Масовизація вищої освіти: інституційна пастка чи суспільне благо

Анотація

вища освіта інституційний масовизація

У статті розглядаються проблеми функціонування інституту вищої освіти в системі освіти України. З позицій методології неоінстітуционалізму авторка проводить аналіз системи вищої освіти. У центрі уваги - причини появи неефективних, але стійких, соціальних інститутів, які розглядаються як інституціональні пастки. Більш детально аналізується масовизація вищої освіти з позицій можливості потрапляння в інституційну пастку.

Ключові слова: інституційна пастка, неоінституціоналізм, інститут освіти, вища освіта.

Аннотация

В статье рассматриваются проблемы функционирования института высшего образования в системе образования Украины. Автор проводит анализ системы высшего образования с позиций методологи неоинституцыонализма. В центре внимания - причины появления неэффективных, но устойчивых социальных институтов, рассматривающихся как институциональные ловушки. Более детально анализируется массовизация высшего образования с позиций возможности попадания в институциональную ловушку.

Ключевые слова: институциональная ловушка, институт образования, неоинституционализм, высшее образование.

Annotation

In the article the problems of functioning of institute of higher education in the system of education of Ukraine are examined. From the positions of neoinstitutional sociology the author makes the analysis of the system of higer education. In the spotlight of author there are the reasons of appearance of ineffective but steady social institutes which are examined as institutional traps. More in detail the increase of amount of higher educational establishments is analysed from positions of possibility of hit in an institutional trap.

Key words: institutional trap, neoinstitutialism, institute of education, higher education.

Постановка проблеми

В Україні впродовж 1991-2014 рр. чисельність вищих навчальних закладів ІІІ-IV рівнів акредитації зросла майже втричі - від 149 до 325, абсолютний максимум припав на 2008/2009 н. р., коли налічувалось 353 виші. Збільшення чисельності навчальних закладів супроводжується також і зростанням кількості студентів, які в них здобувають вищу освіту, з 881,3 тис. до 1723,7 тис. (максимальна чисельність студентів була у 2007/2008 н. р. - 2372,5 тис.) [3]. Наведені нами статистичні дані свідчать про стрімкий розвиток системи вищої освіти та розширення доступу молоді до здобуття вищої освіти, які ми розглядаємо як масовизацію вищої школи. Україна характеризується одним ыз найвищих показників охоплення молоді вищою освітою - станом на 2010 рік 79,4 % до населення старшого шкільного віку [6]. Означені тенденції не вселяють значного оптимізму, оскільки приховують у собі багато пасток.

Осмислюючи проблеми вищої освіти, в епіцентр досліджень науковців різних галузей, у тому числі і соціологів, потрапляє проблема доступу до вищої освіти як кількісного, так якісного. Зростання чисельності публікацій, у яких автори звертаються до цієї проблеми, на нашу думку, не свідчить про її розв'язання та досягнення компромісу. Все активніше аргументують свою позицію як прихильники розширення доступу до здобуття вищої освіти, так і їх опоненти. Аргументами на користь розширення охоплення молоді вищою освітою є низка позитивних соціальних ефектів від отримання освіти, як індивідуальних, так і суспільних. До таких індивідуальних наслідків, зокрема Е. Ганушек та Л. Воссман [17], відносять збільшення заробітної плати, поліпшення здоров'я, збільшення тривалості життя. Значущість освіти для суспільства, на їхню думку, знаходить вияв у зменшенні витрат на ведення кримінальних справ та медичну допомогу, зростанні економічних показників та якості життя загалом. Загалом, збільшення чисельності молоді, яка здобуває вищу освіту, свідчить про формування суспільства знань і підвищення соціального та культурного капіталу суспільства.

Критичне ставлення до масовості вищої освіти ґрунтується на зниженні якості освіти (С. Щудло, Н. Веретеннікова), перетворенні вишів на «провайдерів» освітніх послуг (В. Бакіров,), знеціненні дипломів (Є. Подольська, Л. Сокурянська), зростанні рівня безробіття та чисельності молоді з вищою освітою у структурі безробітних на вітчизняному ринку праці (Л. Хижняк) та ін. В умовах «масовизації» вища школа втрачає статус «вищої», тобто поступово переорієнтовується на «середнього» абітурієнта, занижуючи рівень вимог. У результаті, метою вишів стає не стільки пошук талантів, обдарованої та здібної молоді, скільки максимізація студентів, а питання їх якості відходить на другий план.

