Вплив процесів глобалізації та євроінтеграції на ефективність регулювання суспільних відносин в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вплив процесів глобалізації та євроінтеграції на ефективність регулювання суспільних відносин в Україні

У статті зроблена спроба з'ясувати, чи є глобалізаційні процеси закономірними і неминучими, а також визначити місце України в сучасних геополітичних проектах і ступінь їх безпосереднього впливу на ефективність правового регу-лювання суспільних відносин.

Ключові слова: глобалізація, геополітика, євроінтеграція, правове регулювання, управління, міжнародна право- суб'єктність.

глобалізація геополітичний правовий суспільний

В статье предпринята попытка выяснить, являются ли глобализационные процессы закономерными и неизбежными, а также определить место Украины в современных геополитических проектах и непосредственно степень их влияния на эффективность правового регулирования общественных отношений.

Ключевые слова: глобализация, геопо-литика, евроинтеграция, правовое регу-лирование, управление, международная правосубъектность.

In this article the author made an attempt to find out if the globalization process is natural and inevitable, and as well as to determine the place of Ukraine in modern geopolitical projects and their direct impact on the effectiveness of the legal regulation of social relations. Keywords: globalization, geopolitics, European integration, legal regulation, governance, international personality.

Наприкінці ХХ-го століття правові системи світу зіткнулися з новим для себе процесом глобалізації - ба-гатоплановою та внутрішньо супереч-ливою інтеграцією у світових системах: економічній, соціальній та правовій [9, с.10]. У державах перехідного типу ці процеси виявляються через штучно нав'язане, вимушене сприйняття національними правовими системами норм міжнародного права, західних директив, резолюцій та рекомендацій (останні сьогодні «заполонили» майже весь нормотворчий процес в Україні). Жоден важливий нормативно-правовий акт не приймається сьогодні без його «експертизи» з боку Венеціанської комісії та інших подібних західних ін-ституцій.

По суті, на наших очах установлюється «новий світовий порядок», який передбачає нівелювання народів, держав і суспільств згідно з американо-англій- ською ліберально-демократичною мо-деллю з універсалізацією філософських, політичних, економічних, культурних і юридичних поглядів, на яких ця модель ґрунтується [10, с. 28].

З цього приводу у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі ведуться безперервні дискусії про сутність, причини та період виникнення феномену глобалізації. Так, наприклад, В. Федотова вважає, що термін «глобалізація» введено в науковий обіг для характеристики розпаду Вестфальської системи націо- держав під впливом транснаціональних економічних зв'язків та інформаційних технологій [8, с. 85]. Тут можна ствер-джувати, що сьогоденні глобалізаційні процеси не є чимось новим для світової спільноти, оскільки означають початок чергового «єднання» людства.

У цьому сенсі слушною є думка Н. Біндюкова, що глобалізація в широ-кому розумінні - процес історично три-валий, який пройшов ряд етапів у своє-му розвитку. «Ідея загальної долі людей, їхньої особливої родової ідентичності, єднання людського буття на Землі існує споконвічно, вона зародилася вже, коли людина усвідомила себе мислячою (homo sapiens) та суспільною (homo politicus) істотою. Про це свідчать стародавні міфи, поетичні перекази, релігійні писання, заповіти мудреців, пророків і філософів від часів античності» [1, с. 67].

Ряд учених, аналізуючи тенденції виникнення глобалізації та глобалізму, схильні до крайніх оцінок цих склад-них явищ. Одні розглядають глобалі-зацію як процес «придушення» невели-кою групою держав усієї світової спіль-ноти, установлення глобальної монополії США над світовими енергоресурсами та ринками (епоха нового колоніалізму). Інші, зокрема В. Воробйов, майже ототожнюють глобалізм із мондіа- лізмом [3, с. 98-110]. Зміст «мондіаліз- му» зводиться до постулювання неминучості повної планетарної «інтеграції», переходу від множинності держав, народів, націй і культур до уніформного світу («One World») під егідою Заходу.

