняття інформації; визначення здатності інформації, яка виступає стимулом для певних дій; визначення рівня мотиваційної сили інформації, що подається; визначення рівня конфліктності інформації, що подається; визначення рівня психологічних бар'єрів сприйняття інформації; визначення рівня здатності чути і сприймати інформацію; визначення рівня готовності до критики і чорного/сірого PR; визначення готовності до використання методів «зриву шаблона»; визначення здатності інформації до видозмінювання і провокування протилежних установок; визначення загрози роботи у режимі браку часу (цейтноті); визначення рівня професіоналізму та підготовки виконавців комунікативних дій; визначення можливості використання адекватних методів, технік, технологій [26].

Виходячи з цього, ризик-комунікація є не однобічним, а інтерактивним процесом, який базується на існуванні та дії зворотних зв'язків, що забезпечують взаємний обмін відомостями. У цьому полягає відмінність ризик-комунікації від простого інформування про ризик, оскільки дії соціальних інститутів, спрямованих на управління ризиком, змінюють його соціальну інтерпретацію.

Розкриваючи сутність ризик-комунікації, доцільно провести демаркацію змістовних полів концептів «ризик-комунікація» і «комунікативний ризик». Останній виражає специфічну методологічну спрямованість, розкриває онтологію ризикогенної діяльності людини в сучасному (сітьовому) суспільстві, акумулює всі нові знання про ризики в сітьових комунікаціях. Комунікативні ризики, так би мовити, «імплантуються в тканину інших соціальних організмів, втілюються в їх інформаційний простір, взаємно переходять один в одного, викликають кумулятивні ефекти» [27, с. 228]. На думку В. Б. Устьянцева, комунікативні ризики повною мірою розкриваються в комунікативному просторі, де ментальні структури і ціннісні установки соціальних суб'єктів вступають у складну взаємодію з «інформаційною» інституціалізацією, виражаючи при цьому «симбіоз найвеличніших досягнень науки і страх людини за свою долю; життя в просторі постіндустріального світу, породженого суперечливим синтезом комп'ютерних технологій, стихії ринкових відносин та втіленням електронних форм демократії» [28, с. 167].

Набуваючи багатофункціональної спрямованості, комунікативні ризики особливим чином пов'язані із субстанцією суспільства та її основними атрибутами, активізують діяльність найрізноманітніших колективних партнерів по комунікації. Спрямовані сітьовою комунікацією, комунікативні ризики можуть інтегруватися в ресурсні ризики і як ємні інтегратори спонукати корпоративних індивідів знаходити інноваційні підходи до управління ризикогенними зонами комунікативного простору в умовах наростаючої глобалізації. Тобто у методологічному плані комунікативні ризики багато в чому визначаються ризикогенною реальністю, де діють доцентрові і відцентрові сили. У складному переплетенні ризикогенних чинників народжуються нові громадські структури, «осідають» у зонах постійних (системних) і тимчасових ризиків. Найбільш повне осмислення таких нових громадських структур розкривається в концепті «суспільство ризику» [29]. Останнє визначається як особливий тип організації сучасних суспільств з високим рівнем складності, невизначеності та ситуативності суспільних процесів, соціальних структур, що викликано поширенням нових технологій, наукоємних процесів і досягнень посткнижкової культури [30, с. 415-416].

Також варто розрізнювати ризик-комунікацію та кризову комунікацію. Обидва види комунікації мають схожі принципи. Так, у дослідженні американської Національної науково-дослідної ради ризик-комунікацію визначено як «інтерактивний процес обміну інформацією і думками між людьми, групами і закладами» [31, р. 133], при цьому інтерактивність розглядається як діалог між тими, хто ризикує, і тими, хто має деяку можливість контролювати цей ризик чи знижувати його рівень. За допомогою ефективної комунікації в ситуації ризику можна запобігти кризі або зменшити її масштаб. Що стосується кризової комунікації, то зазвичай виділяють чотири її принципи: 1) принцип відносин: організація може протистояти кризі, якщо в неї є добрі відносини з ключовими стейкхолдерами; 2) принцип відповідальності: організація має взяти на себе відповідальність за кризу, навіть якщо це не її пряма провина; 3) принцип розкриття інформації: під час кризи організація має розказати про все, що знає про кризу чи проблему або, принаймні, пообіцяти повне розкриття інформації після отримання додаткових відомостей; 4) принцип симетричної комунікації: під час кризи інтерес громадськості слід розглядати як такий, що рівний за важливістю інтересам організації [28, с. 167-168]. Водночас між комунікацією в ситуації ризику і кризовою комунікацією існують відмінності (див. табл. 1) [32, р. 48].

