Політична соціалізація як засіб виховання громадянської зрілості особи

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Люди не народжуються із заздалегідь запрограмованими політичною культурою та досвідом. Перетворення індивіда на члена суспільства здійснюється в процесі соціалізації. Доля народу визначається тим, яких саме соціально-політичних цінностей і способу життя дотримуються його громадяни. Алгоритм буття соціальної спільноти визначається активністю індивідів та рівнем їх політичної соціалізації. Процес соціалізації охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства, але найбільш рельєфно проявляється у політиці. Політична соціалізація передбачає засвоєння індивідом політико-правових знань, культурних цінностей, політичної поведінки, ідеологічних орієнтацій, характеру владних відносин, що конвертується у зрілу громадянську свідомість. Важлива місія соціалізації полягає в тому, щоб суспільно значима система цінностей стала невід'ємною складовою внутрішнього світу людини, визначала її ментальну, політичну, моральну та етичну спрямованість, формувала особистість з національними рисами й громадянськими якостями. Соціалізація виконує роль посередника, що пов'язує минуле з майбутнім і забезпечує збереження історичної тяглості у політичній сфері. Наслідком політичної соціалізації є становлення національно свідомого, компетентного й патріотичного громадянина.

Громадянські якості людини не успадковуються, а формуються у процесі її взаємодії із суспільством й окремими індивідами. Політична соціалізація існує за будь-якої форми правління, оскільки керівництво держави прагне популяризувати у середовищі своїх підданих сприятливі для ефективного управління норми поведінки й участі в політиці. Метою нашого дослідження є осмислення особливостей політичної соціалізації індивіда в умовах української квазідемократії. У цьому контексті треба проаналізувати систему ідейно-політичних цінностей становлення особи як суб'єкта політики, виховання в неї громадянських якостей, які дозволяють адаптуватися до посттоталітарного середовища і бути його активним суб'єктом. Відсутність політичної соціалізації позбавляє людину вміння належно захищати права, ефективно відстоювати свої інтереси, а суспільство втрачає соціальну мобільність і здатність формувати державницькі атрибути.

Розширення політичної участі, включення в політику нових верств населення, постійне зростання інтересу до суспільних процесів є характерною тенденцією світового розвитку. Входження у складний світ політики молодої генерації передбачає засвоєння нею системи знань про оточуючий світ. Для того, щоб людина змогла засвоїти й використовувати на практиці політичні знання, необхідна кваліфікована соціалізація. У сучасній політології поняття "політична соціалізація" запровадили американський соціолог Ф. Гіддінс і французький соціопсихолог Г. Тард наприкінці XIX ст., що тлумачився як «процес розвитку соціальної природи людини», «формування особистості під впливом соціального середовища». Версію системного підходу політичної соціалізації обґрунтовують Д. Істон, Дж. Денніс, Г. Алмонд, С Верба, К. Дойч. Вона розглядається як процес впливу політичної системи на індивіда з метою вкорінення в його свідомості позитивних настанов оцінювання системи.

Треба відзначить, що у фаховій літературі дуже мало уваги надається аналізу соціалізації як цілеспрямованої системи відтворення і розвитку суспільства, що здійснюють свідомі індивіди. Дослідження феномену політичної соціалізації здійснюється такими вченими, як Є. Головаха, О. Злобіна, І. Жадан, В. Казміренко, Л. Кияшко, П. Фролов та ін. Вони розглядають соціалізацію у контексті ідеологічного самовизначення громадян, їх взаємодії із владою, впливом світоглядних цінностей на політичну активність. Більшість вчених політичну соціалізацію пов'язують із здатністю індивіда орієнтуватися у політичному просторі й впливати на його перебіг. Дослідження політичної соціалізації передбачає розгляд таких процесів і цінностей як громадянська відповідальність, соціальна справедливість, плюралізм ідей, феномен свободи, механізми правового регулювання тощо. Ми переконані, що політична соціалізація має стати об'єктом ґрунтовного наукового аналізу через те, що в постімперський період громадяни потребують спростування радянських міфів й стереотипів новою якістю інформації та навчання. Для формування української державності критично бракує політично зрілих й національно свідомих громадян. Тому соціалізація особи на засадах національно-патріотичного алгоритму - це найкраща інвестиція в майбутнє новітньої України.