Деякі дослідники визначають гло-балізацію як об'єктивний, незалежний від індивіда хід розвитку цивілізації. Прихильники такої точки зору вва-жають, що «глобалізація - це історично природний та об'єктивний процес по-ступальної інтеграції економіки, соці-ально-політичної та духовно-культур-ної сфер суспільного життя на планеті, зумовлений прогресом продуктивних сил, техніки, інформаційних технологій і закономірностей усуспільнення виробництва й праці» [7, c. 74].

А. Г. Дугін підкреслює, що хочемо ми цього чи не хочемо, глобалізація -- це об'єктивне явище сучасного світу. Це, мабуть, найбільш узагальнююче явище, резюмуюча формула, фінальне визначення всіх основних процесів, котрі відбуваються в міжнародній політиці в новому столітті - новому тисячолітті. Глобалізація є тим трендом, стверджує вчений, тим вектором розвитку людства, з яким ми маємо й будемо мати справу в найближчому майбутньому [5, с. 549].

Отже, глобалізація, за версією цих учених, є закономірним і навіть неми-нучим наслідком світового прогресу.

Вважаємо, що феномен глобалізації з'явився не «вчора» чи «позавчора», але й позиція, що глобалізація виникла з моменту утвердження суспільства, теж хибна. Глобалізацію, на наш погляд, не можна розглядати як давно усталені процеси єднання або зближення народів, тому як світові глобалізаційні тенденції вони специфічні у своїх цілях і засобах. Склалися ці тенденції в період «холодної війни» між протиборчи- ми світовими системами (капіталістичною і соціалістичною), яка, врешті-решт, вийшла на інший якісний рівень з чітко продуманою методологією придушення однією наддержавою інших, неугодних держав. Цікавим є такий факт: у доповіді Всесвітньої комісії з соціальних аспектів глобалізації зазначається, що негативні наслідки глобалізації спричинені недостатністю управління нею. Ду-маємо, що це далеко не так. Управління глобалізаційними процесами чітко скоординовано й перебуває «у руках» незначної частини населення світу, а саме керівництва США, що підтверджується низкою фактів (сьогодні ця країна споживає 40 % світових енергоресурсів тощо). Основні напрямки політики Сполучених Штатів та невеликої кіль-кості західних держав, що приєдналися до них, у всіх її проявах свідчать про багаторічне та цілеспрямоване прагнення до одномірного світу, що ґрунтується на підкоренні та преклонінні перед могутністю супердержави. Прикладом такої політики є розпад СРСР, війни в Аф-ганістані й Іраку, «кольорові» революції в Лівії, Єгипті та Сирії та ін. Але той qui totum vult, totum perdit.

Що ж стосується конкретно права, то ідея створення єдиного правового поля теж не нова. Аналізуючи історію права (від його примітивних до су-часних розвинених форм), ми дійшли висновку, що це і є історія руху права до глобальності, універсалізації та уні-фікації. Так, В. С. Нерсесянц зазначав, що в V-IV ст. до н. е. давньогрецькі со-фісти (Гіппій, Антифонт, Лікофрон, Ал- кідамант та ін.), розрізняючи природне право і позитивне (закони того чи іншого поліса), підкреслювали загальність природного права згідно з яким усі люди незалежно від їхньої державної та етнічної належ-ності вільні й рівні. А в ученнях давньогрецьких стоїків (Зенон і Хрисипп, IV- ІІІ ст. до н. е.), а потім давньоримських стоїків (Сенека та ін., І ст.) формулюються космополітичні концепції вселенського природного права, космічного поліса (космополіса) і світового спів- громадянства всіх людей.

