Мігрантська криза у Європі крізь призму медіа: зіткнення цивілізацій vs. правдивість; толерантність vs. правдивість

Теракти 11 вересня 2001 р. підвели ґрунт під тези Гантінгтона, надали їм предметності. «Падаючі вежі, здавалося, були «матеріалізацією зіткнення цивілізацій».

Гантінгтона вважали майже пророком, коли його постулати прояснилися, знайшли своє підтвердження. Миттєво розмови про «ми і вони», про війну між «нашим способом життя та їхнім» стали мейнстрімом», - пише Маріам Сакінаг [3, P 86]. Уявлення Льюіса та Гантінгтона взялися інструменталізовувати американські неокони, - Бернард Льюіс обґрунтовував і гаряче підтримав їх боротьбу проти ісламізму та тероризму, за встановлення демократії у мусульманському світі: як до вторгнення в Ірак [4], так і після - знаменита теза Льюіса, висловлена вже у 2006 р.: «Або ми принесемо їм свободу, або вони знищать нас» [5, P 168] - чудово легітимізувала розв'язання війни на Близькому Сході.

Упродовж півтора десятка років, які минули від початку «Нової Холодної війни проти тероризму» (Дік Говард [6]), активно діяли сили, яким вкрай залежало на тому, щоб зіштовхнути лобами Іслам і Захід, створити підґрунтя для конфронтації. Один із вузлових моментів цієї конфронтації - карикатурний скандал 2005-2006 рр., який розпочався з карикатур на пророка Мухаммеда авторства Курта Вестерґаарта (Kurt Westergaard), опублікованих у данській газеті Jyllands-Posten. Скандал мав продовження у 2007 р., коли карикатуру на пророка Мухаммеда карикатуриста Ларса Вілкса (Lars Vilks) опублікували деякі шведські видання, зокрема Nerikes Allehanda. В обох випадках ескалації конфліктів сприяли нагороди, яких удостоювали карикатуристів європейські інституції, передруки карикатур у найвпливовіших європейських (і деяких арабських) газетах, інші вияви солідарності. Не меншими факторами загострення ситуації були акції обурення, штурми посольств Данії та погрози на адресу карикатуристів у мусульманських країнах, участь у скандалі організацій на зразок Al-Qaeda чи Taliban, які включали художників у чорний список та призначали винагороду за їх убивство.

Сьогодні зрозуміло, що поглибленню міжцивілізаційної ворожнечі сприяли як провокаційні антиісламські фільми, як-от «Невинність мусульман» Марка Юссефа чи «Покора» Аяан Хірсі Алі та Теодора ван Ґоґа), так і фанатична реакція мусульман на ці фільми (вчинок терориста, який убив Теодора ван Ґоґа, напад на посольство США, внаслідок якого у Бенгазі загинули посол і три дипломати. Також безвідповідальними були заклики американського пастора Террі Джонса до спалювання примірників Корану на десяту та наступні річниці 11 вересня, і реакція на його заяви та дії у деяких мусульманських країнах, які призвели до жертв серед невинних людей. Показова в цьому сенсі також доля злощасного, демонстративно аморального, тижневика Charlie Hebdo, який упродовж багатьох років підтримував наклад з допомогою скандалів, спровокованих публікаціями антиісламських карикатур, відповіддю на які був бузувірський розстріл редакції 7 січня 2015 р. Обидві сторони (точніше, підбурювачі з обох сторін, яких ніхто не наділяв правом виступати від імені Ісламу та від імені Заходу) долучилися до нівеляції точок дотику між цивілізаціями та до акцентування на розбіжностях, чим довели гостроту протиріч до катастрофічного стану.