Технологічна революція постмодерного суспільства відкриває можливість передачі політичних цінностей широким верствам громадян через мережу інформаційних каналів, якими можна довільно маніпулювати. У сучасному суспільстві процес політичної соціалізації передбачає засвоєння демократичних цінностей, норм і культурних зразків. Саме в демократичному середовищі зростає громадянська свідомість народу. Демократія - це своєрідний код до відкритого суспільства, плюралізму і свободи. Наразі демократія інтегрується в інформаційний простір сучасної цивілізації. На цьому наголошує російський вчений Р. Матвеєв: «Демократія потрібна для динамічно стійкого розвитку сучасного інформаційного суспільства. Інформаційний характер суспільства полягає не тільки і не стільки в тому, що в ньому постійно рухаються потоки інформації у деяких інститутах - у ЗМІ, уряді, парламенті, партіях, громадських організаціях і рухах - хоча все це важливо і необхідно. Інформаційне суспільство за визначенням демократичне, тому що воно сприяє створенню і руху інформації від громадян до різнорівневих структур влади, партій і громадських організацій. Демократичність означає і обов'язок влади прислухатися до цієї об'ємної, що йде «знизу» інформації і черпати із неї корисні перспективні ідеї» [6, с. 39]. Інтерактивний простір сьогодення створює «дух участі» в суспільному житті, ілюзію впливу на перебіг політичних процесів. Однак свобода слова, активна комунікація в соціальних мережах ще не гарантують реального впливу людини на політичний процес. Це відбувається за умови, коли індивід із об'єкта політики перетворюється на громадянина.

Входження людини в політику є доволі складним феноменом, що опосередкований багатьма факторами. Цей процес не може бути тільки спонтанною реакцією особи на якісь екстраординарні обставини, але потребує постійного засвоєння нею системи знань про політику і прийняття на себе соціальної ролі. Політична соціалізація є безперервним процесом становлення свідомості і поведінки, сприйняття й використання індивідом певних політичних ролей, що пов'язані з управлінням справами суспільства і держави. У процесі політичної соціалізації людина ідентифікує себе з певною політичною спільнотою (державою, країною, нацією, верствою, соціальним станом), засвоює її символи, здобуває знання про політичні інститути суспільства, їх призначення, функціонування й механізми дії. Наразі політичний простір українського суспільства обтяжений псевдодемократичною риторикою, а значна частина населення сповідує патерналістські стереотипи радянської доби. Ностальгія за радянським минулим сприяє «деіндивідуалізації суспільства, в котрому людина, згубивши в значній мірі право на свободу і автономію, втратила і свою самоцінність як індивідуальність. В значній мірі вона стала пасивною і байдужою особистістю з притупленим почуттям відповідальності» [3, с. 341]. З огляду на це нинішня українська спільнота потребує перманентного катарсису. Чим більше буде політично байдужих й денаціоналізованих верств, тим менша соціальна база для існування відкритого суспільства.

За своїм змістом політична соціалізація має асиметричний характер. З одного боку, в процесі соціалізації відбувається передача суспільством накопичених соціально-політичних знань, символів, цінностей від одного покоління до інших, а з іншого, засвоєння й використання людьми автентичної спадщини. У цьому сенсі політичну соціалізацію називають також «культурною трансмісією». Ми схильні вважати, що ефективність соціалізації визначається ретельним засвоєнням національного досвіду власного народу й надбань світової спільноти. Національні традиції, історія, культура є провідними маркерами для виховання громадянської свідомості та джерелом подальшого розвитку існуючої системи суспільних відносин. Тобто політична соціалізація має базуватися на пасіонарних цінностях свого етносу. Це означає, що «нашому поколінню громадян немає нагальної потреби здійснювати прориви у засвоєнні нових смислів буття, адже нам вони дані в традиції. Це величезний потенціал української нації, яким потрібною вміло скористатися для зміцнення державного суверенітету та економічного піднесення. Але політичні режими новітньої України ігнорують ці можливості» [1, с. 200]. Український поступ має шанс на успіх за умови, якщо джерелом його розвитку буде пасіонарна енергія власного народу, успадкування якої здійснюється у процесі політичної соціалізації.

