Кореляція змісту права та моралі як регуляторів поведінки людини в умовах трансформації суспільства

Мораль і право є важливими складовими елементами державного і суспільного життя. Об'єктивні потреби суспільства, фіксуючись в феноменах моралі та права, набувають форми оцінок, загальних правил і практичних розпоряджень. Метою правового і етичного регулювання в сучасному українському соціумі є створення системи впорядкованих соціальних стосунків - громадського порядку. В період трансформації зв'язки складаються як загальний результат діяльності людства в конкретних історичних умовах. Фіксуючи вимоги, які суспільне буття пред'являє до індивідів, що свідомо діють, аналізовані нормативні регулятори - мораль та право - виступають як способи практичного орієнтування людей в соціальному житті [1].

Поведінка індивіда в соціумі залежить від дії різних чинників. Це економічні та соціально-політичні умови його існування, рівень і особливості духовного розвитку суспільства, тобто зовнішні сторони життєдіяльності особи. Існує ще й група чинників внутрішніх, які характеризують особливості самого суб'єкта, його різні якості: соціальні, психологічні, особистий досвід індивіда, біологічні. Названі властивості особи детерміновані особливостями її трудової діяльності, місцем в системі суспільних зв'язків і, перш за все, виражаються в рівні і характері активності особи в соціумі. На думку Д. Юнга, вони ведуть своє походження від первинних родоплемінних форм - архетипів, тобто колективного несвідомого, що передаються від покоління до покоління і що визначають у загальних рисах особливості психіки і поведінки індивіда [26]. Кожен етнос (нація, популяція, раса) відрізняється особливими рисами, які виявляються в характері, поведінці, темпераменті, відношенні до життя і смерті, в міфах і традиціях.

"Якісна характеристика особи у зв'язку з її роллю і значущістю в соціальному відношенні багато в чому визначається структурою і змістом її духовного буття - свідомістю, психікою" [18, с. 203]. У мовах різних народів і в світовій літературі існує безліч альтернативних систем психологічних термінів для позначення явищ суб'єктивній реальності. Європейська концепція особи пронизана елементами християнської моралі і гуманістичними ідеями епохи Відродження [11, с. 20]. Психологічні якості особи пов'язані з особливостями протікання нервово-психічних процесів в організмі. Особистий досвід суб'єкта характеризують індивідуальні знання, звички, досвід виконання соціальної ролі. Біологічні якості особи виявляються в таких індивідуальних особливостях як темперамент, інстинкти. М. Н. Морозов розглядає названі властивості людини ширше, відносячи до них "анатомічні, расові, психофізіологічні, життєві потреби, етологію (поведінку), адаптацію в місці існування" [18].

Відмічені властивості є наслідком процесу соціалізації, включення особи в суспільство, засвоєння його аксіологічних основ. Це об'єктивний шлях становлення людини, визначення її соціальних властивостей, правового статусу. У перехідний період історії засвоєння і подальший розвиток індивідом соціально-культурного досвіду продовжується, наповнюючись новими правами і свободами, обов'язками і відповідальністю, демонструючи організаційний, коеволюційний взаємозв'язок права і людини. Особа при всій суперечності зовнішніх соціальних процесів має сприйматись як осереддя суспільних стосунків, як суспільна істота, що в першу чергу наділена гідністю, волею і свідомістю. Переконливий вислів американського психолога-аналітика В. Одайника вказує на те, що "індивід є тією віссю, навколо якої обертається свідомість, суспільство і історія. І якщо як самій індивідуальності, так і суспільству загрожує хаос і деградація, то це, врешті-решт, результат слабкості або сліпоти індивідів" [19, с. 78].

Найважливішими складовими внутрішніх характеристик особи, в яких виявляються її соціальні особливості, виступають потреби, інтереси, цілі, ідеали, установки, орієнтації. Моральний і правовий регулятори поведінки суб'єкта відносяться до чинників, які впливають на поведінку особи тільки через внутрішній механізм її діяльності. На думку В. П. Андрущенка та М. І. Михальченка, моральна регуляція спирається на громадську думку і совість кожної людини. У цьому одночасно - її сила і слабкість, таємниця ефективності застосування у всіх сферах соціального життя. Силою громадської думки можна психологічно, морально засудити особу, проте не можна покарати. Деякі члени сучасного суспільства ігнорують моральні вимоги, не визнають загальнокультурні цінності. Звичайно, в таких випадках мораль безсила, але не безсилі люди [2, с. 123]. Тому людство досі продовжує пошук ефективних регулятивних механізмів. Процедура регуляції включає елементи соціальних систем права і моралі, потреби, інтереси і орієнтації особи.

