Теоретичне осмислення джерел інституційних змін

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України (Україна, Київ)

Теоретичне осмислення джерел інституційних змін

Стойко О.М.

доктор політичних наук

Зміна підходів до споживання енергії, що матиме прямий чи опосередкований вплив на цілу низку сфер суспільної діяльності, в тому числі і на соціальні відносини, неминуче супроводжується і зміною відповідних інститутів та правил гри, що є предметом тривалих наукових дискусій.

Практично всі визначення інститутів трактують їх як відносно стабільні характеристики політичного і соціального життя (правила, норми, процедури), що структурують поведінку і не можуть бути легко чи моментально змінені. Це становить основоположний принцип усіх шкіл інституційного аналізу [3, с. 167]. Якби інститути змінювалися так само часто, як владні структури або інші паралельно існуючі соціальні сили, то потреби в інституційному аналізі не існувало.

В свою чергу Д. Норт стверджував, що процес інституційних змін зазвичай носить інкрементальний, поступовий характер, а не відбувається спонтанно. Це пояснюється насамперед стійкістю неформальних обмежень, прийнятих суспільством. Якщо формальні правила можна змінити досить швидко шляхом прийняття нових нормативно-правових актів, то неформальні традиції і звичаї майже не підвладні свідомим зусиллям індивідів і не можуть відразу змінитися як реакція на зміну формальних правил [2, с. 66]. При цьому Д. Норт визнає, що інститути не завжди створюються для того, щоб бути соціально ефективними; вони швидше покликані слугувати інтересам тих, хто займає позиції, що дозволяють впливати на формування нових правил.

Для обґрунтування своєї позиції Д. Норт вводить поняття «ефект блокування» [2, с. 23], який проявляється у тому, що уже прийняте рішення досить важко скасувати. Це відображає роль інститутів як запобіжників при спробах вплинути на характер соціальних змін, а також вказує на здатність суспільства до збереження основної траєкторії соціальних змін за рахунок наявної інституційної структури. З точки зору неоінституційної теорії інституційна пастка - це неефективна стійка норма або ж інститут, що може самопосилюватися. Її стійкість означає, що домінування неефективної норми, яка призвела до сильних заворушень, може завести систему до інституційної пастки.

Проблема інституційних пасток привернула увагу низки дослідників, які вивчають політичні та економічні процеси у перехідних країнах. Завдяки цьому ефекту довгостроковий характер соціальних змін, незважаючи на непередбачуваність еволюції конкретного суспільства в короткостроковій перспективі, цілком можна передбачити з досить високою ймовірністю.

Як вважає Р. Гудін, інститути можуть змінюватися у результаті: 1) чистої випадковості або дії непередбачуваних обставин: взаємодія різних інститутів може призвести до виникнення абсолютно нового непередбаченого типу; 2) еволюційні зміни: інститути, що відповідають вимогам певного етапу історичного розвитку, змушені трансформуватися під впливом певного відбіркового (селективного) механізму; 3) продуманих стратегічних кроків агентів політичної дії [8].

Г. Пітере виокремлює два типи інституційних змін [13, р. 17]. Перший - внутрішня інституціоналізація (деінституціоналізація), вагомий внесок у дослідження якої вніс С. Хантінгтон. Він визначив перелік критеріїв інституціоналізації: адаптивність, комплексність (внутрішня структура, диференціація), автономність (здатність діяти без зовнішніх акторів), когерентність (здатність приймати інтегровані й координовані рішення). Разом з К. Гьотцем Г. Пітере пропонує доповнити цей список конгруентністю (співвідношенням між відносинами всередині інституту та соціальними відносинами, між цінностями еліт та мас), а також ексклюзивністю. До другого типу Г. Пітере зараховує зміни цінностей та/або структур. На його думку інститут може зберегти форму, але замінити зміст та ступінь впливу на індивідів, з якими взаємодіє.

