Історія становлення та розвитку соціальної допомоги

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Структура соціальної допомоги у середньовічному західному суспільстві

2. Християнська церква як перший соціальний інститут

3.Становлення і розвиток конфесійних теоретичних підходів до проблем допомоги і підтримки. Педагогічні ідеї християнських теологів

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

У реаліях XXI ст. проблеми соціальних допомог включаючи економічно розвинені країни є перманентно актуальними. В умовах світової кризи кількість населення, що потребує соціальної допомоги збільшилось. У історичному ракурсі ця проблема є актуальною, оскільки розвиток суспільства має певну циклічність, тому дослідимо як відбувався розвиток механізмів соціального захисту у західних країнах часів середньовіччя.

Поняття “середньовіччя” було запропоновано італійськими гуманістами в епоху Відродження. Необхідно зазначити, що періодизація середніх віків є дещо проблематичною. Так, у 476 р. перестала існувати Римська імперія, і саме цю дату практично всі науковці вважають початком середньовіччя, а період з V по XV ст. називають класичним середньовіччям.

На зміну рабовласницькому ладу прийшло феодальне суспільство, в якому політична влада належала, світським і духовним феодалам. Ідеологічною твердинею феодалізму стали релігія і церква, які монополізували науку, мистецтво та освіту.

Період середньовіччя, незважаючи на багаточисельні військові конфлікти, інтриги між правителями Європи, утиски прогресивних діячів зі сторони держави та церкви тощо, все ж таки мав певний позитивізм, який полягає у такому:

? становлення та формування держав;

? могутній стимул до наукової, мистецької, економічної діяльності;

? формування міст у їх сучасному розумінні - з виборним управлінням, юридичними нормами співіснування, фінансовими та іншими ресурсами.

Основними регіонами, де формувались такі цивілізаційні ознаки були Європа, Візантія і Азія.

1. Структура соціальної допомоги у середньовічному західному суспільстві

З'ясуємо у ретроспективному викладенні, як у цей період формувались механізми соціального захисту, з аспектом соціальних допомог.

Під поняттям “соціальні допомоги” будемо розуміти підтримку окремих верств тогочасного населення, зазвичай знедолених, бідних, постраждалих в наслідок війн, стихійних лих, хвороб, літніх людей матеріальними, фінансовими та іншими засобами.

соціальний допомога середньовічний конфесійний

З'ясуємо особливості надання та отримання такої допомоги в розрізі суб'єктів.

У середні віки до суб'єктів, які представляли державу можна віднести правителя обособленої території - країни, частки країни, яка підпорядковувалась правителю країни, місцевих правителів. Органи місцевого самоврядування є дещо відособленими від держави, хоч вони і виконують державні функції. З початком зародження в Англії, а потім у Франції та інших державах, цей соціальний інститут також обмежував властиві бажання першої особи держави використовувати кошти на власний розсуд. Роль цих та інших державних владних утворень у напрямі соціального захисту зводилось до такого:

? захист підданих владі першого правителя від війн, стихійних лих, соціальних потрясінь;

? впорядкування до вимог відповідної стадії розвитку юридичних, фінансових, майнових відносин у державі;

? турбота про підданих держави, створення їм належних економічних та соціальних умов.

З'ясуємо роль церкви у цих процесах. Основним призначенням церкви у соціальних процесах була підтримка миру і суспільних протиріч.

Взаємини церкви у стосунках із бідними формувались виходячи із інтересів обох сторін: церква поширювала сою ідеологію та владу на мирян, а вони в свою чергу, зокрема бідні, приймали пожертви і повинні були виконувати канони церкви, тим самим демонструючи належне ставлення.

Для цього церква повинна була мати відповідні ресурси. Постановами Єльвірського собору від 306 р. та Антіохійського собору 341 р. церкві дозволялось розпоряджатись майном на свій розсуд, зокрема і творити благодійність. Зазвичай, неділя у тижні, була днем благодійності.

