Стаціонарне населення, іміграція, соціальна згуртованість і національна ідентичність: який між ними зв’язок і які наслідки для політики держави?

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаціонарне населення, іміграція, соціальна згуртованість і національна ідентичність: який між ними зв'язок і які наслідки для політики держави?

Анатолій Романюк

проф., Університет Альберти м. Оттава, Канада

Присвячується двом нашим колегам-демографам, які уже відійшли -- високоповажним професорам Жакові Анріпену та Андре Люксу -- у пам'ять про їхнє чітке бачення нашої долі в разі демографічного краху.

За останні роки автор присвятив частину своїх досліджень питанню про стаціонарне населення як стратегію державної політики для Канади та інших країн. Основну увагу приділено економіці та екології. Стверджувалося, що перевага стаціонарного населення полягає в тому, що воно відповідає як довгостроковим запитам екологів, так і короткостроковим -- економістів. У цій статті, наводячи деякі з тих самих економічних переваг, автор розглядає стаціонарне населення як варіант вибору державної політики з погляду національної ідентичности та соціальної згуртованости. З цією метою вивчено політичні й ідеологічні виміри політики багатокультурности в Канаді. Розглянуто також іміграційні тенденції в Канаді й Західній Европі, наведено приклади з історіїдержав-космополітів, їхніх досягнень та невдач. Автор доходить висновку, що з погляду національної ідентичности та соціальної згуртованости стаціонарне населення є оптимальним розв'язком.

Ключові слова: демографічна політика, зростання населення, Джон Стюарт Мілл, соціальна згуртованість, багатокультурність.

стаціонарний населення політика ідентичність

В последние годы автор посвятил часть своих исследований вопросу о стационарном населении как стратегии государственной политики для Канады и других стран. Основное внимание уделено экономике и экологии. Утверждалось, что преимущество стационарного населения заключается в том, что оно соответствует как долгосрочным запросам экологов, так и краткосрочным -- экономистов. В этой статье, излагая некоторые из этих экономических преимуществ, автор рассматривает стационарное население как вариант выбора государственной политики с точки зрения национальной идентичности и социальной сплоченности. С этой целью изучены политические и идеологические параметры политики мультикультурализма в Канаде. Рассмотрены также иммиграционные тенденции в Канаде и Западной Европе, приведены примеры из истории государств-космополитов, их достижений и неудач. Автор приходит к выводу, что с точки зрения национальной идентичности и социальной сплоченности стационарное население является оптимальным решением.

Ключевые слова: демографическая политика, рост населения, Джон Стюарт Милл, социальная сплоченность, многокультурность.

In recent years, this author has devoted some of his research to the question of stationary population as a policy vision for Canada and beyond. The focus was largely economics and ecology. The virtue of the stationary population, it was argued, is that it cut across the long-term concerns of ecologists and short-term concerns of economists. The present paper, while reiterating some of the same economic arguments, addresses stationary population as a policy option from the point of view of national identity and social cohesion. To this end, it explores the policy and ideological dimensions of multiculturalism in Canada. It also examines immigration trends in Canada and Western Europe, and makes some incursions into the history of how cosmopolitan states have fared. The paper's conclusion is that stationary population is optimal in terms of national identity and social cohesion.

Keywords: population policy, population growth, John Stuart Mill, social cohesion, multiculturalism.

Вступ. В останні роки деякі мої дослідження були присвячені питанню стаціонарного населення як стратегічній меті демографічної політики для Канади і західніх країн у цілому. Зрештою я вирішив розглядати стаціонарне населення як оптимальну відповідь на дилеми забезпечення стійкого екологічного й економічного розвитку -- в дусі, що нагадує філософію Джона Стюарта Мілла про стаціонарний стан: «Політичні економісти, напевне, завжди розуміли з більшою чи меншою ясністю, що зростання багатства не безмежне і що в кінці того, що вони називають прогресивним станом, [буде] стан стаціонарний...» (MHl 1965: 746; курсив мій). Зі свого боку я стверджував: перевага стаціонарного населення полягає в тому, що воно відповідає як довгостроковим запитам екологів, так і короткостроковим -- економістів. Проте, на мою думку, проблеми, пов'язані з національною ідентичністю та соціальною згуртованістю, теж заслуговують на увагу під час розгляду питання стаціонарного населення. Демографічна політика -- це така річ, яка потребує жвавого обговорення, і всі варіанти рішень мають бути перед очима.

У демографічному плані стаціонарне населення є конфігурацією нульового приросту населення, з коефіцієнтом фертильности, який дещо перевищує двоє дітей на одну жінку (точніше кажучи, дорівнює 2,1 -- щоб компенсувати смертність). Цей рівень фертильности забезпечить цілісну заміну одного покоління наступним (Coale 1972). З прагматичних міркувань можемо в контексті цієї статті визначити стаціонарне населення як таке, що в довгостроковій перспективі зупиняється в районі нульового приросту або на рівні загальної народжуваности два народження на одну жінку.

Ця стаття належить до того типу розвідок з демографії, які не тільки описують стан проблеми, а й пропонують ті чи інші дії. Вона пояснює та обстоює певну позицію. Вона -- про те, як мало би бути і що робити. Багато висловлено в ній особистих думок, і не все є наукою per se. Я написав її як демограф, який давно відійшов від справ, але має достатній міжнародний досвід -- і науковий, і управлінський -- щоб поза вузькими рамками демографії бачити її ширші цивілізаційні та геополітичні наслідки. Деякі використовувані формулювання швидше полемічні, аніж академічно нейтральні. Бо час від часу в інтересах обговорення демографічної політики на громадському рівні нам слід дозволяти собі перемкнутися на «м'яку демографію». Залишаючись вірними нашій дисципліні, яка в багатьох своїх аспектах має кількісний, аналітичний характер, ми не повинні зневажати пророцькі побудови, що ведуть у царину філософії. А ще ми повинні мати сміливість обстоювати власну думку.