Соціалізація як процес засвоєння й передачі політичного досвіду неможлива поза рамками етнонаціонального досвіду освоєння дійсності. Сьогодні українське суспільство переживає процес націоґенезу, для практичної реалізації якого потрібно усунути шовіністичні впливи російської неоімперії й виховувати нову генерацію українських патріотів. Ми переконані, що реконструкцію новітньої української державності треба здійснювати на основі консервативного проекту. Його класичну модель обґрунтовує В. Липинський. За його логікою атрибути території, держави, нації поєднуються патріотичними аспіраціями громадян. З цього приводу вчений зауважує: «Патріотів українських і патріотизму українського, історія наша, за винятком одиниць і епізодів, не знає. Не маючи-ж патріотизму, - не маючи свідомості своєї території і почуття спільності всіх її мешканців - ми не могли мати на ній і своєї власної держави» [4, с. 377]. Ця настанова В. Липинського має бути викарбувана на скрижалях українського державотворення. Лише системне виховання патріотичної свідомості громадян створює підґрунтя для консолідованого буття суспільства.

Соціалізація охоплює весь процес становлення й суспільної діяльності індивіда в сфері політики і програмується автентичними цінностями нації, що корелюють із демократичними здобутками людства. У пострадянському просторі першочерговим завданням є виховання в людині громадянських чеснот, політичної культури, національної свідомості, навиків державного управління, вміння здійснювати системний моніторинг влади. Ці аспірації мають витиснути з реального життя сучасної України байдужість, дилетантизм й зневіру громадян щодо спроможності здійснювати системний моніторинг владних інститутів. Меркантилізм української влади й апатія нашого суспільства змушують роль політичного авангарду взяти на себе досвідчених й авторитетних людей. Вони створили ініціативну групу «Першого грудня» як інтелектуальний осередок громадянського суспільства. Їхній діагноз українського суспільства формулюється так: «У нашій країні, де Радянський Союз було подолано фізично, його спадщина і досі зберігається морально і ментально. Виявилося, що люди далі й дедалі більше сподіваються на чужу ласку, а не на власні сили. Нові економічні умови змінили країну і водночас загострили найгірші людські інстинкти: жадобу збагачення, захланність і споживацтво. Людина дістала можливість вільно і без страху повернутися до духовних джерел. І водночас зубожіння, несправедливість і невпевненість виплекали у суспільстві внутрішнє розчарування, що стоїть на межі з духовною порожнечею». Ми доповнюємо ці роздуми тезою про те, що оздоровлення суспільства треба починати із соціалізації влади, здійснення селекції політичного класу. Тільки забезпечивши собі політичну легітимність й громадянський авторитет чинна українська влада спроможна ініціювати радикальні зміни.