Показово також, що найбільш масштабні провокації, з метою поглиблення прірви між Заходом та Ісламом, скоювали люди, біографія яких не свідчить ні про принциповість у відстоюванні західних цінностей на зразок свободи слова, ні про схильність до ортодоксального ісламу. Як влучно зауважив Девід Норс, велика доля лицемірства в тому, як Європа та США, заявляючи, що «атака на тижневик Charlie Hebdo - це атака на свободу слова», нічого не роблять для захисту свободи слова у випадку WikiLeaks, більше того, Джуліан Ассанж, засновник і редактор WikiLeaks, є жертвою переслідування. Розкриваючи «шкідливий, цинічний і ганебний характер Charlie Hebdo», Девід Норс порівнює антиісламські карикатури цього видання із антисемітськими карикатурами у французькій газеті La Libre Parole під редакцією Едуара Адольфа Дрюмона, яка розпалювала ненависть до євреїв, дуже ефективно використовуючи карикатури. Зважаючи на «внесок» Charlie Hebdo у популяризацію негативних стереотипів щодо мусульман, Девід Норс відмовляє колективу цього видання у статусі мучеників за справу демократії та свободи слова [7]. Міф про т.зв. «ісламських» терористів розвіюють результати дослідження британської служби MI5 у 2008 р., яка з'ясувала, що «багато хто із залучених до тероризму не є практикуючими мусульманами, не є релігійно освіченими і їх можна вважати неофітами. Дуже мало терористів виховані у строго релігійних сім'ях, - у них високий відсоток навернених. Деякі з них вживають наркотики, алкоголь та відвідують повій» [Quoted from: 8]. Це стосується виконавців терактів 11 вересня, атаки на Charlie Hebdo, паризьких вибухів у листопаді 2015 року та ін.

Однак, коли йдеться про розпалювання в медіях міжетнічної конфронтації, мало хто зважає на ці важливі нюанси. Негативні матеріали про біженців стали нормою для низки британських медій, які все менше переймаються добором політкоректних формулювань, дозволяють собі дегуманізувати іммігрантів, розповідати про них, немов йдеться про стихійне лихо, «повінь» (Еніл Давар, Sunday Express [9]), можуть навіть порівняти їх із «тарганами» (Кеті Гопкінс, The Sun [10]) і ніяк за це не відповідати. Поза сумнівом, у Об'єднаному Королівстві доволі високий поріг дозволеного на рівні публіцистичної риторики про захист власної ідентичності. Наприклад, Вінсент Купер, The Commentator, вважає, що «Масова міграція у такому масштабі в кінцевому підсумку призведе до занепаду континенту та змінить культурний фундамент Європи назавжди» [11]; Тім Блек, Spiked пише про захист власних рубежів: «Кордон - це не просто лінія на карті; це вираження розуміння спільноти самої себе, того, чим і де вона є» [12]; The Sunday Times закликає оберігати економічні інтереси: «На плечі платників податків кладуть 1,7 млрд. фунтів стерлінгів, які підуть на сирійських біженців» [13]. Кардинально інша ситуація в німецькому медіапросторі [див. детальніше: 14]. Тут натрапити на антиіммігрантську (чи хоча б нейтрально-розсудливу) позицію можна лише на маргінальних сайтах та в персональних блогах. (Феліцітас Кюбле, Christliches Forum: «Можливість імміграції повинна бути лише в тому випадку, коли вона контрольована і проводиться згідно з критеріями, які відповідають інтересам нашого суспільства» [15]).

Толерантність vs. правдивість. Приклад Швеції. Як помітно на прикладі процитованих британських медій, у західній публіцистиці уявлення Льюіса та Гантінгтона про зіткнення цивілізацій досі популярні. їх розвивають впливові публіцисти, наприклад, Роджер Коен («Війна Ісламу і Західу», New York Times [16]). Однак теорія має своїх противників, які впродовж останніх десятиліть утверджували протилежний, не менш ідеологічно обумовлений, дискурс, заснований на таких ідеологічних стовпах, як глобалізм, мультикультуралізм, неолібералізм, антиколоніалізм, політкоректність тощо. Одним зі знаменитих критиків Гантінгтона був Едвард Саїд, автор знаменитого есею «Зіткнення невігластва», опублікованого 22 жовтня 2001 р., у якому заперечив суб'єктність гантінгтонівських «цивілізацій». «Гантінґтон фактично є ідеологом, - пише Саїд, - що прагне зробити «цивілізації» та «ідентичності» такими, якими вони не є: закритими, відокремленими утвореннями, очищеними від безлічі течій та протитечій, які підживлюють людську історію, і які століттями робили можливим існування не лише самих релігійних війн та імперіалістичних завоювань, а й обміну, взаємного збагачення та взаємного надбання. Ця, на перший погляд, куди менш помітна історія ігнорується через бажання щонайшвидше акцентувати сміховинно спрощений конфлікт, у реальності якого переконує «Зіткнення цивілізацій» [17].

