Сутність і мета соціальної політики в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський державний університет безпеки життєдіяльності

Навчально-науковий Інститут психології та соціального захисту

Кафедра гуманітарних дисциплін та соціальної роботи

Реферат

на тему: «Сутність і мета соціальної політики в Україні»

Виконала:

Могилка К.М.

Львів 2018



Вступ

Суспільні гарантії виживання, підтримка незаможних людей і тих, що бідують, існували задовго до створення держави. Усі давні цивілізації дають нам такі приклади. Однак соціальні функції держави інституціалізуються на досить пізніх стадіях її еволюційного розвитку.

Соціальний захист - це категорія розподільчих відносин, продукт ринкової економіки. В умовах державної власності їй немає місця у взаємовідносинах держави і населення, оскільки держава не може захищати громадян від самої себе.

Кожному громадянинові потрібні соціально-економічні гарантії, закріплені законодавчо. В іншому випадку не можна досягти соціального миру між населенням, державою і підприємцями, а отже, і економічної стабільності в країні. Соціально-економічні гарантії мають здійснюватися за трьома основними напрямками. Перший полягає в тому, що держава повинна гарантувати кожному громадянинові, зайнятому трудовою діяльністю, нормальний рівень добробуту через мінімальний рівень заробітної плати, її індексацію, помірні податки і невтручання у підприємницьку діяльність.

Другий напрям - це задоволення так званих пріоритетних потреб суспільства, які держава не може довірити кожному громадянину самостійно. До них належать потреби здобуття загальної освіти, виховання дітей і підлітків, проведення культурно-освітньої роботи, організація охорони здоров'я і розвитку фізичної культури членів суспільства. Держава законодавчо гарантує задоволення перелічених потреб за рахунок бюджету, в мінімально достатніх розмірах, у формі безплатних послуг. Співвідношення таких послуг завжди мусить поєднуватися з розміром стягуваних з громадян прямих і непрямих податків. Це також є умовою соціальних гарантій.

Третій напрям має на меті вирівнювання рівня життя окремих груп населення, недостатня забезпеченість яких пов'язана переважно з причинами, що не залежать від їхніх трудових зусиль. Такими причинами можуть бути підвищене навантаження утриманців на працездатних; стан здоров'я; вік; втрата роботи; кризові явища в економіці. У цьому випадку формами задоволення відповідних потреб можуть бути пенсії, допомога, стипендії, грошові виплати, їхня індексація, матеріальна допомога, пільги з податків, платежів і послуг. Наведені форми соціальних гарантій сприяють тому, що стають можливими підтримання життєвого рівня, а також розвиток здібності людини незалежно від її матеріального становища, рівня її заробітної плати і впливу економічних та інших зовнішніх факторів по відношенню до громадян.

Є ще одна група соціальних гарантій, що містить усі можливі пільги. Їхня частка є незначною, а динаміка потребує окремого дослідження.

Соціально-економічні гарантії являють собою метод забезпечення з боку держави задоволення різноманітних потреб громадян на рівні соціально визнаних норм. Соціально-економічні гарантії громадянам - це об'єктивна необхідність для будь-якої правової держави, зміст і доцільність її існування. Обсяг і рівні таких гарантій є мірилом її цивілізованості.

економічний соціальний фінансовий допомога



1. Поняття соціальної політики та соціальної держави

В умовах різноманіття форм власності, розширення видів індивідуальної трудової діяльності, зміни організаційних структур управління економікою, демократизації самого процесу управління, скорочення і зміни способів і методів державного втручання в господарську діяльність ланок економіки потрібні заходи щодо забезпечення соціальних гарантій населенню з боку держави. Ці заходи мають являти собою гарантії кожному громадянинові на певний рівень благ і послуг за рахунок як внесків самого громадянина, так і перерозподілу ресурсів між населенням на цілі його матеріального забезпечення.

Для правильного розуміння негативних процесів, що відбуваються в Україні щодо безробіття, зубожіння, старіння населення, для вірного спрямування політики реформування та виходу із складного становища, слід, на нашу думку, насамперед чітко усвідомити в чому ж суть соціальної політики, яка її основна мета, які умови та принципи її реалізації, на що конкретно спрямована ця політика, якими засобами вирішує вона свою основну місію, які основні особливості сучасної соціальної політики.