П. Ді Маджіо та В. Пауел для пояснення зміни, виникнення та еволюції інститутів, які вони розуміють як організації, запропонували концепцію інституційного ізоморфізму. Згідно з нею сукупність організацій утворює певні організаційні поля, що, поступово трансформуючи ці організації, роблять їх схожими між собою-ізоморфними. При цьому процес структурування організаційного поля вимагає дотримання чотирьох умов: 1) у процесі функціонування відбувається посилення взаємодії організацій; 2) з'являються міжорганізаційні структури (союзи, об'єднання організацій); 3) зростає рівень інформаційного навантаження на організації; 4) організації починають ідентифікувати себе як частину організаційного поля, що сприяє їх активній взаємодії з іншими організаціями.

Ізоморфізм (процес гомогенізації організацій, що належать до певної сукупності) може набувати конкурентної або інституційної форми. Конкурентний ізоморфізм передбачає прагнення організацій відповідати вимогам ринкового середовища, конкурувати не лише в економічній, а й політичній та соціальній сферах. Інституційний ізоморфізм реалізується у результаті: а) примусових змін через формальний чи неформальний тиск з боку інших інститутів-організацій чи виникнення проблем з легітимністю; б) наслідування, модифікації за зразком інших інститутів у випадку невизначеності; в) професіоналізації, коли для підвищення своєї ефективності інститути-організації віддають перевагу підвищенню спеціалізації у певній сфері [1, с. 35-37].

Очевидно, що деякі політичні інститути (конституція, державний устрій, виборча система) особливо цінуються за стабільність і незмінність. Однак навіть вони піддаються змінам, джерело яких залежить від підходу, якого дотримується дослідник. Загалом усі основні підходи до інституційного аналізу (економічний інституціоналізм, теорії раціонального вибору та історичний підхід) стикаються з проблемами у поясненні інституційних змін. Інституційні зміні часто мають місце лише тоді, коли проблеми інтерпретації правил та примусу до їх виконання відкривають акторам нові можливості реалізовувати «старі» правила по-новому.

Іншими словами, усі ці варіанти інституціоналізму не дають відповідь на питання, чому з часом інститути зміцнюються і змушують шукати джерела інституційних змін у зовнішньому впливі. Таким чином вони не можуть стати основою для розробки загальної теорії змін, яка б враховувала як зовнішні, так і внутрішні джерела змін.

У літературі вчені часто виділяють внутрішні (ендогенні) та зовнішні інституційні зміни, відмінності між якими на практиці досить складно встановити. Більше того, вчені часто відрізняють типи інституційної еволюції акцентуючи увагу на залежності від шляху розвитку у становленні інститутів. Якщо інституційні домовленості працюють на вирішення соціальної дилеми, тоді проблеми, які вони повинні вирішити, породжуються двома джерелами. По-перше, це може бути зовнішнім впливом на стратегічний вибір чи уподобання індивідів, підпорядкованих цьому інституту. Так, наприклад, виявлення значних покладів нафти і мінеральних ресурсів може підштовхнути керівництво країни до придушення опозиції, встановлення авторитарного режиму. Як показує цей приклад, шок середовища сприяє перегляду інституційної домовленості, оскільки актори мають нові уподобання чи нові стратегії, доступні їм.

