Децентралізація управління університетською освітою як соціальна проблема

Размещено на http://www.allbest.ru/

Децентралізація управління університетською освітою як соціальна проблема

Михайличенко М.В.

Анотація

Проаналізовано головні аспекти сучасної вітчизняної університетської освіти, що перебуває у стані невідповідності до рівня розвитку продуктивних сил та європейського рівня організації підготовки фахівців для інформаційної економіки; підкреслено гостру соціальну необхідність подальшої демократизації управління вищою освітою за рахунок розбудови державно- громадської моделі управління навчально-виховним процесом. Стрижнем такої моделі має стати децентралізація державного управління освітою на національному, регіональному корпоративному рівнях з урахуванням імперативу стандартів європейської освіти і освітніх потреб особистості. освіта управління децентралізація

Ключові слова: освіта, університет, держава, бізнес, громадянське суспільство, управління, освітня послуга, освітні потреби, особистість, організаційний рівень.

Актуальність теми дослідження стану і перспектив децентралізації державного управління університетською освітою полягає у організаційно- правовому сприянні формуванню нової генерації політиків, науковців, менеджерів, військових, лікарів, освітян, інженерів, що призводить до формування якісно нової національної еліти та підвищення її соціальної активності.

Аналіз стану і результатів університетської освіти техногенної доби доводить, що світова спільнота "загнала" сама себе у глухий кут завдяки зверненню до жорсткої раціональності, абсолютизації технократичного мислення і технократичної ідеології в управлінні суспільними справами, оскільки темпи соціального розвитку почали різко падати, а світове суспільство перейшло у стадію стагнації і занепаду. Людина, навіть з вищою університетською освітою, перестала відповідати рівню виробничих сил сучасності, які вона сама собі створила. Це й стало, на нашу думку, головним джерелом соціальної кризи кінця XX - початку XXI ст.

На сьогодні ситуація між трьома основними учасниками реалізації освітньої політики виглядає наступним чином: держава без участі роботодавців- бізнесу формує попит на фахівців шляхом надання державного замовлення, вона ж визначає програму підготовки (навчальні програми, плани), ВНЗ здійснює навчальний процес відповідно до вказівок державних органів, оскільки його автономія мінімальна, і працює в межах визначених стандартів, а бізнес отримує фахівця, якого не замовляв, не брав участі у його підготовці тощо [6, с. 190-192].

Виходом з такої ситуації є, на нашу думку, потужна децентралізація, інформатизація і декомунізація державного управління. Дієвим інструментом у цьому процесі може стати університетська освіта, оскільки саме вона здатна системно охоплювати усі прошарки населення країни і всі галузі народного господарства і міжнародної політики.

Новий час формує нові вимоги до організації управління університетською освітою. Основним є перерозподіл державного управління на користь нижніх ланок соціальної структури, а саме: на користь громадянського суспільства, територіальних громад, колективів університетів, нарешті, пересічної людини, яка у інформаційну добу має навчатися протягом усього життя. їх треба звільнити з тенет комуністичної або патерналістської ідеології шляхом організаційної перебудови системи управління суспільством загалом і управління національною освітою зокрема.

Саме на це спрямовані Закони України "Про освіту", "Про професійно-технічну освіту", "Про загальну середню освіту", "Про позашкільну освіту", "Про дошкільну освіту", "Про вищу освіту", Державна національна програма "Освіта" ("Україна XXI століття"), відповідні Укази Президента України, Національна доктрина розвитку освіти України у XXI ст. та Національна стратегія розвитку освіти в Україні на 2012-2021 роки.

Проблемами демократизації державного управління освітою цікавились багато дослідників. Щоб переконатись у цьому, достатньо звернутись до праць М. Квієка, який Грунтовно досліджував відносини держави і університетів [4]. Науковець зауважив, що йому допомагало багато фахівців, а саме: Елі Фару (Європейська Комісія); Стефан Венсан-Ланкрен і Курт Ларсен (ОЕСР/ЦОДІ); Роджер Реснейк (Aguirre Int.); Георгій Касьянов і Тарас Фініков (Міжнародний фонд "Відродження"); Філіп Альтбах (Бостонський коледж); Ян де Ґрооф і Ґрасьєн Ловер (Коледж Європи і ELA); Ян Садлак (ЮНЕСКО-СЕПЕС); Юрген Ендерз та Егберт де Веєрт (CHEPS, Університет Твенте); Денієл Леві (SUNY, Олбані); Сьюзен Робертсон (Бристольський університет); Сара Кітинг (Рада Європи); Джеймз Стивенз і Тобі Лінден (Світовий банк); Марчин Чаплінський (ОБСЄ ВКНМ, Гаага); Біл Дуглас (USAID); Вальдемар Томуск (OSI, Будапешт) та ін.