За складних і суперечливих умов сьогодення вкрай важливим є визнання на рівні держави необхідності підтримки тієї частини населення України, що потребує допомоги у здійсненні гарантованих Конституцією України прав і свобод. Для реалізації цього має бути чітко визначене поняття соціальної політики та її чинників, сформовані механізми її планування та реалізації, розроблені процедури та механізми діалогу між управлінськими структурами, наукою, громадськістю та окремими верствами населення.

Перш, ніж говорити про реалізацію соціальної політики в Україні, зупинимося на деяких поняттях і спробуємо визначити, що таке соціальна політика, якими є її інституції, що таке соціальна держава, які інструменти використовують у соціальній політиці, якими є чинники формування соціальної політики.

Отже, соціальна політика - це система програм, служб та заходів, що переслідують соціальні цілі. В це поняття входять вторинні цілі тих програм, первинні цілі котрих є іншими: оподаткування та фінансова політика. Соціальна політика охоплює всі сфери життєдіяльності людей - виробничу, соціальну, політичну, духовну і регулює стосунки між суспільством, колективом, особою в кожній із цих сфер та зонах її взаємодії.

Коли говорять про соціальну політику на рівні людських потреб, то йдеться про заходи й програми, що мають задовольняти фізіологічні, соціальні, духовні потреби людини, які відомий психолог Абрам Маслоу представив у вигляді піраміди.

Декларація прав людини є тією документальною базою, яка визначає концептуальні рамки національного законодавства, зокрема українського. Але заради справедливості потрібно відзначити, що контроль за дотриманням прав людини, зокрема, права на гідні умови життя, -- річ досить непроста й суперечлива: повинна чи неповинна міжнародна громадськість втручатися у внутрішні справи конкретної держави.

Механізм реалізації потреб людини в соціальній політиці недосконалий.

Варто зауважити, що коли говорять про права людини, то частіше ведуть мову не про соціальну політику, а про соціальну державу.

Ми можемо знайти співвідношення між напрямками реалізації соціальної політики й потребами людини. Отож, пересічна людина оцінює соціальну політику через задоволення своїх потреб.

Крім потреб, при оцінюванні соціальної політики використовують: рівень дотримання у даній країні прав людини. Але тоді вже частіше ведуть мову не про соціальну політику, а про соціальну державу.

Соціальна політика - це система управлінських, регулятивних і саморегулятивних рішень, спрямованих на підвищення добробуту населення.

Метою соціальної політики є: створення умов для розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття творчого соціального потенціалу людини, особистості, її суттєвих сил, досягнення в суспільстві соціальної злагоди, стабільності та соціальної цілісності, самовідтворюваного, самодостатнього рівня соціодинаміки.

Соціальна політика, особливо в країнах з перехідною економікою, має активний і пасивний характер.

Слід підкреслити, що лише активний характер соціальної політики є основою зростання економічної незалежності людини. В Україні ми наразі відроджуємо незаслужено забуті поняття: дух господаря, підприємництва, творчої діяльності, самореалізації та самовіддачі кожного активного громадянина.

Пасивний характер соціальної політики, який спирається лише на державну благодійність веде до зростання інфляційних процесів, утвердження в суспільстві утриманських настроїв, зниження ділової активності. А це шлях до суспільного регресу. Надзвичайно важливо відзначити ту межу в реальному соціально-економічному полі, яка виділяє ці два протилежні характери дії соціальної політики, щоб вчасно перейти до цивілізованих методів саморегулювання соціального буття та соціального захисту людини та особистості.

Завданням соціальної політики є забезпечення чіткого функціонування всієї системи соціально-політичних інститутів, які є суб'єктами такої політики, здійснення координації різних елементів системи формування оптимального співвідношення різних форм, методів, засобів на одержання очікуваних результатів.

Соціальна держава - форма організації суспільного буття, метою якої є реалізація права людини на гідне життя, створення всебічних умов для самореалізації соціального потенціалу людини, її сутнісних сил, забезпечення соціальної безпеки, соціальних цінностей та соціальної справедливості, соціального прогресу людства.

Чи є наявність соціальної політики гарантією соціальної держави?