Варто відзначити, що погляди науковців на дилему переваг та ризиків масовості вищої освіти не є поляризованими. Ми також схиляємося до того, що розширення доступу молоді до здобуття вищої освіти характеризується діалектичним поєднанням як плюсів, так і мінусів. Водночас центральним у цьому питанні постає можливість забезпечення належної якості вищої освіти.

Метою статті є теоретичний аналіз соціальних ризиків масовизації вищої освіти. Аналізуючи цю проблему, ми спираємося на неоінституціональну теорію інституційних пасток В. Полтеровича [8].

Виклад основного матеріалу

Особливістю мережі вищих навчальних закладів Україні є значна їх кількість при невеликому розмірі, тобто невеликій середній чисельності студентів у цих вишах. Для порівняння, у європейських країнах з ідентичними до України демографічними показниками, середня кількість студентів в одному університеті є значно вищою, зокрема «в Іспанії становить 22 тис., в Італії - 23 тис., у Греції - 14 тис. студентів, у Словенії - 8 тис. студентів, а в Україні - лише 6,5 тис. осіб» [13]. Ці кількісні порівняння свідчать не на користь структури вітчизняної вищої освіти. Великі університети є більш потужними в акумуляції якісних наукових кадрів і тим самим більш конкурентними на ринку освітніх послуг.

Розширення доступу до вітчизняної вищої освіти впродовж двох десятиліть відбувалося внаслідок збільшення мережі вищих навчальних закладів та кількості ліцензованих місць для вступу до них абітурієнтів на безоплатній та комерційній основах. Про темпи зростання сегменту вищої освіти дають уявлення абсолютні, і, що важливіше, відносні показники, студентів, тобто частка молоді, що здобуває вищу освіту у структурі населення загалом (табл. 1)

Таблиця 1

Динаміка чисельності осіб, що навчалися у вищих навчальних закладах, з розрахунку на10 тис. населення (на поч. навч. року) [6]

Наведені показники свідчать про розширення доступу до здобуття вищої освіти, що повинно підвищити рівень освіченості населення і, в результаті, дати поштовх до економічного зростання суспільства, підвищення якості життя населення. Однак на практиці ситуація складається дещо інакше.

Сьогодні в українському суспільстві загострюється конфлікт, зумовлений зростанням пропозиції освітніх послуг, з одного боку, та їхньою якістю, з іншого, що породжує проблему довіри до більшості новостворених освітніх установ. Як влучно зазначає Л. Хижняк, «підготовка кадрів почала здійснюватися, виходячи не з потреб ринку, а з попиту на освітні послуги, котрий часто подає фальшиві сигнали і не є виразником дійсних потреб суспільства чи окремих його сегментів» [12, с. 290]. Отже, сектор вищої освіти почав розвиватися на рубежі століть під впливом стихійних ринкових процесів, а не зваженої державної політики в галузі освіти.

Про небезпеку ситуації, що склалася на вітчизняному ринку освітніх послуг, застерігає і Л. Сокурянська, відзначаючи, що «зростання соціального замовлення, яке зумовлює розширення пропозиції освітніх послуг, насторожує, оскільки прагнення молодих людей вступити до ВНЗ не завжди мотивуються їхнім бажанням стати освіченими людьми, висококваліфікованими фахівцями... Зростання конкурсної напруги у ВНЗ свідчить не лише і не стільки про популярність вищої освіти, скільки про те, що, навчаючись у ВНЗ, молода людина на 5-6 років відтерміновує початок своєї самостійної трудової діяльності» [10, с. 277]. Результатом цього, підкреслює дослідниця, може стати «інтелектуальна криза», яка для соціуму є більш небезпечною і руйнівною, ніж політична чи економічна. Зростання попиту на вищу освіту не означає виняткового зростання попиту на отримання знань та навичок. Зростає частка студентів, які вступають до вищого навчального закладу заради формального результату - отримання диплома, що підтверджують, зокрема, наші дослідження [15; 16].

За умов збільшення попиту на освітні послуги навчальні заклади поступово перетворюються на «провайдерів навчальних послуг», що не відповідає сутності вищої освіти, оскільки вона покликана реалізувати не тільки функцію професійної підготовки, а має більш відповідальну місію - працювати на цивілізаційний розвиток суспільства, готувати людину не лише до робочого місця, а й до життя в динамічному соціумі. Така ситуація визначає інституційний конфлікт, що проявляється у невідповідності необхідної якості освіти наявному рівню освітніх послуг. Небезпека полягає в тому, що занижуються вимоги до якості отримуваної освіти як «постачальниками» освітніх послуг, так і їх споживачами. «Посилення конкуренції на ринку освітніх послуг спричинило до зниження якості освіти в результаті відсутності контролю та зниження внутрішніх академічних стандартів. Студенти отримують дипломи ціною мінімальних затрат часу та сил за умови внесення плати за навчання, що призвело до значної девальвації диплома» [2, с. 10]. Н. Веретеннікова зазначає, що екстенсивне зростання сектору вищої освіти буде продовжуватися доти, доки готовність заплатити за диплом, який знецінюється, покриватиме низькі «трансакційні витрати» (за В. Полтеровичом) вищих навчальних закладів. Можемо припускати, що доки діятиме принцип «більше студентів - більше грошей», буде страждати якість освіти.