Середовище також може різко змінитися через неочікувані результати виборів чи фінансову кризу, що можуть призвести до порушення рівноваги і створити передумови для інституційної реформи. До певної міри зовнішні чинники надають достатні пояснення інституційних змін. Однак навіть на перший погляд найбільш «зовнішні» джерела зміни часто вкорінені в існуючій інституційній структурі. Відкриття ресурсів може бути зовнішнім, однак рішення про розвиток цього сектору економіки, перетворення на експортера ресурсів та використання ренти від їх продажу для політичних цілей є функцією діючих інститутів країни, включаючи її режим [9]. З іншого боку, багато прикладів інституційної зміни виходять з процесу, що по факту видається передбачуваним. У цих ситуаціях інституційна зміна вважається внутрішньою до інституційних рамок як таких, тобто виступає другим джерелом трансформацій. Стимули, створені інституційною рамкою, змушують індивідів вживати кроків, які ослаблюють інститут та змінюють його. Відомим прикладом такої внутрішньої інституційної зміни є запропонована К. Каррубою модель внутрішньої зміни: появи незалежності судів за федеративного устрою держави [5]. У федерації суди змушені вирішувати суперечки між суверенними одиницями з власного політичною базою підтримки без наявності інструментів примусу до виконання своїх рішень. Оскільки суди не схильні приймати рішення, що будуть проігноровані, вони змушені вирішувати суперечки таким чином, щоб обидві сторони погодилися на добровільне виконання судового рішення. Водночас суверенні одиниці залежать від виборців, зацікавлених груп, які можуть і не погодитися на виконання рішень суду. Останні, в свою чергу, очікують, що суд прийматиме рішення, що відповідатимуть їх інтересам. Така зміна уявлення створює політичний тиск на суверенних позивачів, які в свою чергу роблять так, що суд прийматиме щораз агресивніші рішення, а не орієнтуватиметься на досягнення згоди між конфліктуючими сторонами. Іншими словами, модель Карруби свідчить, що стратегія суду щодо досягнення рівноваги з часом змінює переконання таким чином, що поведінка, спрямована на досягнення рівноваги, також змінюється.

Вивчення інституційної зміни ставить додаткові питання щодо способу, яким інституційні інновації пов'язані з попередніми інституційними домовленостями. Однією з складних і перспективних сфер досліджень є залежність від шляху розвитку в еволюції інститутів (ефект колії). З цього погляду конкретний вибір, зроблений щодо інституційних правил у конкретний період часу, впливає на варіанти та стимули, що стоять перед інституційними розробниками на наступному етапі. З одного боку залежність від попереднього шляху розвитку створює ризик ослаблення систематичного вивчення інституційної зміни: якщо унікальні, специфічні чинники є критичними для розуміння інституційного розвитку, тоді передбачувана і узагальнена теорія інституційної зміни видається недосяжною. Більш перспективним є підхід за якого інститути розвиваються і самі по собі, а не в результаті рішень, прийнятих акторами.

Інституційні інновації загалом змінюють старі правила чи співіснують одночасно з ними. Результатом є те, що у будь-який інституційний розвиток слугує не для створення нових наборів правил чи стимулів, що існують у вакуумі, а для взаємодіє зі старими домовленостями. Цей підхід знову ускладнює мету вивчення інституційних впливів, оскільки індивідуальні інституційні правила можна зрозуміти лише у контексті існуючих інститутів, на яких вони побудовані. Однак це також дає змогу зрозуміти причини, чому ми вважаємо раптовими зміни інститутів, що видаються результатами поступових змін у часі.

Згідно класичних постулатів інституціоналізму інституційні зміни є постійним процесом кількісних і якісних змін, модифікації різноманітних політичних, соціальних економічних, правових інститутів тощо. Вони можуть відбуватися природним шляхом або раціональним - учасники роблять вибір тої чи іншої моделі чи правила, виходячи з власних інтересів та очікувань щодо майбутнього. Однак науково-теоретичне осмислення суті інституційних змін не може обмежуватися лише аналізом мотивів учасників цього процесу, а вимагає врахування особливостей самої природи інститутів.

На думку С. Тента, який зробив спробу розробки загальної теорії інституційних змін, реформатори змушені вирішувати три основні проблеми [18, р. 8-9]. Перша полягає у обмеженості наших знань, що є іманентною характеристикою наукового пізнання. Якщо йдеться про просту ситуацію, то вона передбачає можливість оптимального рішення. Однак якщо складність зростає до необхідності укладання інституційної домовленості, що покращить становище певної соціальної групи чи значної частини акторів, то брак знань та інформації стає очевидним. Насамперед тому, що ніхто не може гарантувати, що нова інституційна угода справді покращить життя. Оцінити її наслідки можна буде лише після реалізації на практиці, коли вона стане складовою частиною суспільного життя.