Насправді це не протирічить дисципліні демографії, оскільки багато демографів висловлювали схожі побоювання або спостереження. Видатний французький демограф Альфред Сові з його численними працями, адресованими різним аудиторіям, є чудовим прикладом. І Натан Кейфіц, хоча й був математичним демографом, теж застерігав від поголовного захоплення демометрією, з якою завжди є ризик вихолостити саму суть демографії. Те саме зробив добре знаний канадський демограф Жак Анріпен, коли двадцять років тому на симпозіумі Федерації канадських демографів у 1995 р. заявив: «Застановімося: чому демографи -- зокрема, канадські -- так мужньо відстоюють принципи строгості і далеко не такі хоробрі, коли йдеться про демографічне здоров'я їхнього суспільства?», припускаючи, що однією з причин є побоювання привселюдно висловити свою думку, «страх піти проти деяких міфів, пошанованих у західньому суспільстві, надто північноамериканському» (Иептіріи 1995: 307).

Спочатку я представлю стан проблем, пов'язаних з іміграцією, у Канаді, а потім перейду до розгляду політико-ідеологічних аспектів багатокультурності в Канаді й західньому світі в цілому. Я також зроблю кілька історичних екскурсів, щоб оцінити перебіг політичного розвитку держав-космополітів. Потім розгляну деякі можливі розв'язки соціально-демографічного ребуса Канади й західного світу в дусі запропонованого ідеалу -- стаціонарного населення.

Іміграція в Канаду: етнічні характеристики і тенденції. Основні відомості, наведені нижче, взяті з Національного опитування населення 2011 р. про масштаби й закономірності іміграції за останні роки. Серед країн-членів ОЕСР Канада посідає друге місце за часткою жителів, народжених за кордоном (6 775 800 із загальної кількості 33 476 688 осіб, або 20,6 % населення); попереду тільки Австралія з 26 % (таблиця).

Частка населення іноземного походження в загальному населенні країн «Великої вісімки» та Австралії, %

Джерела: Organization for Economic Co-operation and Development, OECD Publishing, 2012, and Statistics Canada, National Household Survey, 2011.

В останні роки чиста міжнародна міґрація стала найважливішою демографічною складовою зростання для Канади. Тільки протягом 2006--2011 рр. до Канади іміґрува- ло близько 1 162 900 людей. Приблизно 661 600, або 56,9 %, прибули з Азії (включно з Близьким Сходом), у т. ч. 122 100 з Китаю і приблизно 121 400 з Індії. До 1970-х рр. на частку мігрантів, народжених в Азії, припадало лише 8,5 % від загальної кількості жителів Канади іноземного походження; сьогодні частка недавніх мігрантів із країн Африки, Карибського басейну й Центральної та Південної Америки збільшилася, і ці недавні імігранти мають порівняно молодий вік проти населення, народженого в Канаді. В 2011 р. переважна більшість жителів Канади, народжених за кордоном (94,8 %), проживала в міських агломераціях провінцій Онтаріо, Британська Колумбія, Квебек і Альберта, причому більше трьох п'ятих (62,5 %) оселилися в Торонто, Монреалі й Ванкувері. Майже 6 264 800 людей назвали себе представниками однієї з «помітних меншостей», що разом становлять майже 20 % усіх канадців. Канадці родом з Південної Азії є найчисленнішою з помітних меншостей. Водночас треба зазначити, що три з десяти помітних меншостей є уродженцями Канади.

Що говорять нам ці факти про іміграцію та етнічну картину Канади в останні роки? На тлі дедалі більшої етнічної різнорідності імігранти є молодим, динамічним, заповзятим, інноваційним сегментом населення. Народжені в Канаді є старшими за віком (і, можна припустити, консервативнішими за переконаннями). Імігранти селяться у Торонто, Монреалі й Ванкувері -- великих містах, що йдуть в авангарді суспільних змін і домінують в економічному й соціальнополітичному відношенні.

З історичної точки зору іміграція в різних категоріях -- економічна, сімейна, гуманітарна, як постійна, так і тимчасова, -- останніми роками (приблизно з 1986 р.) сягнула рекордного рівня. Іміграція нині дає основну частку приросту населення Канади. Якщо в 1951--1991 рр. чиста міграція забезпечувала близько чверті приросту людности, то в період 1996--2011 рр. -- понад 60 % (Беащої, Raza 2013: 147).

Раніше іміграція не тільки була значно меншою, але й відбувалася за демографічних умов, коли населення, народжене в Канаді, демонструвало порівняно високий рівень фертильности. Цього вже немає. Отже, інтенсивніша іміграція відбувається за умов, коли канадці за походженням мають показники народжуваності, нижчі від рівня заміщення. Цікаво, що недавні імігранти першого покоління в Канаді та особливо їхні діти мають коефіцієнт фертильности, який є настільки ж низьким, якщо не нижчим, ніж серед канадців у цілому. Це означає, що для збереження чисельности населення на нинішньому рівні, не кажучи вже про зростання, Канада має приймати дедалі більше імігрантів. І якщо ця тенденція збережеться достатньо довго, три нації-засновниці -- французи, британці та корінні народи -- можуть опинитися на маргінесах. «Поки імігранти масово займають місце тих, хто мав би народжуватися на цій землі, суспільство, яке приймає їх, буде дедалі більше заміщатися новопри- бульцями та їхніми нащадками і зрештою практично зникне», писав Анріпен (1989: 119). За результатами мікромоделювання, проведеного групою демографів зі Статистичного управління Канади, «через 100 років після початку проєкції (2006) від 62 до 88 % населення буде або імігрантами, що прибули до Канади після 2006 р., або їхніми нащадками» (Біоп еї аі. 2015: 118).

Картина на Заході. Те, що вірно для канадської іміграції, у цілому справедливо і для того, що ми часто називаємо «Заходом», а в окремих випадках і більше. У таблиці наведено дані про частку жителів, що народилися в іншій країні, у складі населення найбільш економічно розвинених держав. Як уже згадувалося, Австралія й Канада посідають перші рядки (відповідно 26,8 і 20,6 % від загальної людности).

Обсяг статті не дає нам змоги провести повнішого аналізу іміграції та соціально- етнічної картини західних демократій, однак для наших цілей достатньо швидкого погляду. Наприклад, у Сполученому Королівстві, за даними британського демографа Девида Коулмена, якщо нинішні іміграційні тенденції збережуться, «етнічний склад радикально зміниться вже в цьому столітті». «До середини сторіччя небіле населення збільшиться до 24 млн (31 %), а білі меншості, сукупно називані «інші білі» -- на 7 млн (10 %). Біле британське населення становитиме менше половини вже до кінця 2060-х рр.» (2010). Зазначимо, що нинішня (2014) чисельність населення Сполученого Королівства -- 64,5 млн. З деякими варіаціями це стосується й інших західніх країн, зокрема, Франції. В інших країнах, таких, як Нідерланди і Швеція, очікується, що до кінця століття населення іноземного походження становитиме більшість .