У вітчизняному освітньому просторі проблему демократизації державного управління освітою проаналізовано у працях В. Андрущенка, В. Астахової, В. Бакірова, О. Бандурки, В. Беха, Я. Болюбаша, В. Брюховецького, Р. Вернидуба, Л. Гаєвської, Л. Грицяк, М. Дмитраченка, Н. Діденко, Т. Жижко, В. Зайчука, М. Згуровського, Л. Калініної, В. Лугового, В. Кременя, В. Крижка, С. Клепка, С. Ніколаєнка, В. Савельева, Л. Семененко, В. Сиченка, Г. Хоружого, С. Шевченка, М. Яременка, М. Яценко та ін.

Сьогодні акцент роблять на становленні державно-громадського управління освітою. У науковій літературі таку форму управління освітою розглядають як складову систему соціального управління, що забезпечує максимальну участь бізнесу, громадянського суспільства, громадян у розробці стратегічних напрямів розвитку освітянської галузі у процесі постійного управління нею для задоволення потреб членів суспільства. У цьому значну роль мають відігравати асоціації вчителів, викладачів, науково-методичні об'єднання, наукові, науково-технічні ради, громадські академії наук тощо.

Державно-громадське управління освітою розглядаємо як відкриту демократичну модель управління, в якій органічно поєднано засоби державного управління громадським впливом. Державно-громадське управління освітою як вид соціального управління підпорядковується його загальним закономірностям. Одночасно воно має специфічні закономірності, які зумовлені способами постановки і досягнення соціально значущих мети і завдань.

Реформування системи вищої освіти набуло широкого розмаху і розголосу. Однак це зумовило певні соціальні проблеми, оскільки кардинальні зміни в українському суспільстві призводять до переформатування його структури, появи нових соціальних груп, що продукують власні ринкові цінності та потреби, також формується нове мислення та світогляд у громадян, в першу чергу дітей та молоді, що Грунтується на ринкових поглядах, підприємництві, бажанні економічного процвітання, розширенні можливостей набуття певного соціального статусу у суспільстві тощо.

Звернемо увагу на процеси децентралізації та декомунізації, які активно проводить у межах реформування освітньої системи держава, орієнтування освітніх реформ на створення оптимальної моделі державно-громадського управління галуззю, що сприяло б створенню конкурентоспроможних навчальних закладів не тільки на внутрішньому ринку освітніх послуг, але і з їх виходом на міжнародний рівень.

Для України державно-громадська модель управління вищою освітою як соціальна проблема пов'язана з децентралізацією управління, формуванням академічної автономізації, що є тенденцією загальноєвропейського, навіть світового освітнього простору. Про це свідчить низка документів, ухвалених ООН/ЮНЕСКО, ЄС, асоціаціями університетів за останні 20-30 років.

Можна стверджувати, що міжнародні організації взяли на себе функцію формування сучасної ідеології управління, стратегії та мети формування світового/ європейського освітньо-наукового простору. У "Всесвітній декларації про вищу освіту" (1998) пріоритетним напрямком визначено посилення державно-громадської моделі управління та організації вищої освіти: "Вищим навчальним закладам має бути надана автономія в їхніх внутрішніх справах, однак така автономія має супроводжуватися чіткою і прозорою підзвітністю урядові, парламентові, студентам і суспільству в цілому" [8].

Водночас визнано, що в управлінні вищою освітою, і навчальними закладами зокрема, важливу роль має відігравати державно-громадське партнерство і зв'язки між зацікавленими гравцями: державою, інституціями та особами, які приймають управлінські рішення та відповідають за формування політики на національному й інституційному рівнях, адміністрацією, професорсько- викладацьким складом, науковцями, студентами, працедавцями, неурядовими об'єднаннями. Таким чином, державно-громадське партнерство на основі спільних інтересів, взаємної довіри та поваги має бути основним методом оновлення вищої освіти [8].