У подальшому - починаючи з XI ст. роздавання хліба і допомога всім убогим стали прерогативою для церкви.

Благочинні об'єднання виникли на початку зародження середньовіччя. Так, відома благодійницька діяльність єпископа в Кесарії Копподійській, який створив біля воріт міста притулок для нужденних, приміщення для лікування хвороб.

У 542 р. в Ліоні був відкритий шпиталь, де працювали монахи, городяни і який надавав притулок та тогочасну медичну допомогу нужденним.

У 1100 р. Римська церква видала збірник канонічних законів із теорії і практики благодійності.

У X-XI ст. певну соціальну допомогу надавали перші ордени - іоніти, лазаристи, алексеани та інші, які турбувались про нужденних, надавали їм медичну допомогу, притулок, викупали із неволі полонених тощо.

2. Християнська церква як перший соціальний інститут

Християнська церква виявилась основним носієм благодійності і опіки в період раннього і класичного середньовіччя. Певну роль в наданні допомоги відіграли чернечі ордени - товариства людей, що добровільно прирікали себе на безшлюбність і зречення всіх благ світу.

До церкви у середні віки перейшла дуже важлива функція - підтримувати соціальний мир і пом'ягшувати соціальні суперечності.

Природно, що церква не розділяла із світською владою відкритої агресивності у ставленні до обездолених, так як ворожість була б несумісна з проповіддю смирення, любові до ближнього і рівності всіх перед Богом. Програма церкви у стосунках із бідними фактично зводилась до вимоги милостині; при цьому не ставилось питання про знищення соціальної нерівності.

Середньовічна концепція бідності є носієм протиріч: з однієї сторони пропагується потреба відмови від багатства; з іншої - необхідність подавати милостиню.

Слід відзначити, що убогість не зажди мала негативну оцінку, яку ми їй присвоюємо сьогодні. Християнство, релігія переслідуваної меншості, довгий час було релігією бідних. Злидарі та інші обездолені у середньовіччі мали статус “святенності”, бо давали змогу багатіям заробити собі порятунок завдяки благодійності, здійснюваної щодо цієї верстви населення.

Про необхідність опіки над нужденними християнська церква говорила здавна. Так, відомі постанови Ельвірського собору 306 р. і Антіохійського собору 341 р., де єпископату було дано право розпоряджатися на свій розсуд майном церкви на потреби благодійності.

Допомагали тим, хто потребує, переважно у неділю, коли віруючі збирались у Божий храм. Цей день Апостолом Павлом був вказаний як найбільш відповідний справі благодійності.

Церква не обмежувалась лише проповідями про необхідність милостині, вона прагнула на ділі допомогти обездоленим. Так, до чверті церковних прибутків використовувалось з культовою та благодійницькою метою. Зміцнення церковної системи призвело до того, що роздавання хліба і складання списків убогих стали прерогативою церкви.

Нею організовувались і фінансувались інститути допомоги: лікарні, притулки. Слід відзначити благодійницьку діяльність св. Василія (329-379 рр.), єпископа в Кесарії Капподійській, який створив біля воріт міста притулок для перестарілих, госпіталь, богадільню для хворих і калік. Джерелом для організації благодійницьких закладів слугували як церковні прибутки, так і приватні пожертви парафіян. Госпіталь, організований св. Василієм відіграв функцію прототипу для створення монастирських лікарень у Західній Європі. Статут монастиря, при якому він знаходився передбачав порядок опіки і лікування хворих, навчання медичній справі та ін. Проте перші монастирські лікарні відзначались дуже низьким рівнем догляду за хворими. Лікування “постом і молитвою, яке було у них провідним, рідко досягало своєї мети. Крім того, в періоди епідемій лікарні при скупченні хворих перетворювались у розсадники небезпечних захворювань, що легко передавались від одного до іншого.

Не випадково ці заклади називались “будинками страждань”.

