"Внутрішньо переміщені особи" як категорія теоретизування та соціальної практики

Сутність поняття "внутрішньо переміщені особи". Загальна характеристика теорії самоактуалізації А. Маслоу. Внутрішньодержавна міграція як одна з розповсюджених форм територіальної мобільності. Знайомство з наслідками та проблемами вимушеної міграції.

Рубрика Социология и обществознание
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 08.10.2018
Размер файла 32,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Внутрішньо переміщені особи" як категорія теоретизування та соціальної практики

У статті розглядається феномен вимушеної внутрішньої міграції, а саме такого його наслідку, як виникнення певної групи населення - внутрішньо переміщені особи (ВПО). Обґрунтована необхідність концептуалізації поняття «внутрішньо переміщені особи». Термін «внутрішньо переміщена особа» розглянуто в перспективі його виникнення та подальшого становлення як категорії теоретизування та соціальної практики; проведено його розмежування з поняттями «біженець» та «економічний мігрант»; виділені два основних незмінних критерій, що характеризують внутрішнє переміщення та розглянуто поняття «затяжне внутрішнє переміщення».

Виділено найбільш поширені напрямки вивчення ВПО, що представлено в іноземних та вітчизняних дослідженнях. Проаналізовано теорії міграції, які були адаптовані до проблематики вимушеної внутрішньої міграції. Показано евристичний потенціал певних соціологічних теорій, а саме - теорії самоактуалізації А. Маслоу, теорії категорізації Г. Тежфела та Дж. Тернера, теорії акультурації (адаптації) Дж. Беррі, теорії травми соціальних змін П. Штомпки, теорії інкультурації, що можуть скласти основу для створення окремої концептуальної рамки досліджень щодо вимушеного переміщення та внутрішньо переміщених осіб.

Міграція як складний соціально-політичний та соціокультурний феномен є важливою проблемою людства, адже цей процес нерозривно пов'язаний з етнічними, економічними, географічними, демографічними, політичними аспектами життя сучасних суспільств. Серед різних типів міграції окремо виділяється внутрішня міграція - переміщення в кордонах певної держави, що є не менш важливою, ніж міждержавна для економічного та соціального розвитку країни.

Не впливаючи на чисельність населення країни в цілому, внутрішня міграція «спричиняє зміни в розміщенні населення, статево-віковій структурі мешканців окремих регіонів, є наслідком і важливим чинником регіональних відмінностей, напряму пов'язана з процесами індустріалізації та урбанізації, депопуляції села» [3, с. 2]. Для сучасних суспільств внутрішньодержавна міграція є однією з основних форм територіальної мобільності.

Залежно від того, як втягуються в процес переселення люди (цілком добровільно, або їх змушують переселятися, або їх женуть страшні обставини - загроза життю, війна, голод, політичні переслідування) виділяють три види міграції: добровільні, вимушені, примусові міграції. Згідно глосарію Міжнародної організації міграції вимушена міграція - це загальний термін, який використовується для характеристики міграційних процесів, у яких є елемент примусу, такий як загроза життю та існуванню внаслідок природних або людських факторів (наприклад, переміщення біженців або переміщених осіб, а також переміщення людей через природні чи екологічні катастрофи, хімічні або атомні аварії, голод чи реалізацію проектів розвитку) [8].

Одним із наслідків вимушеної міграції є поява окремої категорії людей, а саме - внутрішньо переміщених осіб (ВПО). За останні три роки в українському суспільстві з'явилась велика група внутрішньо переміщених осіб, які виділяються в окрему категорію громадян України. За даними Мінсоцполітики станом на січень 2017 року в Україні налічується майже 1,7 мільйонів переселенців [6], та кількість таких осіб продовжує зростати. Актуальність даної проблематики для українського суспільства стимулює особливий науковий та практичний інтерес до внутрішньо переміщених осіб.

Ступінь розробленості теми.

