Революція Гідності як імператив національної та європейської ідентичності українців

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Революція Гідності як імператив національної та європейської ідентичності українців

І.С. Пахольчук

Кінець ХХ - початок ХХІ століть характерні стрімким розвитком глобалізаційних процесів, які докорінно трансформують суспільне життя. Глобалізація надзвичайно актуалізувала проблему національної ідентичності, яка трансформує, розчиняє її у глобальних процесах демократизації, економізації, комунікації, інформатизації, міграції, культурної стандартизації та ціннісної універсалізації. Надаючи державним кордонам більшої прозорості, процеси глобалізації розмивають традиційні джерела національної ідентичності.

Від того, як відбувається національне самовизначення індивідів значною мірою залежить загальний напрямок політичного й соціально-економічного розвитку суспільства. Уявлення про національну належність і відповідні зразки ідентичності безпосередньо впливають на повсякденну поведінку людей, їхні орієнтації щодо внутрішної та зовнішної політики. Нарешті, національна ідентичність постає як засіб оцінки свого місця в глобалізованому світі та вивчення характерних рис інших національних спільнот.

Пошук національної ідентичності стає визначальною соціокультурною тенденцією сучасного світу. Для деяких суспільств криза національної ідентичності набула таких форм і масштабів, що її подолання означає не лише вибір адекватної стратегії розвитку, а й перетворюється на проблему національної безпеки.

Проблема національної ідентичності є вкрай гострою в сучасній Україні, яка перебуває в силовому полі суперечливих соціально-цивілізаційних тенденцій - глобалізації та національно-етнічного, державного уособлення, модернізації й вибору зовнішньополітичної стратегії. Набуття Україною незалежності передбачає формування цілісної громадянсько-політичної, самоідентифікованої спільноти, спроможної протистояти внутрішнім і зовнішнім викликам. В Україні триває процес становлення повноцінної держави - нації зі своїми інтересами. Нова українська ідентичність має сприяти подоланню нестійкості та амбівалентності національного самовизначення українців, ідейно-політичного протистояння, конфронтації між різними, часто несумісними формами само ідентифікації.

Національна ідентичність є предметом всебічної уваги західних і вітчизняних дослідників, які вивчають цю проблему з різних методологічних позицій. Серед західних учених, чиї спроби осмислити проблему національної ідентичності за умов цивілізаційних зрушень та соціокультурної ціннісної динаміки були найбільш плідними, варто назвати, насамперед, Б. Андерсона, З. Баумана, Г. Блумера, П. Бурдьє, А. Віліса, Е. Гелнера, І. Гофмана, М. Гроха, Р. Дарендорфа, Х. Лінца, Е. Сміта, Ч. Тейлора, С. Шульмана та ін. Активно обговорюється західними дослідниками й проблема трансформації національних ідентичностей країн Західної Європи в контексті європейської інтеграції. У працях К. Більда, Г. Вайнштейна, А. Давидсона, М. Денджерфілда, Е. Райтера, Ч. Тейлора та інших учених наводяться аргументи як на користь існування європейської ідентичності, так і проти.

Відносно новою проблема національно-культурної ідентичності в євроінтеграційних процесах є для вітчизняних дослідників. Лише нещодавно її почали обговорювати на концептуальному рівні в працях В. Андрущенка, Л. Губерського, В. Воронкової, Т. Воропай, П. Гнатенка, В. Євтуха, В. Кременя, Л. Нагорної, М. Поповича, М. Степика, Г. Яворської та ін.

Для посткомуністичних країн поворот до Європи тісно пов'язаний з питаннями ідентичності та, принаймні для деяких верств суспільства, бажанням залишити позаду негативну спадщину минулого або уникнути небажаних асоціацій з іншими їхніми сусідами по колишньому СРСР. Особливо гостро проблема ідентичності постає для нашої держави. Україна перебуває в силовому полі суспільно-цивілізаційних тенденцій - глобалізації і національно-державного уособлення, модернізації і постмодернізації, а для значної частини суспільства, попри відкриту агресію Росії, - орієнтації на Захід чи на Схід. Все це породжує ситуацію «системної кризи суспільства», частиною якої є проблематичність державної, національно-культурної, соціальної, релігійної та ідеологічної ідентичності.