Якщо розглядати ситуацію в історичній перспективі, одна її риса кардинально змінилася. Із континенту еміграції Західна Европа перетворилася на континент іміграції. Уже одне це є важливим поворотним пунктом і має для західного світу далекосяжні наслідки. При тому, що Канада і США явно були країнами імігрантів, західньоевропейські країни походження згодом віддали своє місце східно- та півден- ноевропейським, а тепер і неевропейським країнам .

Як пояснити зростання чисельности та різнорідности іміграції в західних країнах? Простої відповіді на це питання немає. Є комбінація причин -- демографічних, економічних, а також ідеологічних, і останній фактор, можливо, є ключовим, оскільки він змушує політиків погодитися на високий рівень іміграції та різнорідності .

Ідеологічна контроверсія: глобалізм і розмаїття проти національної ідентичносте та соціальної згуртованосте. Повоєнний бум народжуваності і зростання чисельності населення, що породили такий оптимізм щодо демографічного майбутнього і процвітання західнього світу, тривали недовго. Станом на середину 1960-х рр. демографічні тенденції відновили своє затяжне довоєнне падіння, і економіка сповзла в тривожну «стаґфляцію» 1970-х, яка згодом змінилася серією рецесій. У більшості західніх країн, і зокрема в Канаді, фертильність зупинилася на рівні, нижчому від простого заміщення, що, мабуть, стало постійним явищем для демографії Заходу. Тривога з приводу можливого раптового скорочення населення, його старіння, браку робочої сили, а також проблема сталості пенсійних потоків починають переслідувати владу. Однак замість проголошення політики підвищення народжуваности (цей шлях уважається дорогим і потенційно неефективним), країни, що зіштовхнулися із цією проблемою, вирішили, що доцільніше розчахнути двері. Так іміграція стала паліативним розв'язком усіх проблем, реальних і уявних, які обсіли західнє суспільство. Після всебічного вивчення широкого кола джерел із цього питання демограф Термот зробив висновок, що «два основних завдання іміграційної політики» -- економічне (дохід на душу населення) і демографічне (протидія старінню) -- «...не виконуються» (2011: 105). Дюбрей та Маруа дійшли схожого висновку щодо Квебеку у своїй книжці «Уявний засіб: чому іміграція не врятує Квебек» (Le remиde imaginaire: Pourquoi l'immigration ne sauvera pas le Quйbec) (2011). Однак, незважаючи на це, як і раніше існує думка, що постійне зростання людності є передумовою економічного прогресу (у сенсі збагачення на душу населення) і проекцією могутності країни на міжнародній арені. Таким чином, рушієм демографічної політики є програми популяцюшстїв. Хоча, як відзначалося раніше, масштабна іміграція в країну, власне (у ній народжене) населення якої більше себе не відтворює, неминуче призведе до радикальної зміни її культурної та етнічної належності, цю тенденцію не визнають або не розглядають як привід для занепокоєння. По-перше, іміграція узгоджується із проголошеним ідеалом транснаціональної держави в тому вигляді, в якому він був сформульований такими прихильниками критичної теорії й постмодернізму, як Дерріда (2002) у Франції та Габермас (2000) у Німеччині. По-друге, дотримання принципів рівності -- Міжнародної хартії прав людини ООН і, в загальнішому плані, західніх ліберальних традицій (Fukuyama 2007) -- сприяє забезпеченню етнічного різноманіття. По-третє, на глобальному рівні діють економічні сили, а саме: ненаситний попит на робочу силу в економіці в умовах зростання глобальної нерівности між багатими й бідними країнами. По-четверте, політичні партії західних демократій конкурують за підтримку меншостей. По-п'яте, іще одна важлива причина полягає в девальвації національних цінностей і нігілістичному менталітеті в західному світі стосовно власної історії й самої ідеї нації (Ferguson 2011). Як наслідок сумарної дії цих сил у західних країнах багатокультурність сьогодні піднесено до рангу офіційної політики, і перед тут веде Канада.

Концепція різноманітности культур добре замислювалася. Однак я маю серйозні сумніви щодо цього ідеологічного сприйняття поняття нації. По-перше, сам термін «багатокультурність» (multiculturalism) є хибним, оскільки не має нічого спільного з культурою як такою (крім хіба що піци й вареників). Відносно недавня концепція інтеркультурности (interculturalism), що припускає взаємну адаптацію та обмін, не полегшує справи, бо є неприйнятною через саму свою сутність. Вона претендує на те, що має внутрішньо притаманні їй чесноти як засіб націєтворення: «Єдність у різноманітності». Однак це простіше сказати, ніж зробити. Історія рясніє кривавими конфліктами, і не потрібно багато, щоб зрозуміти, що першопричиною багатьох із них була саме та різноманітність, яку дехто підносить на п'єдестал об'єднувальної чесноти. Правда полягає в тому, що різноманітність є дуже складною конструкцією, причому двогострою. Вона може як збагатити, так і зруйнувати, і тому з нею слід поводитися з великою обережністю. Політику різноманітності не можна просто «спустити згори» або нав'язати людям в ім'я якоїсь ідеї .

За «багатокультурності» на основі формальної ознаки, громадянства, миттєво створюються нові штучні суспільства, що заступає собою поняття історичної нації, еволюція якої -- до національно свідомих спільнот людей -- тривала сотні років. Те, що ми знаємо з історії про штучні держави, не дає приводу для оптимізму. Наприклад, Римська імперія занепала саме тоді, коли ставала дедалі космополітичнішою, читаємо ми в «Занепаді й падінні Римської імперії» великого британського історика Едварда Ґіббона (1989, 1848). Є й ближчі до нас приклади. Багатонаціональна імперія Австрії, хоча й ставилася до окремішності своїх численних народів з повагою, зазнала поразки в Першій світовій війні. Багатонаціональний Радянський Союз, тоталітарна держава, не витримав відцентрових сил і врешті-решт розпався. Ще пізніше була Югославія; і єдність Іспанії теж постійно випробовують баски й каталонці, які прагнуть вийти з союзу. Бельгія, квітуча, прогресивна країна, давно б уже розкололася за етнічною ознакою на валлонів та фламандців, якби не монархія, якій дивом вдається тримати їх купи. І хто міг би припустити, що навіть така стабільна й ліберальна країна, як Сполучене Королівство, з її консервативним мисленням, не схильним до радикальних змін, опиниться перед загрозою дроблення за етнічною ознакою, коли Шотландія схоче жити власним життям (Кіт 2005), не кажучи вже про майже вічний етнічний конфлікт у Північній Ірландії. Та й сам Європейський Союз -- великий багатонаціональний конструкт, що постав після століть братовбивчих війн в Европі, кульмінацією яких стали катастрофічні бійня та руїна двох світових війн, живе в неабиякій напрузі. Що стосується Канади, то я залишаю міркування про неї читачам, з нагадуванням не забувати про квебецькі референдуми 1980 і 1995 рр. щодо національного суверенітету; на другому з них, як пам'ятаємо, сторона Non перемогла з лише 50,58 % голосів.