Ідея створення загальності права як одного з основних законів суспільного розвитку належить Р. Ієрингу. Також Е. Ламбер у 1900 р., виступаючи на Міжнародному конгресі порівняльного права, який проходив у Парижі в рамках Всесвітньої виставки, запро-понував розробити т. зв. «вселенське право», ґрунтуючись на порівняльному аналізі національних правових систем. Наступні світові війни практично виключили таку можливість, але у сфе-рі глобалізаційних процесів нового ти-сячоліття пропозиції цього вченого ма-ють не такий уже утопічний вигляд [6, c.18]. Однак сьогодні процес глобаліза- ційних змін сягнув неконтрольованих масштабів і рухається до свого апогею, а отже, вивчення можливостей права в упорядкуванні (регулюванні) суспіль-них відносин, у тому числі й тенденцій глобалізації, є найбільш актуальним, особливо все, що пов'язане з цими про-цесами в державах перехідного періоду.

Протягом останніх років питання глобалізації ставали предметом теоретичних і прикладних досліджень вітчизняних та зарубіжних учених. Але, на жаль, довгий час у науковій і популярній літературі ми стикалися зі сприйняттям глобалізації в її спрощеному й однобокому прояві, як процесу інтеграції в економічній та політичній сферах, рідше - у культурній, а поняття глобалізації в праві залишалося поза науково-дослідницькою думкою. Глобалізація в праві стирає межі між правовими системами, веде до створення єдиного світового правового простору, до вста-новлення неоліберального глобального права, за суттю своєю неототалітарного.

Глобалізація повертає нас до па-нування права сильного. Дж. Сорос у своїй книзі також відверто говорить, що сьогодні «міжнародні відносини будуються на основі сили, а не закону, сила домінує, а закон визнає те, що до-мінує. Сполучені Штати, безумовно, домінуюча держава..., отже, у них є право нав'язувати свої погляди, інтереси, цінності світові» [11, c.18].

Безперечно, що сьогодні позитивні результати процесів глобалізації сум-нівні, а негативні -- очевидні. Феномен глобалізації, який раніше позначав себе як процес гармонізації світогосподар- ських зв'язків, не виконав свого пер-шочергового завдання, розкривши со-ціальну нерівність як усередині держав, так і на міжнародній арені. Нерівність ця сьогодні набрала величезних розмі-рів і кричущих форм. Із плодів глобалі-зації скористалися лише деякі країни. Їх процвітання ґрунтується на пригніченні й збіднінні решти світу, у тому числі й держав перехідного типу, які сьогодні є не суб'єктами, а об'єктами міжнародної політики та міжнародного права.

Як відомо, держава є спеціальним суб'єктом у внутрішньодержавному праві й основним суб'єктом у міжна-родному праві, цього твердження ніхто не заперечує. І те, що такий суб'єкт міжнародного права, як держава, по-винен мати низку обов'язкових ознак, також не викликає сумнівів, як і твер-дження, зафіксоване в нормах міжна-родного права й конкретно в статуті ООН, що всі суб'єкти міжнародного права юридично рівні. Однак ми знає-мо, що йдеться про формально-юри-дичну, а не реальну рівність держав. Це по-перше. По-друге. Усім відомо, що в основі міжнародного авторитету й «ваги» держав (підводна, основна частина «айсберга») лежать їхні еконо-мічні та військово-політичні можливо-сті, історичний досвід існування й де-мократичні традиції. По-третє, як звіс-но, у «молодих» держав, т. зв. держав перехідного типу, які виникли в нашо-му випадку на руїнах Союзу РСР і со-ціалістичного табору, більшою чи мен-шою мірою бракує такої основної озна-ки повноцінного (як сукупності де-юре і де-факто) суб'єкта міжнародного пра-ва, як міжнародна правосуб'єктність, а точніше її визначальної складової -- міжнародної дієздатності, про яку всі намагаються зараз за змоги умовчувати, керуючись різними мотивами, або принаймні не акцентувати на ній увагу.