Можна констатувати, що Україна певною мірою засвоїла міжнародні здобутки у галузі державно- громадського управління освітою, зокрема у питанні спрямування діяльності державних установ на залучення інтелектуального та фінансового потенціалу неурядових інституцій громадянського суспільства до управління освітою, посилення у цьому плані їх координуючої ролі.

Для громадськості модель державно-громадського управління університетом як соціальна проблема набуває у сучасних умовах подвійного значення: з одного боку, здобуття вищої освіти для громадянина країни є суспільним благом, яке держава надає через навчання в університетах, що допомагає людині отримати певні суспільні переваги і блага вже під час свого подальшого життя, а також сформувати у себе певний тип світогляду, який є найбільш поширеним у суспільстві.

Але з другого боку, сучасні ринкові реалії спонукають громадян по-іншому подивитися на навчання в університеті й побачити його не тільки як суспільне благо, але і як індивідуальне благо, яке перетворюється на отримання освітніх послуг, за допомогою яких особистість одержує можливості не просто досягнення певного соціального статусу у суспільстві, але і досягнення цього статусу за рахунок формування власних конкурентних переваг через набуття професійних знань, умінь та компетенцій, які допомагають людині стати конкурентною на ринку праці, при виборі місця роботи, посади, бажанні стати приватним підприємцем, відкрити власну справу тощо.

У цьому відношенні людина, яка отримує освітні послуги, чи людина, яка оплачує такі послуги (наприклад, батьки студентів), переходить у категорію громадськості, яка впливає на процеси управління університетом на основі державно-громадської моделі. До цих суб'єктів управління освітою з боку громадськості необхідно долучити також і бізнесові структури, роботодавців, які зацікавлені в отриманні від університетів фахових працівників з набором професійних навичок і компетенцій, що необхідні для отримання конкурентних переваг на ринку, а також різного роду громадські організації, об'єднання, які захищають інтереси учасників цієї моделі управління.

Наслідком таких процесів для бізнесу як частини громадськості стало різке зниження кількості фахівців, яких готують виші, оскільки серед потенційних споживачів освітніх послуг на багато професій у країні попит став падати, а на популярні професії, отримавши які можна добре заробляти, попит став підніматися, і більшість ВНЗ почали активно відкривати такі спеціальності у себе, незважаючи на специфіку навчального закладу, його профільність тощо.

Отже, процес передачі новим поколінням знань, умінь, навичок є особливим типом соціальної послуги громадянину - освітньої послуги. Характерна особливість цієї послуги полягає в тому, що у ній поєднано дещо протилежні категорії, а саме: національного, інтернаціонального, економічного, духовного, особистого, суспільного.

В університетах, які є об'єктами державно- громадського управління, проблему формування такої моделі вбачаємо в різних площинах.

По-перше, головними функціями університету як специфічного соціального інституту залишаються завдання накопичення, збереження і відтворення духовного, культурного, інтелектуального та науково- технічного потенціалу суспільства.

По-друге, до традиційних завдань університету (відтворення, збереження та передавання знань) додається завдання реагування на трансформаційні процеси в самій освіті, пов'язані з глобалізацією, на нові аспекти професіоналізації й соціалізації студентів.

По-третє, дедалі частіше говорять про кризу університетів, яких підозрюють у тому, що вони не так витрачають суспільні кошти, навчають не так, виховують майбутніх фахівців не в тій системі моральних норм і цінностей. Університетам для виходу з цієї ситуації варто прагнути стати самостійними гравцями на ринку освітніх послуг. Однак слід врахувати при цьому, що розвиток ринку університетських послуг почав визначатися специфічними обставинами: психологічна невизначеність суспільства й населення щодо цього ринку; диспропорція в розміщенні населення й університетів на території країни; необхідність підвищення освітнього потенціалу на периферії; диференціація в доходах окремих груп населення [7, с. 3-4].