Соціальна політика є необхідною, але недостатньою умовою існування соціальної держави. Як стверджують деякі соціологи, оскільки кінцевою метою соціальної політики держави є врешті її самозбереження, відтворення, то можна назвати чимало прикладів від колишнього СРСР і Третього Рейху до сучасної Куби і Північної Кореї, коли ми маємо справи з державами, які неправильно було б назвати ані соціальними, ані правовими, хоча заперечити наявність соціальної політики важко.

І, нарешті, щодо соціальної безпеки. Соціальна безпека - це стан життєдіяльності людини та суспільства, що характеризується сформованою, сталою соціальною системою забезпечення соціальних умов діяльності особистості, її соціальної захищеності, стійкістю щодо впливу чинників, які підвищують соціальний ризик.

Соціальна цінність - це формоутворення, елемент соціального, духовного буття, що характеризує значущість для людини, суспільства певних процесів та явищ соціальної діяльності, є об'єктом її інтересів, мірою оцінок, служачи орієнтиром соціальної діяльності особистості.

Соціальна справедливість - соціоекономічна цінність суспільства, яка є однією з головних умов соціального прогресу, реалізація якої супроводжується утвердженням рівності соціальних прав кожної особистості (рівність можливостей, рівня користування перевагами), скасуванням необґрунтованих привілеїв, відповідністю величини доходу людини витратам праці та капіталу, захистом соціально-економічних прав і свобод громадян, соціальним захистом непрацездатних, малозабезпечених категорій населення.

І тут, найголовнішу роль відіграє соціальний захист, той комплекс організаційно-правових та економічних заходів, що спрямований на забезпечення добробуту членів суспільства в конкретних економічних умовах.

Метою соціального захисту є:

- забезпечення рівня життя непрацездатних громадян не нижче від прожиткового мінімуму, встановленого державою;

- підтримання соціальної стабільності в суспільстві.

Заходи соціального захисту мають подвійну спрямованість. В одних випадках вони покликані надавати пасивну підтримку тим членам суспільства, які з певних причин опинилися в скрутному становищі. Пасивна підтримка надається у вигляді соціальної допомоги - допомоги суспільства особі, або сім'ї, яка не має достатніх засобів існування. Через соціальну допомогу, соціальний захист виконує свою лікувальну, реабілітаційну функцію, яка полягає в тому, щоб допомогти людям, які потрапили в скрутну життєву ситуацію, вберегтися від зубожіння і не опинитись на узбіччі суспільства.

Фінансове забезпечення в галузях соціальної сфери

Результатом діяльності галузей соціальної сфери є створення духовних цінностей, соціально-культурних і побутових послуг.

Об'єктом впливу соціальної сфери є матеріальне виробництво. Однак зміст цього впливу може розглядатися тільки як двосторонній процес з обміну результатами праці, що становить основу економічних, в тому числі фінансових відносин.

Однак функціонування галузей соціальної сфери багато в чому залежить від удосконалення фінансових відносин в них, які складаються в процесі руху різноманітних за джерелами, призначенням, порядком формування та використання фондів фінансових ресурсів. Структура цих відносин досить різноманітна. Вона включає відносини підприємств, організацій, установ та галузей з бюджетом, внутрішні та міжгалузеві відносини, відносини з населенням.

Однією з найважливіших умов підвищення наукового обґрунтування планування витрат, що направляються з бюджету на соціальний розвиток, є застосування довгострокових економічних нормативів та фінансових норм. Більш широко мають використовуватися економічні методи стимулювання якості роботи цих установ та раціонального використання асигнувань, що виділяються з бюджету.

Економічні нормативи, що регулюють фінансові відносини в соціальній сфері, мають відображати можливості держави щодо задоволення потреб регіону чи установи в фінансових ресурсах для реалізації завдань поточних та перспективних планів соціального розвитку. Крім того, нормативи мають виражати оптимальне співвідношення інтересів у розподілі фінансових ресурсів держави і населення окремих регіонів. Такими нормативами можуть стати розміри бюджетних асигнувань на відповідний показник, передбачений програмою для цієї території чи установи.

В організаційному плані розрахунок фінансових норм для бюджетних установ має здійснюватися за такою моделлю: спочатку розраховують індивідуальні норми за статтями витрат бюджетної установи; потім на основі індивідуальних норм розробляють укрупнені, потім на основі їх - зведені фінансові норми бюджетної установи. Індивідуальні норми використовують при плануванні на рівні бюджетної установи, укрупнені - міністерства чи відомства, зведені - держави чи області.