Однією з причин, що спонукає виші до комерціалізації, виявляється недофінансування освіти з боку держави Це спонукає вищі навчальні заклади самостійно шукати кошти для функціонування. Інших джерел покриття витрат та отримання доходів, окрім оплати студентів за навчання, виші не мають. Навчальні заклади не навчилися заробляти кошти науковою діяльністю. Упродовж 2013 року наукові та науково-технічні роботи виконували 1143 організації, майже половина з яких (44,4 %) належать до підприємницького сектору економіки, 39,9 % - до державного, й лише 15,7 % - вищої освіти [4]. Йдеться про фінансовані державою замовлення наукової продукції. Така ситуація є результатом «радянської» моделі паралельного функціонування та розвитку освіти і науки. У складній фінансовій ситуації виші вибирають стратегію збереження та примноження кількості студентів, насамперед платної форми навчання, тобто рухаються у напрямку комерціоналізації своєї діяльності. Такий варіант видається цілком реальним, оскільки зростає конкуренція за абітурієнта. Однак у цій конкурентній боротьбі закони ринку починають спрацьовувати специфічно. Чистому вигляді конкуренція мала б призводити до підвищення якості освітніх послуг, однак ми спостерігаємо процес зворотній. Розглянемо наслідки масовизації вищої освіти більш детально.

Орієнтуючись на максимізацію набору студентів, виші пропонують абітурієнтам отримати освіту за спеціальностями, які користуються попитом, - економіст, юрист, менеджер та ін. Незважаючи на перенасиченість ринку випускниками цих спеціальностей, мода на них зберігається. Водночас ринок недоотримує «синіх комірців», зменшується чисельність охочих здобувати освіту у вищих навчальних закладах за природничими, інженерними спеціальностями тощо.

Інтенсивне збільшення кількості навчальних закладів та чисельності осіб, які в них навчаються, визначило потребу залучення до освітнього процесу більшої кількості викладачів. Однак якісний професорсько-викладацький склад не може бути сформований одномоментно. З метою дотримання ліцензійних та акредитаційних вимог щодо якості професорсько-викладацького складу навчальні заклади залучають до роботи викладачів-сумісників, що негативно позначається на якості освіти [14, с. 216]. Потреба в кадрах викликала попит на розширення місць в аспірантурі і докторантурі, збільшення, часто необґрунтоване, мережі спеціалізованих вчених рад. Наприклад, упродовж 2013 року підготовку аспірантів здійснювали 518 установ, із них 269 науково-дослідних інститутів та 249 вищих навчальних закладів; докторантів готували 276 закладів, із них 172 вищі навчальні заклади та 104 науково- дослідні інститути. У цьому році випущено 8320 аспірантів (захистили дисертацію 2173 особи) та 578 докторантів (зі захистом дисертації - 188) [9]. Інтенсивне кількісне прирощення наукових кадрів зумовлене попитом навчальних закладів на фахівців із науковими ступенями. Однак демографічні проблеми, міграція молоді, її орієнтація на навчання за кордоном ведуть до поступового зменшення чисельності студентів. Ці об'єктивні процеси найближчим часом призведуть до поступового закриття найменш привабливих для абітурієнтів вишів (насамперед, приватних), а також злиття декількох слабоконкурентних навчальних закладів в один більш потужний тощо. У такій ситуації очевидно виникне загроза кадрової пастки: що робити з науково-педагогічними кадрами, чисельність яких активно зростала впродовж останнього часу. Це може стати основною перешкодою реформування вищої освіти.

Комерціалізація як результат масовизації освіти призводить до того, що університети здійснюють «віртуозну інституційну мімікрію, намагаючись відповідати всім формальним правилам та нормам при порушенні самого духу освіти» [1, с. 30]. Цей феномен є надзвичайно загрозливою пасткою, яка все більше закріплюється і набуває стійкості. Як зазначає В. Полтерович, цьому сприяють такі механізми закріплення неефективних норм: ефект навчання, ефект координації, ефект сполучення, культурна інерція та лобіювання [7].