М. Квієк підкреслює, що "глобалізація спричинила знецінення всіх національних проектів, одним з яких є заклад (національно і державно орієнтований) університету. Якщо за університетом більше не стоять ідеї нації - дух і (національна) культура, то або необхідно визначити нові ідеї, або університет буде приречений здатися на милість всеосяжній логіці захисту прав споживачів. У межах цієї логіки університет, позбавлений сучасної національної і державної місії, існує просто для "продажу" свого освітнього "продукту" як бюрократична освітня корпорація" [3,с. 117].

По-четверте, соціальна роль університетів поступово зростає, і в перспективі таке зростання може відбуватися у геометричній прогресії. У цьому відношенні Д. Белл, наприклад, зауважує, що "так само, як протягом останніх ста років комерційне підприємство грало роль ключового інституту, в силу його місця в організації масового виробництва товарів, в найближчі сто років її буде грати університет (або якась інша форма інституту знань) внаслідок його функції джерела інновацій і знань" [1,с. 463].

По-п'яте, в сучасних державах університет прагне бути соціально універсальним. Ця соціальна універсалізація полягає у збільшенні кількості спеціальностей та напрямків, за якими готуються випускники навчального закладу.

Отже, модель державно-громадського управління університетом Грунтується на формуванні нового соціально-економічного явища - ринку освітніх послуг, де освітня послуга перетворюється на складову освітнього процесу та виражена у такій пропорції: певний обсяг знань, отриманих у навчальному закладі за визначену ціну.

Перехід університетів до державно-громадської моделі управління вимагає також пошуку нових методів та форм управління, однією з яких є концепція "нового державного управління" (англ. New Public Management - NPM), що була перенесена в систему вищої освіти з інших секторів економіки. Головними цінностями концепції є підвищення ефективності роботи, економічність, продуктивність, прозорість, діяльнісний підхід і конкуренція [5, с. 2].

Реформування системи вищої освіти грунтувалося передусім на зміні взаємовідносин між державою і університетами, які отримали суттєву автономію. Держава намагається дистанціюватися від прямого контролю за університетами і починає оцінювати їх, вона намагається зробити університети конкурентоздатними, ринково орієнтованими і фінансово незалежними, тобто такими, що самостійно заробляють гроші. Фактично, держава намагається перетворити університети на підприємницькі структури. Самостійний пошук джерел фінансування має поліпшити діяльність університетів, але це потребує підвищення рівня свободи на ринку освітніх послуг, що призведе і до зростання фінансової автономії тощо.

Проте слід зауважити, що останнім часом розвиваються відносини "бізнес - університет", що формуються на засадах партнерства і виявляються у наданні баз для проходження виробничих практик студентами, для створення програм стажування студентів та викладачів, для проведення студентських конкурсів, екскурсій на підприємства, підтримка досліджень лабораторій ВНЗ, фінансування проектів, спільне створення університетів (наприклад, Міжкорпоративний університет) та ін.

Останнім часом почали активно формуватися і відносини між бізнесом та державою з питань освіти, які до останніх років практично взагалі були відсутніми. Це виявляється у запрошенні на різні слухання, наради, круглі столи, конференції представників бізнесу та роботодавців, підтримка з боку МОН України проектів, які створюються в університетах за допомоги бізнесових структур тощо. Проте ці процеси "йдуть повільно, що і досі спричиняє низьку якість підготовки фахівців, диспропорцію між попитом та пропозицією на ринку праці, обвинуваченням університетів з боку бізнесу у тому, що саме вони не розуміють реалій бізнесу, готуючи спеціаліста, а представники вишів відповідають зорієнтованістю бізнесу лише на швидке отримання прибутку і відсутності зацікавленості у підготовці фахівця в стінах вишу" [2, с. 12].

Критики зазнає держава за її панівну роль в освіті, зокрема у формуванні такої освітньої політики, яка не враховує потреб ринку, а також за надмірну централізацію в управлінні вищою освітою, за бюрократизацію університетів, дуже низьку інформатизацію та автоматизацію у впровадженні інформаційних систем управління, за неврахування попиту на професії, що будуть затребувані через кілька років, за відсутність прогнозування нових професій, що активно формуються і впроваджуються за кордоном, повільне і утруднене впровадження нових спеціальностей, за кон'юнктурщину у цьому процесі.