Під час Арабської весни Махмуд Делхастех зі сторінок Huffington Post заявляв, що демократичні зрушення в мусульманських країнах спростовують концепцію «зіткнення цивілізацій», за якою демократичні цінності не властиві мусульманам [18]. Приблизно такої ж думки і Джеймс Норс, який у 2014 р. пожартував, мовляв Гантінгтону «пощастило, що він не прожив достатньо довго, щоб побачити знищення його найвідомішого інтелектуального досягнення» [19]. Критикує гантінгтонську концепцію і Майкл Хант, який описує американський світогляд після 11 вересня: «Американці надають кризі 11 вересня характеру глибоко вкоріненої націоналістичної віри, яка є універсальною у своєму застосуванні, антиісторичною у своєму мисленні та спрощеною в оцінці інших культур. Промови з Білого дому, Департаменту юстиції та Пентагону ґрунтуються на звичному націоналістичному репертуарі, який зводить складні ситуації до простих пояснень, знайомих з давніших часів напруження та страху. Результатом є етноцентричні розмови про велику змову, про вісь зла, про моноліт терору. Це риторика хрестоносців» [20].

Концепція, яка спростовує теорію «зіткнення цивілізацій», має своїх адептів у медійній царині, які, з міркувань «політкоректності», готові цілеспрямовано приховувати, тенденційно інтерпретувати і навіть підробляти факти. Відомий прецедент із мовчанням німецької преси про масові організовані напади на жінок у Кельні та інших європейських містах не був унікальним феноменом. Схоже мало місце й у Швеції - під час музичного фестивалю «We are Stockholm» у 2014 р. та у 2015 р. Лише на хвилі загального обурення подіями в Кельні про ці злочини стало відомо.

Коли у січні 2016 р. прийшов час відповідати за замовчування суспільно важливої інформації, шведська поліція, шведський політикум та шведські медіа намагалися перекинути відповідальність одне на одних: прем'єр-міністр Стефан Левен назвав замовчування «подвійною зрадою цих молодих жінок» та засудив поліцію за те, що та «не повідомляла про ці проблеми» [21]. Стокгольмські офіцери поліції визнали, що слід було повідомити суспільство. Однак, як заявив начальник поліції Пітер Егрен, «іноді ми не наважуємось сказати усе як є, бо вважаємо, що це буде вигідно Шведським демократам» [22], правій партії, яка виступає проти мігрантів.

Шведські медіа, наприклад Radio Sweden [23] чи Aftonbladet [24], теж виступили з осудом поліції. Таку ж позицію зайняв і провідний шведський щоденник Dagens Nyheter у матеріалі від 11 січня 2016 р. [25]. Слід зазначити, що Dagens Nyheter не повідомляв про інциденти під час фестивалю, хоча редакційний директор Dagens Nyheter Каспар Опітц (Caspar Opitz) визнав, що до редакції надходили анонімні повідомлення про злочини [26]. Крім того, як можна прочитати у Nyheter Idag, очевидці подій виходили на контакт із журналісткою Dagens Nyheter Ганне Шьолер (Hanne Kjoller), яка «дуже зацікавилася і слухала, поки я не сказав їй, що всі хлопці та чоловіки, які були затримані, були молодими біженцями (...) з Афганістану та Сирії». Згодом журналістка згадала рішення редактора стокгольмського відділення Dagens Nyheters не публікувати новину, вирішивши, що вона є «фальсифікацією Шведських Демократів» [27].