Міграція є об'єктом вивчення цілого ряду дисциплін (економіки, географії, історії, соціології, політології тощо, та дедалі досліджується у міждисциплінарному руслі), а також об'єктом державного та міждержавного урегулювання. В соціології дослідження з міграції представлено в працях представників Чикагської школи (Р. Парк, Е. Берджес, У. Томас та Ф. Знанецький та інші). У. Льюіс, М. Крітц, Д. Массей, М. Піоро, А. Портес, Е. Тейлор, С. Сассен, О. Старк та інші аналізують причини, чинники, а також механізми саморозвитку та самопідтримки міграції. Міграційним процесам як частині глобальної соціальної трансформації приділено увагу у роботах С. Каслса, М. Міллера, Ш. Гліка та ін. Е. Равенштейн сформулював одинадцять міграційних правил:

1. Найбільше міграцій здійснюється на короткі відстані.

2. Міграція відбувається поступово.

3. Мігранти направляються в основному у великі торговельні і промислові центри.

4. Кожному міграційному потоку відповідає свій поворотний потік.

5. Міські жителі менш схильні до міграції, ніж сільські.

6. При місцевих міграціях більш активні жінки, при міжнародних міграціях - чоловіки.

7. Серед мігруючих людей за межі своєї країни більшість самотніх, сім'ї мігрують рідко.

8. Зростання великих міст більшою мірою обумовлене міграцією населення, ніж природним приростом.

9. Масштаби міграції зростають із розвитком промисловості й торгівлі, і особливо - з розвитком транспорту.

10. Більшість мігрантів із сільської місцевості направляються у великі промислові і торгові центри.

11. Економічні причини міграції є визначальними [24].

А. Адеподжу та У. Петерсен пропонують певні класифікації міграції. А. Адеподжу розділяє міграції за тривалістю на: короткотермінові (менше двох років), середньотермінові (від двох до десяти років), довготермінові (більше десяти років) та постійні (понад двадцять років).

У. Петерсен у свою чергу виділяє такі критерії, як екологічний поштовх, державна політика у сфері міграції, соціальний імпульс. Відповідно до вказаних параметрів він запропонував п'ять різновидів міграції: примітивна (визначається нездатністю людини протистояти природним силам); вимушена (коли мігранти не мають можливості вибору в прийнятті рішення про власний переїзд); добровільна (коли така можливість вибору зберігається); вільна (бажання людини мігрувати є вирішальним моментом); масова [12, с. 110].

В пострадянській соціології проблемами міграції займалися Ю. Арутюнян, А. Сусоколов, Т Заславська; серед українських науковців можна виділити дослідження Б. Євтуха, М. Шульги, О. Малиновської, І. Прибиткової, Т Гнатюк та ін.

Проблемі біженців також приділялась увага у роботах Х. Арендт, О. Бейквела, К. Лонга, Дж. Оуенса-Манлі, Дж, Філімора.

Окремі роботи було присвячено саме дослідженню внутрішньо переміщених осіб, серед яких зазначимо, насамперед, роботи Е. Муні [22], П. Орхарда [21], Дж. Хетвея [20], С. Хайнс [21]. Найбільш поширеними напрямками вивчення ВПО в дослідженнях іноземних науковців є історія походження поняття «внутрішньо переміщені особи», питання приналежності до місця проживання та повернення, проблеми здоров'я та потреби переселенців. Перші спроби описати становище ВПО в Україні були зроблені у працях О. Балакірєвої, О. Більовського, Т Семигіної, Н. Гусак та С. Трухан, Ю. Середи, О. Міхеєвої, Л. Хижняк та ін. Але в українському академічному дискурсі тема ВПО розкривається більшою мірою в емпіричних дослідженнях. Розглядаються певні аспекти цього феномену, такі як кількість зареєстрованих осіб, їх адаптація, інтеграція до приймаючих громад, ставлення жителів цих громад до переміщених осіб, мотиви переїзду та повернення до дому. Разом із тим існує певна потреба в концептуалізації поняття «внутрішньо переміщені особи», його розмежовування із суміжними поняттями, а також напрацювання певних теоретичних підходів, що можуть стати підґрунтям для дослідження ВПО.