Таким чином, масовизація вищої освіти актуалізує проблему якості освіти, стає потужним стимулом для формування системи управління якістю освіти на державному рівні. Ми спостерігаємо небезпеку розширення доступу до вищої освіти як інституційну пастку, вихід з якої з часом буде все більше ускладнюватися.

Не викликає заперечень, що важливим індикатором рівня освіти суспільства є чисельне включення населення до здобуття освіти. Питання все більшого охоплення вищою освітою викликає в українському суспільстві активні дискусії. Нема однозначної відповіді на питання, чи можливо досягти компромісу між елітаристською та егалітаристською (мритократичною) моделями вищої освіти. На думку С. Оксамитної, «доступність усіх рівнів освіти є предметом тривалих суперечок у науковому світі, а також втілення цих ідей на рівні законодавчого регулювання» [5, с. 59]. Рівність у праві на освіту є невід'ємною рисою суспільства загального добробуту; кожен, хто може щось отримати від системи освіти, повинен мати таку можливість. Україна, законодавчо закріпивши доступ до вищої освіти на основі конкурсного відбору, який виконує функцію своєрідного соціального фільтру, на практиці все більше почала реалізовувати принципи масовості та доступності вищої освіти для всіх. Абітурієнти, які на основі конкурсного відбору не потрапляють на бюджетні місця, можуть без особливих зусиль і високих знань потрапити до вищого навчального закладу, якщо спроможні оплатити освітні послуги. Усе частіше абітурієнти, які не можуть подолати прохідного бар'єру для вступу до вишів України, використовують можливість вступити до навчальних закладів інших країн, зокрема Польщі, без іспитів, де не вимагають результатів незалежного тестування. Зрозуміло, що для такої категорії абітурієнтів відкривають двері не найпрестижніші виші і, як правило, на платній основі.

З кола освітніх суб'єктів, які діють у вітчизняному просторі освіти, держава наділена найбільшою владою та повноваженнями на зміну інституційних норм. Саме держава на сьогодні характеризується максимальною силою впливу на інституційне середовище. Зокрема, значні очікування на підвищення ефективності системи вищої освіти покладаються у зв'язку з прийняттям (наразі лише в першому читанні) нового закону «Про вищу освіту». Очікуваний ефект від реформ має проявитися у:

- розв'язанні проблеми якісного кадрового забезпечення як для навчального процесу, так і для наукових досліджень;

- розширенні автономії вищих навчальних закладів;

- уникненні дублювання та підготовки надлишкової кількості фахівців з окремих напрямів і спеціальностей;

- створенні регіональних, дослідницьких університеттів, в яких буде зосереджено високий науковий, педагогічний, методичний і виховний потенціал. Науковці вважають, що «для того, щоб створити дослідницькі університети в Україні, необхідно звести воєдино три компоненти - освіту, науку та інновації. Синтез цих трьох складових і закладається в модель кращих дослідницьких університетів світу. Візьмімо для прикладу такі потужні науково- дослідні центри, як Стенфордський університет, навколо якого сформована Силіконова долина, Массачусетський технологічний інститут, навколо якого діє Бостонський інноваційний кластер в США, Шведський Королівський технічний університет у Стокгольмі, навколо якого створене наукове місто «Кіста саєнс сіті», Середньосхідний технічний університет в Анкарі з своїм потужним технопарком і багато інших - усі вони працюють відповідно до так званого трикутника знань. Вершинами цього трикутника є освіта, наука та інновації, вони нероздільні складові єдиного навчально-науково- інноваційного процесу» [11].

Висновки

Отже, динамізм суспільства, траєкторія руху інституту освіти утворюють своєрідну суміш ефективних та неефективних правил гри. На жаль, сучасна ситуація в освіті свідчить про домінування неефективних норм, які гальмують розвиток освіти. Звісно, важко запропонувати універсальний рецепт виходу з інституційної пастки масовості освіти. Одним із можливих виходів може бути еволюційний сценарій, який не передбачає втручання та будь-яких активних дій. Фактично йдеться про те, що неефективний інститут повинен сам собою поступово зникнути. Отже, з розвитком ринку праці неефективно буде вкладати гроші в освіту, яка не користуватиметься попитом. Таким чином, потенціал пастки розпорошиться. Описаний спосіб ліквідації неефективних інститутів є можливим, однак еволюційний сценарій, як ми описували вище, має суттєвий недолік - є надто тривалим у часі. Окрім того, як засвідчує досвід, що фактор інерції в освітньому середовищі проявляється досить яскраво. З огляду на це, актуалізується вибір шляху реформ, що передбачають регулювання державою обсягу замовлення на підготовку фахівців, який потребує ринок праці нині чи потребуватиме у майбутньому.