У періоди крутої ломки суспільного життя відбувається різка девальвація соціальних цінностей, виникає необхідність адаптації до соціального середовища, що змінилося, до нової ідеологічної атмосфери, світогляду. Втрата провідної мети, розчарування ведуть до знецінення самого життя, втрати особою сенсу існування, її відчуження. Останнє "породжується, перш за все, соціальними причинами, зокрема, приматом державного права перед свободами і правом особи, бюрократизмом з його формальним відношенням до людини, репресивним ідеологічним контролем, що не допускає «інакомислення»" [18].

Не останнє місце в числі причин, що викликають міжлюдську відчуженість, займає втрата об'єднуючої народ-національної ідеї і ушляхетнюючого етично-гуманістичного впливу релігії [24, с. 205]. Паралельно з названими негативними явищами в сучасному світі існує аномія - такий стан суспільства, коли ті або інші сфери соціального життя, типи суспільних стосунків і поведінки людей випадають з сфери нормативного регулювання з боку соціуму, коли відсутні необхідні для цього норми або коли значна частина громадян не вважає за обов'язок їм слідувати [10]. Її причиною виступає невідповідність нормативного і інституцій- ного аспектів правового порядку, системи соціальних норм і установ. Акцент на інститути нерідко супроводжується зниженням імперативної значущості законів, норм, правил.

Сукупність тих зовнішніх чинників, що впливають на поведінку особи, заломлюється через три головні регулятори: знання, норми, цінності, виробляючи вектор впливу на внутрішню суть особи. Право і мораль, як найбільш важливі регулятори стосунків в соціумі, можуть виступати у всіх трьох значеннях. Досліджувані феномени дають людям знання про законне і незаконне, справедливе й несправедливе. Вони виконують функцію соціальної орієнтації, визначають аксіологічні основи, диктують певну поведінку і контролюють її, виступаючи як норма [20].

"Особливості регулювання залежать від того, на що перш за все орієнтується суб'єкт (на знання, норми, цінності), наскільки вони засвоєні" [25, с. 15]. Знання і норми здатні регулювати поведінку, якщо вони навіть не засвоєні особою. Цінність же, на відміну від них, може впливати на поведінку тільки тоді, коли вона внутрішньо прийнята суб'єктом, стала невід'ємним елементом його структури. Сила дії досліджуваних феноменів залежить від того, наскільки вони узгоджені один з одним і рештою соціальних регуляторів, якою мірою їх зміст відповідає цілям, інтересам, установкам суб'єкта. Ефективність морального і правового регулювання знаходиться в прямій залежності від внутрішньої злагодженості, узгодженості всіх елементів, що входять в найважливіші системи явищ і процесів. Центром моральної регуляції виступає моральна норма, яка носить загальний характер. Моральна норма постає одночасно в трьох якостях - норма-заборона, норма - розпорядження і норма - наказ. Остання по силі дії на особу наближається до норми права. Соціальне регулювання є надзвичайно складним процесом, воно включає в свій склад, зокрема, дослідження процесу діяльності людини і динаміку функціональної взаємодії різних структурних елементів моралі і права.

Безпосередньою основою діяльності особи є її потреби - все те, що необхідне в житті. Вони надзвичайно різноманітні, тісно зв'язані і взаємно обумовлюють одна одну, виступаючи живильним середовищем, що детермінує активність суб'єкта. Особа не тільки задовольняє свої потреби, але і створює нові. Тому їх різноманіття є характеристикою рівня її активності і духовного багатства.

Для з'ясування механізму діяльності і особливостей його регулювання необхідно досліджувати співвідношення категорій необхідність - потреба - інтерес - мета, оскільки вони виражають основні моменти діяльності кожного суб'єкта: основу, рушійні сили, стимули, результат. Тільки через виникнення і реалізацію потреб, інтересів, цілей необхідність може перетворитися на свободу, а остання - в свій антипод [16].

У основі спрямованості особи лежать потреби - головне джерело активності людини [23, с. 189]. Для того, щоб жити і діяти в навколишньому світі, людина потребує їжі, води, повітря, рухів. Їй необхідні предмети матеріальної і духовної культури, інші особи. "Потреби - це усвідомлення і переживання людиною потреби в тому, що необхідне для підтримки життя її організму і розвитку її особи" [14, с. І90]. Це немовби безпосередня форма прояву необхідності в структурі суб'єкта. На думку К. Х. Момджяна, в них виражається адаптивний характер людської діяльності [17, с. 265].