Сучасна українська нація формувалася за несприятливих обставин. Окремі дослідники, а здебільшого політики, навіть стверджують, що процес творення української нації не закінчився й досі, оскільки цю націю не об'єднують ані спільна мова, ані спільна історична пам'ять, ані спільна церква, тобто три елементи, визнані за основоположні для національної ідентичності [1, с. 33 - 35].

Навіть після Революції Гідності в контексті розбудови громадянського суспільства можна виокремити низку складових, які вказують на те, що в країні, її політичній системі, попри тести на демократію у вигляді виборів, розбудові політичних інститутів, демократична система, по суті, зависла, бракує сталості всіх складових демократії. Адже так і не відбулося реальної консолідації демократії, тобто тих складових норм та інститутів, які визначають громадянськість суспільства, роблять демократичні перетворення незворотними, а євроінтеграцію перспективною.

Революція Гідності, нав'язана Російською Федерацією гібридна війна, спонукають українську націю здійснювати пошуки свого подальшого самовизначення у світі, визначаючи свою культурну належність із спорідненими, насамперед, європейськими культурами з метою політичної співпраці й подальшого свого розвитку. Саме «організації створені всередині однією цивілізації (європейської - І. П.), як правило, добиваються більшого успіху і роблять більше, ніж міжцивілізовані організації» [2, с. 16].

Входження України до Європейського Союзу як колективного утворення органічно передбачає формування європейської ідентичності в межах єдиного соціокультурного простору. Усвідомлення себе «європейцем» - навіть не так у ментальному, як у політичному сенсі - це шлях до справжнього згуртування народів і держав, що творять європейську спільноту. «За всіх етнічних і конфесійних відмінностей європейські народи, - зазначає І. Дзюба, - об'єднувала спільність історичного походження, території, християнської віри, культурних та політичних традицій» [3, с. 9].

Україна з часів Київської Русі, особливо із запровадженням християнства, розвивалася в горнилі цих цивілізаційних процесів. На жаль, з приєднанням у другій половині ХVІІ століття до Московії, Україна надовго випала із загальноєвропейського ідентифікаційного та інтеграційного процесів. Наразі, продовжує І. Дзюба: «Україні доводиться мати справу не лише зі спільними для всього людства проблемами ХХ і ХХІ століть, але й з проблемами, що перейшли з ХVІІ століття, з ХVІІІ століття, з ХІХ століття. Проблемне поле української нації виглядає розлеглішим і складнішого рельєфу, ніж у більшості модерних націй» [3, с. 11].

Сьогодні спостерігається так званий «інтеграційний» етап кризи ідентифікації зумовлений орієнтацією зовнішньої політики України на приєднання до ЄС. Адже процес становлення української національної ідентичності, як і процес формування європейського співтовариства й досі незавершені. І набуття ще однієї європейської ідентичності може спровокувати наступну хвилю кризових тенденцій у самосвідомості українців. Тільки вибудувавши щодо європейських культур власну українську модель ідентичності, можна отримати єдине реальне підґрунтя, аби влитися в європейське культурно-політичне коло.

З огляду на головне соціополітичне завдання нашої країни - консолідацію держави і суспільства, важливим механізмом становлення громадянського суспільства є формування ідентичності. Збереження цілісності держави та її зміцнення, розвиток громадянських зв'язків, розбудова громадянського суспільства належать до фундаментальних національно-безпекових інтересів України. Їхня повноцінна реалізація передбачає не лише політику державних інституцій, але й активну участь громадян у політичному процесі, що, в свою чергу, тісно пов'язано з формуванням особистості як такої, її моральних якостей, поведінки і здатності до саморозвитку.

Для формування громадянського суспільства в складних суспільствах, до яких належить Україна, доцільним є запровадження принципів демократичного узгодження інтересів між соціальними групами. Цей постулат є фактичною складовою європейської ідентичності.

В Україні після здобуття державної незалежності, а, особливо, після Революції Гідності та на тлі агресивної війни проти нашої держави з боку путінської Росії відбуваються інтенсивні зміни в системі ідентичностей суспільства, у якій національна ідентичність разом з етнічною належать до найбільш стійких. Ці типи ідентичностей супроводжують людину протягом усього життя, дозволяють знаходити своє місце в спільноті.