Важливість розробки науково обґрунтованих норм витрат установами соціальної сфери зумовлена також тим, що індивідуальні норми їхніх витрат є вихідною базою при зведеному бюджетному плануванні. Тепер в зведеному плануванні використовуються укрупнені норми, які мають ліквідувати різницю у рівні витрат в територіальному розрізі. Однак такі норми у більшості випадків встановлюються на основі звітних даних за минулий період. Це не дає змоги враховувати ступінь задоволення потреб залежно від сфери та специфіки діяльності установ соціальної сфери.

Кабінет Міністрів України постановляє:

Затвердити Порядок фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенції з державного бюджету, що додається.

Установив, що головні розпорядники коштів місцевих бюджетів починаючи з 1 січня 2003 р., ведуть персоніфікований облік отримувачів за видами пільг ветеранам війни і праці, допомоги сім'ям з дітьми, додаткових виплат населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційних виплат за пільговий проїзд окремих категорій громадян

Порядок визначає механізм фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення щодо пільг ветеранам війни і праці, допомоги сім'ям з дітьми, додаткових виплат населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційних виплат за пільговий проїзд окремих категорій громадян за рахунок субвенцій з державного бюджету.

Фінансування видатків місцевих бюджетів за державними програмами соціального захисту населення провадиться за рахунок субвенцій, передбачених державним бюджетом на відповідний рік, у межах обсягів, затверджених у обласних бюджетах, бюджеті Автономної Республіки Крим, бюджетах міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення та у районних бюджетах на зазначені цілі. Забороняється фінансування місцевих програм соціального захисту населення за рахунок субвенції з державного бюджету.

Головними розпорядниками коштів місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення є керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих держадміністрацій, виконавчих органів рад, до компетенції яких належать питання праці та соціального захисту населення (далі - головні розпорядники коштів) [4].

Перерахування сум субвенції на фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення провадиться Державним казначейством два рази на місяць (5 та 25 числа) згідно з помісячним розписом асигнувань державного бюджету.

Щомісячні суми субвенції перераховуються на рахунки місцевих бюджетів, відкриті Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, фінансовим органам обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій у відповідних органах Державного казначейства, пропорційно обсягам субвенції, передбаченим у державному бюджеті для бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів, бюджетів мм. Києва та Севастополя.

Головні розпорядники коштів місцевих бюджетів щомісяця готують дані про нараховані суми щодо пільг ветеранам війни і праці, допомоги сім'ям з дітьми, додаткових виплат населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційних виплат за пільговий проїзд окремих категорій громадян та акти звірки розрахунків за надані послуги з підприємствами -- постачальниками відповідних соціальних послуг і направляють їх до фінансових органів районних держадміністрацій, виконкомів міських рад (міст республіканського, Автономної Республіки Крим і обласного значення) до 15 числа місяця, що настає за звітним.

Фінансові органи районних держадміністрацій, виконкомів міських рад (міст республіканського, Автономної Республіки Крим і обласного значення) на підставі отриманих актів звіряння щомісяця готують реєстри нарахованих сум щодо пільг ветеранам війни і праці, допомоги сім'ям з дітьми, додаткових виплат населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційних виплат за пільговий проїзд окремих категорій громадян та направляють їх Міністерству фінансів Автономної Республіки Крим, фінансовим органам обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій до 20 числа місяця, що настає за звітним.

Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, фінансові органи обласних держадміністрацій протягом двох операційних днів після отримання коштів субвенції надають органам Державного казначейства платіжні доручення щодо перерахування цих коштів на рахунки районних бюджетів, бюджетів міст республіканського та обласного значення, Автономної Республіки Крим пропорційно нарахованим сумам і фактичній кредиторській заборгованості відповідних бюджетів. Щомісячні суми субвенції перераховуються на рахунки місцевих бюджетів з урахуванням їх обсягів, передбачених у бюджеті Автономної Республіки Крим, обласних бюджетах для відповідних місцевих бюджетів. Органи Державного казначейства протягом операційного дня з часу отримання відповідних платіжних доручень направляють кошти субвенції на рахунки місцевих бюджетів, відкриті в територіальних управліннях Державного казначейства.