Виникаючі потреби спонукають особу до активного пошуку шляхів їх задоволення, стають внутрішніми спонукачами її діяльності - мотивами. Потреби, що відображають фізіологічні потреби людського організму, називають органічними. Якщо вони пов'язані з розвитком внутрішнього "я" окремо узятої особи, групи осіб або суспільства в цілому - духовними або соціогенними, обумовленими сучасною цивілізацією і соціалізацією суспільного життя. У розвитку особи особливу роль відіграють останні: прагнення до знань, творчості, мирного творення. Життя особи в соціумі породило потребу в спілкуванні, у визнанні її значущості з боку інших індивідів, прагнення зайняти високе місце в сучасному суспільстві. Необхідною умовою існування людей або предметом потреби, є взаємодія і взаємна допомога, порядок і безпека [15, с. 267]. На думку видатного ученого-психолога М. Маслоу, вся система людських потреб розпадається на дві групи: потреби дефіцієнтні і буттєві. Під першими розуміють потреби людей у всьому тому, що необхідне для підтримки їх фізичного і соціального існування. Під другими - те, що забезпечує комфортність життя, повноцінне, якісне існування особи. Потреби є об'єктивною основою поведінки індивіда в тому випадку, якщо проходять через його свідомість. Виняток становлять біологічні, рефлекторні потреби індивіда, наприклад в кисні, воді, їжі. І навпаки, ті потреби, які не усвідомлюються особою, не чинять впливу на її поведінку. Таким чином, простежується зв'язок людських потреб і свідомості особи. Проте, це не означає, що потреба тотожна свідомості. Наприклад, в соціальному житті потреба в знанні і усвідомлення цієї потреби - не одне і теж.

Проте, потреби є не єдиним чинником людської діяльності. Вони лежать в основі інтересів. У науковій літературі існує різне тлумачення дефініції "інтереси". Зокрема, вони розглядаються як явища людської свідомості, співвідносні з цілями, стимулами, мотивами діяльності. Інтерес в даному випадку розуміється як зацікавленість, певний вектор свідомості, її спрямованість на щось потрібне, необхідне людині. Індивід звертає увагу на ті предмети і явища, які здатні задовольнити його потреби, тому він прагне до них. "Інтерес - єдність об'єктивного і суб'єктивного" [6, с. 1б2], це виборче відношення особи до умов своєї життєдіяльності, а також до потреб інших систем, детерміноване її соціальним буттям, етичними, психологічними і іншими якостями. Одностороннє розуміння інтересу тільки як внутрішнього, психологічного явища не може пояснити складний процес формування моралі і права, не завжди відображає в ньому об'єктивне. Багато властивостей потреби і інтересу збігаються. Тому серед учених до цих пір залишається дискусійним питання про те, чи необхідно теоретично розрізняти ці феномени. Для розуміння механізму регуляції людської діяльності доцільно перейти до феномену волі.

Інтерес і воля в юридичній і моральній сферах не тотожні, оскільки перший є тим чинником, який її направляє. Об'єктивне в інтересі - це виборче відношення до потреби, породженої соціальним буттям особи. Зокрема, це перевага потреб, стосунків, пов'язаних з положенням конкретної особи в складній системі соціальних зв'язків, обумовлене природою особи, умовами її життєдіяльності.

Інтерес виникає і у тому випадку, коли особа пов'язує свої справи і вчинки з пріоритетами іншого індивіда, колективу, суспільства в цілому, тобто із загальними. Завдання, направлені на задоволення об'єктивних матеріальних, духовних і соціальних потреб особи, складають об'єктивний зміст інтересів.

Суб'єктивний елемент інтересу пов'язаний з проблемою оцінки потреб, індивідуальними психологічними, соціальними, моральними якостями особи. Він відображає особливості світогляду суб'єкта, рівень його духовності і культури, інтелектуальні якості. Він виявляється в аксіологічній орієнтації особи, специфіці її установок, цілей. Суб'єктивні і об'єктивні начала в інтересі органічно зв'язані між собою. Інтерес виявляється у виборчому відношенні до потреб, прагненні до їх задоволення. Єдність досліджуваних елементів породжена потребами даної системи, а також інтересами, цінностями, потребами інших систем, інстинктів, звичок, традицій.

Зворотна дія на інтерес, зворотні зв'язки мають бути враховані в механізмі діяльності, ціннісній орієнтації. Всі ці моменти свідчать про те, що було б невірно визначити інтерес як простий вираз певних потреб. У свою чергу, між досліджуваними категоріями можуть існувати суперечності. "Інтерес - це те, що безпосередньо зв'язує зовнішні спонуки і дію, породжує внутрішні стимули (бажання, прагнення, мотиви, цілі)" [8, с. 104]. Через даний елемент виявляється роль потреб як рушійних сил. Насущні потреби тільки тоді стають спонукальною пружиною поведінки особи, коли на їх основі формується інтерес до дії і ставиться певна мета.