Ще один приклад (само)цензури у шведських медіях стосується нападу іммігрантів на жінок у Пільдаммс-парку (м. Мальме): «Фотограф Фредді Марделл розповів інтернет-радіостанції Granskning Sverige, що він став свідком хаосу, з істеричними дівочими криками. Марделл зробив фотографії та надав їх місцевій щоденній газеті Kvallsposten. Газета відмовилася публікувати їх» [28].

Навіть після розкриття інцидентів на фестивалі, у шведських медіях домінує лівий дискурс, далекий від того, щоб урівноважити своє трактування ситуації з емігрантами. Шведський публіцист Віктор Банке (Viktor Banke) закликає не наголошувати на етнічному походженні злочинців без крайньої потреби [29]. Тієї ж позиції дотримуються феміністки Ганна Фаль (Hanna Fahl), для якої ґвалтівники - перш за все чоловіки, а не іммігранти [30], та Linnea Bruno (Ліннеа Бруно), яка застерігає від націоналізму, закриття кордонів та використання цих атак із расистською метою [31]. Усі троє недобрим словом згадували праворадикальні сили, найбільше непокоїлися, що інциденти зіграють їм на руку. Помітні спроби заплющити очі на проблему, каналізувати пов'язане з іммігрантами невдоволення суспільства праворадикальними силами.

Понтус Алквіст (Pontus Ahlkvist) на сторінках тієї ж Metro запевняв, що жодних спроб приховати події в Кельні та інших європейських містах насправді немає, а затримка із реакцією ЗМІ пов'язана із необхідністю перевірити інформацію. Адже мова не про «праві пропагандистські видання», готові «розповсюджувати непід- тверджену інформацію» [32]. Бйорн Віман (Bjorn Wiman), журналіст Dagens Nyheter, обурюється, що соцмережа Facebook недостатньо строго цензурує прояви расизму, сексизму та погрози насильства [33], що наштовхує на думку про нову філософію свободи преси (із новим, вкрай широким трактуванням понять «расизм», «сексизм» та «мову ворожнечі»), яку проповідує одна з провідних шведських газет.

Слід зауважити, що замовчування інцидентів на музичному фестивалі у Стокгольмі не було випадковістю. Після вбивства Александри Межер (25 січня 2016 р.), яке скоїв біженець із Сомалі, матеріали Daily Mail, присвячені цій трагедії, були недоступні у Швеції (за надуманими юридичними підставами). Крім того, «в одній із заблокованих статей також міститься інтерв'ю зі шведським поліцейським, який відкрито говорить про «вибух злочинності» у зв'язку з великою імміграцією», - підкреслює Speisa [34]. Звісно, що шведи, охочі прочитати заблоковані статті Daily Mail, змогли це зробити, а намагання шведських властей цензурувати британську газету лише спровокували розмови про цензуру у стилі «1984» [35] та надали чіткіших обрисів тим проблемам, від яких потерпає країна. «Притулки горять, волонтерка, яка допомагала біженцям, убита, хулігани полюють на біженців, молоді мігранти є злочинцями: що відбувається у Швеції, країні, відомій своїм відкритим суспільством?», - таку постановку питання не вважає занадто песимістичною Die Welt [36]. Саме з цими проблемами світова преса, зокрема The Times of Israel [37], пов'язує зміцнення праворадикальних політичних сил у країні.