Друга проблема полягає у надмірній кількості агентів [20, р. 297], що прагнуть змінити інститути. Переваги незначних за розміром спільнот у ході інституційних перетворень визнавалися ще Ш.-Л. де Монтеск'є та Дж. Медісоном [12, р. 49-50], а складність узгодження інтересів значної кількості учасників розглядалася одним з основоположників інституційного підходу Д. Нортом [6, р. 11]. Різні агенти мають власні міркування та уподобання щодо бажаного змісту і форми інституційної домовленості. За такої ситуації досягнення консенсусу серед такого різноманіття учасників є досить складним завданням.

Остання проблема безпосередньо пов'язана з тим, що більшість інститутів займаються розподілом вигід і благ, що неминуче формує групи переможців та невдах серед агентів [11, р. 37-37]. Іншими словами, інститути можуть як врегульовувати конфлікти інтересів, так і їх посилювати. Якщо пропоновані інституційні домовленості мають дистрибутивний результат, то агенти можуть відмовитися від їх підтримки, якщо вважатимуть, що інші отримають від них більше переваг, ніж вони. Навіть той факт, що нововведення покращать їх становище не буде враховуватися акторами, якщо інші учасники отримають від нього більшу вигоду.

Більше того, якщо агенти вважають, що за новими домовленостями є майбутнє, то вони ще більше опиратимуться змінам, які закріплять несправедливий, на їх думку, розподіл вигод у довготривалій перспективі. Свого часу Р. Аксельрод та Р. Кохейн [4] стверджували, що у довгостроковій перспективі поведінка, заснована на співробітництві, є найкращою стратегією, а інститути збільшують ціну порушення правил та вигоду, що отриману в результаті співробітництва. В умовах інституційної невизначеності актори роблять вибір на користь інститутів для її мінімізації, що зменшує ступінь анархії у міжнародній системі. Однак згодом Дж. Фірон довів, що якщо агенти в ході переговорів виходять з довгострокової перспективи, то вони ведуть жорсткіші торги щодо інституційних домовленостей, а це ускладнює співробітництво [7].

В свою чергу П. Пірсон [14] вказав на необхідність враховувати недоліки раціонального підходу до інституційних змін, який не передбачає, що, по-перше, актори можуть діяти не інструментально: виходити зі своїх уявлень про те, що є правильним, а не ефективним (інструментальним). По-друге, учасники інституційних угод можуть орієнтуватися насамперед на досягнення короткострокових, а не довгострокових, що є більш розумним, цілей, що особливо справедливо для політичної сфери, оскільки в умовах демократії політики змушені орієнтуватися на отримання перемоги на найближчих виборах. І, нарешті, результати реформ можуть виявитися неприйнятними для учасників (наприклад, розвиток сучасних інформаційних технологій відкриває нові можливості для взаємодії між громадянами та державою, але водночас і «віртуалізує» громадсько-політичне життя).

У. Стрік та К. Телен вирішили зосередитися не так на передумовах проведення інституційних реформ та їх взаємозв'язку, скільки на суті пропонованих ними змін, точніше їх ставленні до старих та нових правил, що лежать в основі будь-якого інституту. На цій підставі вони виділити чотири основних типи інституційних змін [17, р. 1-39]: 1) заміщення - видалення існуючих правил та впровадження нових; 2) нашарування - впровадження нових правил, які діють одночасно з існуючими; 3) зміщення - зміни у зовнішньому середовищі не знаходять свого відображення у перегляді правил; 4) конверсія - нове застосування наявних інститутів та правил.

Заміщення має місце коли існуючі правила замінюються новими. Такий вид змін може бути досить різким і включати радикальний перехід до нових інститутів, що є провідною темою досліджень теоретиків інституційних змін. Швидка ліквідація старих інститутів та їх заміна новими часто супроводжується революцією та іншими радикальними подіями у суспільному житті.

