Генезис системи соціальної підтримки дітей-сиріт у контексті сучасної соціальної політики української держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Удк 351.84

Генезис системи соціальної підтримки дітей-сиріт у контексті сучасної соціальної політики української держави

І.М. Лопатченко

Анотація

Зроблено аналіз виникнення та розвитку сирітства. Визначено етапи формування соціального сирітства. Розглянуто тенденції розвитку західної та української систем соціальної підтримки дітей-сиріт.

Ключові слова: діти-сироти; сирітство; соціальне сирітство; соціальна політика; державна соціальна політика.

Annotation

The analysis of beginning and development of orphanhood has been done. The stages of the social orphanhood have been defined. tendencies of Western and Ukrainian systems of social support of orphans have been considered.

Key words: orphans orphanhood; social orphanhood; social policy; state social policy.

Ставлення держави до сиріт - вельми чутливий індикатор, що дозволяє фіксувати трансформації педагогічної та виховної ідеології, аналіз якої дозволяє виявити динаміку уявлень про функції та цінності сім'ї, а також про її роль у рамках тієї чи іншої суспільної системи. Аналіз основних підходів до соціалізації та виховання сиріт дозволить нам побачити фокус державного інтересу до досліджуваної проблематики і привести нас до розуміння витоків існуючого стану речей. Сьогодні звернення до зазначеної теми пов'язане в першу чергу зі зростанням соціального сирітства, дитячої безпритульності, зокрема, поширенням дитячої злочинності. Однак для визначення сучасних механізмів вирішення цієї проблематики на державному рівні, важливо розглянути генезу цього явища, оскільки кожен етап в історії наукового вивчення проблем дитинства, маючи свої специфічні особливості, закладає основи розуміння сучасності.

Генезис системи соціальної підтримки дітей-сиріт дозволяє спостерігати дослідження, що можна віднести до сфери історико-етнографічних. Вони підкреслюють правомірність судження про те, що різні прояви соціальної підтримки дітей-сиріт визначені взаємодією соціально-економічних і ціннісно-культурних факторів. Найбільш суттєво це відображено в роботах культурно-історичного змісту дитинства (Б. Малиновський, М. Лукашевич, І. Мигович, К. Дюбуа, Р. Ферс, М. Фортес), відповідності дитинства визначеним соціальним функціям, як одного з вікових етапів життя (Г. Фігдер), концепція поділу історії дитинства на періоди Л. де Мосса, концепції історичного походження періодів дитинства П. Блонського, Д. Ельконіна, а також історико-етнографічний підхід у межах “етнографії дитинства” І. Кона. Усі ці концепції зробили істотний внесок у дослідження дитинства та особливостей соціокультурних характеристик дітей-сиріт [3; 4; 9; 10; 11; 13].

Система соціальної підтримки дітей-сиріт у контексті сучасної соціальної політики Української держави створюється завдяки результатам робіт зарубіжних та українських дослідників, які вивчали різні сторони, що характеризують становище дітей у суспільстві. Це праці Г. Бобришевої, Л. Волинець, М. Лукашевич, О. Г єтта, Ж. Захарової, І. Іванової, Н. Комарової, О. Коваленко, І. Пєши, О. Сіротченко, Л. Сидорової, С. Стівенсона, І. Оіпової, О. Петрової, О. Топоркової, Л. Філіпової та ін. [1; 2; 4; 5; 6; 7; 8; 9; 10; 12]. Вивчення в цих роботах питань економічного неблагополуччя сімей, причин дитячої зайнятості та дитячого жебрацтва, соціальні детермінанти підліткової агресії, соціальний захист підлітків є основою створення цілісної сучасної системи соціальної підтримки дітей-сиріт.

Метою нашого дослідження є історико-соціологічний аналіз сирітства, зміна характеру сирітства як соціокультурного явища та вивчення факторів, які мали найбільший вплив на трансформацію сирітства. Виділяючи невирішені частини загальної проблеми, завданнями нашої статті є дослідження генезису соціальної підтримки дітей-сиріт, визначення соціального сирітства в контексті сучасної української соціальної політики.