Очевидно, що регулювати потреби суб'єктів слід шляхом дії на систему їх інтересів. Через них мораль і право впливають на реалізацію потреб. Це той необхідний елемент, який зв'язує воєдино різні ланки діяльності, опосередковує їх. Тому інтерес - фундамент активної, творчої діяльності суб'єкта.

В процесі дослідження механізму морального і правового регулювання необхідно розмежувати поняття "інтерес особи", "загальний" і "суспільний інтерес". Перший включає індивідуальний інтерес, але не може бути зведений тільки до нього, оскільки пов'язаний із задоволенням потреб як конкретної особи, так і певної соціальної групи, суспільства в цілому, сприяючих розвитку особи. У свою чергу, інтерес колективу, об'єднання є суспільним, відповідним цілям прогресивного розвитку всього соціуму.

Ця обставина обумовлена тим, що "окреме не існує інакше як в тому зв'язку, що веде до загального. Загальне існує лише в окремому, через окреме. Всяке окреме є (так або інакше) загальним. Всяке загальне є (частинка або сторона, або суть) окремого. Всяке загальне лише приблизно охоплює всі окремі предмети. Всяке окреме неповно входить в загальне" [8, с. 104].

Сумісний інтерес не існує поза окремими людьми. Проте він виражає інтереси певної спільності, групи або всіх членів соціуму. В процесі соціальної діяльності кожна людина осягає цей зв'язок, таким чином особисті інтереси трансформуються в суспільні.

У перехідний період, також як і на більш ранніх ступенях історичного розвитку, моральне і правове регулювання вирішують складне завдання оптимізації співвідношення особистих, загальних і суспільних інтересів, орієнтує особу на суспільні інтереси, вимагає їх охорони і захисту. Тим самим трансформує їх у внутрішні цінності індивідів. Очевидно, що ефективність дії найважливіших соціальних регуляторів безпосередньо залежить від того, якою мірою суспільні інтереси знайшли відгук у окремої особи, ставши її власними, і як вони співвідносяться з інтересами всіх членів соціуму. мораль право суспільний соціальний

Якщо в державі культивується висока моральна і правова оцінка активної поведінки особи, пов'язана з відстоюванням суспільних інтересів і засуджується негідна поведінка особи, що суперечить нормам досліджуваних феноменів, то ця обставина сприяє ухваленню і засвоєнню універсальних інтересів і виробляє певний вектор поведінки особи в соціумі.

Очевидно, що найбільш важливою, істотною ланкою механізму правового і морального регулювання є усвідомлення інтересів. Під час цього процесу на їх основі можуть виникати або прийматися суб'єктом різноманітні ідеальні утворення: цілі, ідеї, ідеали, уявлення.

Тут важливо з'ясувати правильним або помилковим виразом своїх дійсних або уявних інтересів є названі вище складові. Глобальність духовних цінностей визначається тим, наскільки вони об'єктивно, вірно відображають інтереси прогресивного соціального розвитку. Коли особа усвідомила інтереси суспільства, вона готова до засвоєння універсальних ідеалів, які потім трансформуються в ідеали конкретної особи. Таким чином, поступово, поетапно здійснюється процес регуляції поведінки. У соціумі мораль і право виражають і охороняють суспільні інтереси, сприяють їх усвідомленню всіма людьми. З причини названої обставини вони виступають як дієві нормативно-ціннісні соціальні регулятори.

Інтерес і мета тісно взаємозв'язані. Проте це різні поняття, що мають істотні відмінності. На основі усвідомлення першого з'являється друга, яка формується із здатності людської свідомості передбачати майбутнє. Мета - це ідеальний образ очікуваного результату діяльності, що виражає уявлення про різні інтереси і потреби. В третьому тисячолітті, як і раніше, актуальною залишається проблема дослідження співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в діяльності, або висловлюючись інакше - узгодження єдності потреб, інтересів і мети. Остання вважатиметься за істинну, якщо зможе правильно відображати об'єктивне в інтересі. Сказане означає, що цілі правового і морального регулювання поведінки соціального суб'єкта повинні відповідати інтересам прогресивного розвитку сучасного соціуму.

"Вироблення мети пов'язано з системою установок, ціннісних орієнтацій особи і, у свою чергу, визначає їх розвиток" [3]. Установка - це стан готовності до певної дії, вірогідність здійснення прогнозованого акту поведінки в конкретній ситуації. Вона виникає в процесі взаємодії потреб, інтересів, ситуацій їх задоволення і направлена на їх реалізацію. Вона формується у індивіда і різних соціальних спільнот під впливом психофізіологічних особливостей особи, а також сукупності соціальних умов життєдіяльності.