Метою дослідження є розгляд поняття «внутрішньо переміщені особи» як предмета соціологічного теоретизування та емпіричного дослідження.

Виклад основного матеріалу.

Прослідкуємо походження та розвиток поняття «внутрішньо переміщені особи» у світовій практиці. Поняття «переміщена особа» почало широко використовуватися під час Другої світової війни, в результаті якої близько 10 млн. чоловік було залучено до примусової праці або ж вислано з країн звичного місця проживання за расовими, релігійними або політичними міркуваннями [5]. Разом із тим на початку 90-х років, коли проблема внутрішнього переміщення знову актуалізувалася у міжнародній спільноті у зв'язку з аналітичною доповіддю Генерального секретаря з питань про осіб, переміщених в межах країни, визначення «внутрішньо переміщені особи» не використовувалось [7]. На сьогодні даний термін міцно вписаний у міжнародне законодавство, однак існують різні погляди щодо того, як саме він має розумітись. Деякі дослідники вважають, що термін «ВПО» стосується лише тих ситуацій, коли люди переселились у результаті конфлікту, насильства та переслідування [17]. Інші вважають, що термін «внутрішньо переміщена особа» є набагато ширшим поняттям та охоплює мільйони людей, котрі виїжджають унаслідок стихійних лих та проектів розвитку [18]. Деякі взагалі виносять на обговорення питання про те, чи потрібно виділяти внутрішньо переміщених осіб як категорію [20]. Також не існує певного консенсусу щодо питання «коли закінчується внутрішнє переміщення», тобто коли особа більше не повинна розглядатися як така.

Виділимо два основні незмінні критерії, які характеризують внутрішнє переміщення. Першим критерієм є недобровільний характер руху. Другим критерієм є те, що внутрішньо переміщені особи мігрують в межах національних кордонів.

Але тут існує можливість раптової зміни кордону, наприклад, як це сталося з розпадом колишньої Югославії та Радянського Союзу або анексією Криму. Тому кращим є формулювання «ті, хто не перетнув міжнародно визнаний державний кордон» [16].

Треба відмітити, що люди можуть стати внутрішньо переміщеними особами» не лише внаслідок переселення, але і в очікуванні таких наслідків: люди можуть змінювати місце проживання не тільки в результаті певних наслідків, а й для того, щоб уникнути їх.

Переселення не завжди зумовлене насильством, конфліктами та переслідуваннями, а іноді відбувається в результаті техногенної або природної катастрофи. Існує багато випадків, коли населення виселялося внаслідок повеней, землетрусів та голоду, а також техногенних катастроф, таких як ядерні чи хімічні. Вони також, фактично, є внутрішніми особами і часто потребують гуманітарної допомоги, а в деяких випадках - захисту [16].

Деякі дослідники пропонують розширити поняття внутрішньо переміщена особа та охопити осіб, які мігрують через крайню бідність або інші економічні проблеми, тобто прирівнюють їх до економічних мігрантів. Але дані групи мігрантів розрізняються за характером міграції. Міграція з «привертаючим характером» передбачає, що люди знають, куди і навіщо їдуть, тобто еміграція для них - засіб вирішення певних життєвих завдань, тоді як міграція, головною метою якої є залишити місце перебування, тобто еміграція сама по собі, має для людей «виштовхуючий характер». Безумовно, економічні фактори важливі при переміщенні, але грають допоміжну роль. Більш того, є випадки, коли уряд визначає вимушених переселенців як «мігрантів», намагаючись відвернути увагу від недобровільного характеру їх руху та тим самим уникнути своїх обов'язків щодо даної категорії людей. Саме з цих причин важливо відрізняти внутрішньо переміщених осіб та економічних мігрантів [16].

Ще однією особливістю ВПО є те, що цей термін не надає правого статусу, а скоріш має описовий характер. У той час, як біженці, втративши захист своєї країни та перебуваючи за межами своєї власної держави, вимагають спеціального правового статусу, права та гарантії, спричинені фактом, що вони є людьми та громадянами або звичайними мешканцями певної держави, це не є необхідним для ВПО.