Однак заміщення може бути тривалим, повільним і поступовим процесом, що має місце коли після свого впровадження нові інститути починають безпосередньо конкурувати, а не доповнювати, зі старими. Нові інститути часто впроваджуються акторами, що є «невдахами» за старої інституційної системи. Якщо прихильникам останньої вдасться стримати тиск з боку переможених, то тоді може мати поступове заміщення. Наприклад, проринкові інститути, на які погодилася комуністична влада в Китаї, закладають основи нової інституційної системи, що прагне поєднати переваги ринкової економіки без широкого поширення демократичної практики. Якщо з часом проринкові сили зміцнять свої позиції, то зможуть ослабити і поступово ліквідувати інститути, що лежать в комуністичного правління.

Нашарування має місце коли нові правила доповнюють («плюралізують» [15]) або заміщують існуючі [19, р. 305-336]. На відміну від заміщення нашарування не впроваджує повністю нових інститутів чи правил, а передбачає лише доповнення або перегляд існуючих. Воно може мати наслідком суттєві зміни, якщо така інноваційність суперечить логіці інститутів або ускладнює їх діяльність. Процес нашарування часто має місце, коли інституційні конкуренти не в змозі реально змінити правила гри або ж здійснити заміщення - створити альтернативний інститут чи систему. Замість цього вони співпрацюють з існуючою системою, вводячи в оббіг нові або доповнюючи старі правила. Перевага такого способу інституційних змін полягає в тому, що опиратися модифікації чи удосконаленню інституту досить складно. Хоча зміни можуть видаватися на перший погляд незначними, однак у довгостроковій перспективі результати від їх ведення акумулюються і може відбутися процес перетворення кількісних змін у якісні, тобто утворитися новий інститут.

Зміщення («дрейф» [10]) має місце коли правила залишаються формально тими ж, однак їх зміст змінюється під впливом змін у зовнішньому середовищі, як результат зсуву в зовнішніх умовах. Якщо інститути не здатні адаптуватися до таких змін, то результат їх діяльності не відображатиме реальності. Конверсія відбувається тоді, коли правила залишаються формально тими ж, однак тлумачаться та використовуються у новий спосіб. Ця невідповідність між правилами та їх використанням відрізняється від ігнорування правил, що характерно для зміщення. У даному випадку йдеться про те, що актори активно користуються подвійною природою таких інститутів, змушуючи їх виконувати нові функції та вирішувати нові завдання. Традиційний інституціоналізм у соціології аналізує безліч прикладів інституційних новацій, які працюють з існуючим вихідними умовами для пошуку рішень нових проблем. У деяких випадках конверсія є швидше результатом включення нових акторів або приходу до влади нової коаліції політичних сил, а не руйнуванням старих інститутів чи їх використанням для досягнення нових цілей. Однак у деяких випадках навіть ті, хто перебувають на узбіччі політичних процесів за наявних інститутів, можуть відмовитися від стратегії конверсії. Не маючи можливостей для руйнування інституту, вони радше скористаються його амбівалентною природою для реалізації своїх завдань та посилення своїх позицій.

Часто інститути розглядають такими, якими вони є, і при цьому майже не приділяється уваги здатності окремих індивідів, груп або інших інститутів до створення інститутів того зразка, який сприяв би досягненню бажаних результатів у майбутньому. У низці випадків, наприклад, при використанні електоральних правил для підведення підсумків виборів, здатність правильно прогнозувати результати того чи іншого з проектованих рішень досить висока. При аналізі інших структурних змінних, наприклад, при виборі президентського або парламентського типу правління, федерального або унітарного політичного устрою здатність прогнозування набагато нижче. Часто інституційні наслідки виникають при спробах «вирішити» інші проблеми [16, р. 141-142].

