Повсякденне життя сільської трудящої молоді у вітчизняній історіографії лише набувало цієї теми присвячено ряд грунтовних досліджень О. Удода, О. Коляструк. Окремі аспекти популярності. Методико-теоретичним аспектам повсякдення соціальних груп села розглядалися істориками-аграрниками, які досліджували увесь комплекс суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку українського села. Передусім це роботи М. Ігнатенко, С. Падалки, С. Коломійця, С. Живори, І. Романюка, О. Кропивко, Т. Мельничук, Т. Совєцької, О. Каденюка. Побутовий вимір повсякден - ня села досліджували економісти-аграрники - І. Прокопа, Л. Шепотько, Л. Якубою, П. Гайдуцьким. Проблеми життєвих цінностей молоді села широко розглядалися у працях соціологів: М. Підлісного, В. Шубіна, В. Чигрина тощо. Водночас проаналізований масив літератури засвідчує відсутність в українській історіографії розвідок, де предметом окремого дослідження було б виділено основні складові повсякденного життя трудящої сільської молоді.

Розширення спектра соціальної орієнтації сільської молоді стримувалося через занепад соціальної інфраструктури села. Протягом 1990-2010 рр. відбувся практично обвал будівництва на селі. В 2003 р. в середньому на п'ять сіл, або на 2660 жителів, припадав один об'єкт служби побуту, більш ніж у 10 тис. сіл не було зупинок громадського транспорту [5, с.132].

Як і в 1990-і рр. мережа закладів соціально-культурного обслуговування на селі скорочувалася. У 2001-2003 рр. вона зменшилась на 351 школу, 621 дитячий дошкільний заклад, 188 закладів охорони здоров'я, понад 600 клубів та будинків культури, понад 7,5 тис. торгівельних підприємств. Характерно, що шкіл і закладів охорони здоров'я за ці роки було закрито більше, ніж у 1990-2000 рр. Введення в дію установ і підприємств соціальної сфери звелось до одиничних об'єктів. Єдине, що ще утримувалося на певному, хоч і втричі меншому, ніж у 1980-і рр., рівні, - це будівництво газопроводів і газопровідних мереж [5, с.130].

Соціальна інфраструктура села зазнавала труднощів і у зв'язку з передачею її об'єктів на баланс місцевих органів влади, які мали обмежені матеріально-фінансові можливості. На поч. 1990-х років відбулося розбалансування організаційно-економічного середовища функціонування сіл як форм поселень. На селі відбувалася певна оптимізація соціальної сфери. Значно розширювалися складові матеріальної культури. Зростало число ресторанів, кафе. Суттєво збільшилася кількість використовуваних у повсякденному житті предметів, що були показником рівня модернізації суспільства. Суттєво розширювався асортимент послуг [4, с.10].

Потенціал побутових підприємств села залишався незначним і не забезпечував всіх потреб, особливо ремонт і технічне обслуговування транспортних засобів, комп'ютерів та електропобутової техніки. Внаслідок скорочення чисельності підприємств побуту на селі знижувався обсяг надання послуг, погіршувались якість і культура обслуговування на селі. Протягом 1991-2005 рр. обсяги побутових послуг на селі скоротилися в чотири рази. Частка їх у загальному обсязі платних послуг знизилася із 20,7 до 5,9% [6, с.143].

Наданням комунально-побутових послуг населенню на селі займалися сільради, сільськогосподарські підприємства, спеціально створені організації та приватні особи. Забезпечення вугіллям та дровами частіше брали на себе сільради або сільськогосподарські підприємства, спеціально створені організації частіше забезпечували населення скрапленим газом. При оранці городів та різних ремонтних роботах мешканці від 15% до 25% сіл користувалися послугами приватних осіб, але питома вага населених пунктів, в яких ніхто не займався наданням послуг, залишалась значною [12, с.41].