Також на сьогодні не існує певного консенсусу щодо того, протягом якого періоду необхідно вважати людину внутрішньо переміщеною особою та коли цей статус має бути припинений. Для декого внутрішнє переміщення закінчується лише після повернення ВПО та ефективного скасування їхнього переміщення. Однак, оскільки безпечне повернення не завжди можливе, це може призвести до ситуацій, коли внутрішнє переміщення має перспективу ніколи не закінчитися, і, натомість, складне становище передається наступним поколінням. З іншого боку, внутрішнє переміщення може закінчуватися різко, навіть через кілька місяців після фактичного переміщення. У деяких випадках саме здатність або готовність уряду надавати гуманітарну допомогу є вирішальним фактором. Уряди можуть оголосити, що внутрішнє переміщення закінчилося, щоб дати змогу країні повернутися до норми, навіть якщо фактичні умови передбачають інше [16].

Багато внутрішньо переміщених осіб знаходиться у скрутних обставинах протягом років або навіть десятиліть. Існує термін «затяжне внутрішнє переміщення» або «тривале внутрішнє переміщення», який зазвичай відноситься до тих випадків, в яких прогрес у напрямку довгострокового рішення дуже повільний або застопорився (це такі країни, як Бурунді, Колумбія, Грузія, Сербія, Судан, Уганда, Україна). Багато переселенців, переміщених унаслідок конфліктів, стихійних лих, проектів державного чи приватного розвитку, залишаються без надійних та безпечних умов проживання та засобів до існування протягом багатьох років і стикаються з дискримінацією, пов'язаною з їхнім переміщенням. Їхні потреби розвиваються з часом, і тривале переміщення часто пов'язане із зубожінням, збільшенням проблем уразливості та захисту, що підриває стійкість до подальших потрясінь та стресів.

Таким чином, хоча ВПО часто характеризуються в контексті концепції «внутрішніх біженців», фактично внутрішнє переміщення набагато ширше, ніж концепція біженця. Це не обмежується лише конфліктами та переслідуванням, але охоплює інші причини примусового переселення, включаючи стихійні лиха, а також можуть охоплювати людей, змушених переселятися за проектами розвитку.

Ключовою віхою в історії становлення поняття «внутрішньо переміщена особа» було створення «Керівних принципів» внутрішнього переміщення (Керівні принципи УВКБ ООН). Вони складають 30 стандартів, які визначають засоби захисту, доступні для внутрішньо переміщених осіб. Дані принципи деталізують права та гарантії, що стосуються захисту ВПО від примусового переміщення, їхнього захисту та допомоги під час переміщення, досягнення тривалих рішень. [14].

На сьогоднішній день, згідно з Керівними принципами УВКБ ООН із питань про переміщення осіб всередині країни, внутрішньо переміщені особи визначаються як люди або групи людей, які були змушені рятуватися втечею або покинути свої будинки чи місця проживання через або для того, щоб уникнути наслідків збройного конфлікту, ситуації загального насильства, порушень прав людини або стихійних лих / техногенних катастроф, та які не перетнули міжнародно-визнаний державний кордон країни [2].

В офіційному українському дискурсі «внутрішньо переміщена особа» - це «громадянин України, який постійно проживає в Україні, якого змусили або який самостійно покинув своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру» [8].

Дослідження феномену ВПО потребує створення певної теоретичної бази. Слід зазначити, що серед теорій міграцій практично не існує теоретичних підходів, які присвячені виключно концептуалізації феномену внутрішньо переміщених осіб, оскільки більшість теорій стосуються міждержавних міграцій. Використовуючи дані теорії, спробуємо адаптувати їх, фокусуючись саме на проблематиці вимушеної внутрішньої міграції та ВПО.