Само по собі право (у тому числі й міжнародне), як відомо, нічого не ре-гулює (міжнародні суспільні відноси-ни). Тут ідеться про можливість держа-ви сьогодні, завтра чи у віддаленій пер-спективі з нього скористатися, це лише «право на об'єктивне право». Напри-клад, право України брати участь у міжнародній правотворчості, у створенні та функціонуванні міжнародних організацій тощо. А «працювати» воно почне в конкретних правовідносинах, у нашому випадку - у договірних міжнародних. Статут ООН «житиме» тільки тоді, коли суб'єкти міжнародного права, насамперед держави, будуть використовувати його положення. Для країн, які ними не користуються, статут залишається «незатребуваним міжнародним правом».

Події останніх десятиліть підтверди-ли, що чим точніше норми міжнарод-ного права фіксують об'єктивну між-народну реальність, тим вони більш життєздатні й ефективніше регулюють міжнародні відносини. Відповідність норм міжнародного права об'єктивним законам суспільного розвитку забезпечує найсприятливіші умови для їх реалізації. Навпаки, невідповідність між ними призводить до втрати ефективності правотворчої та право- застосовної діяльності, регулятивної незаангажованої функції міжнародного права взагалі (що ми сьогодні й спо-стерігаємо на світовій арені). Як відо-мо, відображення в міжнародному пра-ві об'єктивних законів розвитку світо-вого соціуму залежить головним чином від глибини усвідомлення об'єктивної міжнародної дійсності, її законів і за-кономірностей, від уміння враховувати й використовувати їх із певною метою, тобто або переважно в інтересах однієї чи кількох держав, або в інтересах їх більшості чи принаймні з урахуванням їхніх побажань.

Однак представникам усіх держав, і дієздатним, і обмеженим у можливості скористатися об'єктивним між-народним правом через свою бідність, економічну та політичну слабкість, різ-ку соціальну диференційованість, не-обхідно пам'ятати, що об'єктивні зако-ни розвитку соціуму (економічні й за- гальносоціальні) складаються незалеж-но від волі та свідомості людей, у тому числі будь-якого рангу «тлумачів». їх ніхто спеціально не видумує й не роз-робляє, вони не можуть бути помил-ковими, непослідовними, неадекватни-ми тощо. Такі поняття до них незасто-совні. Світова економічна криза - пря-мий доказ цьому. Ще раз підкреслює-мо, що за характером впливу на людей об'єктивні закони розвитку людської цивілізації відзначаються тим, що вони діють неухильно, незалежно від того, пізнані, прийнятні вони чи ні. А це оз-начає, що домінування окремих держав, їх союзів завжди було й буде на міжнародній арені, так само як і наявність держав, що перебувають під їхнім економічним, політичним, правовим та інформаційним впливом. Однак такі стани завжди матимуть тимчасовий конкретно-історичний характер. І є надія, що в недалекому майбутньому вони можуть помінятися ролями. Історія з Радянським Союзом і його правонаступ- ницею, сучасною Російською Федерацією, - прямий тому доказ (Hodie Caesar, eras nihil ) Глобалізаційні процеси, які відбуваються сьогодні у світі, можуть тільки прискорити ці процеси зі знаком «+» чи «-». Але в будь-якому випадку Україні й іншим державам перехідного типу, щоби стати повноцінними суб'єктами міжнародного права де-фак-то, а не тільки де-юре, необхідно наповнити наявну державно-правову форму відповідним змістом. І насамперед соціально-економічним, військово-політичним, культурним і лише після цього - правовим. Від вступу до Євросоюзу або ЄврАзЕс ми не станемо жити так, як живуть сьогодні європейці чи росіяни. Тим більше, що юридична фіксація реальних процесів і тенденцій, що про-ходять у державі, має відбуватися дійс-но за наявності їх у суспільному житті, а не на основі «фантазій» (політичних, навколонаукових та ін.) на цю тему і бажань як «зліва», так і «справа» їх здійснити або хоча б якось позначити. Без цього ми, на жаль, можемо говорити про держави перехідного типу тільки як про об'єкти міжнародно-правових відносин із сумнівним суверенітетом, як засоби досягнення чиїхось геополі- тичних цілей.