Я не прихильник маніхеїзму, щоб ділити світ на чорне й біле, і визнаю, звичайно, наявність варіацій та нюансів. Бельгія й надалі залишається федеративною державою, Швейцарія вважається успішною конфедерацією, і особливо показовий приклад Індії, про що я писав у своїй науковій рецензії на книгу видатного індо-канадського демографа Парамесвара Кришнана «Погляд на історичну демографію Індії» (Glmpse of Jndоan Hоstorical Demography):

«За свою історію Індія пережила достатньо потрясінь, війн, окупацій і заворушень, які приносили страждання й спустошення. Останніми з них були масове переміщення населення й поділ країни після здобуття незалежности від Британської імперії, і навіть сьогодні етнічні, релігійні та соціальні конфлікти в Індії -- не рідкість. Однак у цілому після незалежності вона виробила стабільні норми, які дають змогу цій багатоетнічній, багатомовній, багатоконфесійній країні підтримувати внутрішній мир і відстоювати демократичні цінності» (Romaniuk 2013).

У Західній Европі великі прошарки населення відчувають, що їм загрожують іміграція з незахідних країн і дедалі більша етнічна строкатість суспільства. Етнічно різнорідними державами важко керувати (Paquet 2008, 2010). Як показали нещодавні події у Франції, Німеччині й Бельгії, масова іміграція в західних країнах перетворилася на вибухонебезпечну проблему . Як я вже відзначав раніше: «Навряд чи знайдеться тема, яка породжувала б стільки пристрастей і таку поляризацію суспільної думки, як іміграція. І це незважаючи на те, що всі ми є продуктом змішування народів протягом усієї історії людства. Немає сумнівів, що міграція зробила свій внесок у генетичний кросбридинг і «перехресне запилення» культур. Її економічні результати оцінюються доволі високо. Однак останнім часом усюди спостерігається дедалі жорсткіше ставлення до всякої, не тільки нелегальної іміграції -- явище, яке набуває тривожних масштабів. Довгий час іміграція була жупелом і мішенню екстремістів та ксенофобів; сьогодні вона стає законним предметом занепокоєння центристських політичних сил та щораз більше репрезентує загальну громадську думку (Romaniuc 1998: 93).

Рішення Британії вийти з ЄС, а також вибух феномену Трампа у США є най- останнішими проявами цього явища. Обговорювати цю проблему непросто, про що свідчать такі уривки з більш ранньої статті автора: «Ми схильні змішувати індивідуальні й колективні погляди й поведінку стосовно alteritй (інакшости). У той час як будь-яка розсудлива людина переступила б через різницю в кольорі шкіри й віросповіданні, щоб побачити в іншій людині таку ж, як вона сама, і чинити відповідно, на колективному рівні діє динаміка практично поза контролем кожного з нас. Аналогічно ми схильні ігнорувати силу природи: ви накидаєте на бочку один обід, а природа проривається там, де інший. Прихильність новоприбулих меншостей до своїх національних, етнічних, релігійних та культурних цінностей залишається протягом поколінь, особливо якщо вони представляють культуру, чужу для приймаючої країни. Вони схильні плекати свою унікальність і, врешті, починають утверджувати її, коли досягають критичної маси» (Romaniuk 2012: 7).

Країни та їхні інтереси залишаються наріжним каменем міжнародних відносин, незважаючи на тенденції до утворювання наднаціональних структур (Smith 2000). За всієї глобалістської риторики світ стає більш, а не менш націоналістичним -- якщо не в західних демократіях, що поступово згасають, то безперечно в усіх інших частинах світу, де зростає відчуття, що настала їхня черга творити історію. Омріяний Кантів «вічний мир» залишається малоймовірним. І хоча ми можемо захоплюватися ідеалізмом, наприклад, політичного філософа Джозефа Каренса (2014), який обстоює «відкриті кордони країн» (щоправда, лише економічно розвинених) в ім'я прав людини, ми мусимо дивитися на реальність світу в дії. Транснаціональна держава-суспільство може виявитися просто ілюзією. Імігранти й їхні безпосередні нащадки не менше «канадців з народження» хочуть бачити свою країну стабільною і процвітаючою. Вони визнають важливість соціальної згуртованості та національної ідентичності. Процвітання, мир, свобода, верховенство права та суспільна терпимість -- це ті причини, з яких багато мігрантів обирають Канаду.

«Коли ми виділяємо національну ідентичність як питання під час обговорення різноманітности культур та іміграції, мета полягає не в тому, щоб піднести націю до рівня чогось святого й незмінного в часі, або зачинити двері для транснаціонального руху людей. Не все погано з різноманітністю як соціальним утворенням. Повага до іншої культури -- це вже чеснота. У багатьох випадках діаспори відіграють позитивну роль у міждержавних стосунках і -- шляхом перехресного запліднення -- у взаємозбагаченні культур. Крім того, автор геть не позбавлений співчуття до імігрантів і біженців; він є одним з них. Але вихваляння переваг різноманітности є радше питанням політичної коректності або доцільності, а не тверезого аналізу чи глибоких переконань. Ідеться не про «все або нічого», а про міру. Усе зводиться до питання про те, що французький гуманіст, письменник і філософ Альбер Камю (1951) умістив у два слова: mesure et dйmesure -- міра і надмірність» (Romaniuk 2012: 7).

Що таке в цьому випадку mesure буде темою наступного розділу.