Теорія «тяжіння та виштовхування (pull / push)» була розроблена Е. Лі у 1966р. Він припустив, що людина зважується на міграцію в залежності від факторів, що існують та детермінуються в країнах вибуття, факторів, що існують в країні прибуття, від так званих «проміжних обставин» (дистанція, міграційна політика тощо), а також детермінантами, пов'язаними з індивідуальними характеристиками мігрантів [10]. У кожній країні можна виділити фактори, які утримують населення на даній території (нейтральні чинники), що виштовхують його (push-factors) або його притягують (pull-factors). Одночасно з даними факторами діють різні обставини (третя група чинників), які виступають у якості обмеження міграційних потоків (проміжні перешкоди). Крім цього діють ще особисті суб'єктивні чинники, що впливають на прискорення або уповільнення міграції унаслідок неоднакової схильності до міграції.

Пізніше С. Оеберг доповнив цю теорію, виділивши «жорсткі та м'які» фактори. Бідність, соціальна нерівність та безробіття належать до «м'яких» факторів, а до числа «жорстких» - гуманітарні кризи, військові конфлікти, екологічні катастрофи [1]. Теорія «тяжіння та виштовхування» може бути використана також для розгляду феномену ВПО, якщо замістити «країни» на «регіони». Наприклад, якщо брати Україну, то для жителів Донбасу одним із виштовхуючих «жорстких» факторів стали воєнні події на сході країни, «м'якими» факторами виступали напружена політична ситуація у регіонах, рух за відділення Донбасу. Змінюючи місце проживання, переселенці обирали ті регіони, що так чи інакше притягували їхню увагу (територіальна близькість до зони анти-терористичної операції, мова у регіоні переселення, крупні адміністративні центри з розвиненою інфраструктурою, наявність знайомих та рідних у регіоні переселення, досвід переселення від тих, хто вже виїхав та ін). Серед обмежень до переїзду можна виділити транспортні витрати, брак інформації та негативні стереотипи про регіон переселення та ін.

Згідно з теорією міграційних систем / мереж у країнах в'їзду та виїзду формується «міграційна мережа», початок якої прокладають «мігранти-першопроходці». Вони полегшують процес переселення для наступних хвиль мігрантів. Значна частина переселенців вибирає конкретне місце призначення, ураховуючи наявність там родичів або діаспор співвітчизників. Завдяки соціальній мережі у формі контактів із друзями, сім'єю та роботодавцями люди отримують та акумулюють соціальний капітал, що мінімізує ризики, пов'язані із переїздом.

Концепція трьохстадійності міграційного процесу, що була сформульована Т. Заславською та Л. Рибаковським базується на трьох стадіях. Перша - це формування міграційної мобільності (рухливості) населення, яка залежить від демографічних, етнічних і соціально-економічних характеристик. Друга стадія - це сам процес переміщення, що відбувається в певний час у рамках тієї чи іншої території. Третя завершальна стадія являє собою процес приживання мігрантів на новому місці проживання, пристосування мігранта до суспільства і суспільства до переселенця. Термін «приживання» можна застосувати до внутрішніх мігрантів, або в деяких випадках до зовнішніх мігрантів тієї ж національної групи, що і корінне населення. В цьому випадку приживання характеризує процес пристосування до нового місця проживання і суспільства мігрантів, близьких до корінного населення за культурним рівнем, етнічною та релігійною приналежністю.

Дані теорії та концепції - теорія «тяжіння та виштовхування», теорія міграційних систем / мереж, концепція трьохстадійності міграційного процесу можуть бути застосовані для дослідження ВПО, але не у вимірах «країна вибуття - країна прибуття», а в «регіональному» вимірі певної країни.

Серед теорій, що є плідними для дослідження внутрішньо переміщених осіб, зазначимо теорію самоактуалізації А. Маслоу, теорію категорізації Г. Теджфела та Дж. Тернера, теорію акультурації (адаптації) Дж. Беррі, теорію травми соціальних змін П. Штомпки, теорію інкультурації.

Теорія самоактулізації Маслоу може використовуватися задля аналізу мотивів міграційної та адаптаційної поведінки переселенців і вибору стратегії їхньої інтеграції. Дослідник виділяє п'ять фундаментальних людських потреб: фізіологічні, потреба у безпеці, соціальні, потреба у самоповазі та самоактуалізація. Коли людина опиняється у складному становищі, що загрожує її життю або перспективі цієї загрози, якщо це міграція через воєнні конфлікти, техногенну або природну катастрофу, порушується її потреба у безпеці. В залежності від знання про місце переїзду, наявність роботи та / або житла також можна говорити про різні стратегії адаптації та інтеграції ВПО.