Таблиця 1 Відмінності між комунікацією в ситуації ризику від кризової комунікації

Ризик-комунікація найчастіше пов'язана з визначенням ризиків і спрямована на те, щоб переконати громадськість утриматись від ризикованої поведінки. Прикладами цього є кампанії, пов'язані із запобіганням палінню, водінню в нетверезому стані, пияцтву, екологічною безпекою тощо. Це спосіб підтримки довгострокового зв'язку зі стейкхолдерами, спрямованого на зміни у їхній поведінці. Характеризуючи ризик-комунікацію, В. Ковелло і П. Сендмен виводять таке рівняння: ризик = загроза + обурення. Тут вказано на «загрозу» як на науково обґрунтований рівень ризику і на «обурення» як на рівень ризику, що його сприймає громадськість [33].

Кризова ж комунікація спрямована на те, щоб запобігти негативним наслідкам кризи або зменшити їх, і тим самим захистити зацікавлених сторін [34, р. 4]. Як така вона є частиною більш широкої функції кризового управління [35], оскільки має на меті надати стейкхолдерам конкретну інформацію, яка стосується безпосередньо їхнього життя і здоров'я (або безпеки та ін.), а також повідомити, що робиться для зменшення наслідків кризи, хто несе за це відповідальність, попросити підтримки і допомоги, пояснити дії винних, вибачитися. Отже, у ризик-комунікації домінує підхід, коли рішення ухвалюються на основі рекомендацій експертів, тоді як у кризовій комунікації вигоди і витрати учасників процесу обговорюються і аналізуються у ході відкритої дискусії [36, с. 141-142].

Термін «ризик-комунікація» відображає певний набір зв'язків, відносин і дій, що виникають у суспільстві під час сприйняття ризику, оцінки його людьми та необхідності діяти з метою мінімізації ризику або зменшення до прийнятного рівня негативних наслідків його впливу. Тобто ризик-ко- мунікація є цілеспрямованим процесом обміну відомостями про різні види ризику між зацікавленими сторонами. Тому ризик-комунікацію варто відрізняти від інформування про ризики, оскільки вона є не однобічним, а інтерактивним процесом, який базується на існуванні та дії зворотних зв'язків, що забезпечують взаємний обмін відомостями. Також ризик-комунікація відрізняється і від власне комунікативних ризиків, які породжені ризикогенною реальністю, де перетинаються різноманітні (постійно діючі та тимчасові) ризикогенні чинники. На відміну від кризової комунікації, ризик-комунікація налагоджує діалог між тими, хто ризикує, і тими, хто здатний контролювати ризики чи знижувати їх рівень, пов'язана з визначенням ризиків і спрямована на те, щоб переконати громадськість утриматись від ризикованої поведінки. Тобто в ризик-комунікації поєднуються об'єктивні («загрози») і суб'єктивні («обурення») елементи.

ризик комунікація суспільство

ЛІТЕРАТУРА

1. Beamish T D. Community at risk: biodefense and the collective search for security. Stanford, California: Stanford Business Books, an imprint of Stanford University Press, 2015. xiii, 259 p.

2. Boiarsky C. R. Risk communication and miscommunication: case studies in science, technology, engineering, government and community organizations. Boulder: University Press of Colorado, 2016. ix, 140 p.

3. Coombs W. T. The value of communication during a crisis: Insights from strategic communication research. Business Horizons. 2015. Vol. 58, No 2. P. 141-148.

4. Coombs W. T. What Equivocality Teaches Us about Crisis Communication. Journal of Contingencies and Crisis Management. 2015, Vol. 23, No 3. P. 125-128.

5. Coombs T., Holladay S. CSR as crisis risk: expanding how we conceptualize the relationship. Corporate Communications: An International Journal. 2015. Vol. 20, No 2. P. 144-162.

6. Communicating risk / edited by Jonathan Crichton, Christopher N. Candlin, Arthur S. Firkins. Houndmills Basingstoke, Hampshire; New York, NY: Palgrave Macmillan, 2016. xviii, 368 p.

7. Crisis communication. Volume I. Origins of crisis communication / edited by W. Timothy Coombs. Los Angeles: SAGE, 2014. xlvi, 418 p.

8. Crisis communication. Volume II. Theory development in crisis communications / edited by W. Timothy Coombs. Los Angeles: SAGE, 2014. vii, 410 p.

9. Crisis communication. Volume III. Crisis communication connects with other strategic communication fields / edited by W. Timothy Coombs. Los Angeles: SAGE, 2014. vi, 341 p.

10. Crisis communication. Volume IV. Crisis communication evolves: digital channels, globalization, and critiques / edited by W. Timothy Coombs. Los Angeles: SAGE, 2014 vi, 296 p.

11. Crisis communication in a digital world / edited by Mark Sheehan and Deirdre Quinn- Allan. Port Melbourne, Australia: Cambridge University Press, 2015. xii, 188 p.