Головне виправдання усім спробам замовчування міжетнічних інцидентів, пов'язане із небажанням «заохочувати антиіммігрантські настрої» (The Guardian) і давати козирі в руки праворадикальним елементам (Dagens Nyheters), все одно не витримують критики, бо саме ці праворадикальні елементи та їхні медіа, у ситуації мовчазної змови мейстрімових медій, беруть на себе роль єдиного джерела інформації. Скажімо, праве видання The Conservative Papers отримує можливість виступити із заявами на зразок: «Новини про мусульманські сексуальні атаки цензурують, відбілюють та прикривають» [38]; «Dagens Nyheter побачила внутрішні звіти поліції, які описують звірства мігрантів, і вибачилася, що інформація була прихована від громадськості» [39]. Консервативне видання Breitbart отримує право заявити: «Шведська поліція впродовж років прикривала сексуальні напади мігрантів на ді- вчат-підлітків» [40].

ідеологічний толерантність міжетнічний конфронтація

Висновки

1. Як концепція «зіткнення цивілізацій», так і протилежна їй ідеологема «толерантності», будучи доведеними до абсолюту, негативно впливають на міжетнічні взаємини і на глобальному, і на побутовому рівнях, перешкоджаючи адекватному відображенню та збалансованій інтерпретації подій, процесів і явищ, пов'язаних із міжетнічною проблематикою.

2. Мусування теми цивілізаційної конфронтації в медіях, яке, за великим рахунком, розпочалося 11 вересня 2001 р. (хоча окремі його прояви - як конфлікт навколо «Сатанинських віршів» Салмана Рушді - сягають корінням кінця 1980-х), реалізовується в такому вигляді, у якому ми його знаємо завдяки Інтернету й новим комунікаційним можливостям, адже дрібні провокації роздували до світових масштабів. Раніше, до появи Інтернету, усе це залишалося б просто непоміченим. «Трагедія 11 вересня співпала з настанням цифрової епохи, відлік якої часто ведуть від 2002 року», - зауважують експерти з ісламу Рукайя І. Хан і Машал Саїф [див. детальніше: 41, P 16-34]. Десятиліття послідовного нагнітання протиріч між Заходом та Ісламом, в умовах плинності інформації, загострили обстановку настільки, що кожна наступна медійна провокація з карикатурами на пророка Мухаммеда, кожний наступний «флеш-моб» із координованих нападів на жінок, одночасно проведених у різних містах Європи, може стати запаленим сірником у легкозаймистому глобальному інтернет-просторі й таки втілити в життя пророцтва Льюіса та Гантінгтона про зіткнення цивілізацій (не фігуральне, а буквальне), хоча об'єктивних причин для цього насправді немає.

3. Провідні шведські медіа свідомо замовчували насильство проти громадянок Швеції із боку іммігрантів, переслідуючи політичні мотиви (боротьба проти праворадикальної політичної партії). Наполегливе насаджування суспільству ідеології толерантності призводить до того, що під неї доводиться підганяти реальність - шляхом замовчування або перекручування фактів, які не в'яжуться із домінантним дискурсом. Ця проблема характерна не лише для шведських медій, а й західноєвропейських загалом.

Насправді ж, замовчуючи проблему, медіа загострюють протиріччя в країні, створюють підстави для недовіри до ЗМІ, дають поживу для ненависті, сприяють посиленню праворадикальних політичних сил. Більше того, цензурування й замовчування інформації про злочини окремих мігрантів колективізує ці злочини в очах європейського обивателя, перекладає відповідальність із окремих злочинців на всіх людей, у т.ч. й на тих, хто ні в чому не винен, хто змушений їхати у країни Європи, щоб утекти від війни. Перешкоджання інформаційним потокам, так би мовити перекриття клапанів для випускання пари призводить до накопичення обурення, пов'язаного з іммігрантами, яких більшість асоціює з дном суспільства. Рано чи пізно кришку з киплячої каструлі зірве, і коли це станеться, то наслідки значно перевершать ту шкоду, яка могла б бути за умови неупередженого і чесного висвітлення міжетнічних негараздів. Регулярні зіткнення на міжетнічному ґрунті, перемога на виборах у низці країн Європи антиіммігрантських партій, радикалізація суспільства, - тільки перші симптоми потенційної кризи європейської цивілізації.