Зруйнованість етнокультурних та національних ідентифікаційних пластів свідомості українського суспільства призвела до штучного утворення у значної частини населення так званої «розколотої свідомості», «подвійної ідентичності» поміж українською та російською або, пізніше, російсько-радянською [4, с. 41]. Під впливом тоталітарного ідеологічного тиску і притаманної радянському режимові системи економічних, політичних та культурних відносин відбулися суттєві зміни в національній ментальності і самосвідомості.

Такий стан, на думку багатьох вчених, є не чим іншим, як кризою ідентичності, на яку впливають кілька чинників. М. Розумний серед них виділяє наступні: 1) параметри і критерії української етнонаціональної ідентичності із стереотипним образом селюка українця, сформованим протягом ХІХ-ХХ ст. у межах романтично-народовського дискурсу, оновленим консервативно-революційною ідеологією націоналізму середини ХХ ст.; 2) імперська російська культурна традиція, що наполегливо відтворювалася і підживлювалася пропагандистською машиною СРСР; 3) ідеологічна й психологічна спадщина комунізму, що лежить в основі ідентичності так званої «радянської людини»; 4) наслідки ліберальної вестернізації, пов'язані з гіпертрофованими ліберальними цінностями, перетвореними на цинічний культ споживання, недовіру до держави і заперечення ідейних мотивацій тощо [5].

Серед цих об'єктивних обставин спільних і для інших пострадянських країн є одна суб'єктивна - глибоко специфічна саме для нас. Це - глибока деукраїнізованість, знекоріненість - емоційна, культурна, світоглядна - значної частини суспільства, особливо, керівного політико-адміністративного, економічного, виробничого корпусу, що прямо впливає на їхню здатність розуміти проблеми України і знаходити їм адекватну відповідь. «Наші соціально-етичні недуги є, - як зазначає Іван Дзюба, - зворотною стороною драматичної недостатності національної консолідованості суспільства, його культурної незідентифікованості» [3, с. 19].

Наразі спостерігається так званий «інтеграційний» етап кризи ідентифікації зумовлений орієнтацією зовнішньої політики України на приєднання до ЄС. Проте процес становлення української національної ідентичності, як і процес формування європейського співтовариства й досі не завершені. І набуття ще однієї європейської ідентичності може спровокувати наступну хвилю кризових тенденцій у самосвідомості українців.

Тільки вибудувавши щодо європейських культур власну українську модель ідентичності, можна отримати єдине реальне підґрунтя, аби влитися в європейське культурно-політичне коло. У період трансформаційних змін необхідна переорієнтація потреб у духовну сферу, що допомагає індивіду відображати реальне буття на основі особистісного осмислення його явищ, власних моральних цінностей, які наразі мають імперативне загальноєвропейське значення.

Велику роль у їх формуванні серед студентської молоді покликані виконувати кафедри суспільствознавчих дисциплін. Однак, зневажливе ставлення до ідеології, як це зараз маємо в українському суспільстві, що відбилося навіть у Конституції України (ст. 15), а відтак і на статусі суспільствознавчих дисциплін, неконструктивне. Цілком деідеологізовані суспільства історії невідомі. Настанова на деідеологізацію та плюралізм, проголошені на початку 90-х рр. ХХ ст., швидко обернулися витвором найгіршого варіанту ідеології - ідеологією некритичного наслідування, запозичення чужого досвіду, легітимізацією соціально неусталених і незрілих ідеологічних парадигм, які не тільки не наближають наше суспільство до його соціальної та політичної консолідації, а й посилюють суспільний розбрат на найбільш глибинному рівні. Відсутність офіційної державницької ідеології сприяє не консолідації суспільства, а його розшаруванню за національними, мовними, релігійними та культурними ознаками, неухильно веде до взаємної опозиційності, протидії і навіть до протистояння виокремлених національно-культурних сегментів, про що наразі чи не найпереконливіше засвідчують події на Кримському півострові, у Донецькій та Луганській областях. Дивно якось відбувається: в той час, коли представники інших народів шукають те, що їх об'єднує і прагнуть відповідати цим ідентитетам, то деякі українці шукають те, що їх роз'єднує, робить, на їх думку, подібними до іншого народу.