У пошуках оптимального розв'язку соціоекономічної загадки західного світу. Щоб розгадати демографічний ребус сучасного світу, зокрема, західного, потрібно переглянути своє ставлення до кількох речей. По-перше, нам потрібно стримати попу- ляціоністів, які твердять, що велике населення та його зростання є саме тією силою, що рухає економіку вперед і уособлює могутність країни на міжнародній арені. Західні країни ніяк не зможуть зрівнятися розміром населення з демографічними гігантами Китаєм та Індією з їхніми 1,4 і 1,3 млрд жителів, відповідно (2014). Ці дві країни разом становлять майже 40 % населення світу (7 млрд, 2014). Африка з її 1,1 млрд, як очікується, до 2050 року збільшить своє населення до 2,4 млрд. При цьому левова частка приросту припаде на Африку південніше Сахари, де він становить приголомшливі 2--3 % на рік (Romanrnk 2011).

Для порівняння, населення Європи в цілому (разом з Росією) поступово скорочується в загальній масі жителів Землі -- з 22 % у 1950-му до 10 % у 2014 році -- і за прогнозами ООН до 2050 року впаде нижче від 8 % (у середньому варіанті). Населення Європи, яке 1965 року було вдвічі більшим за африканське, 2025 року має скласти лише половину від нього. Ще до середини століття Нігерія наздожене США, а Ефіопія обжене Росію. Те, що вірно з погляду демографії, справедливо і для економі-ки. Європейський Союз відступає з позицій одного з лідерів економіки. За сто років його ВВП знизився з 40 % світового виробничого потенціалу (1900) до 25 % (2000), і, як очікується, впаде до 10 % ще до 2050 року.

Тому той, хто вивчає геополітику, не може ігнорувати глобальний демографічний та економічний контекст і тектонічні зрушення. «Революційні демографічні зміни, що їх переживає світ, позначаються на майже всіх аспектах людського життя. Ігнорування цих вагомих наслідків і невнесення потрібних коректив у мінливі демографічні ландшафти істотно вплине на добробут суспільства», заявляє проникливий спостерігач за демографічною ситуацією на планеті, колишній директор Відділу народонаселення ООН Джосеф Чамі (2015b).

Нині широко обговорюється міграція. Іміграція, без сумніву, відіграє свою роль і важлива як для країн походження, так і для країн, які приймають мігрантів, як це переконливо показали автори дослідження «Ера міграції» (The Age ofM^ation, Castles etal., 2015). Хоча іміграція не розв'язує всіх наших соціальних і економічних проблем, вона може стати частиною розв'язку. Ліберальне суспільство за своїм характером не може бути закритим. Що ж до іміграції, дозвольте нагадати слова бельгійсько- канадського демографа Андре Люкса на вищезгаданому симпозіумі: «Дедалі більше значення іміграції з точки зору демографії, економіки та соціального складу вимагає глибшого вивчення цього аспекту нашого нинішнього і майбутнього життя як суспільства. Іміграцією не варто маніпулювати з короткострокових кон'юнктурних міркувань; вона вимагає довгострокового підходу на основі чіткого бачення того типу суспільства, яке хочемо збудувати, з якою ідентичністю. Не вирішуючи цієї проблеми, боячись зруйнувати ті чи ті табу, ми, можливо, торуємо шлях до дедалі більш «штучної» Канади» (Lux 1996:321).

Що стосується матеріального багатства, то західній світ, зокрема, уже досяг достатньо високого рівня, щоб відтепер приділяти більше уваги питанням якості життя, включаючи питання внутрішньої соціальної гармонії, а також внутрішньої й зовнішньої безпеки. Крім того, ми повинні припинити романтизувати міф і образ мігранта. Людина -- тварина атавістична, глибоко прив'язана до свого коріння, до місця народження. Навічно йти в далекі краї, залишаючи позаду коханих і близьких, стираючи спогади дитинства, -- це болючий досвід, який затьмарює все життя незалежно від того, наскільки гарними виявляються нові місця.

Іміграція може не бути таким уже важливим фактором економічного зростання (визначеного в категоріях збагачення на душу населення), як це часто стверджують (див., наприклад, Francs 1982). Повоєнні Японія та Німеччина -- добрі приклади. Ці країни постали з попелу Другої світової війни, щоб стати світовими економічними державами; їхні міста були зрівняні з землею, а людські ресурси вкрай виснажені, у той час як мільйони німецьких солдатів загинули або перебували в полоні протягом ще не одного року по війні, особливо в Радянському Союзі. Тим часом мільйони етнічних німців, вигнаних Радянською армією зі східних територій, які вони займали, ринули в західну Німеччину, що перебувала під значно щаднішою окупацією союзників. Крім того, те, що на той час залишалося від німецької промисловости після війни, було демонтовано й вивезено до СРСР.

Не був і план Маршала -- хоча для зруйнованої Європи він уособив американську політичну мудрість і щедрість -- значним фактором німецького економічного дива, Wirtschaftswunder. Таким чинником, в умовах вправного врядування країною в цілому, стала грошова реформа 1948 року. І вже пізніше прибули імігранти за програмою Gastarbeiter (дослівно гість-робітник) -- спочатку з південної Італії, а потім з Туреччини та багатьох інших південних країн. Вони були особливим типом гостей, бо відтоді вже не полишали Німеччину, не піддалися навіть на щедру грошову компенсацію, покликану сприяти репатріації. У цей час на Далекому Сході відбувалося японське економічне диво -- без будь-яких імігрантів взагалі.

Але навіщо звертатися до цих чи подібних історичних прецедентів, коли такі авторитетні органи, як Економічна рада Канади доходять висновку, що вищі рівні іміграції, якщо й мають якийсь ефект на душу населення, то вельми незначний (1991). Економісти -- назвімо хоча б Дантона і Спенсера (2003) -- дійшли аналогічних висновків. Проте вихваляння чеснот іміграції триває без упину. Провідний канадський демограф Жак Анріпен сардонічно нагадував (2011: 55): «І що ж? Це не перешкодило майже всім політичним бардам протягом двох десятиліть навіювати нам, що Канада з економічних причин потребує більше імігрантів». До того ж, економічні переваги іміграції, якщо вони є, треба зіставляти з потенційними екологічними та соціальними втратами. Але ми повернемося до цього питання пізніше.