Отримані місцевими бюджетами суми субвенції перераховуються протягом одного операційного дня на рахунки головних розпорядників коштів, відкриті в територіальних управліннях Державного казначейства, для здійснення відповідних видатків.

Головні розпорядники коштів місцевих бюджетів у п'ятиденний термін здійснюють розрахунки з постачальниками відповідних соціальних послуг та ведуть облік за видами пільг ветеранам війни і праці, допомоги сім'ям з дітьми, додаткових виплат населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційних виплат за пільговий проїзд окремих категорій громадян, а також персоніфікований облік їх отримувачів.

Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, фінансові органи обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій на підставі реєстрів, зазначених у пункті “б” цього Порядку, за підсумками кварталу узагальнюють дані про нараховані та фактично здійснені видатки щодо пільг ветеранам війни і праці, допомоги сім'ям з дітьми, додаткових виплат населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційних виплат за пільговий проїзд окремих категорій громадян та до 25 числа місяця, що настає за звітним кварталом, подають їх Міністерству фінансів України.

Міністерство фінансів України за підсумками кварталу, виходячи із фактичного обсягу нарахованих сум щодо пільг ветеранам війни і праці, допомоги сім'ям з дітьми, додаткових виплат населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційних виплат за пільговий проїзд окремих категорій громадян, у разі потреби вносить Кабінету Міністрів України пропозиції щодо перерозподілу обсягів субвенції між бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя.

У разі прийняття Кабінетом Міністрів України рішення щодо перерозподілу обсягів субвенції між бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, фінансові органи обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій вносять до відповідних рад пропозиції щодо уточнення обсягів субвенції.

Зміни субвенції, не використані головним розпорядником коштів за призначенням протягом бюджетного року, перераховуються органами Державного казначейства до державного бюджету в останній робочий день бюджетного року.

2. Концептуальні засади соціального захисту населення

В умовах незалежної держави створення національної системи соціального забезпечення населення має першочергове значення.

Найважливішими напрямами створення цих гарантій є:

- реалізація прав громадян на працю і на допомогу з безробіття;

- оплата праці та мінімального розміру заробітної плати;

- підтримання життєвого рівня населення шляхом перегляду мінімальних розмірів основних соціальних гарантій в умовах зростання цін на споживчі товари і послуги;

- надання державної допомоги, пільг та інших видів соціальної підтримки малозабезпеченим громадянам і сім'ям, які виховують дітей;

- матеріальне забезпечення у разі досягнення пенсійного віку, тимчасової чи постійної втрати працездатності, втрати годувальника тощо.

Здійснення перелічених заходів потребує чіткого визначення джерел їхнього фінансування. Очевидно, що бюджет не може бути єдиним джерелом коштів на цілі соціального забезпечення.

Зростання в останні роки виплат на соціальні потреби у валовому національному продукті України стало однією з причин незбалансованості державного бюджету, посилення інфляційних процесів.

Принципово нова соціально-економічна ситуація, що склалася в нашій країні, зумовлює необхідність формування адекватної системи соціального забезпечення населення. Вона має ґрунтуватися на таких засадах, які б виключали зрівнялівку і утриманські настрої при розподілі та споживанні життєвих благ, не послаблювали дієвість мотивів і стимулів до праці, створювали умови для найповнішого виявлення їх.

В умовах ринкової економіки джерелом підвищення добробуту громадян мають стати ефективна праця, трудова активність та підприємницька ініціатива. У зв'язку з цим для працездатної частини населення пріоритетне значення мають захист його основних прав у сфері праці в умовах різних форм власності та соціальне страхування на випадок втрати роботи, при досягненні пенсійного віку, тимчасовій чи постійній втраті працездатності.

Держава має забезпечити за рахунок бюджетних коштів лише мінімально гарантований рівень медичного, культурного, побутового і соціального обслуговування населення і насамперед найменш соціально захищених громадян. У зв'язку з роздержавленням і приватизацією житлово-комунального господарства, закладів освіти і культури соціальні гарантії громадян на послуги цих галузей визначатимуться відповідними актами законодавства.

В Україні проголошено курс на побудову соціальної держави, політика якої спрямована на забезпечення соціальних прав та державних соціальних гарантій достатнього життєвого рівня для кожного члена суспільства. Важливим при цьому є функціонування і подальший розвиток системи соціального забезпечення та її складової - соціального страхування [61, ст.16].