Об'єктом турботи католицької церкви стали і бездомні. Так, у 542 р. в Ліоні був відкритий особливий притулок, що називався “Божим Будинком”, де працювали як монахи, так і добровольці із міщан.

Церкві належить одна з перших теоретичних настанов у галузі суспільної опіки. У 1100 р. Римська церква видала зібрання канонічних законів із теорії і практики благодійності.

У Х-ХІ ст. активну роль у процесах підтримки вразливих верств населення відігравали чернечі ордени, які являли собою своєрідний суспільний благодійницький інститут, де на практиці реалізовувались ідеї милосердя і допомоги ближньому. Так, Іоніти, Лазаристи надавали допомогу хворим, а Бегарди і Алексиани брали на себе нелегкі обов'язки допомоги тим, хто перебуває на порозі смерті, здійснювали їх поховання,

Треніторії турбувались про викуп полонених.

Важливим явищем стало виникнення чернечих орденів, що ідеалізували бідність. Проте епідемії, війни та інші біди змінили ставлення до неї, бо держави потребували робочої сили, активних людей для економічного будівництва. Поступово сформувались два погляди на убогість. З одного боку, бідняки сприймались як деградовані, неповноцінні, навіть небезпечні істоти ; що провокувало до них репресивні заходи та дискримінаційні програми. З іншого боку, до обездолених проявлялось співчуття.

3. Становлення і розвиток конфесійних теоретичних підходів до проблем допомоги і підтримки

Церква здійснювала поряд із соціальною підтримкою функцію формування теоретичних підходів до проблем допомоги і опіки через осмислення найважливіших християнських догматів про милосердя. Особливого поширення набули праці Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Федора Студита, Афанасія Александрійського і багатьох інших представників “морально-повчальної літератури”. Роботи деяких мислителів церкви виявили великий вплив на становлення суспільної свідомості у питаннях допомоги, підтримки і опіки. Відмінною рисою даних творів було те, що вони були призначені як для “говоріння з кафедри”, так і для книжного вживання.

Інтерпретація і коментування християнських текстів висвічували проблеми соціальної справедливості, співчуття, милосердя та любові до ближнього.

Василій Великий суть милосердя вбачав у співчутті пригнобленим, які зазнали бід більших ніж ті, що мали б випасти на їх долю за вчинену ними провину. Він вважав, що треба турбуватися про людей, які з великого багатства впали у крайню бідність, а також про тих, хто маючи міцне здоров'я, став хворим. Григорій Богослов конкретизував ідеї своєї школи, надав їй характеру практичного служіння: “Будь для нещасного Богом”. Однак милосердя, благодійність у ставленні до ближнього передбачають певні завдання для того, хто творить милостиню. Григорій Богослов розрізняв благодійність вищу і нижчу. До вищих благодіянь, що приносить користь душі, відносив закони пророків, учителів, пастирів і т.д. До нижчих благодіянь - принести їжу, ліки, перев'язати рани, поговорити про своє становище і терпіння.

Ідея античної змагальності, яка наближала античну людину до гармонії душі і тіла, в християнській ідеології у Григорія Богослова отримала іншу інтерпретацію: “Заслужи перевагу перед ближнім твоїм тим, що ти за нього більш благодійний”.

Твори проповідника Іоанна, якого прозвали Златоустом за його ораторські здібності, представлені найбільш повно і об'ємно із всіх творів церковного змісту. На його думку, людина найбільше повинна навчатись милосердю, адже воно і робить її людиною.

Дещо своєрідно Іоанн Златоуст трактує проблему соціальної справедливості. Він виходить із принципу суспільної корисності: “Ми всі маємо потребу один в одному: бідний в багатому, багатий у злидареві, той, хто нічого не має, у тому, хто подає милостиню...”. Принцип суспільної корисності Іоанн Златоуст трактує як Божу мудрість. Він вважав, що в акті милосердя немає меж. Жорстокість, а отже, і несправедливість проявляються і тоді, коли милосердя поширюється тільки на певне коло суб'єктів.