Сьогодні багато чого в економічному плані може бути створене без людської праці завдяки вражаючим досягненням автоматизації працемістких технологій, робототехніки. Успіхи в галузі бездротових комунікацій уможливили майже миттєву передачу знань і вмінь (Sowell 1983, 1996). Японія вже широко використовує такі працеощадні технології. Значна частина виробництва може і вже віддається до країн з дешевшими трудовими ресурсами, з чого і вони користають. «Інновації, а не населення стануть основою потуги [країн]. Сьогодні, коли робітників дедалі більше заміняють роботи й алгоритми, тезу про те, що стагнація або зменшення робочої сили прирікають Захід на поразку, варто переглянути», стверджує Катінка Бариш (2016). І останнє, але не менш важливе: значний виробничий потенціал чисельно усе більшого літнього населення, яке у високорозвинених країнах тішиться добрим здоров'ям (McDarnel 1996; Legare 2001).

Є ще питання про справедливіший розподіл багатства у світі. Канада й інші західні країни можуть і повинні передати частину своїх ресурсів на активну підтримку країн, що розвиваються, -- у першу чергу, знову ж таки в Африці -- з метою прискорення переходу до нижчого рівня народжуваности і, таким чином, отримання демографічних дивідендів, які вважаються потенційно важливим фактором для їхнього економічного підйому (May 2012). Але істотне зміцнення сьогоднішніх бідних країн не означає, що багаті країни стануть від того менш заможними. Рівніший розподіл багатства зменшить міграцію. Наприклад, у межах Європейського Союзу вже зараз менше міждержавної міграції, незважаючи на повну свободу пересування громадян ЄС.

І, нарешті, ми повинні пам'ятати про екологічне здоров'я нашої планети -- першочерговий пункт довгострокового порядку денного у справі керування добробутом нашого світу (Daly and Cobb 1989; Jackson 2009; Suzuki 2009, 2011). Зростанню населення є межа -- принаймні, інтуїтивна, хоча ми й не можемо назвати цифри. Не слід також припускати, що так звані «пустельні простори» в Канаді або Австралії повинні бути заселені. На думку автора, вони є пустельними тільки у відносному сенсі; як і ліси Амазонії й Екваторіальної Африки, їх треба зберігати для екологічного здоров'я не тільки відповідних країн, але й усього світу (Gerkens 2015). «Дані за минуле десятиліття показали, що нищення лісів є важливим джерелом газів, які утримують тепло, спричиняючи глобальне потепління», писав видатний канадський еколог Дейвид Судзукі (2009: 122). Деякі високорозвинені країни з високою щіль-ністю населення можуть навіть виграти від скорочення його чисельности, що трохи послабить навантаження на простір, спричинене перенаселеністю. Японія подає нам приклад у цьому (Kono 2009), так само як і Велика Британія, країни Бенілюксу та Німеччина. Коротко кажучи, хоча воно й не є панацеєю для всіх проблем тих чи тих країн і всього світу в цілому, одним з елементів розв'язання цієї проблеми, на думку автора, є стаціонарне населення.

І ще один важливий аспект. Досі йшлося про не таке вже велике, як часто уявляють, значення іміграції для економіки, але слід дещо сказати і про відтворення населення. Насправді, це суть справи. По-різному, на різних швидкостях наш світ рухається до того, що можна назвати режимом демографічної зрілості, за якого люди проживають дедалі довше й здоровіше життя і розмножуються все менше й менше (СИашіе 2015; Romanrnk 2010). Це -- режим народжуваности, нижчої від рівня за-міщення. Людство не втратило свого материнського або батьківського інстинкту; радше фактори, що стримують цей потяг, сьогодні занадто потужні. На шляху до материнства жінки розвинених країн і по всьому світові, що швидко модернізується, стикаються нині з багатьма перешкодами (нестабільність шлюбу, відсутність фінансової безпеки), з одного боку, і мають широкі можливості для професійного зростання та фінансової забезпечености з іншого. У них залишається мало стимулів до того, щоб проміняти ці визвольні сили на тягар і невизначеність материнства (PerelH-Hams 2005). Альтернативи материнству в сучасному суспільстві просто занадто привабливі, щоб їм опиратися. Сучасну жінку просять про неможливе: бути рівною чоловікові в усіх сферах життя, ба навіть як бойова одиниця у війську, і водночас давати життя, народжувати й виховувати дітей -- все те, без чого людства нема й бути не може.

Отож, яка альтернатива? Потрібно переоцінити місце материнства в сучаснім суспільстві. Мусимо набагато повніше, належно винагороджувати материнство морально й матеріально в ім'я справедливішого розподілу, а також і стійкого демографічного розвитку. І це цілком здійсненна річ, з огляду на багатства, що їх посідають сучасні країни. Хоча нерідко можна чути, що державні субсидії на дітей та інші пільги є недостатньо потужними стимулами, щоб сьогодні підтримувати рівень людського відтворення (фахова оцінка політики підтримки родини в ліберальних країнах подається у McDonald 2006). Правда в тому, що різні такі заохочення слугують радше додатком до допомоги з безробіття, ніж стимулом дітонародження. Втім, у таких країнах, як Швеція й Франція, де допомога родинам з дітьми є порівняно щедрою, народжуваність і справді вища -- близька до рівня заміщення. Однак навіть у Франції й Швеції ще багато треба зробити для підтримки народжуваности на рівні заміщення в довгостроковій перспективі. Потрібно трактувати материнство й дітонародження не як приватне, а як суспільне благо, водночас не обмежуючи прав людини або свободу вибору жінки. Паралельно фінансовій винагороді за народження дитини слід забезпечити гнучкість робочого навантаження матерів, які працюють, щоб вони могли сповна виконувати свої материнські обов'язки. І все одно існує кричуща нерівність між чоловіками й жінками в усьому світі, навіть у найбільш економічно й соціально розвинених країнах (Сйашіе 2015). Проте з дискримінацією стикаються переважно матері. Тому саме тут корективи давно запізнілі.