За таких умов джерелом підвищення добробуту громадян має стати ефективна праця, трудова активність та підприємницька ініціатива. Але часто виникають ситуації, коли через об'єктивні обставини, які людина подолати не може, вона не має можливості заробити на життя, потрапляє у становище, яке загрожує її існуванню. Ці обставини є соціальними ризиками і притаманні кожній особі як члену людської спільноти.

Ринкова економіка не створює механізмів захисту населення від названого ризику. Лише активне втручання держави уможливлює мінімізацію їх негативних наслідків. Наявність соціальних ризиків обумовлює існування державної системи соціального захисту населення, функціонування якої поєднує страхові та не страхові засади.

Державне соціальне страхування як складова системи соціального захисту характеризується такими суттєвими ознаками:

- функції компенсації соціального ризику і запобігання несприятливим наслідкам ризикової ситуації;

- обов'язковість фінансової участі застрахованих осіб у формуванні страхових фондів, що є головною умовою одержання права на соціальні виплати;

- високій рівень забезпечення застрахованих осіб.

На відміну від цього система вказаного забезпечення за рахунок держави, яка також виконує функцію захисту від соціальних ризиків, побудована на інших засадах: елементарності, безоплатності і безеквівалентності.

Держава зацікавлена у розбудові принципово нової системи соціального страхування, адже фінансові можливості нині діючої системи не дозволяють проводити ефективну патерналістську політику щодо підтримки та забезпечення належного рівня життя кожного. Там, де людина дійсно немає можливості забезпечити себе та свою сім'ю на належному рівні, соціальне забезпечення повинно здійснюватись за рахунок держави шляхом надання державної адресної допомоги. Для працездатної частини населення пріоритетне значення має захист їх основних прав, соціальне страхування на випадок втрати роботи, при досягненні пенсійного віку, тимчасовій чи постійній втраті працездатності, яке має забезпечити мінімізацію негативних наслідків соціальних ризиків.

Прийняття Верховною Радою України 14 січня 1998 року названих вище Основ започаткувало реформування системи соціального страхування в Україні. Основи передбачають прийняття окремих законів з кожного виду даного страхування. Так, 18 січня 2001 року прийнято Закон “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням” та 23 вересня 1999 року Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» спрямовані на створення нової системи державного страхування. Вона передбачає матеріальне забезпечення громадян у зв'язку з втратою заробітної плати (доходу) внаслідок тимчасової чи постійної втрати працездатності, а також надання соціальних послуг за рахунок бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності [24].

Вони формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також за рахунок інших джерел, передбаченим цими Законами. Це суттєво відрізняє нинішню систему від традиційної, побудованої протягом попередніх десятиліть. Адже працівники були звільнені від участі у фінансуванні заходів із зазначеного страхування. Право особи на отримання забезпечення у системі соціального страхування залежало від участі у суспільному виробництві та інших чинників, здебільшого особистих.

Необхідність існування і подальшого розвитку загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням, в Україні саме на страхових засадах, визначається низкою об'єктивних передумов, серед яких можна виділити соціально-економічні.

Серед чинників першої групи можна назвати характерні для усіх видів загальнообов'язкового страхування:

1. Недостатній життєвий рівень, поширення бідності серед населення, зумовлені тривалим перехідним періодом до нової моделі розвитку держави. Реальна заробітна плата залишається на рівні, що не забезпечує обсягів споживання матеріальних благ, достатніх для поновлення фізичної та інтелектуальної здатності до праці. Тому компенсація втрати, навіть, мінімальних доходів, яку спричиняє втрата працездатності набуває важливого значення.

2. Необхідність забезпечення соціальної справедливості під час перерозподілу суспільного продукту. Особи, які працюють та сплачують внески до фондів державного соціального страхування, мають за їх рахунок отримувати вищій рівень захисту інтересів при настанні соціальних ризиків. Коли рівень соціально-страхового забезпечення не буде суттєво перевищувати рівень державного соціального забезпечення, громадяни втратять зацікавленість у активній економічній діяльності і перейдуть до числа соціальних утриманців.

3. Зменшення навантаження на державний бюджет за рахунок створення інших джерел, які забезпечують соціальний захист населенню на суто страхових засадах. Одним з пріоритетних напрямків соціальної політики у сфері соціального страхування проголошено забезпечення перерозподілу відповідальності за формування коштів на соціальне страхування між державою, роботодавцем та застрахованими громадянами.