З досліджуваним поняттям органічно пов'язана соціальна орієнтація. Індивід не встановлює самостійно соціальні цінності, знання, норми. Він їх приймає, оскільки вони властиві суспільству в цілому, певній соціальній спільності, куди входить і сам індивід або їх вимагає та роль в суспільстві, яку він виконує. Тому особливе значення відводиться питанням орієнтації суб'єкта, процесу ухвалення і засвоєння ним знань, норм і цінностей.

На базі усвідомлення інтересів, потреб, установок проходить процес інтернаціоналізації соціальних норм, знань, цінностей у суспільства в цілому, різних соціальних, груп, колективів і у самої особи формуються певні види соціальної орієнтації на норми, знання, цінності. На цій основі аналізується і оцінюється ситуація, відбувається вибір варіанту подальшої поведінки індивіда.

Соціальна орієнтація - це відносно стійке вибіркове відношення до суспільних цінностей, знань, норм. Особливе значення в регулюванні поведінки особи має її аксіологічна база, стійке і усвідомлене ставлення до різних матеріальних і духовних благ, ідеалів.

На ціннісній основі формуються нові установки. У особи з'являється готовність до більш чіткої і усвідомленої дії. У зв'язку з цим складається враження, що аксіологічні орієнтири - це система фіксованих установок щодо цінностей. Очевидно, установка не тільки є передумовою орієнтації. Вона може виступати і як її усвідомлений вираз. Ці моменти відображають складний зв'язок між ними. Розмежування понять установки і соціальної орієнтації необхідне, оскільки стан готовності до реалізації певних зв'язків і стійка усвідомлена спрямованість інтересів не тотожні.

Аксіологічна орієнтація органічно пов'язана з відповідними цінностями і може бути відокремлена від них лише теоретично. Ця проблема зводиться до процесу їх засвоєння. Названий тип орієнтації є вищим. Тоді, коли знання і норми сприймаються особою як цінність, регулювання поведінки за їх допомоги стає дійсно ефективним.

Формування ціннісної орієнтації є найважливішою ланкою механізму регуляції поведінки особи. Особливо важлива проблема глибини засвоєння цінностей. У ній виділяються декілька рівнів: засвоєння чисте зовнішніх ознак етичних і правових цінностей; засвоєння названих цінностей на рівні відчуттів або розуму; засвоєння на рівні особистого переконання (відчуттям і розумом).

Становлення суб'єкта суспільних стосунків здійснюється під впливом певних соціальних умов і конкретних життєвих ситуацій. Стійкість аксіологічних орієнтацій особи детермінована їх характером і рівнем, що виражають духовну зрілість і суспільну активність суб'єктів суспільних стосунків.

На процес засвоєння чинить вплив соціальна роль індивіда в суспільстві, дія зовнішнього середовища як своєрідних критеріїв заломлення соціальних цінностей в індивідуальній свідомості. Очевидно, що сьогодні особа є учасником різноманітних зв'язків, відіграє різні соціальні ролі. Ці моменти певним чином впливають на аксіологічну орієнтацію індивіда. Очевидно, соціальні цінності абсолютно по-різному заломлюються в різних професійних і вікових групах. На будь-якому етапі історичного розвитку суспільства важливо, щоб особою правильно розумілися, приймалися та засвоювалися основні аксіологічні начала, відповідні певному соціуму.

Слід зазначити, що в Україні законодавчо встановлені вищі соціальні цінності сучасності, проте вони не перешкоджають та не усувають індивідуальності, різноманіття і своєрідності устремлінь окремих осіб і груп.

Проблема вироблення ціннісної орієнтації пов'язана з процесом формування і становлення переконань і звичок. Разом вони додають аксіоло- гічній орієнтації більш стійкого характеру, оскільки пов'язані з усвідомленням відношення до тих або інших процесів і явищ. Очевидно, звичку можна визначити через поняття стійкого продуманого і усвідомленого відношення до явищ, яке відтворюється при певних обставинах, не обтяжуючи свідомість в кожному випадку пошуком рішення. Проте рівень і характер усвідомлення за наявності звички або переконання різний. Останнє припускає велику глибину і міцність сприйняття суті і значущості норми і вимагає її прийняття як внутрішньої цінності. Переконання - це ідея, "проведена через власну натуру", відчута і пережита [22, с. 198-199].