За всіх часів сиротою вважалася людина, яка залишилася без опіки, засобів до існування, залежних, безрідних. Сиротами за наявності живих батьків у часи Київської Русі частіше за все ставали незаконнонароджені (байстрючні) діти, всиновлення яких власними батьками було заборонено. Особливу цікавість в історичному екскурсі сирітства становить співпадіння сплесків сирітства із збільшенням девіацій у суспільстві: дитячої злочинності, жебрацтва та проституції. Так, у роботах з дитячої злочинності другої половини XIX - початку ХХ ст. С. Гогеля і М. Гернети увага зосереджена на виявленні причин її зростання, серед яких головною називалося сирітство. У рамках вивчення дитячого алкоголізму дослідники початку ХХ ст. заговорили про сирітство при живих батьках, що надалі фахівцями з соціальної роботи кінця ХХ ст. стане визначатися терміном “соціальне сирітство” [12].

Розглядаючи генезис системи соціальної підтримки дітей, необхідно відмітити, що в античному світі не існувало спеціальних закладів для утримання та виховання сиріт, їх вважали рабами тих, хто їм надав прихисток. Суттєво змінився погляд на сирітство та їх положення в суспільстві лише з поширенням у більшості країн Європи християнської релігії. З'являються основи системи соціальної допомоги: орантотрофії (будинки, де кормили сиріт), бретотрофії (виховні будинки) [12].

Глибинні перетворення в духовному житті європейського суспільства епохи Відродження характеризуються появою нових філософських систем, заснованих на інтересі до реального життя, людини, до її призначенню і місцю в суспільстві. Уперше висловлюється думка про те, що призначення суспільства полягає не стільки в подачі милостині, скільки в наданні гуманної підтримки.

Зміна курсу в державній політиці та суспільній свідомості зумовлена становленням нового, більш гуманного й демократичного погляду на цивільні права дітей-сиріт, були закладені ідеями французьких мислителів Ж.-Ж. Руссо, Ф. Вольтер, Ш. Монтеск'є, Д. Дідро та прийнятої в 1793 р. французьким Конвентом “Декларацією прав людини”. Нова законодавча політика сприяла розвитку суспільної думки в галузі соціальної допомоги. Осмислення людини як позачасового та культурно-історичного феномена приводить до поняття права людини і рівності всіх людей. На цій ідеологічній основі виникають гуманістичні вчення, які вплинули на появу основних напрямів суспільної підтримки, остаточно сформувалися в XX столітті. Уперше визначено суб'єкт допомоги, його правові та діяльні повноваження, а також окреслено коло проблем, які потребують втручання з боку держави [10; 12].

На початку XX ст. на Заході утворилася чітка система соціальної допомоги, що включала в себе сформовані соціальні інститути державного, громадського піклування та приватної благодійності. Спонтанна робота поступово виробляє певні організаційні форми соціальної допомоги , змушує здійснювати пошук моделей допомоги не тільки оперативного, але й превентивного довготривалого характеру. Такими заходами стали страхування, лікування, виховання і освіта. Такі заходи були представлені кінцевими цілями пристосування системи соціальної підтримки до вимог і умов більш широкої зовнішньої системи, серед яких глобалізація культури, реалізація прав людини тощо [12]. В основі західних моделей допомоги лежать принципи та ідеї християнства і антропологічного гуманізму, що формують суспільну свідомість і визначають організаційні форми підтримки дитини-сироти в суспільстві на всіх етапах його розвитку.

Особливим поштовхом для поширення та розвитку нових гуманістичних критеріїв у країнах Західної Європи стало укорінення понять і законів “держави соціального благоденства” в 40 - 70 роках минулого століття. Саме тоді європейське суспільство постало перед необхідністю проведення в життя законів про права своїх громадян на особистісному рівні, на основі індивідуального підходу до кожної людини, що становить суть сучасної соціальної політики європейських держав. На зміну старій парадигмі “Повноцінна більшість - неповноцінна меншість” приходить нова - “Єдине співтовариство, що включає людей з різними проблемами”. За такого розуміння інтеграція дітей соціальних сиріт у соціум стає провідною тенденцією, що базується на дотриманні їх прав і стає новою філософією життя.

Етапи розвитку геополітичного, культурного, етнічного простору західної цивілізації вплинули на відтворення суспільного життя на землях, які територіально входять у межі сучасної України. Історична реконструкція ціннісних орієнтацій у культурно-історичному процесі становлення та вдосконалення вітчизняної системи соціальної допомоги дітям-сиротам розкриває своєрідність і оригінальність підходів в оформленні інститутів суспільної підтримки.

У дохристиянській Київській Русі турбота про сиріт була організованою і регулярної, вона була традиційною “народною турботою” й лежала на “усьому світі”. У IX - XIII ст. обов'язки з підтримки дітей, позбавлених батьків, частково брала на себе родина. Подібна турбота була зумовлена багатодітністю сім'ї цього періоду, при якій приймальна дитина не чинила істотного впливу на сімейний бюджет. Більше того, численність сім'ї була гарантією її економічної та господарської стабільності.