У зв'язку з цим виникає закономірне питання про вплив норм міжнародного права, міжнародних інститутів, органів та організацій (міжнародної правової політики) на формування, функціо-нування, ефективність національного права, тобто на ефективне регулювання суспільних відносин у державах пе-рехідного типу.

Вважаємо, що такі процеси реально існують і розвиваються по висхідній лі-нії та є в цих умовах об'єктивно законо-мірними.

Це проявляється в такому: у фор-муванні, визначенні змісту й шляхів розвитку правової політики в Україні та ціннісних орієнтирів українського права; пріоритетах і темпах його роз-витку; здійсненні експертизи проектів найважливіших нормативно-правових актів, що приймаються в державі; фінансуванні та лобіюванні норматив-но-правових актів, які виражають і про-пагують західні світоглядні, економічні, політичні, правові та духовні цінності, часто без урахування національно-історичних традицій і підвалин суверенних держав; усілякому прямому чи прихованому перешкоджанні, у тому числі і в юридичних формах відстоювання національних інтересів з боку держав перехідного типу.

Усе вищевикладене логічно вписується в сучасні глобалізаційні моделі безроздільного панування однієї супердержави та її доктрину національної безпеки, де державам перехідного типу відведено не найкраще місце в системі між-народного розподілу праці та доступу до світових енергоресурсів і відповід-ним матеріальним та духовним благам.

Яке ж місце може зайняти Україна в глобалізованому світі? У пошуках від-повіді нам варто звернутися до думки відомого західного вченого І. Вал- лерстайна. У типологізації держав, яку він запропонував, визначається їх місце в сучасному міжнародному право-порядку, а також специфіка їх взаємо-дії, перспективи розвитку й ролі тих чи інших державно-правових просторів у процесі глобалізації [2]. Усі держави він поділяє на три групи. До першої групи входять високорозвинені країни, які мають ефективну політико-право- ву й соціально-економічну інституціо- нальну організацію (США, Японія, Ве-лика Британія та ін.) - «ядро» світової цивілізаційної системи. Друга група - це «периферійні» державно-правові системи, які виступають насамперед об'єктами глобалізаційних процесів, стаючи державами-«невдахами». Вони є, по суті, ресурсно-сировинною осно-вою для «золотого мільярда», а тери-торії цих країн є полігоном для «бруд-них» виробництв і технологічним «зва-лищем» (спроби розміщення в м. Чор-нобилі «європейського радіоактивного звалища» - яскраве тому свідчення). Функціонування таких держав передба-чає неврахування їхніх суверенних прав, зовнішню легітимізацію владних структур, пряме чи непряме (відкрите чи завуальоване) управління з боку світового співтовариства внутрішніми соціально-економічними, політичними, правовими та духовними явищами. Як правило, такі держави - об'єкти глобалізацій- них процесів, і вони не можуть реалізувати себе як суб'єкти міжнародно-правових відносин в повній мірі. Неважко зробити висновок, що Україна, на жаль, дуже близько підійшла до цієї спільноти держав.

Росія сьогодні, за Валлер стайном, відноситься до третьої групи держав-но-правових систем - т. зв. «напівпе- риферій». Вони зазвичай мають певні ресурси, але неспроможні конкурувати з державами першої групи , тому вони також багато в чому залишаються економічно та політично залежні від високорозвинених країн. Але Росія В. В. Путіна 2013 року - це не Росія Б. М. Єльцина в недавньому минулому. За запасами найбільш важливих при-родних ресурсів, і насамперед енерго-ресурсів, РФ приблизно в десять разів перевищує США та ЄС у їх сукупності. 80 % світових запасів питної води також знаходиться в Росії. Але, як це не парадоксально, посилення сучасної Росії може змусити Європейський Союз піти «в обійми» Америки, боя-чись тандему Росія - Китай, та консо-лідувати свої зусилля у боротьбі з цією новою загрозою. Принаймні «нові» члени ЄС (Польща, Естонія, Латвія, Литва тощо) уже наполягають на цьому, орієнтуючись у своїй внутрішній і зовнішній політиці радше на Вашингтон, ніж на Берлін і Париж.