Звичка виникає в ході визначення доцільності застосування перевіреного на досвіді варіанту поведінки до конкретних ситуацій, дотримання певних норм, проте не вимагає їх ухвалення особою у вигляді внутрішніх аксіологічних основ. Досліджуване поняття формується в результаті багатократного повторення одних і тих же дій, без глибокого усвідомлення їх внутрішніх спонукальних пружин, стимулів.

Очевидно, звичка не тотожна потребі, яка виробляється на основі індивідуальних переконань і характеризується внутрішнім ухваленням норми суб'єктом. Звички закріплюють існуючу орієнтацію, стереотипи поведінки особи, що склалися. Їх цінність полягає в тому, що вони додають певний автоматизм дії, звільняють людину від роздуму і зайвого аналізу при здійсненні кожного конкретного вчинку. Проте, для неї характерна і негативна сторона - консерватизм, стереотип поведінки, що позбавляє суб'єкта можливості вийти за межі свого минулого досвіду.

Переконання - це знання, які стали принципом поведінки, спонукаючи особу діяти в певному напрямі, але вони не дають готових рішень і форм поведінки. Не всі норми можуть перейти в звичку, більшою мірою це стосується елементарних норм людського співіснування. Найбільш складні норми, що вимагають рефлексії, роздуму, аналізу ситуації, що склалася, з'ясування мотиву, цілі поведінки особи не можуть перетворитися на звичку.

Велику роль в процесі морального і правового регулювання відіграє переконання. Адже саме воно гармонійно поєднує знання норм і уявлення про їхню цінність та необхідність дотримання з вірою в їхню істинність і прогресивність. "Поява переконання означає перетворення норми на внутрішню цінність людини, тоді як звичка цього не вимагає" [13, с. 171]. Якщо остання тільки закріплює минулий досвід суб'єкта, то переконання вимагають розвитку і вдосконалення правових і моральних норм в соціумі. У цій якості переконання виступає як спонукальний чинник розвитку самої особи, її творчого начала. "Етичний ідеал не виступатиме як етична істина до тих пір, поки він не стане глибоким суб'єктивним переконанням індивіда, якими б аргументами він не обґрунтовувався з погляду ідеології" [13, с. 105].

Процес вироблення нових норм в соціумі не може бути зведений до народження звички. Це означало б певну стагнацію в моральному розвитку особи. На наявність такої небезпеки звертав увагу Г. В. Ф. Гегель в своїй роботі "Філософія права". На його думку, повне злиття норм моральності і поведінки немислиме, бо воно означає ліквідацію самої моральної свідомості і робить неможливим виховання нового покоління.

Дуже цікава думка про природу моралі людини висловлена А. А. Гу- сейновим в роботі "Золоте правило моральності". Згідно поглядів цього філософа, "мораль особи має двоповерхову будову. І причина цього поміщена в розриві між фактичними характерами і моральною ідеологією. Саме двошарова мораль в суспільстві породжує двошарову мотивацію в індивідові" [9, с. 186]. Важливо в перехідний період розвитку України виявити і подолати невідповідність між звичкою і новими соціальними вимогами, що народжуються. Процес цей складний. Усунення застарілих консервативних факторів безпосередньо пов'язане з розвитком нових ідеологічних переконань, зокрема, про необхідність зміни окремих видів соціальних норм. З цієї причини переконанню відведена особлива роль в процесі становлення, розвитку і застосування норм моралі і права в суспільстві початку третього тисячоліття. Визнаючи безперечну цінність переконань, звичні форми поведінки не мають бути виключені з ужитку, оскільки вони необхідні в процесі закріплення нового, передового. Темп життя, швидкість суспільного розвитку в новому тисячолітті постійно збільшуються. Ці обставини детермінують створення більш рухомих форм стимулювання й зростання ролі переконань.

Важливу роль в механізмі діяльності особи, в його внутрішній структурі грають усвідомлені спонуки - мотиви. Вони вторинні, похідні щодо потреб, інтересів, аксіологічних орієнтацій, цілей та є їхнім виразом.

Мотиви - це спонуки, завжди усвідомлені, оцінені особою, прийняті як підстава поведінки. Особливо тісний їх зв'язок з метою, оскільки мотиви немовби уточнюють мету, конкретизують її особовий сенс для певного суб'єкта. Проте, це не тотожні поняття і змішувати їх було б невірно, оскільки вони не завжди збігаються.

Відмінності між мотивом і метою добре простежуються в юриспруденції на прикладі кримінальних правовідносин. Так, метою такого злочину, як диверсія, є ослаблення національної безпеки держави. Мотивами ж здійснення цього діяння можуть виступати матеріальна зацікавленість суб'єкта, особисті мотиви, ненависть до існуючого конституційного ладу тощо. Іншими словами, спонукати до досягнення конкретної мети можуть найрізноманітніші мотиви, іноді навіть не пов'язані з конкретною метою.