Важливим фактором, що забезпечував благоустрій сільського життєвого простору, були транспорт і зв'язок. Наявна мережа доріг, не забезпечувала нормального сполучення не завжди сприяла задоволенню потреб села. В 2010 р. більше чверті сіл (7,6 тис. сіл з числом жителів 1,2 млн. чол.) не мали зупинок громадського транспорту, з них 451 село (67,6 тис. чол.) знаходилися від найближчої зупинки на відстані більше 10 км [1, с.178]. Недостатній розвиток автотранспортної інфраструктури на селі унеможливлював належним чином організувати дозвілля молоді, забезпечити участь у фестивалях та конкурсах, сприяти відвідуванню соціальних закладів міст.

На селі надавалися шість видів побутових послуг з існуючих 800 їх різновидів. За 19912001 рр. мережа комплексних приймальних пунктів скоротилася майже на 90%. На ринку послуг діяли переважно приватні підприємці, які надавали до 90% побутових послуг [3, c.36].

Торгівельне обслуговування села залишалося складним. Протягом досліджуваних років відбувалося скорочення чисельності об'єктів роздрібної торгівлі. Активно відбувалося скорочення магазинів. Якщо в 1991 р. їх було 48,2 тис., то в 2011 р. вже 12,7 тис., або в 3,7 раза [1, c.161]. Торгове обслуговування сіл залишалося недостатнім як за кількісними, так і за якісними показниками. Типовим для сіл ставав невеликий ринок, на якому селян практично не було. Сільські ринки являли собою відносно дрібні утворення, зорієнтовані на обслуговування жителів прилеглих сіл. Основна частина продавців приїжджала з наближених містечок. Вони торгували продуктами харчування, одягом, взуттям, господарчими товарами та інструментами. Часто торгівля велася без дозволів і сертифікатів. У тих селах, через які проходила автомобільна траса, селяни виставляли на продаж городину, фрукти, яйця.

В облаштуванні сільського побуту утворився вакуум. Кризові явища в економіці завдали суттєвої шкоди побутовому обслуговуванню сіл. Будівництво нових об'єктів ставало великою рідкістю. Частина об'єктів перейшла у приватну власність і змінила своє цільове призначення, а інші були зруйновані. Закриття побутових підприємств спричиняло зниження якості та значущості побутових послуг, неспроможність громадян задовольнити свої потреби. В 2011 р.27872 села не мали будинків побу - ту [10, с.174].

У газифікованих селах відкривались можливості поліпшення умов опалення та приготування їжі, організації комплексу побутових потреб на якісному рівні. З підведенням до будинку газу селяни як правило влаштовували постачання гарячої води, будували каналізацію. В таких селах умови життя молоді наближались до міських. В умовах погіршення забезпеченості молоді послугами закладів соціальної сфери та низького рівня комунікативних можливостей свідчило про пристосування сільських жителів до проживання в умовах соціального дискомфорту, продовженням чого було зниження рівня життєвих домагань, поступова примітивізація стилю життя, витрачання вільного часу на пошуки засобів виживання. На поч. 1990-х років на селі намітилися тенденції до згортання фізкультурно-оздоровчої та спортивної роботи з населенням. Лише протягом 1996 р. припинило діяльність 1114 громадських фізкультурно-спортивних об'єднань. Постійно відбувалося скорочення чисельності інструкторів з фізичної культури. В 1997 р. їх налічувалося лише 1398 на 10403 сільськогосподарських підприємств [11, с.104]. Таким чином, в умовах згортання мережі закладів охорони здоров'я, скорочення чисельності медичних працівників, високої вартості послуг порівняно з доходами, проблематичним ставало не тільки зміцнення здоров'я молоді забезпечення високої працездатності, а й навіть його підтримання та недопущення погіршення. На 2008 р. в понад 9 тис. селах (32% від загальної кількості) не було закладів охорони здоров'я [2, с.98].

Сфера побутових послуг на селі залишалася слаборозвинутою і через те, що підприємці, які намагалися працювати у цій царині, не були організовані для відстоювання власних інтересів; нерозвиненість мережі побутових підприємств; неспроможність селян оплатити послуги; втягування значних обсягів (50%) послуг у тінь; відсталість технічного оснащення підприємств та низька кваліфікація їх власників. Крім того, не була налагоджена робота зі збору звітності та інформації про види, обсяги послуг, що надавалися.