Центральним інститутом соціалізації є держава, яка через структури влади, управління, засоби масової інформації, систему навчально-освітніх закладів повинна формувати національно зрілого й політично грамотного громадянина сучасного суспільства. Національно свідома людина є базовим ресурсом державного суверенітету. Для її системного виховання потрібно підтримувати й зміцнювати національну культуру, традиції, мову, українську церкву, об'єктивні інформаційні джерела. Наразі хто володіє інформацією, той і контролює політичну соціалізацію людини, її громадянське сумління, задає усталені ціннісні орієнтації суспільства, визначає модель державотворення. На жаль інформаційний простір України тотально заангажований лобістськими структурами, що деформують об'єктивну реальність. За влучним висловом О. Пахльовської ми «живемо в інформаційному хаосі, інформаційні - а найчастіше дезінформаційні - шуми перекривають будь-який смисл слова й думки» [7]. Тільки засвоюючи об'єктивну інформацію людина може виступати активним суб'єктом соціального життя, максимально реалізовувати політичні знання, бути ініціатором суспільних змін. У нашій країні сьогодні відчутними є протиріччя між рівнем політичних знань і можливістю їх реалізації у практичній площині. Не громадянська зрілість, професійність чи відповідальність визначають місце людини в політичній ієрархії нашої держави, а лояльність до чинної влади, хабарі й адмінресурс забезпечують соціальний статус індивіда. Ці чинники відкидають нашу спільноту на манівці цивілізаційного буття. Конкурентоспроможну державу формують мораль, культура, чесні суди, а не підкуп, рейдерство, зрада.

Важливим агентом політичної соціалізації є партії, які активно беруть участь у змаганнях за владу, спираються на програмні документи, формують ідеологічні доктрини і намагаються поширити їх на свідомість широких верств суспільства. Сучасний етап партогенезу засвідчує, що партії є основним елементом організації політичного простору і функціонування публічної влади. У посттоталітарних державах, на думку О. Соловйова, характерною рисою розвитку партій є «перманентна зміна ідейної орієнтації, радикалізація політичних вимог, тісний зв'язок з групами тиску, а у деяких випадках навіть кримінальними структурами» [9, с. 143]. Партії використовують для соціалізації різні форми діяльності - усну пропаганду і агітацію, друковані джерела, широкий спектр ЗМІ. Однак вітчизняні політичні партії діють не в інтересах суспільства, а вирішують свої локальні питання й цілеспрямовано формують виборця під свої програмні доктрини. Тому вони не є каналом комунікації, через які можна контролювати дії влади і брати участь громадянам у процесі творення політики. Українська дрібнопартійність не соціалізує, а маргіналізує суб'єктів політики, підриває довіру людей до влади, посилює політичну апатію й абсентеїзм громадян.

Наявність усталених демократичних традицій і громадянського суспільства забезпечує рівноправний діалог індивіда й влади. У демократичних суспільствах домінує гармонійний тип політичної соціалізації, який відтворює психологічно врівноважені взаємовідносини людини й інститутів влади, толерантне ставлення індивіда до правопорядку, держави, усвідомлення ним своїх громадянських обов'язків. Об'єднавчим політико-культурним кодом тут виступають цінності ліберальної цивілізації - свобода, приватна власність, індивідуалізм, права людини, плюралізм, демократія. В умовах народовладдя громадяни «повинні заохочуватися до розуміння моральної та етичної оцінок насамперед їхньої власної відповідальності, а не відповідальності колективу, бо інакше вони сформують не демократію, а монолітну тиранію. Тому принцип незалежності вимагає, щоб демократичний уряд не диктував своїм громадянам, що саме вони мають думати на теми політики, моралі чи етики, а навпаки, забезпечував умови, які б заохочували громадян дійти у цих питаннях власних висновків та, врешті-решт, індивідуальних переконань» [2, с. 339]. Цивілізаційний досвід засвідчує, що демократія гине, як тільки спільнота обирає примусові засоби формування переконань своїх громадян через нав'язування їм ідеологічних догматів.

Для пострадянського простору характерний конфліктний тип політичної соціалізації, де індивід є пасивним об'єктом впливу політичного режиму. Конфліктність політичної соціалізації детермінується різким соціальним розшаруванням суспільства, його світоглядно-ціннісними й культурними розходженнями, системною боротьбою зі своїми політичними конкурентами що загрожує суверенітету країни. Конфліктний тип політичної соціалізації проявляє політичне насильство через релігійну, етнічну, ментальну, культурну багатоманітність, низький рівень життя та практичну відсутність базового політико-культурного коду. Серед основних конфліктів, які несуть виклики українській державності, науковці вбачають: «загальний правовий нігілізм у державі, безконтрольність олігархії, безкарність корупції та злочинності, особливо економічної» [5]. Виходячи з цього ключовим завданням держави є детінізація економіки й створення умови, щоб кваліфіковані спеціалісти могли проявити свою громадянську активність.