Зв'язок мотиву з потребами, інтересами, цілями носить складний, суперечливий характер, оскільки перші залежать не тільки від внутрішніх джерел активності, але і від конкретної ситуації. На думку С. Л. Рубінштейна, "мотив формується метою і обставинами" [21, с. 564]. Він - не просте, механічне віддзеркалення і вираз внутрішніх джерел активності особи, а важлива частина індивідуальної структури особи, що активно впливає на інші ланки. Спонукальними пружинами поведінки виступають прийняті в суспільстві і такі, що розділяються даною особою форми колективного свідомості: світогляд, мораль, релігійні канони, політико- правові норми. "Прихованим корінням психічних актів, окрім усвідомлених переконань (або вірувань) особи, виступають також несвідомі реакції, приховані інстинктивні імпульси, генотипи і архетипи" [5].

Система мотивів визначається потребами і інтересами суб'єкта і має тенденцію до зміни услід за ними. Мотиви носять відносно самостійний характер, хоча самі можуть впливати на інші спонукачі активності, вступати з ними в суперечності, сприяти виробленню нових потреб, інтересів, орієнтацій. "Народження нових вищих мотивів призводить до формування і відповідних їм нових людських потреб" [12, с. 172-173].

Внутрішні спонукальні механізми людської діяльності різнопланові, різноманітні, мають різну цінність для суспільства. Хотілося б, щоб соціальне життя в новому тисячолітті було наповнене не стільки мотивами задоволення все зростаючих матеріальних потреб членів сучасного суспільства, скільки високими духовними спонуками. Адже ефективність морального і правового регулювання залежить від того, на які елементи внутрішньої структури особи впливають норми: на елементарні бажання, мотиви, інтереси або на більш глибинний рівень особи - на її переконання, ціннісні орієнтації, на стан моральної і правової свідомості особи.

Найважливіші з соціальних регуляторів орієнтують особу на ухвалення, засвоєння цінностей: правових і моральних ідей, ідеалів, цілей, норм, інтересів. Вони стимулюють особу шляхом заохочення одного виду поведінки і засудження іншого. Таким чином, відбувається вибір варіанту поведінки, відповідної соціальним цінностям сучасного соціуму. Можна виділити три основні завдання нормативного регулювання в соціумі. Це - орієнтація, стимулювання і забезпечення певної поведінки особи.

Моральні і юридичні норми засвоюються суб'єктом шляхом внутрішнього ухвалення або заучування. Ухвалення особою під впливом досліджуваних категорій нових цінностей і формування нових переконань є результатом глибинного впливу. Процес правового і морального регулювання поведінки особи в соціумі є взаємодією об'єктивних соціальних систем права і моралі зі свідомістю особи, її внутрішньою структурою. У процедурі морального і юридичного регулювання поведінки індивіда оцінки, знання, переконання, норми, стосунки впливають на всі складові внутрішньої структури особи, приводячи їх в дію. Тільки ступінь дії окремих елементів є різним.

Дуже сильним на процедуру ухвалення і засвоєння соціальних цінностей є вплив ідеалів моралі, етичних і правових ідей та принципів. У стимулюванні цього процесу велику роль має оцінка. У забезпеченні реалізації поведінки, відповідної зазначеним цінностям, найбільше значення мають стійкі переконання індивіда та його відповідальність (етична і правова). Очевидно, що важливими елементами в механізмі регулювання виступають правова і етична свідомість особи, все те, що свідомо прийняте нею [4].

У широкому сенсі під етичним і правовим регулюванням розуміють взаємозв'язок всіх елементів аналізованих систем в їх сумісному впливі на суспільні стосунки. Це - складова частина єдиного цілісного механізму управління і відповідає його загальним принципам: об'єктивності, конкретності, поєднання особистих і суспільних інтересів. Правове і моральне регулювання забезпечують різні чинники: соціально-економічні, політичні, ідеологічні. Серед них на особливу увагу заслуговує аналіз взаємодії ак- сіологічних орієнтацій в різних областях професійної і суспільної діяльності та проблеми самореалізації особи. З цієї точки зору для сучасного українського соціуму потрібне серйозне дослідження правової та моральної культури, морально-правового виховання - як важливих засобів регулювання поведінки особи [7]. Адже очевидно, що морально-правова культура забезпечує ефективне засвоєння цінностей. Саме від неї залежить правильне застосування необхідних норм, реалізація правових і моральних стосунків. Вона чинить істотний вплив на стан суспільної свідомості, нормотворчість, юридичну і моральну практику, правопорядок.