Отже, поділ на прихильників внутрішніх та зовнішніх джерел інституційних змін є досить умовним і залежить від конкретної ситуації. Також слід враховувати зв'язок інституційних інновацій із наявними інституційними домовленостями (ефект колії). Загалом, відсутність чіткої відповіді на питання про джерело інституційних змін свідчить про теоретичну нерозробленість інституційного аналізу. Твердження про «важливість політичних інститутів» нічого не говорить про те, які інститути важливіші і для яких випадків. Інституційний підхід може мати цінність лише в рамках серйозної теорії, що дозволяє будувати гіпотези про те, чому певні актори, ресурси та інститути виявляються важливішими за інших.

Список використаних джерел

інституційний ізоморфізм дистрибутивний

1. Ди Маджио П.Дж., Пауэлл У.В. Новый взгляд на «железную клетку»: инстиуциональный изоморфизм и коллективная рациональность в организационных полях // Экономическая социология. - 2010. - Т. 11. - № 1. - С. 34-56.

2. Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики. - Москва: Фонд экономической книги «Начала», 1997. - 180 с.

3. Ротстайн Б. Политические институты: общие проблемы / Гудин Р., Клингеманн Х.-Д. Политическая наука. Новые направления. - Москва: Вече, 1999. - С. 149-179.

4. Axelrod R., Keohane R. Achieving cooperation under anarchy: Strategies and institutions ll World Politics. - 1985. - Vol. 38. - P. 226-254.

5. Carrubba C.J. A model of the endogenous development of judicial institutions in federal and international systems // Journal of Politics. - 2009. - Vol. 71, № l.-P. 55-69.

6. Denzau A.T., North D.C. Shared mental models: Ideologues and institutions ll Kyklos. - 1994. - Vol. 47, № 1. - P. 3-31.

7. Fearon J. Bargaining, enforcement, and international cooperation 11 International Organization. - 1998. - Vol. 52, № 2. - P. 269-305.

8. Goodin R.E. Eaundering preferences 11 Elster J., Hylland A. Foundations of social choice theory. - Cambridge: Cambridge University Press, 1986. - P. 75-102.

9. Haber S., Menaldo V. Do natural resources fuel authoritarianism: A reappraisal of the resource curse // American Political Science Revie. -2011.-Vol.105, № 1.- P. 1-26.

10. Hacker J. Policy drift: The hidden politics of US welfare state retrenchment // Streeck W., Thelen K. Beyond continuity: Institutional change in advanced political economies. - Oxford: Oxford University Press, 2005. - P. 40-82.

11. Knight J. Institutions and social conflict. - Cambridge: Cambridge University Press, 1992. -252 p.

12. Mesquita de В. The logic of political survival / Mesquita de B., Smith A., Siverson R., Morrow J.D. - Cambridge, MA: MIT Press, 2003. - P. 49-50.

13. Peters G.B. Institutional theory in political science: The «new institutionalism». - London: Continuum, 2005. - 224 p.

14. Pierson P. The limits of design: Explaining institutional origins and change H Governance. - 2000. - Vol. 13, № 4. - P. 477-486.

15. Schickler E. Disjointed pluralism: Institutional innovation and the development of the U.S. Congress. - Princeton: Princeton University Press, 2001. - 376 p.

16. Shepsle K.A. Studying institutions: Some lessons from a rational choice approach // Journal of Theoretical Politics. - 1989. - Vol. l. - P. 131-147.

17. Streeck W., Thelen K. Beyond continuity: Institutional change in advanced political economies. - Oxford: Oxford University Press, 2005. - 308 p.

18. Tang S. A general theory of institutional change. - London: Routledge, 2011. - 144 p.

19. Thelen K. How institutions evolve: Insights from comparative historical analysis / Mahoney J., Rueschemeyer D. Comparative historical analysis in the social science. - Cambridge, UK: Cambridge University Press, 2003. - P. 208-346.

20. Young O. Political leadership and regime formation: On the development of institutions in international society // International Organization. - 1991. - Vol. 45, № 3. - P. 281-308.

Размещено на Allbest.ru