Прийняття християнства в Київській Русі сприяє підвищенню ролі релігії у прояві милосердя до дітей-сиріт у давньоруському суспільстві. Величезну роль у становленні благодійної діяльності зіграли монастирі. Перетворення чернечого релігійного служіння в практичну школу доброзвичайності і духовності, де, за словами Л. Філіппової, основою стало вміння віддавати всього себе на загальну справу, навик до посиленої праці і звичка до суворого порядку в заняттях, помислах і почуттях надало розвиток основних напрямків допомоги і підтримки в Київській Русі в Х - ХІІ ст.: княжої, церковно-монастирської, парафіяльної та милостині [12].

Поступово в розвитку суспільного піклування стали більш чітко визначатися дві форми ініціатив: перша - продовження традицій особистого благодіяння і покровительства; друга - посилення і вдосконалення масштабів державного громадського піклування при збереженні чільної ролі церкви. У громадській свідомості все наполегливіше затверджується ідея про необхідність пошуку нових підходів до боротьби з соціальними недугами, не обмежуючись приватної благодійністю і що склалися вже формами церковного і монастирського піклування [12].

Етап в історії соціального захисту, що розпочався наприкінці XVI ст. - початку XVII ст., коли для немічних і сиріт у кожному українському місті, у селі були збудовані будинки для їхнього притулку, які згодом отримали назву шпиталів. У деяких містах шпиталі утримувались на гроші, які одержували за користування міською вагою, за переїзди через мости, переправу поромом тощо. Крім шпиталів, які утримувалися на громадські кошти, були в Україні й шпиталі, існування яких забезпечувалося за рахунок заповітів заможних осіб. Усі вони мали за мету опікуватися немічними та сиротами. Дослідник історії Слобожанщини Дмитро Багалій відзначав широке розповсюдження в XVII ст. на Харківщині приходських шпиталів-богаділень та інших благодійних установ [9].

Модернізація економіки зумовила в XX ст. зміни в соціально-етнічній структурі, урбанізацію, класову боротьбу та інші процеси, що супроводжувалися гострими соціальними проблемами. І хоча в їх основі були глибокі класові й економічні корені, патріотичні сили намагалися послабити їхні важкі наслідки, займалися благодійництвом. Так, свого часу в Києві було створено Товариство сприяння початковій освіті, споруджено Народну аудиторію, де проводилися публічні читання, організовувалися богадільні, які не мали родин і засобів для існування (нині ці будинки - справжні палаци). У них самотні й немічні знаходили притулок, харчування, підтримку. Кожна етноконфесійна громада в Києві мала певні заклади. У них опікувались одинокими людьми, надавали медичну та іншу допомогу бідним. У Календарі-довіднику Києва майже на 50 сторінках перелічуються лише благодійні заклади міста. Це була розгалужена система та мережа таких установ: губернське опікунство дитячих притулків, опікунство дітей військових чинів, ліга захисту дитинства, товариства надання допомоги бідним, денних притулків для дітей робітничого класу. Безкоштовні школи, лікарні, притулки, богадільні, нічліжки були справою честі, допомагали злиденним уникати передчасної фізичної смерті [4].

У 1920 р. остаточно сформувалися основні структурні елементи радянської моделі соціального забезпечення. В 1950-і рр. складається уніфікована система інтернатних установ для дітей, опинилися без піклування батьків. Ця система має відомчу основу: Міністерство охорони здоров'я займається будинками дитини для малюків; Міністерство освіти відає дитячими будинками та інтернатами. Вибір форми влаштування дитини, що опинився сиротою, залежав від його віку, стану здоров'я та поведінки. Особисті інтереси дитини та її родинні зв'язки практично не враховувалися, тому навіть рідні брати і сестри могли опинитися в різних дитячих установах. Дана система соціальної допомоги з деякими змінами і доповненнями проіснувала аж до 1991 р. У СРСР склалася і діяла протягом більше 75 років державна система освіти та соціального забезпечення дітей-сиріт, представляє собою мережу інтернатних установ закритого типу різновідомчих підпорядкування чи дитячих будинків; на державному рівні не була прийнята соціальна модель адаптації дітей-сиріт.

Усе це створило практично нездоланний бар'єр між дітьми, які знаходяться в умовах установ закритого типу і навколишнім світом. Прагнення держави радянського періоду на рівні соціальної політики, до ізоляції дитини-сироти в особливому соціумі, призвело до утворення величезної кількості дітей-маргіналів, соціальних сиріт, знизило загальний моральний рівень суспільства, позначило різкі протиріччя з проголошеними соціальними цілями, високими ідеалами гуманізму.