На думку Г. Теджфела, з кожною соціальною ідентичністю пов'язана оцінка людиною себе, що передає її позитивний або негативний статус у спільноті. У процесі набуття соціальної ідентичності людина має диференціювати соціальні об'єкти на такі, з якими вона себе ідентифікує, та такі, що її не стосуються. Є певна послідовність усвідомлення свого групового членства. Спочатку відбувається соціальна категоризація, під час якої людина усвідомлює наявність різних груп навколо себе. Потім іде соціальна ідентифікація, коли з усіх груп виокремлюється та, із якою людина співвідносить себе. І, нарешті, набуття соціальної ідентичності як повне усвідомлення своєї належності до групи чи спільноти. У результаті міграції людина опиняється в іншій соціальній ситуації, ніж та, у якій вона жила раніше. За таких умов актуалізується процес соціального порівняння себе та інших представників спільноти переселення. Цей процес супроводжується категоризацією, на основі чого формуються або змінюються уявлення переселенців про свої ін- та аутгрупи, якими є, відповідно, переселенці та громада переселення.

Прагнення внутрішньо переміщеної особи до відновлення позитивної соціальної ідентичності і підтримання свого статусу в новій спільноті спонукає її до переосмислення своїх життєвих позицій, місця в соціальному світі, що активізує трансформацію соціальної ідентичності. У результаті трансформації соціальної ідентичності має відбутися ідентифікація зі значущою спільнотою. Залежно від орієнтацій переселенця на подальше місце проживання відбувається актуалізація того чи іншого психологічного механізму трансформації соціальної ідентичності. І, як результат, може відбутися ідентифікація з новою групою або поновлення ідентифікації зі старою групою за рахунок покращення її образу та характерних рис [4]. До оцінки людей крізь призму соціальних категорій призводить сприйняття людиною загрози, що надходить від них. Якщо людина оцінює певну ситуацію як загрозливу для її життя та цінностей, то починає сприймати членів аутгрупи схожими один на одного, приписує їм однакові погляди.

Дж. Беррі виділяє чотири стратегії адаптації: асиміляція, сепарація, маргіналізація та інтеграція. Асиміляція - тип акультурації, при якому емігрант повністю ідентифікується з новою культурою і заперечує культуру етнічної меншини, до якої належить. Сепарація - ситуація, коли група та її члени, зберігаючи свою культуру, відмовляються від контактів з іншою заради збереження позитивного образу «ми». Маргіналізація - це ситуація, коли мігрант не ідентифікує себе ані з культурою більшості, ані з культурою меншини. Інтеграція - варіант акультурації, коли кожна зі взаємодіючих груп та їхні представники зберігають свої властиві їм початкові індивідуальності, але одночасно з цим об'єднуються в єдине суспільство на іншій, так само значущій для них підставі [17]. Акультурація - процес пов'язаний із двома основними проблемами: підтримка культури (в якій мірі визнається важливість збереження культурної ідентичності) і участь у міжкультурних контактах (в якій мірі слід включатися в іншу культуру чи залишатися серед «своїх»).