Для розв'язання цієї проблеми я виступав би за те, щоб усім матерям було виплачено суму, рівну їхній зарплатні за значний період часу -- і для того, щоб вони ставали матерями, і для того, щоб не потерпали від дискримінації й не почувалися покараними за свій вибір на користь материнства. Нам кажуть, що економіка не може собі цього дозволити (хоча немає жодного серйозного дослідження на підтвердження цих слів). Але згадаймо, що наприкінці XIX століття в західних країнах точилися гострі дебати про доцільність загальної початкової освіти. Одначе, попри повсюдний песимізм, цей підхід довів свою слушність. На загальнішому рівні потрібно переосмислити баланс у розподілі ресурсів між виробництвом і відтворенням. На сьогодні перше перебуває в привілейованому положенні відносно другого, і є нагальна потреба усунути дисбаланс, щоб народжуваність, нижча від рівня заміщення, не стала постійною рисою економічно розвинених країн.

Сім'я є центральним елементом будь-якої політики, спрямованої на демографічне відродження людства. Через неї проходять усі демографічні корективи. Вона залишається єдиним інститутом, здатним забезпечити оптимальні дітонародження й соціалізацію потомства, а, значить, і органічне відтворення суспільства. Людство поки що не винайшло придатних замінників. Сім'я переживає потрясіння в самій своїй основі -- біологічній. Її підірвано і зневажено як суспільну інституцію. Сім'ї останнім часом доводиться тяжко. І не заборонами розлучень та абортів, не популістськими гаслами про «сімейні цінності» або за допомогою корисливого й вузького пронаталізму можна домогтися її зміцнення. Зусилля з відновлення її статусу повинні розпочатися відразу на декількох фронтах -- духовному, законодавчому, соціальному та економічному. Кодекс законів про сім'ю, знецінений безладними законодавчими ініціативами, потребує докорінної реорганізації, а також перегляду супутньої йому системи оподатковування. Як і будь-яка людина, сім'я хоче визнання. У багатьох випадках вона його не дістає і стає жертвою рівноправності всіх форм союзів, включаючи псевдошлюбні, причому перевага надається універсальним правам особи.

Щоб досягти ефекту, матеріальна та інституційна підтримка сім'ї повинна стати багатобічною. Це мають бути інвестиції в те, що економісти називають людським капіталом, тобто в охорону здоров'я й освіту дітей. Така підтримка має полегшити батькам виконання подвійної ролі в суспільстві -- вихователя і фахівця. Вона повинна також стати засобом вирівнювання доходів чоловіків та жінок. Адже абсолютно законно, щоб жінки одержували компенсацію за недоотримані матеріальні блага або демографічні втрати, які вони несуть як матері. Іншими словами, щоб дістати схвалення суспільства й мати шанс на успіх, політика щодо сім'ї мусить забезпечити соціальну справедливість (рівність чоловіків і жінок), економічну обґрунтованість (людський капітал) і демографічні міркування (відтворення суспільства). Ідеться про те, щоб повернути сім'ї її найважливішу суспільну функцію -- збереження людського роду та соціалізацію потомства.

Є два суміжних питання, яких маємо коротко торкнутися. У цій статті обстоюється стаціонарна демографічна конфігурація суспільства. «Стаціонарна» означає, що на одну жінку припадає приблизно двоє дітей -- норма поколіннєвої заміни. Однак при цьому ми виходимо з припущення, що кожна жінка матиме тільки двох дітей. У сучасному суспільстві деякі жінки, можливо, навіть 25 %, воліють не родити дітей. Деякі -- з медичних причин, інші -- через відсутність партнерів (цілком очікувано в наших анонімних суспільствах і за умов відсутності міцних сімейних уз), треті -- бо присвятили себе роботі або теж з інших причин, усі з яких можна вважати небезпідставними. Це означає, що жінки, які обрали материнство, мусять народити в середньому не двоє, а троє дітей. Така норма видається також оптимальною з погляду соціалізації потомства.

Говорячи про народження дітей і материнство в сучасному суспільстві, ми неминуче виходимо на проблему самотніх матерів. Незалежно від чиєїсь думки про те, чи є родина з двома батьками кращим варіантом дітонародження й виховання, реальність така, що приблизно чверть канадських матерів є матерями-одиначками із власного вибору або через обставини. Вони заслуговують на моральну й фінансову підтримку. Реально дивлячись, стабільний шлюб як умова підвищення народжуваності є про-блематичним у західних суспільствах з низки причин. Оскільки традиційні великі родини зникли, роль свахи, яку найчастіше відігравали брат або сестра, тепер перебрали на себе незліченні комерційні агенції. У цілому похвальна політика, націлена на те, щоб чоловіки та жінки були однаково честолюбні в суспільному житті, теж мала несподівані наслідки. Наприклад, за останнє десятиліття було багато написано про те, що чимало жінок сьогодні значно освіченіші, ніж чоловіки їхнього ж соціального кола, що створює проблеми з пошуками відповідного партнера. Крім того, у багатих країнах істотний відсоток чоловіків, що досягли шлюбного віку, не може дозволити собі одружитися і створити сім'ю через свій непевний матеріальний стан. Це особливо стосується молодих чоловіків робітничих професій (ЕсопотЕї 2015).

Ось чому підвищення народжуваності навіть до рівня заміщення поколінь є вельми складним завданням. Будь-яка усталена політика в інтересах сім'ї наражається на величезні перешкоди. Однак, як свідчить досвід Франції та скандинавських країн, програми підтримки дітонародження починають працювати, коли досягають критичного рівня впливу. Очевидно, жодна політика не триватиме вічно. Вона повинна бути новаторською, адаптованою до наявних умов і мінливих соціальних контекстів.

Крім того, існує канадська історія та її тяглість, хоч яку демографічну політику було б запроваджено. Дві нації-засновниці, англійська і французька, є й повинні залишатися національним осердям країни. При цьому ніхто з канадців -- імігрантів та їхніх нащадків -- не повинен забувати, що вони в боргу перед т. зв. першими націями, першопоселенцями цих теренів. Історія далеко не завжди була до них прихильна (Яотапіик 2014). І хоча політики в цілому залишають двері для транснаціонального руху людей відчиненими, як рекомендує, наприклад, канадський демограф Алан Симмонс (2010), вони повинні уникати перетворення Канади на націю імігрантів, демографічний конгломерат, постійно поповнюваний дедалі більшою кількістю імі- грантів. Економічно розвинені країни вже досягли доволі високого рівня багатства й повинні тепер приділити більше уваги якості життя, внутрішній соціальній гармонії та зовнішній безпеці.