В сучасній Україні відбувається процес переходу від авторитарного типу політичної комунікації до плюралістичного. Сьогодні в українському політичному просторі відсутній конструктивний діалог між владою та громадянським суспільством. Проблема в тому, що тривалий час у нас прищеплювали класово-нігілістичне ставлення до національної політики і традицій. Спотворена й вульгарна комуністична ідеологія здійснювала соціалізацію населення на основі утопічних стереотипів та пролетарських догм. Інерція тоталітарного правління не втратила своїх позицій і в добу української незалежності. Тому потрібна творча робота, спрямована на утвердження демократичного формату політичної системи, що передбачає:

· примат народної ініціативи в процесі національного державотворення;

· утвердження в суспільстві поваги до людини як найвищої цінності;

· зміна акцентів політики з державних інститутів на громадянське суспільство;

· забезпечення верховенства права й закону;

· розвиток політичних відносин на засадах толерантності й плюралізму.

Процес політичної соціалізації є складовою частиною національно-демократичних перетворень в Україні. Етап дезінтеграції нашого соціального простору апріорі змушує політичний клас спиратися на архетипи національної культури, традицій, ментальності українського народу й враховувати зарубіжний досвід у справі досягнення громадянської злагоди, політичного консенсусу, компромісів, діяльності політичної опозиції, організації електорального процесу, відкритого функціонування інститутів влади. Місія політичного просвітництва - виховання в людині духовно-моральних чеснот, демократичного плюралізму, національного етосу як провідних маркерів громадянської свідомості. За словами В. Рябченка «шлях до перемоги - виховання в собі громадянської й політичної свідомості та формування державотворчого світогляду, які були б здатні підняти й випростати нас над «окопно-пакувальною» свідомістю. Це тривалий і тернистий шлях. Але його треба пройти нинішнім поколінням українців, якщо ми не хочемо, щоб наші нащадки переродились у космополітів, а про українців в історії людства залишилися лише спогади як про зниклий етнос, який добровільно, зі значним випередженням графіка глобалізації асимілювався в біологічно-фізіологічно-споживацьку, без роду й племені, спільноту людей» [8, с. 180]. Альтернативою глобалізованому космополітизму може бути соціалізація національної ідентичності.

Рівень політичної соціалізації має важливе значення на кожному історичному етапі розвитку суспільства. Існує взаємозв'язок між зростанням національної свідомості, мотивацією політичної діяльності людини й соціальною консолідацією народу, його громадянською зрілістю. На процес політичної соціалізації відчутно впливають стихійні чинники - конфлікти, революції, політичні та економічні кризи. Якщо політична система перебуває в стані кризи, то її інститути соціалізації відчутно деформовані. У тих країн, які тривалий час існують в умовах конфлікту або переживають серйозну системну кризу, люди втрачають якісні орієнтири, не мають взірців для стійкої політичної поведінки. Відсутність моральних авторитетів, сумнівна легітимність влади й вибіркове правосуддя нівелюють й дезінтегрують буття суспільства, підривають його стабільність. У разі неспроможності влади вирішити нагальні політичні проблеми, вона має звільнити місце для опозиції, яка спроможна реалізувати ефективний менеджмент й створити умови для існування громадянського суспільства.

Соціальна динаміка пострадянської України зумовлена олігархічною боротьбою за матеріальні ресурси й владні повноваження, що витісняє на маргінес громадянське сумління нації. Відсутність прозорої політичної комунікації посилює недовіру до владних інституцій, загострює соціальну справедливість, створює вакуум політичної мотивації особистості. Продовження етатистської політики не сприяє структуризації суспільства, а посилює його атомізацію, активізує рівень соціального розшарування. Це веде до соціальної аморфності, унеможливлює створення середнього класу, утвердження інститутів громадянського суспільства. У деградованому соціумі механізми політичної соціалізації детермінують світоглядний хаос. В умовах перехідного періоду політична еліта має генерувати нові політичні норми, моральні цінності, демократичні зразки поведінки, які сприяють суспільству адаптуватися до складних реалій сучасного політичного життя.