П. Штомпка визначає «культурну травму» як стрес, викликаний соціальними змінами, які стосуються сфери культури, а в підсумку також колективної і індивідуальної ідентичності. Дослідник виділяє три рівня культурної травми: індивідуальний (біографія людини), колективний та історичний. Найнижчий рівень це масштаб індивідуальної біографії людини. Колективні травми стосуються людських спільнот і відбуваються в результаті соціальних змін. Найбільш складним є третій рівень, коли травмі піддаються цілі спільноти - етнічні, національні групи, регіони, цивілізації, навіть глобально все людство, а самі травматичні зміни можуть бути названі історичними. Поряд із раптовими, стрімкими, непередбаченими змінами проходять накопичувальні процеси: зростаюче перенаселення, все більша інтенсивність дорожнього руху, забруднення навколишнього середовища, поширення хвороб, пов'язаних із цивілізацією, зростання смертності населення, перевантаження міст і засобів комунікації. Зміни цього типу, досягаючи певного порогу, набувають травматогенного характеру, так само, як і «стресові» зміни, створюють несприятливий вплив на всю культуру і можуть представляти загрозу для суспільної ідентичності в самому великому масштабі. Це означає, що ці події стануть культурною травмою не тільки для безпосередніх свідків і учасників, а й для наступних поколінь. Внутрішньо переміщені особи відчувають себе розгубленими і пригніченими, в стані повної невизначеності та нестабільності, без впевненості у завтрашньому дні [12]. Стан, у якому вони перебувають, можна назвати травмою соціальних змін, яка за П. Штомпкою включає шість послідовних стадій:

1. Структурне і культурне минуле - середовище, яке сприяє виникненню травми (дезорганізація, дезінтеграція, нестабільність).

2. Травматичні події або ситуації - стан напруги, пов'язаний із конкретними соціальними змінами (революція, радикальна реформа, окупація, геноцид та ін.).

Культурні рамки травми - особливі способи визначення, інтерпретації, вираження або тлумачення травматичних подій за допомогою фонду успадкованих культурних ресурсів.

1. Травматичні симптоми - дисонанс, що виникає через порушення усталених схем поведінки і уявлень та сигналізує про порушення нормальності у життєдіяльності суспільства (розкол, зміщення, дезорганізація).

2. Посттравматична адаптація - чутливість різних соціальних груп до культурної травми.

3. Подолання травми - заключна фаза або початок нового циклу травматичної послідовності, якщо пом'якшена травма отримує потенційно сприятливі структурні та культурні умови для прояву нового виду травми [13].

Інкультурація у найширшому розумінні означає навчання людини традиціям і нормам поведінки в певній культурі. Американський антрополог М. Херсковіц розумів під інкультурацією стратегію адаптації індивідів - носіїв різної етнічної ідентичності. В процесі інкультурації, на його думку, індивід освоює властиві культурі світобачення і поведінку, в результаті чого формується його когнітивна, емоційна і поведінкова схожість із членами даної культури і відмінність від членів інших культур. Процес інкультурації внутрішньо переміщених осіб пов'язаний із потребою освоювати і застосовувати інші, в порівнянні з наявним досвідом, соціокультурні зразки, норми, цінності, технології комунікації, що панують у приймаючій спільноті [11, с. 48].

міграція територіальний мобільність

Висновки

Отже, термін «внутрішньо переміщена особа» пройшов довгий шлях від виникнення до відокремлення від понять «біженці» та «економічні мігранти» та становлення як окремої категорії теоретизування та практичного використання. Проблематика внутрішньо переміщених осіб ще довго залишатиметься предметом різноманітних досліджень, оскільки процеси, які так чи інакше пов'язані з даним феноменом, мають сьогодні не тільки теоретичні, але й практичні виміри.

Представлені теорії надають певну оптику вивчення зазначеного поняття, відкриваючи перспективи дослідження внутрішньо переміщених осіб із різних точок зору. Разом із тим існує необхідність у подальшому цілісному та комплексному соціологічному дослідженні такого складного поняття, як внутрішньо переміщена особа, що потребує міждисциплінарного підходу.

Біблюграфічні посилання

1.Бордоусов О. В. Моделирование межрегиональной миграции Казахстана / О. В. Бордоусов, М. А. Жоламанова // Вестник КазНУ Серия экономическая. - 2015. - № 1. - С. 127-131.

2.Внутрішньо переміщені особи.

3.Внутрішня міграція та тимчасові переміщення в Україні в умовах політичних та соціально-економічних загроз. Аналітична записка.

4.Губеладзе І. Г. Психологічні механізми трансформації соціальної ідентичності молоді сільського походження в міській спільноті: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. психол. наук: 19.00.05 / І. Г. Губеладзе. - Київ, 2012. - 16 с.