12. Haimes Y. Y., Quarles L. R. Risk modeling, assessment, and management. Hoboken: Wiley, 2015. xx, 690 p.

13. Herrmann J. W. Engineering decision making and risk management. Hoboken, New Jersey: Wiley, 2015. xv, 338 p.

14. Khan S., Mishra J. L., Lin K. E. et al. Rethinking communication in risk interpretation and action. Natural Hazards. 2017. Vol. 88, Issue 3. P. 1709-1726.

15. Reamer F. G. Risk management in social work: preventing professional malpractice, liability, and disciplinary action. New York: Columbia University Press, 2015. xiv, 367 p.

16. Risk and crisis communication: navigating the tensions between organizations and the public / edited by Robert S. Littlefield and Timothy L. Sellnow. Lanham: Lexington Books, 2015. vi, 153 p.

17. Ravarotto L. Comunicare il rischio alimentare: dalla ricerca alle buone pratiche. Roma: Carocci editore, 2016. 119 p.

18. Tang C., Rundblad G. When Safe Means `Dangerous': A Corpus Investigation of Risk Communication in the Media. Applied Linguistics. 2017. Vol. 38, Issue 5. P. 666-687.

19. The handbook of international crisis communication research / edited by Andreas Schwarz, Matthew W. Seeger, and Claudia Auer. Southern Gate, Chichester, West Sussex, UK; Malden, MA: Wiley Blackwell, 2016. xix, 525 p.

20. Кривошеїн В. В. Венчурне проектування як галузь соціально-політичного ризик- менеджменту. Вісн. Нац. ун-ту «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого». Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія. 2016. Вип. 3 (30). С.59-69.

21. Кривошеїн В. В. Ментальні ризики в структурі простору влади. Вісн. Нац. ун-ту «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого». Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія. 2017. Вип. 2 (33). С. 278-282.

22. Кривошеїн В. В. Ризики модернізації в контексті трансформації українського суспільства. Вісн. Нац. ун-ту «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого». Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія. 2013. Вип. 3 (17). С.186-189.

23. Fiorino D. J. Technical and Democratic Values in Risk Analysis. Risk Analysis. 1989. Vol. 9, No 3. Р. 293-299.

24. Иванов А. В. Доверие и риск-коммуникация в публичном пространстве: нормативное измерение. Наука и современность - 2015: сб. материалов XXXVII Меж- дунар. науч.-практ. конф.: в 2 ч. / под общ. ред. С. С. Чернова. Ч. 2. Новосибирск: Изд-во ЦРНС, 2015. С. 65-70.

25. Fischhoff B. Risk Perception and Communication Unplugged: Twenty Years of Process. Risk Analysis. 1995. Vol. 15, No 2. Р. 137-145.

26. Вишняков Я. Д., Радаев H. H. Общая теория риска: учеб. пособие. 2-е изд., испр. Москва: Изд. центр «Академия», 2008. 368 с.

27. Социальное: истоки, структурные профили, современные вызовы / под общ. ред. П. К. Гречко, Е. М. Курмелевой. Москва: РОССПЭН, 2009. 435 с.

28. Устьянцев В. Б. Концепт риска в проблемном поле социальных наук. Изв. Сарат. ун-та. Нов. сер. Сер. Философия. Психология. Педагогика. 2016. Т. 16, вып. 2. С.165-170.

29. Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну / пер. с нем. В. Седельника и Н. Федоровой. Москва: Прогресс-Традиция, 2000. 381 с.

30. Социальная философия: учебник / под общ. ред. В. П. Андрущенко, Н. И. Горлача. Киев; Харьков: Издат. центр «Единорог», 2002. 736 с.

31. Ставченко С. Кризова комунікація і ризик-комунікація у політичному процесі: спільне та особливе. European Political and Law Discourse. 2017. Vol. 4, Issue 4. P.129-135.

32. Reynolds B., Seeger M. W. Crisis and emergency risk communication as an integrative model. Journal of Health Communication. 2005 Jan-Feb. Vol. 10, No 1. P. 43-55.

33. Covello V., Sandman P. M. Risk communication: Evolution and revolution. Solutions to an environment in Peril / Anthony Wolbarst (ed.). Baltimore: John Hopkins University Press, 2001. Р. 164-178.

34. Coombs W. T. Ongoing crisis communication: planning, managing, and responding. Fourth edition. Thousand Oaks, California: SAGE, 2015. xiii, 239 p.

35. Seeger M. W., Sellnow T. L., Ulmer R. R. Communication, organization and crisis. Communication Yearbook/ M. E. Roloff ^d.). Thousand Oaks, California: Sage, 1998. Vol. 21. Р. 231-275.

36. Федорів Т. Репутаційні ризики та комунікаційний менеджмент в органах державної влади. Вісн. Нац. акад. держ. управління при Президентові України. 2012. Вип. 4. С. 137-147.

Размещено на Allbest.ru