Результати проведених у 1999 р. Інститутом аграрної економіки УААН обстежень стану побутових підприємств у 703 населених пунктах дев'яти районів Житомирщини свідчили, що з 1992 р. мережа їх скоротилася з 401 до 220, або на 55%. Припинили свою діяльність 12% підприємств із ремонту взуття, 24% - швейних виробів, 50% майстерень із ремонту побутової техніки, 83% - перукарень. Обсяг реалізації послуг із розрахунку на одного мешканця становив лише 10,3 грн. [8, с.92].

Держава практично була не в змозі фінансувати соціальні потреби села. З року в рік обсяги державних вкладень ставали все меншими. В 2006 р., за інформацією Мінекономіки України, лише 36% обсягів субвенцій було направлено на розвиток соціальної інфраструктури. Ще однією проблемою соціальної сфери стало істотне погіршення торгівельного обслуговування. Мережа сільмагів і чайних, що існували у 80-і рр. і функціонували завдяки посередництву державних торговельних структур, протягом 1991-1995 рр. прийшла у занепад. За цей час у селах України припинили свою діяльність понад 10 тис. магазинів [10, c.296]. Постійне зростання цін на пальне ускладнювало доставку до сільських магазинів товарів, підвищувало їх вартість, роблячи їх значно дорожчими, ніж у місті.

З'явилося чимало приватних закладів типу кафе, шашличних, вареничних. У них реалізувалися різноманітні продукти харчування. Але найбільш прибутковими виявилися горілчані вироби та кава, що й становило основу товарообігу цих закладів. Лише в небагатьох із них створювались умови для відпочинку з елементами культурної програми. Серед сільських мешканців вони не користувалися повагою і здобули зневажливо-іронічну назву "генделик". Водночас на селі різко скоротилася кількість стаціонарних магазинів. У 2002 р. їх кількість становила 47% рівня 1990 р., тобто майже вдвічі було менше. Торгівля на ринках була вигіднішою, оскільки виробники сільгоспродукції звільнялися від сплати податків на додану вартість, прибуток, а відтак мали можливість тримати ціни на нижчому рівні, ніж у магазинах. Водночас і в цьому сегменті торгівлі були проблеми, пов'язані, головним чином, із забезпеченням необхідної якості продукції. З 2002 р. намітилось зростання обсягів купівлі продукції в магазинах.

У 1990-і роки селяни відчували дискомфорт через нерозв'язання багатьох проблем із централізованого водопостачання. У 1992 р. Кабінетом Міністрів України було затверджено "Програму водопостачання сільських населених пунктів України на період 1992-2000 роки", що передбачала будівництво у 6 тис. селах 52,3 тис. км водогінних мереж. Але через складні економічні умови завдання Програми не виконувалися. Централізованим постачанням забезпечено лише 1,2 тис. сіл, або 20% від поставлених завдань, побудовано лише 5,5 тис. км водогонів або 10,5% запланованих. За даними місцевих органів виконавчої влади,1228 сіл із населенням 814 тис. ос. частково користуються привізною та неякісною водою. Через бактеріальне і хімічне забруднення ґрунтових вод половина з понад 2,1 млн. шахтних колодязів на селі перебували у незадовільному санітарному стані. У 2001 р.116 тис. сільських мешканців із 405 сіл, переважно південних регіонів України, користувалися привізною водою [7, с.407]. Для задоволення потреб населення в міській питній воді на місцях уживалися певні заходи. Так згідно з програмою "Регіональна ініціатива 2002-2006 рр.", розробленою Одеською обладміністрацією, у південних районах області за три роки введено в дію 40 артезіанських свердловин, що дало можливість забезпечити якісною питною водою 27 сіл [9, c.35]. У 1990-і рр. зі зміною форм власності відбувалися певні трансформації у житлових умовах сільських мешканців. Відбулися незначні зміни в кількісних показниках. Водночас якість життя значно відставала. Майже 17% сільських будинків і осель зведено до 1943 р., 52,5% - з 1944 по 1977 рр., 26,6% з 1971 по 1990 рр. і лише 4,2% - протягом 1991-2001 рр. Третина сільських помешкань побудована з цегли, решта - з недовговічних матеріалів (дерево, саман тощо). Дахи 134,7 тис. будинків (2,1%) залишалися вкритими соломою, очеретом. Не всі діючі помешкання використовувались: із загального їх числа - 4% виконували функцію дач, а 4,2% - взагалі пустували. Протягом 1995-2002 рр. у малих селах спорожнілих будинків стало більше вдвічі, тобто майже 13%. Сільське житло за комфортом значно відставало від якісно поліпшеного благоустрою у містах, куди стрімко проникали європейські стандарти і смаки. У 2001 р. лише 4,4% сільських квартир мали водогін, 13,2% каналізацію, 19,8% - централізоване опалення. Протягом 1996-2001 рр. зросла на 32,7% до 909 кількість сіл, у яких оселі не мали ніякого благоустрою [7, с.411].