5.Малиха М. І. До проблеми сутності поняття «внутрішньо переміщені особи»: державна політика та регіональна практика / М. І. Малиха // Науково-теоретичний альманах «Грані». - 2015. - Т. 18. - № 8. - С. 6-11.

6.Мінсоцполітики: Обліковано 1 648 852 переселенці.

7.Организация Объединенных Наций: Аналитический доклад Генерального секретаря по вопросам о лицах, перемещенных в пределах страны/ E/CN.4/1992/23.

8.Перрушу Р. Глосарій міграційних термінів / Р. Перрушу.

9.Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб. Закон України від 20.10.2014 № 1706-VI.

10.Рыбаковский Л. Л. Миграция населения. Три стадии миграционного процесса / Л. Л. Рыбаковский. - М.: Наука, 2001. - 114 с.

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

  • Основи теорії особистості та концепції ієрархії потреб А. Маслоу - найвідомішого представника гуманістичної психології. Творчість як найбільш універсальна характеристика людей. Аналіз наслідків депривації і фрустрації потреб самоактуалізації людини.

    контрольная работа [20,0 K], добавлен 21.09.2010

  • Компоненти соціальної структури. Поняття "соціальної групи", "соціальної спільності". Соціальна стратифікація у перехідному суспільстві та підходи щодо її аналізу. Подолання культурного бар’єра і бар’єра спілкування у процесі соціальної мобільності.

    реферат [36,7 K], добавлен 21.08.2009

  • Виїзд працездатного населення з території країни за її межі. Міжнародна міграція робочої сили. Причини еміграції населення з України. Соціальна напруженість в суспільстві. Аналіз наслідків міграції на ринку праці. Незадоволеність роботою та умовами праці.

    презентация [1,2 M], добавлен 09.11.2014

  • Сутність, причини та наслідки міжнародної міграції робочої сили. Основні фактори, які впливають на міграційну рухливість працездатного населення. Динаміка показників трудової міграції в Україні. Заходи державного регулювання у сфері зайнятості населення.

    курсовая работа [379,1 K], добавлен 22.12.2013

  • Причини міждержавної трудової міграції, її сутність та структурні елементи. Основні групи факторів, що впливають на ставлення молоді до проблеми переміщення робочої сили. Дослідження думок студентів про наслідки міграції та її вплив на суспільні процеси.

    научная работа [20,9 K], добавлен 11.04.2013

  • Історія дослідження специфіки соціальної роботи з сім’ями, які виховують прийомних дітей. Особливості підтримки прийомної сім'ї. Моніторинг опіки дітей у таких сім'ях. Специфіка діяльності соціального працівника. Визначення внутрішньо сімейних відносин.

    курсовая работа [49,0 K], добавлен 09.05.2014

  • Характеристика методу мережевого аналізу в соціології. Теорія соціальних мереж міграційних потоків. Сутність мотивації населення України до зовнішньої трудової міграції та визначення наслідків трудової міграції. Теоретичні постулати мереженого аналізу.

    реферат [499,6 K], добавлен 28.04.2015

  • Аналіз причин стрімкого розвитку зловживання наркотичними речовинами серед підлітків та молоді, знайомство з проблемами. Розгляд особливостей оптимізації технологій соціальної роботи з наркозалежною молоддю, характеристика нормативно-законодавчої бази.

    курсовая работа [6,3 M], добавлен 05.01.2014

  • Теоретичне обґрунтування визначення сутності поняття "розвиток професійної мобільності". Фактори та основні критерії забезпечення професійної мобільності, її роль у сучасному суспільстві та значущість для зміцнення інтелектуально-освітнього середовища.

    статья [23,9 K], добавлен 31.08.2017

  • Сутність міграції населення, яка розглядається як соціально-економічний, демографічний стан, що являє собою сукупність переміщень, здійснюваних людьми, пов’язаних із зміною місця проживання. Показники міграції сільського населення протягом 1989-2001 рр.

    реферат [27,3 K], добавлен 12.06.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.