За роки радянської влади в Україні було створено ефективну й доступну систему державної освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення і страхування. Досвід у цих сферах суспільного життя - матеріал для теоретичної і методологічної основи соціальної роботи в сучасних умовах. Вони вимагають критичного аналізу, об'єктивної оцінки і творчого розвитку. Минуле століття з його соціальними катаклізмами, зрушеннями в усіх сферах життєдіяльності людей могутнім катком пройшлося по народному організму. Порушено природну структуру соціуму, відбулися зміни в укладі життя, світогляді, культурі, психології мас. Якщо в багатьох країнах Заходу процеси індустріалізації, урбанізації, руйнування селянської культури тривали століття і відбувалися відносно плавно, то в Україні вони здійснювалися швидкими темпами, в екстремальних умовах, що зумовило напружений, стресовий характер суспільного розвитку.

Позитивні зміни у ставленні суспільства до дітей-сиріт спостерігаються в 1990-і рр. Саме в цей період відбувається розробка та реалізація нової концепції соціального захисту населення, формується нова державна соціальна політика щодо сиріт - від ізоляції до інтеграції, розробляються програми деінституціалізації та соціальної адаптації вихованців сирітських установ. Проблема майбутнього людства зводиться головним чином до з'ясування перспектив виживання і розвитку в умовах складних і різнобічних трансформацій, які зачіпають всі країни і континенти в XXI ст.

Проте варто зазначити, що система виховання в державних установах практично виключає трудове виховання - ключовий елемент особистої й професійної соціалізації, здатний допомогти адаптації до життя поза інтернатом. При цьому відсутні умови для формування навичок самостійності, самообслуговування, виховання відповідальності за себе, свої вчинки, за інших, у тому числі за своїх молодших братів і сестер. Діти живуть на повному державному забезпеченні, якось одягнені, взуті, нагодовані, забезпечені державними гарантіями й пільгами, субсидіями. Діти-сироти рідко мають мотивацію до навчання, праці. Їм щомісяця видають гроші на кишенькові витрати; їм, єдиним, забезпечуються державні гарантії: безкоштовне навчання, працевлаштування, надання житла, організація відпочинку та оздоровлення [4]. Тому державна політика щодо дітей-сиріт і соціального сирітства загалом повинна мати на меті розробку дієвих механізмів соціалізації та адаптації до дорослого життя цих дітей.

Створення сучасної цілісної системи ознак соціального сирітства стало можливим завдяки результатам роботи російських та українських дослідників, які вивчали різні сторони, що характеризують становище дітей у суспільстві. Це праці Г. Бобришевої, Л. Волинець О. Гєтта, Ж. Захарової, І. Іванової, Н. Комарової, О. Коваленко, І. Пєши,

О.Сіротченко, Л. Сидорової, С. Стівенсона, І. Осіпової, О. Петрової, О. Топоркової, Л. Філіпової та ін. [1; 2; 5; 6; 7; 8; 9; 10; 12]. Вони присвячені причинам дитячої зайнятості та дитячого жебрацтва, специфіки життя вуличних дітей у умовах тіньових міських громад, соціальні детермінанти підліткової агресії, виховним питанням, соціальному захисту підлітків та ін. Вивчення проблем економічного неблагополуччя сімей, рівня психічної тривожності у дітей, які проживають у неблагополучних родинах, а також у родинах, де у зв'язку із заклопотаністю батьків роботою та власною кар'єрою вихованню дітей відводиться мінімум уваги та інших проблем дітей сиріт сприяють пошуку шляхів та методів профілактики соціального сирітства.

Незважаючи на велику кількість робіт, так чи інакше пов'язаних із проблематикою соціального сирітства, ця тема недостатньо розроблена теоретично і до цього часу є прерогативою емпіричних досліджень, які фіксують свою увагу на різних проявах соціального сирітства. У дослідженнях соціальне сирітство розглядається, в основному, в аспекті неблагополуччя, як родини, так і суспільства, поза характеристикою його стану в цілому в соціумі, поза визначеним соціокультурним контекстом пострадянського суспільства. Підхід, означений межами родинної кризи, визначає пошук рішень даної проблеми не з вихідної точки їх появи й розвитку, а безпосередньо з факту негативних наслідків: жебрацтва дітей, дитячої злочинності та проституції. Вивчення генезису системи соціальної підтримки дітей-сиріт у контексті сучасної соціальної політики української держави, дитинства і соціокультурного сирітства як соціокультурного явища є доцільним тому, що дає можливість вивчати дитинство, і відповідно до цього, соціальне сирітство, більш поглиблено, що дозволяє виявити найбільш вагомі фактори, які обумовлюють прогресуюче зростання масштабів цього явища і визначити заходи, які могли б цьому протидіяти.