3. Формування системи соціальних допомог, її законодавче та фінансове підґрунтя

На розвиток і координацію соціальної політики, соціального захисту, системи надання послуг, обслуговування громадян похилого віку, інвалідів та інших верств населення спрямовано цілу низку державних документів, законів, указів, постанов, розпоряджень та інше.

Основоположним документом є Конституція України, в статті 46 якої вказано, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право їх на забезпечення повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, страти годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом [14].

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Інші статті Конституції України гарантують такі права людини, як право на освіту, житло, охорону здоров'я та інші права. Окрім Основного Закону питання соціального захисту подані в цілій низці інших законів держави та підзаконних актах.

Нині система соціального обслуговування має бути спрямована на реформування системи соціального обслуговування та надання допомоги малозабезпеченим верствам населення, спрямовуватись на розроблення нових механізмів реалізації чинних законодавчих актів з питань соціальної політики, послідовне здійснення заходів щодо розвитку та зміцнення системи соціального захисту населення, вдосконалення механізму фінансування надання соціальної допомоги, що забезпечить гарантований державою рівень соціального захисту малозабезпечених верств населення.

Пріоритетними напрямками в цій сфері мають бути:

- удосконалення роботи органів соціального захисту населення;

- розвиток мережі установ, які займатимуться організацією комплексного соціального обслуговування за місцем проживання громадян похилого віку та інвалідів.

Для цього необхідно:

- підвищити якість соціального обслуговування громадян похилого віку, інвалідів у територіальних центрах соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян в інтернатних установах, вдома, залучити до співпраці з державними установами недержавні громадські організації, фонди для надання допомоги малозабезпеченим верствам населення;

- запровадити для матеріального забезпечення верств населення, з урахуванням їх індивідуальних потреб, систему надання платних соціальних послуг у домашніх умовах та в інтернатних установах;

- здійснити будівництво спеціальних житлових будинків для ветеранів війни та праці з комплексом служб соціально-побутового, медичного призначення.

В українському законодавстві не втратив чинності ще Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», згідно якого інваліди мали певний перелік пільг.

Існує також Закон України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям», який встановлює державні гарантії права малозабезпечених громадян та громадян похилого віку на державну соціальну допомогу як складової частини загальної системи соціального захисту населення.

Згідно цього закону метою соціальної допомоги є створення умов для подолання складних життєвих обставин та сприяння можливості для рівної участі особи у житті суспільства.

Соціальна допомога надається громадянам України, а також іноземцям, особам без громадянства та членам їх сімей, які постійно проживають в Україні на умовах, передбачених законодавством України та міжнародними угодами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

В Україні передбачено наступні види соціальної допомоги:

- соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям;

- соціальна допомога, що надається в стаціонарних установах;

- соціальна допомога, що надається вдома;

- одноразова соціальна допомога.

Соціальна допомога може надаватись у таких формах:

- грошова;

- натуральна

- соціальні послуги в стаціонарних установах чи вдома.

Соціальна допомога у стаціонарних установах надається непрацездатним особам у разі часткової або повної втрати ними здатності до самообслуговування (за наявності медичного та соціального висновку про потребу сторонньої допомоги чи за відсутності працездатних дітей, батьків чи інших осіб, які відповідно до законодавства зобов'язані їх утримувати, або неможливості такого утримання з поважних причин (проживання в інших населених пунктах, у тому числі за кордоном; перебування у відрядженні; місцях позбавлення волі тощо).

До стаціонарних установ і організацій, що надають соціальну допомогу належать:

Будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів; стаціонарні відділення територіальних центрів соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян.

Соціальна допомога окрім державних інституцій може надаватись також громадськими, релігійними та благодійними організаціями а також окремими громадянами, іншими підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності, які мають ліцензію на право здійснення цієї діяльності.

Стаціонарні установи і організації, що надають соціальну допомогу, утримуються за рахунок місцевих бюджетів, коштів осіб, які користуються послугами цих установ, або їхніх дітей (батьків) чи інших осіб, які відповідно до чинного законодавства зобов'язані їх утримувати.