В Україні було ухвалено кілька програм розвитку соціальної сфери села. Скликалася неодноразово Всеукраїнська нарада з питань стратегії розвитку аграрного сектора, на яких визначалися пріоритети держави в соціальному розвитку села. Аналіз матеріалів дозволяє зробити висновок, що були вони за своїм змістом досить загальними, часто суперечили один одному. Так, у програмі, що визначала завдання до 2005 р., йшлося про необхідність збільшення зайнятості, вирівнювання оплати праці, стимулювання розвитку підприємництва і зупинення депопуляції тощо [7, c.413]. Всі ці завдання у підсумку не виконувалися.

Протягом 1990-х рр. будівництво житла зменшилось у 2,7 раза, водопроводів, лікарень та загальноосвітніх шкіл - у 7, шляхів із твердим покриттям - у 8, амбулаторно-клінічних закладів, дитячих дошкільних закладів та клубів більш, як у 20 разів [7, c.414]. На селі у другій половині 1990-х рр. зросла кількість індивідуальних забудовників. Частка багатоповерхових будинків залишалася незначною, це було пов'язано насамперед із бідністю селян. При будівництві використовувалися здебільшого місцеві дрібноштучні матеріали та дерев'яні конструкції.

Приміщення культурних закладів ставали напівпорожніми, руйнувалися і не відповідали вже своєму функціональному призначенню; влада втрачала до них інтерес. Лише у 19901992 рр. закрилося 300 сільських бібліотек та 1200 клубів. В умовах економічної кризи значно скоротилися можливості підприємств та комунальних служб надавати матеріальну допомогу культурно-освітнім закладам.

Особливу роль у духовному житті суспільства відігравала церква. Кількість культурних споруд на селі протягом 1996-2000-х років зросла з 8,8 до 11,3 тис. Із проголошенням незалежності України чітко визначено позиції щодо дотримання свободи совісті й вільного віросповідання. Помітно посилився потяг людей до релігії. Протягом 1991-1997 рр. чисельність релігійних організацій в Україні зросла з 10810 до 18612, або в 1,7 раза [10, с.105]. В усіх селах, де збереглися культові споруди, відновлювалося систематичне богослужіння. У тих селах, де їх не було, місцева влада виділяла приміщення під тимчасове розташування культового закладу. У тих місцевостях, де релігійні громади мали відповідні фінансові й матеріальні можливості, розпочиналося будівництво нових церков. На початку 1990-х років в Україні зводилося близько 2 тис. культових споруд, переважно храмів.

Таким чином, з'ясовано, що протягом досліджуваних років відбувалися різні болісні зміни матеріально-побутової інфраструктури села. Практично припинили існування створені за радянських часів об'єкти інфраструктури. Повільно цей сектор переходив на приватно - ринкові і гуманітарно-благодійні засади функціонування.

Список літератури