Високий рівень політичної соціалізації індивідів є передумовою ефективного розвитку суспільних відносин та стабільності держави. Якщо політична соціалізація не сприяє засвоєнню суспільно корисних знань і практичного досвіду, тоді вона є агентом політичного регресу. Зростання освітнього рівня, засвоєння інформаційних технологій розширює спектр зацікавленості людей, спонукає їх до громадської та політичної діяльності. Сьогодні громадське життя для багатьох починається у молодому віці. Використовуючи соціальні мережі молодь здійснює активну комунікацію не лише на побутовому рівні, а й у політичному просторі. Це сприяє набуттю політичного досвіду і перетворенню особистості у свідомого громадянина держави. Поряд з масовим відчуженням людей від політики, хронічною недовірою до нинішніх владних структур, сьогодні спостерігається активізація електоральної участі громадян, намагання сумлінно виконати різні соціально-політичні ролі - виборця, члена політичної партії, суспільної організації та ін.

Узагальнюючи треба відзначити: соціальний запит посттоталітарного суспільства існує не лише на енергетичні ресурси й інформаційні технології. Принципово важливим для суверенної держави є надання якісних освітніх послуг, системне виховання національної свідомості особи. Як свідчить досвід, встановлення тоталітаризму можливе там, де відбувається виродження сфери освіти, деградація моралі, ігнорування національних традицій. Лише патріотично налаштовані й політично освічені громадяни є суб'єктами державотворення і соціального поступу нації. Свідомий громадянин спроможний творчо впливати на розвиток існуючих політичних структур, оновлювати увесь соціальний простір. На основі вищесказаного можна стверджувати, що чим ґрунтовнішою є політична соціалізація особи, тим вищим є рівень свідомості суспільства, що забезпечує стабільність владних відносини й створює передумови для утвердження демократії.

Література

політичний соціалізація громадянин

1. Гордієнко М. Реконструкція консервативних ідей як механізм відтворення нації / М. Гордієнко // Українознавчий альманах. Випуск 5. - К., 2011. - С. 200

2. Дворкін Р. Свобода, рівність, спільнота / Р. Дворкін // Сучасна політична філософія: Антологія / Пер. з англ. - Упоряд. Я. Кіш. - К.: Основи, 1998. - С. 313-343

3. Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду) / В. Кремень, Д. Табачник, В. Ткаченко. - К.: «ARC-UKRAINE», 1996. - 793 с.

4. Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму / В. Липинський. - Київ; Філадельфія. 1995. - 470 с.

5. Лубчак В. Що загрожує суверенітету України ? / В. Лубчак // День. - 2012. - № 74. - 26 квітня

6. Матвеев Р. Демократия в современном мире: проблемы методологии в контексте политологии и права / Р. Матвеев // Демократия в современном мире: сб. ст.; [сост., предисл. Я. А. Пляйс, А. Б. Шатилов]. - М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2009. - С. 32-43

7. Пахльовська О. Це багатоходова інтелектуальна операція / О. Пахльовська // День. - 2012. - № 224-225. - 7-8 грудня

8. Рябченко В.І. Світоглядно-методологічні засади формування й використання понятійно-термінологічного апарату в науковій, освітній та суспільно-практичній діяльності / В.І. Рябченко: Монографія. - Київ: Фітосоціоцентр, 2011. - 468 с.

9. Соловьев А.И. Основные этапы партогенеза / А.И. Соловьев // Теория партий и партийных систем: Хрестоматия / Сост. Б.А. Исаев. - М.: Аспект Пресс, 2008. - С. 139-143.

Размещено на Allbest.ru