Що стосується «ручного режиму» об'єднання начальних закладів, то, на нашу думку, більш ефективним є створення мережі незалежних організацій з оцінювання якості освіти. Виходу з пасток сприятиме становлення інститутів громадянського суспільства, зростання відкритості та доступності інформації про діяльність ВНЗ. Крім того, зацікавленість влади та суспільства в інтеграції до світового наукового та освітнього співтовариства може також стати чинником пришвидшення адаптації системи вітчизняної освіти до міжнародних освітніх стандартів.

Література

1. Балацкий Е. Институциональные конфликты в сфере высшего образования / Е. Балацкий // Свободная мысль - ХХІ. 2005. № 11. С. 23-38.

2. Веретенникова Н. В. Институциональные ловушки российской системы высшего образования / Н. В. Веретенникова // Вестник Томського государственного университета. Серия «Экономика». 2009. № 1 (5). С. 5-12.

3. Вищі навчальні заклади [Електронний ресурс] / Державний комітет статистики України. Режим доступу: http://ukrstat.gov.ua.

4. Наукова та науково-технічна діяльність в Україні у 2013 році [Електронний ресурс] / Державний комітет статистики України. Режим доступу: http://ukrstat.gov.ua.

5. Оксамитна С. Міжгенераційна освітня мобільність у розрізі трьох вікових когорт населення сучасної України / С. Оксамитна // Наукові записки НаУКМА. Серія: Соціологічні науки. 2006. Том 58. С. 58-65.

6. Основні показники діяльності вищих навчальних закладів України на початок 2011/2012 н. р.: Статистичний бюлетень / [Електронний ресурс] / відп. за вип. І. В. Калачова. К.: Державна служба статистики України, 2012. Режим доступу: http://ukrstat.gov.ua.

7. Полтерович В. М. Институциональные ловушки и экономические реформы [Электронный ресурс] / В. М. Полтерович // Экономика и математические методы. 1999. Т. 5. Вып. 2. Режим доступа: http://members.tripod.com/VM_Polterovich/ep99001.pdf.

8. Полтерович В. М. Институциональные ловушки: есть ли выход В. М. Полтерович Общественные науки и современность. 2004. № 3. С. 5-16.

9. Робота аспірантури та докторантури у 2013 році: Експрес-випуск (04.03.2014 р. № 74/0/05.4 вн-14). [Електронний ресурс]. К.: Державна служба статистики України, 2012. Режим доступу: http://ukrstat.gov.ua.

10. Сокурянская Л. Г. Студенчество на пути к другому обществу: ценностый дискурс перехода: [монография] / Л. Г. Сокурянская. Х.: Харьковский национальный університет им. В. Н. Каразина, 2006. 576 с.

11. Суржик Л. Освітньою політикою в країні ніхто не займається: [Інтерв'ю з ректором НТУУ «КПІ» Михайлом Згуровським] / Л. Суржик // Дзеркало тижня. N° 38. 21 жовтня 2011 р.

12. Хижняк Л. М. Проблемні поля на ринку праці і ринку освітніх послуг: оптимізація управління / Л. М. Хижняк // Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління. Серія «Спеціальні та галузеві соціології»: [зб. наук. пр. ДонДУУ]. Т. Х. Вип. 116. Донецьк: ДонДУУ, 2009. С. 288-294.

13. Шинкарук В. Основні напрями модернізації структури вищої освіти України [Електронний ресурс] / Василь Шинкарук. Режим доступу: http://www.mon.gov.ua/education/higher/bolpr/ napr_ukr.doc.

14. Щудло С. А. Інституційні пастки вітчизняної системи вищої освіти / С. А. Щудло // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики: [зб. наук. пр.]. Запоріжжя: Вид-во КПУ, 2011. Вип. 51. С. 214-224.

15. Щудло С. А. Освіта в системі цінностей сучасного студентства / С. А. Щудло // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: [зб. наук. пр.]. Вип. 18. Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2012. С. 428-437.

16. Щудло С. Вища освіта у пошуку якості: quo vadis: [монографія] / Світлана Щудло. Х. Дрогобич: Коло, 2012. 340 с.

17. Hanushek Е. How Much Do Educational Outcomes Matter in OECD Countries? / Eric A. Hanushek and Ludger Woessmann [Electronic Resource] // Economic Policy. Fifty-Second Panel Meeting Hosted by EIEF, 2010. Mode of access: http://dev3.cepr.org/meets/wkcn/9/979/papers/hanushek_woessmann.pdf.

Размещено на Allbest.ru