Заключні зауваження. У статті стверджується, що стаціонарне населення є оптимальною демографічною конфігурацією з точки зору економіки, а також національної ідентичности та соціальної згуртованости. З цією метою автор розглянув державну політику багатокультурности в Канаді та її ідеологічні аспекти і зробив деякі історичні екскурси, щоб показати, який шлях здолали космополітичні держави. Сучасні автори схильні підкреслювати проблеми старіння населення, виснаження національних трудових ресурсів, потенціальне скорочення населення та негативні наслідки цих процесів для економіки, зокрема для стабильности пенсійних фондів. Ліки для всіх цих недуг часто вбачають у масштабній іміграції. Підтримка позиції популяціоністів залишається частиною націоналістичної ідеології у всьому світі, навіть у демократичних країнах.

Не заперечуючи обґрунтованості деяких із цих претензій, стаття наголошує на важливості якості життя в суспільствах, які вже досягли високого рівня добробуту. Надалі, стверджується у статті, зусилля слід спрямувати на покращення якості життя. Знову цитуючи Стюарта Мілла, «навряд чи потрібно говорити, що стаціонарний стан капіталу й народонаселення не передбачає стабільного вдосконалення людського стану... Тільки коли, на додачу до справедливих інституцій, чисельне зростання людства керуватиметься мудрим передбаченням, усе відвойоване в природи розумом та енергією вчених-першовідкривачів стане спільним надбанням виду, а також засобом покращення та звеличення його спільної долі» (Mill 1848: 751).

Далі, якість життя включає в себе особисту безпеку та соціальну гармонію. Як писав Жак Анріпен (2011: 57), міркуючи про розміри міграційних потоків у Канаду, «є кількості, які не можна перевищувати, якщо хочемо зберегти хоча б мінімальну єдність суспільства...» За «стаціонарного» сценарію потреба в іміграції знизиться, а інтеграція мігрантів в основну частину суспільства спроститься, тим самим усуваючи справедливі побоювання про національну ідентичність і можливі соціальні конфлікти. На відміну від загальної стурбованості з приводу старіння населення, автор бачить цінність у значному продуктивному потенціалі зростання кількості старших людей, котрі ще мають міцне здоров'я.

Розвинені країни, особливо західні, повинні спрямовувати значні ресурси в бідні країни, щоб дати їм шанс уникнути мальтузіанської пастки, підштовхнути їх до економічного злету й тим скоротити економічну нерівність між багатими й бідними країнами, котра є головною причиною еміграції на Захід. Украй важливо запобігти масовому «відпливу мізків» із країн, що розвиваються. Без власного людського капіталу ці країни не зможуть рухатися вперед. «У цьому світі немає нічого простого. За більш-менш задовільного розв'язання однієї проблеми ми створюємо інші. Одним із прикладів є. проблема фінансування проєктів. У той час, коли державу з загальним добробутом уже звинувачують у всіх можливих гріхах, чи не спричиниться поширення її юрисдикції на материнство до справжнього хаосу? А як тоді масова й неконтрольована іміграція, що спричиняє стільки лементу? Чи не перетвориться така щедра країна на Мекку для всіх бідних матерів з далеких країн, а також. біженок, переслідуваних за те, що вони хочуть здійснити своє фундаментальне право й народити дитину (політика «одна родина -- одна дитина» в Китаї)? Коли суспільство реально зіштовхнеться з імперативами зрілої демографії, воно обов'язково вимагатиме радикально переоцінити критерії розподілу національного продукту та пріоритетів державного бюджету. Що стосується потенційної втрати контролю над міграційними потоками, то це, по суті справи, питання здатності керувати міграційним портфелем» (Romanrnc 1998).

З огляду на висновок статті про те, що політика стаціонарності населення є оптимальною для збереження національної ідентичності, соціальної згуртованости та матеріального добробуту, залишається питання: чи здійсненною є активна політика в інтересах сім'ї, націлена на забезпечення дітонародження на рівні заміщення поколінь? За умов режиму демографічної зрілості, що формується в сучасному суспільстві, люди живуть довше й мають краще здоров'я, але відтворюють себе дедалі менше. Багато хто з них сумнівається, що в кінцевому підсумку пронаталістська політика може мати успіх (GautMer and Hatzrns 1997). Я налаштований оптимістичніше, а тому наводжу приклад Швеції та Франції і стверджую, що у ході формування державної політики не можна недооцінювати роль національної еліти, як світської, так і релігійної. Франція, зокрема, може слугувати зразком, маючи свій Національний інститут демографічних досліджень створений під проводом видатного демографа та провидця Альфреда Сові. Зрештою, плоди у Франції принесли не пропаганда, а багаторічні систематичні дослідження, конкретні програми в галузі народонаселення та сім'ї, зусилля з усування демографічних перекосів. Подолано давній французький стереотип «Краще нічого не робити» і скепсис щодо можливості щось змінити в питаннях демографії. І сьогодні, після майже столітньої стагнації, Франція на тлі інших західних країн демонструє демографічне зростання -- принаймні, поки що. При цьому їй, як і іншим країнам Європейського Союзу, доводиться відповідати на серйозні виклики інтеграції дедалі строкатішого імігрантського населення у власне суспільство (Tribalat 1955, 2010, 2013; Zemmour 2014).

У Західній Європі в цілому ситуація неоднозначна. Цей кут Євроазійського суходолу відчуває на собі шалений демографічний тиск сусідніх регіонів, звідки постійно прибувають імігранти, біженці і просто шукачі кращого життя. Африка з її швидким зростанням зубожіння населення є ймовірно найбільшим джерелом мігрантів (May 2016). Інше джерело -- Близький Схід і сусідні з ним країни, що потерпають від політичних потрясінь і насильства, до яких частково доклав руку і західній світ. Східна Європа -- терени зниклого Радянського Союзу -- ризикує перетворитися на зону нестабільности, як показують нинішні події в Україні. Іміграція в Західну Європу та інші країни Заходу, в тому числі Канаду, відбувається на демографічному тлі, яке характеризується репродуктивним режимом на рівні, нижчому від заміщення. Крім того, є різні ознаки, що економіка західнього світу може ввійти в тривалу хвилю депресії на кшталт кондратьєвської «економічної зими» (Kopala and Budden 2015). Тим часом спостерігаємо зростання Китаю та Індії як світових держав. Їхній практично невичерпний запас потенційних [емігрантів] не можна ігнорувати в глобальному міграційному рівнянні -- з тією очевидною відмінністю, що Китай є державою авторитарною, а Індія -- демократичною.