Розглядаючи генезис системи соціальної підтримки дітей-сиріт, необхідно відмітити, що соціальне сирітство подано в аспекті соціології дитинства, а саме в широкому соціокультурному контексті. У дослідженнях соціальне сирітство розглядається, в основному, в аспекті неблагополуччя як родини, так і суспільства, поза характеристикою його стану в цілому в соціумі, поза визначеним соціокультурним контекстом суспільства. Підхід, означений межами родинної кризи, визначає пошук рішень даної проблеми не з вихідної точки їх появи й розвитку, а безпосередньо з факту негативних наслідків: жебрацтва дітей, дитячої злочинності та проституції. Вивчення генезису соціальної підтримки дитинства і соціального сирітства як соціокультурного явища є доцільним тому, що дає можливість вивчати дану проблему більш поглиблено - розглядати не дитинство в соціумі, а сам соціум у світі дитинства.

Незважаючи на успішне вирішення багатьох суспільних задач у сучасному державному управлінні України, розширення меж реалізації людських можливостей, масштаби соціального сирітства не зменшуються, а зростають, воно набуває нового вигляду та різноманітних форм. Окрема проблема, яка стосується ситуації сучасної соціальної політики країни, полягає в тому, щоб виявити генезу та найбільш вагомі фактори, які обумовлюють прогресуюче зростання масштабів соціального сирітства і визначити заходи його профілактики.

Література

1. Захарова Ж. А. Замещающая семья : науч.-метод. пособие / Ж. А. Захарова, И. И. Осипова. - М., 2005.

2. Коваленко О. О. Соціальне сирітство як соціокультурний феномен : дис. ... к.соц.н. : спец. 22.00.03 / О. О. Коваленко ; НАН України ; Ін-т соціології. - К., 2006. - 212 с.

3. Кон И. С. Ребёнок и общество: историко-этнографическая перспектива / И. С. Кон. - М. : Наука, 1988. - 270 с.

4. Лукашевич M. П. Теорія і методи соціальної роботи : навч. посіб. для вузів / М. П. Лукашевич, І. І. Мигович. - 2-е вид., доп. і випр. - К. : МАУП, 2003. - 168 с.

5. Осипова И. И. Социальное сиротство: теоретический анализ и практика преодоления / И. И. Осипова. - Н. Новгород : НИСОЦ, 2009. - 208 с.

6. Петрова А. В. Социальное сиротство как фактор детской преступности в России во второй половине XIX - начале XX вв. / А. В. Петрова // Преступность в России: история формирования и возможные перспективы : материалы 40-й Всеросс. заоч. научн. конф. ; под ред. С. Н. Полторака. - СПб. : Нестор, 2013.

7. Сіротченко Т. А. Демографічна політика та соціальне сирітство: аналіз та прогноз сучасної ситуації / [Т. А. Сіротченко, О. М. Гєтта, А. О. Бобришева, О. А. Топоркова] // Здоровье ребенка. - 2011. - №3 (30).

8. Сидорова Л. К. Организация и содержание работы с детьми-сиротами и детьми, оставшимися без попечения родителей: Методическое пособие / Л. К. Сидорова. - М., 2006.

9. Соціальне сирітство в Україні: експертна оцінка та аналіз існуючої в Україні системи утримання та виховання дітей, позбавлених батьківського піклування / [Л. С. Волинець, Н. М. Комарова, О. Г. Антонова-Турченко та ін.]. - К. : ДЦСМ, 1998. - 120 с.

10. Соціальний захист у зарубіжних країнах [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.pilga.in.ua.

11. Фигдор Г. Дети разведенных родителей: между травмой и надеждой: Психоаналитическое исследование / Г. Фигдор. - М. : Наука, 1995. - 376 с.

12. Филиппова JI. H. Социальное сиротство в современном Российском обществе (социально-философский анализ) : автореф. / Л. Н. Филиппова. - Ростов-н/Д, 2004.

13. Эльконин Д. Б. Детская психология / Д. Б. Эльконин. - М. : Просвещение, 1960. - 328 с.

Надійшла до редколегії 14.04.2014 р.

Размещено на Allbest.ru