Стаціонарні установи можуть також утримуватися за рахунок коштів соціальних а також благодійних фондів, а також пожертвувань окремих громадян, підприємств, установ і організацій, інших джерел, не заборонених законодавством.

Соціальна допомога вдома надається одиноким особам у разі часткової втрати здатності до самообслуговування (за наявності медичного та соціального висновку про потребу сторонньої допомоги) та відсутності працездатних дітей чи інших осіб, які відповідно до чинного законодавства зобов'язані їх утримувати.

Вдома можуть надаватися такі види послуг:

- доставка додому товарів першої необхідності, гарячих обідів, преси, медикаментів, виклик лікарів;

- приготування їжі;

- допомога в прибиранні житлового приміщення, пранні білизни, обробітку присадибних ділянок, виконанні різних видів ремонтних робіт, забезпеченні паливом;

- збирання і підготовка документів для санаторно-курортного лікування, влаштування до стаціонарних установ для громадян похилого віку та інвалідів, стаціонарних відділень територіальних центрів соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян;

- встановлення і підтримання зв'язків з організаціями і підприємствами, де працювали громадяни, які обслуговуються вдома, для надання їм допомоги;

- допомога, пов'язана із самообслуговуванням, процедурами особистої гігієни та інші послуги.

Соціальні послуги вдома надаються безоплатно одиноким непрацездатним особам, середньомісячний сукупний дохід яких не перевищує встановленого прожиткового мінімуму для сімей, або особам, які мають працездатних дітей (батьків) за умови, що їх сукупний дохід не перевищує 150 відсотків прожиткового мінімуму для сім'ї.

Соціальні послуги вдома можуть надаватися за часткову оплату одиноким непрацездатним особам, середньомісячний сукупний дохід яких перевищує прожитковий мінімум для непрацездатної особи або особам, які мають працездатних дітей (батьків) за умови, що середньомісячний сукупний дохід з урахуванням доходу, що перевищує 150 відсотків, але не досягає 300 відсотків прожиткового мінімуму для сім'ї.

До установ і організацій, що надають соціальні послуги вдома належать:

- територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян;

- відділення соціальної допомоги вдома.

Надання соціальних послуг вдома проводиться за рахунок коштів місцевих бюджетів, коштів осіб, які користуються послугами цих установ або їх дітей, коштів соціальних і благодійних фондів, пожертвувань окремих громадян, підприємств, установ і організацій, інших джерел, не заборонених законодавством.



Висновок

Питання соціального захисту громадян - це понад усе прерогатива державної політики. Держава вживає заходів щодо вирішення питань економічного становища і гарантій соціального захисту громадян.

Але треба сказати відверто, що сьогодні держава не готова в наслідок економічних обставин забезпечити виконання програм соціально - орієнтованого напряму.

Тому органи місцевого самоврядування змушені вирішувати питання соціального захисту населення, шукати кошти для фінансування міських програм соціальної допомоги громадянам. Необхідно зазначити, що ці питання завжди були головними в діяльності місцевих Рад та їх виконавчих органів.

Аналіз та визначення рівня достатності наданих допомог показав, що система потребує реформування, впровадження нових шляхів та методів, котрі без додаткових затрат коштів, матеріальних засобів дозволять працювати більш результативно на користь тих, хто потребує соціального захисту.



Використана література

1. Базилюк П.В. Соціальний захист населення. - К.: Т-во «Знання» України 1999. с.122.

2. Березін М. Соціальний захист: не милостинею, а виробництвом. // Віче. - 2004. - №1, ст.64-67.

3. Буковинський С.А. Шляхи розвитку бюджетної системи України//Фінанси України. -2005.-№9.- c. 3-7.

4. Бюджетний кодекс України № 2542-ІІІ від 21.06.2001 року. - http: www.rada.gov.ua.

5. Василик О.Д. Державні фінанси України. Навчальний посібник. Київ: Вища школа, 2001 р.-383с.

6. Воронова Л.К Фінансове право. - Харків: “Консум”, 2003 р.-с.496.

7. Воронова Л.К., Бекерська Д.А. Фінансове право. Навчальний посібник для студентів юридичних ВУЗів та факультетів.-Київ: Вентурі, 2005р.-с.272

8. Ганслі Теренс. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки.-К.: Основи. 2005. с.18.

9. Дробозина М. Загальна теорія фінансів

Размещено на Allbest.ru

...