Отже, проблема децентралізації управління вітчизняною університетською освітою є наскрізною соціальною потребою сучасності, оскільки ця проблема: по-перше, стосується усіх без винятку прошарків населення і галузей народного господарства; подруге, набуває більшої визначеності зміст явища освітянської послуги, що має суспільну вартість, власне собівартість і ринкову ціну; по-третє, децентралізація державного управління є механізмом реалізації принципу демократизації відносин "держава- університет" і "держава-особистість"; по-четверте, формується суспільна потреба вивчення організаційних рівнів децентралізації державного управління університетською освітою і суб'єктів цього процесу; по- п'яте, потрібно сформувати принципово нове бачення європейського досвіду управління університетською освітою як імперативу модернізації української практики менеджменту освіти.

Список використаних джерел

1. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество: опыт социального прогнозирования / Д. Белл; перев. с англ, под ред. Л. Иноземцева. -М.: Academia, 1999. - 783 с.

2. Зінченко А. Якісна освіта: роль партнерств / М. Саприкіна, О. Янковська, О. Вінніков, А. Зінченко. - К., 2013.- 20 с.

3. Квієк Марек. Глобалізація і вища освіта // Вища школа. - 2001. -№4-5. -С.107-117.

4. Квієк М. Університет і держава: вивчення, глобальних, трансформацій / М. Квієк; пер. з англ. Т. Цимбала. - К.: Таксон. 2009.-380 с.

5. Фирсова Ю.Н. Маркетизация системы высшего образования западноевропейских стран в контексте внедрения концепции "Нового государственного управления" // Казанский педагогический журнал. - 2011. - №5-6. - С.2-7.

6. Фінкільштейн О.В. Роль держави в соціальному діалозі між бізнесом і ВНЗ // Публічне управління XXI століття: від соціального діалогу до суспільного консенсусу: 36. тез до XIV Міжнар. наук, конгресу. -X.: Вид-во ХарРІ НАДУ "Магістр", 2014. - 332 с.

7. Хижняк Л.М. Державна освітня політика в умовах глобалізації: пошуки оптимальної моделі / Хижняк Л.М. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: kbuapa.kharkov.ua>e-book/ db/2007-l-2/doc/l/02.pdf.

8. Higher Education in the Twenty-first Century. Vision and Action: UNESCO World Conference on Higher Education, Paris 5-9 October 1998 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://unesdoc.unesco. org/images/ 0011/001163 /116345e.pdf

References

1. Bell D. Grjadushhee postindustrial'noe obshhestvo: opyt social'nogo prognozirovanija / D. Bell; perev. s angl. pod red. L. Inozemceva. - M.: Academia, 1999. - 783 s.

2. Zinchenko A. Jakisna osvita: roT partnerstv / M. Saprykina, O. Jankovs'ka, O. Vinnikov, A. Zinchenko. - K., 2013. - 20 s.

3. Kvijek Marek. Globalizacija і vyshha osvita // Vyshha shkola. - 2001.-№4-5.-S.107-117.

4. Kvijek M. Universytet і derzhava: vyvchennja. global'nyh. transformacij / M. Kvijek; per. z angl. T. Cymbala. -K.: Takson. 2009. -380 s.

5. Firsova Ju. N. Marketizacija sistemy vysshego obrazovanija zapadnoevropejskih stran v kontekste vnedrenija koncepcii "Novogo gosudarstvennogo upravlenija" // Kazanskij pedagogicheskij zhumal. - 2011.-№5-6.-S.2-7.

6. Finkil'shtejn О. V. RoT derzhavy v social'nomu dialozi mizh biznesom і VNZ // Publichne upravlinnja XXI stolittja: vid social'nogo dialogu do suspil'nogo konsensusu: Zb. tez do XIV Mizhnar. nauk. kongresu. -H.: Vyd-vo HarRI NADU "Magistr", 2014. -332 s.

7. Hyzhnjak L. M. Derzhavna osvitnja polityka v umovah globalizacii': poshuky optymal'noi' modeli / Hyzhnjak L. M. [Elektronnyj resurs]. - Rezhym dostupu: kbuapa.kharkov.ua>e-book/ db/2007-l-2/doc/l/02.pdf.

Размещено на Allbest.ru