Список використаних джерел

1. Алексєєва Т. Ф. Проблеми успадкування духовних ідеалів у сучасному культурно- мистецькому житті України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://eprints.zu.edu.ua/ 1866/1/03atfzhu.pdf.

2. Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія: курс лекцій. 2-е вид., випр. й доп. К.: Ґенеза, 1996. 368 с.

3. Антилогова Л. Н. О взаимосвязи ценностных ориентаций и нравственной активности личности [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://hpsy.ru/public/theory.

4. Баранов В. Н. Правосознание, правовая культура и правовое воспитание / В. Н. Баранов // Теория государства и права / под ред. В. К. Бабаева. М.: Лань, 2003. С. 301-319.

5. Вахромов Е. Е. Понятие "Самоактуализация" в психологии [Электронный ресурс] / Московский педагогический университет. М., 2000. Режим доступа: http://nkozlov.ru/library/psychology/d3483/7fulM.

6. Волков А. В. Приницп недопустимости злоупотребления гражданскими правами в законодательстве и судебной практике (анализ более 250 судебных дел о злоупотреблении правом): монография / А. В. Волков. М.: Волтерс Клувер, 2011. 960 с.

7. Гордієнко М. Г. Політична соціалізація як засіб виховання громадянської зрілості особи [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://liberte.onu.edu.ua/upload/file/file_2/gordienko_m.%20r.(+).doc.

8. Гусейнов А. А. Социальная природа нравственности. М.: МГУ, 1974. 129 с.

9. Гусейнов А. А. Золотое правило нравственности. М.: Молодая гвардия, 1988. 270 с.

10. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. М., 1996. 370 с.

11. Косиков Г. К. Средние века и Ренессанс. Теоретические проблемы // Зарубежная литература второго тысячелетия. 1000-2000: учеб. пособие / Л. Г. Андреев, Г. К. Косиков, Н. Т. Пахсарьян и др. ; под ред. Л. Г. Андреева. М.: Высшая школа, 2001. С. 8-39.

12. Психология сознания / сост. и общ. ред. Л. В. Куликова. СПб.: Питер, 2001. 480 с.

13. Культурология: учеб. пособ. для вузов / П. Ф. Дик, Н. Ф. Дик. Ростов н/Д: Феникс, 2006. 384 с. (Высшее образование).

14. Леонтьев А. H. Деятельность. Сознание. Личность. М.: Политиздат, 1975. 304 с.

15. Маслоу А. Психология бытия. М. ; Киев, 1997. 304 с.

16. Мельник О. М. Правове регулювання та шляхи підвищення його ефективності: автореф. дис.... канд. юрид. наук. К., 2004. 18 с.

17. Момджян К. Х. Введение в социальную философию: учеб. пособие. М.: Высш. шк. ; КД "Университет", 1997. 448 с.

18. Назарова Г. Ф., Некрасов С. И., Некрасова Н. А., Серегина Т. В Культура. Наука. Образование. М.: Изд-во "Академия Естествознания", 2010.

19. Одайник В. Психология политики: Политические и социальные идеи Карла Густава Юнга / пер. с англ. К. Бутырина. М.: Азбука, 2010. 256 с.

20. Радченко О. В. Ціннісна система суспільства як механізм демократичного державотворення: монографія / Олександр Радченко. Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ "Магістр", 2009. 380 с.

21. Сергей Леонидович Рубинштейн. Очерки, воспоминания, материалы. К 100- летию со дня рождения / ред. Б. Ф. Ломов. М.: Наука, 1989. 623 с.

22. Хайрулліна Ю. О. Світоглядна культура особистості: структурно-функціональний аналіз: монографія / Ю. О. Хай- рулліна ; Мін-во освіти і науки, молоді та спорту України ; Нац. пед. ун-т імені М. П. Драгомано- ва. К.: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2011. 235 с.

23. Хекхаузен. Х. Мотивация и деятельность. СПб.: Питер ; М.: Смысл, 2003 - 860 с. (Сер. Мастера психологии").

24. Хюбнер К. Нация: от забвения к возрождению / пер. с нем. А. Ю. Антоновского. М.: Ка- нон+, 2001. 400 с.

25. Щукин А. М. Ценности современного российского общества в правовой культуре молодежи: социологический анализ: автореф. дис.... канд. соц. наук. Майкоп, 2011. 18 с.

26. Юнг К. Г. Архетип и символ. М.: Ренессанс, 1991. 298 с.

Размещено на Allbest.ru