У цьому сенсі важливо визначитися з глобалізаційними перспективами України, а точніше - згідно з якою гло- балізаційною моделлю ми будемо рухатися в міжнародно-правовому просторі. А. Ю. Мамичев і В. Н. Волков виокремлюють такі основні сучасні глобаліза- ційні моделі, як «європоцентричну» та імперську (американську).

У першому випадку бачимо домі-нування Європи з її демократичними стандартами й потугами над світовою периферією через систему міжнарод-них організацій та установ. Відповідно ж до імперської (американської) моделі міжнародні організації і міжнародне право повинні бути підкорені волі домінуючої в світі держави. Якщо пер-ша модель розвитку світового порядку наділяє міжнародні організації ста-тусом «хранительок загального блага» і ставить їх вище за інтереси й амбіції окремих держав, то імперська модель, навпаки, виходить з обмеженості делегування влади міжнародним орга-нізаціям [2, с.133]. І найнебезпечнішим в цій ситуації є для України те, що не-компетентне й неефективне управління національними державами (на думку США), їх «демократичним» розвитком автоматично підривають якість сувере-нності цієї державної влади й, відповід-но, легітимізує зовнішнє втручання ім-перії у внутрішні справи держав.

Сьогодні для України питання стоїть тільки в орбіті якої глобалізаційної моделі вона опиниться - європейської чи американської. Який із цих двох глобалізаційних проектів виявиться більш життєздатним, покаже найближ-че майбутнє. Але, як пише Отфрід Гьо- фе, «сучасна глобалізація є лише тен-денцією, а не остаточним результатом» [4, с. 24].

Список використаної літератури

1. Биндюков Н. Политическая составляющая эпохи глобализации и Россия / Н. Биндю- ков // Диалог. - 2002. - № 12. - С. 68-88.

2. Валлерстайн И. Анализ мировых систем и ситуация в современном мире / И. Вал- лерстайн. - СПб. : Университетская книга, 2001. - 416 с.

3. Воробьев В. Глобальное рабство / В. Воробьев // Векторы антиглобализации. - М., 2002. - С. 98-110.

4. Гьофе О. Демократія в епоху глобалізації / О. Гьофе ; пер. з нім. : Л. А. Ситніченко,

О. Ж. Лозинська. - К. : ППС-2002, 2007. - 436 с.

5. Дугин А. Г. Философия глобализма - философия контрглобализма / А. Г. Дугин // Основы евразийства. - М. : Арктогея-Центр, 2002. - 800 с.

6. Кабалкин А. Глобализация правового пространства и новеллы российского гражданского законодательства / А. Кабалкин, Л. Санникова // Российская юстиция. - 2001. - № 12. - С. 17-19.

7. Лопата П. Глобализм - главная угроза безопасности России и мира / П. Лопата // Диалог. - 2004. - № 2. - С. 73-88.

8. Мегатренды мирового развития : сб. статей / [под ред. М. В. Ильина, В. Л. Иноземцева]. - М. : Экономика, 2001. - 296 с.

9. Поленина С. В. Право и глобализация / С. В. Поленина // Правовая система России в условиях глобализации. - М. : Ось-89, 2005. - 211 с.

10. Романова М. А. Стратегия многоуровневого управления / М. А. Романова // Інформаційні стратегії в глобальному управлінні. - К. : Вид. Ліпкан О. С., 2011. - С. 27-31.

11. Сорос Дж. Мыльный пузырь американского превосходства. На что следует направить американскую мощь / Дж. Сорос. - М. : Альпина Бизнес Букс, 2004. - 192 с.

Размещено на Allbest.ru