На його думку, робити добро і подавати милостиню треба навіть язичнику. Що стосується самої милостині, то вона є способом позбутися хвороби духовної і ран гріховних. Бог велів подавати милостиню не дише. щоб наситилися бідні, але щоб і ті, хто подає, могли заслужити собі нагороду. У більшій мірі милосердя необхідне другим, ніж першим.

У своїх підходах Іоанн Златоуст виділяв два рівні допомоги: милості духовні і тілесні. До милостей тілесних він відносив: напоїти спраглого, одягти голого, відвідати ув'язненого, прийняти в дім мандрівника . Духовні милості - навчити істини і добру, молитися Богу за ближнього і т.д.

Християнські мислителі вважали, що людина - особливий світ, оскільки створений за “образом Божим”. Людській природі притаманна схильність до добра і прагнення до нього. Вони розглядали людське тіло як вмістилище душі. Найвищим у душі є розум, що відкриває шлях до пізнання Бога. Душевні здібності необхідно не тільки виховувати, але і спрямовувати до досягнення істинної, вищої мети, оскільки, за словами Василія Великого, в реальному житті здібності людини стають “добром чи злом” в залежності від їх застосування в конкретній ситуації.

Іоанн Златоуст у справі виховання радив звертатись до божественної суті в людині, перш за все до моральності. Внаслідок такого підходу він осуджував застосування у вихованні методів авторитарного тиску, примусу, віддаючи перевагу пораді, застереженням. На першому місці, для нього, як і для багатьох інших мислителів, стояла, моральна мета виховання, призначення педагога-християнина полягало в тому, щоб навчати любові до ближнього.

Іоанн Златоуст показав приклад того, як наставнику слід звертатися до особистості кожного учня і слухача. Він вважав, що необхідно бачити кожного учня окремо, а не масу, будувати свою мову образно, дохідливо, емоційно, конкретно, наочно розкриваючи зміст того, що вивчається. При цьому головним джерелом знань була, безперечно, Біблія.

Висновок

Отже, християнські теологи ІV ст. розглядаючи вищі або духові милості, передбачали необхідність виховання людини. На їх думку, допомога ближньому не повинна зводитись до милостині: шматка хліба, одежі, ліків. Підтримка вищого порядку зводиться, безперечно, до прищеплення моральних якостей, прагнення служити Богу.

На нашу думку, особливе значення у період середньовіччя у напрямі соціального захисту відводиться окремим особистостям, які в різні періоди часу турбувались про знедолених, допомагали їм матеріально, духовно, за що заслужили народну любов, про них складали легенди.

Таким чином, епоха середньовіччя дала світовій цивілізації приклади багатовекторного спрямування специфічних форм та методів соціальної боротьби. В сучасних реаліях вони набули більш цивілізованих форм, але приклад поколінь вчить прикладам гуманізму, соціального терпіння, поваги до оточуючих.

Література

1. Історія середніх віків. У 2-х т. Курс лекцій для ВНЗ. Балух В. О. Коцюр В. П. Чернівці. Вид. “Наші книги”, 2009.- 459 с.

2. Крижановська О.О. Історія середніх віків. Вступ до історії західноєвропейського середньовіччя., Либідь, 2006. - 368 с.

3. Кузьмин К. В., Сутырин Б. А. История социальной работы за рубежом и в России / с древности до начала XX века/.- М.: Академический проект; Екатеринбург. Деловая книга, 2002.- 480 с.

4. Теория и методика социальной роботы / в вопросах и ответах/. Учебное пособие / Под ред. Панова А. М., Холостовой Е. И. - М.: Соц. - техн. ин-т., 1998-190 с.

5. Попович Г.М. Соціальна робота в Україні і за кордоном: навчальний посібник / Г.М. Попович. - Ужгород.: УДУ, 2000.

Размещено на Allbest.ru