Значення державної ідеології добре усвідомили творці доктрини «русского міра». Адже метою проголошеної Путіним в найгірших традиціях малоросійства безжальної ідеологічної війни, зазначає Юрій Щербак, - є «дискредитація української держави, самої ідеї нашої самостійності, приниження народу, прищеплення йому почуття хохляцької меншовартості та історично-національної амнезії, зневаги до нашої мови та духовних цінностей, внесення вірусів розбрату, сум'яття й розколу серед різних груп громадян великої європейської країни» [6]. Кінцева мета - розчленування України на Новоросію, південно-західний край тощо в так званих «духовних скрєпах» «русского міра».

Інтеграція України у європейські і світові структури, з відстоювання якої і почалася Революція Гідності, сприятиме утвердженню української нації та держави в Європі та світі, але йти у Євросоюз слід сильною державою, яка заново самоідентифікувалася як європейська і самостійна у своїх рішеннях. «Безсилля доволі часто провокує насильника. Готовність до війни (зокрема морально-психологічна) може її відвернути - страх отримати відсіч зупинив вже не одну агресію» [7, с. 26].

Отже, формула «Інтеграція без збереження національної ідентичності» нам не підходить. Ми ще не пройшли шлях її остаточного утвердження, робимо лише перші кроки. Україні насамперед необхідно виконати обов'язок перед самою собою, реалізувати місію остаточного самоутвердження як суверенної держави. Ще І. Франко підкреслював, що «консолідування якихось вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей… може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені» [8, с. 284]. Інтегруючись у європейські економічні та політичні структури потрібно, насамперед, мати міцну культурну основу. Без цього наше суспільство не матиме перспектив. Бо саме культура розвиває особистість людини, формує нові покоління. І саме культура головним чином формує національну (так само - інтернаціональну, європейську) ідентичність.

Наразі в набутті Україною національної та європейської ідентичності все виразніше проявляються позитивні тенденції. Як зазначає О. Абрамович: «В політичній сфері та українській ідентичності агресивні прояви Російської Федерації викували ненароком узи нової громадянської української національної ідентичності, об'єднавши російськомовне та україномовне населення. Агресія переможена… народним спротивом всіма разом - етнічними українцями, росіянами, євреями та іншими» [9].

Членство України в Європейському Союзі, за що віддала життя Небесна Сотня, що жертовно відстоюють у боротьбі з московським агресором воїни АТО, має стати чинником зміцнення як української національної, так і європейської ідентичності, посилення внутрішньої інтеграції ЄС, консолідації позицій європейських держав у питаннях зовнішньої та оборонної політики. Європейська перспектива важлива як для України, так і для Європи. Тому потрібна взаємна співпраця. Європейський вибір України - це повернення до нашої національної ідентичності, усвідомлення і переосмислення більш ніж тисячолітнього нашого самобутнього історичного шляху від Трипільської цивілізації і до асоціації з Європейською спільнотою.

національний ідентичність демократичний

Список використаних джерел

1. Черкес Б.С. Національна ідентичність в архітектурі міста / Б.С. Черкес: Монографія. - Львів, 2008. - 268 с.

2. Тенденції впливу глобального інформаційного середовища на соціокультурну сферу України [О.С. Онищенко, В.М. Горовий, В.І. Попик та ін.]. - К.: НАН України. Нац. б-ка ім. В. І. Вернадського, 2013. - 197 с.

3. Дзюба І. Україна перед Сфінксом майбутнього / І. Дзюба // Український історичний журнал. - 2002. - № 3. - С. 3 - 22.

4. Палій Г. Становлення єдиної національної ідентичності в Україні / Г. Палій // Політичний менеджмент. - 2005. - № 2 (11). - С. 38 - 52.

5. Розумний М. Фактори сучасної національної самоідентифікації українців // Український центр політичного менеджменту

6. Щербак Ю. Королівство кривих дзеркал / Ю. Щербак // Літературна Україна. - 2013, 25 квітня.

7. Горбулін В.П. Україна і Росія: дев'ятий вал чи Китайська стіна / В.П. Горбулін, О.С. Власюк, С.В. Кононенко. - К.: НІСД, 2015. - 132 с.

8. Франко І. Поза межами можливого/ І. Франко // Зібрання творів: У 50 т. - К.: Наук. думка, 1986. - Т. 45. - С. 276 - 285.

9. Абрамович А. Украинцы должны поставить Путину памятник

Размещено на Allbest.ru