Обман як соціальний феномен (до проблеми визначеності поняття)

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Обман як соцальний феномен (до проблеми визначеності поняття)

Наталія Лисовець

У статті проаналізовано утилітарний, еволюційний та культурний дискурс тлумачення поняття обману. Закцентувано увагу на його амбівалентному статусі та соціальній функції. Феномен обману розглянуто як комунікативний акт, який є онтологічно зумовленим в людському бутті. Зроблено спробу окреслення цілісної сфери досліджуваного феномену, який включає в себе брехню та неправду. Також визначено феномен доброчинного обману як обману заради загальнолюдського блага або особистої користі, в якому репрезентується аксіологічний аспект культури. Окреслено взаємозв'язок досліджуваного феномену із мораллю.

Ключові слова: обман, неправда, брехня, доброчинний обман.

соціальний обман аксіологічний

Актуальність даної роботи зумовлена ситуацією невизначеності в епоху пост-правди. Проблема полягає у тому, що наше життя наскрізь пронизано обманом, який ми самі продукуємо. Людина не лише обманює іншого, вона обманює себе і хоче бути обманутою. Тому М. Хіггінс наголошує на тому, що потрібно навчити людей розрізняти «правдиву мову та ілюзорну риторику». Також він вважає, що саме за допомогою методу філософського дослідження можна дати цілісну відповідь на нашу нинішню ситуацію. Мета роботи проаналізувати підходи до визначення феномену обману.

Проблема більшості досліджень, присвячених феномену обману, полягає в тому, що дослідники розглядають його у протиставленні з правдою. Американський психолог П. Екман вважає брехню, обман та неправду - синонімами і визначає їх як вільний навмисний акт. Справді, в тлумачних словниках доволі часто трактують обман як той що є антиподом правди. Але не доречно протиставляти ці поняття. Обман не має будь - якої антитези, оскільки він є явищем онтологічно зумовленим та нейтральним у співвідношенні добра та зла. В цьому аспекті варто згадати про дослідження В. Ценєва, який розглядає брехню як психологічний феномен стверджує, що її не можна віднести до гріха, оскільки вона не має антитези [8]. Також М. Веллер доводить, що існування обману суто як загального Зла неможливе, він може бути злим, добрим або ж нейтральним в кожному етичному випадку [1].

Дослідженням проблеми обману почали займатися ще античні філософи. У цей період формуються два основні підходи розгляду даного феномену: утилітарний та альтернативний. Представники першого напрямку намагаються дослідити практичне значення обману, а от прихильники іншого підходу стверджують, що він є метафізичним злом. Звісно, що із становленням християнства активного розвитку набув альтернативний підхід. Згідно біблійських текстів першу брехню здійснив Люцифер, і такий вчинок ознаменував відхід від Бога . Тому обман сприймався як щось гріховне, те що позбавлене божественного, а отже і любові. В такому підході не було розмежування між обманом та брехнею. Уся богословська традиція стосовно даного феномену базувалася на теорії Августина Блаженного, який визначив брехню як неправду з наміром обманювати Будь-яка брехня є гріхом і ніякі добрі наміри ніколи не можуть перетворити грішні дії на доброчесні. Відштовхуючись від християнського світобачення, новоєвропейська цивілізація визначила обман не лише як те, що заважає достовірно сприйняти дійсність, але і одним із способів насилля над людиною. На думку І. Канта не може бути права на брехню, оскільки це порушує людські відносини, адже правдивість є необхідною умовою договору між людьми. Обмані дії не можуть бути виправданими, тим паче коли мова йде про справедливість та життя людини [4]. Саме тому Ф. Бекон у своїй праці «Новий органон» спробував не лише класифікувати даний феномен, але запропонував метод очищення від так званих «ідолів». Недосконалість альтернативного підходу полягає в тому, що обман прирівнюється до омани. Варто зазначити, що омана пояснюється як хибне сприйняття дійсності, зумовлене неправильним, викривленим відображенням її органами чуття; уявний образ чого-небудь, що помилково сприймається як справжнє. Стан людини, коли вона помилково сприймає що-небудь уявне за дійсне. Можна сказати, що вона є породженням обману, але аж ніяк не рівнозначна йому. Ще одним небезпечним проявом обману є напівправда, котра має широкий спектр спрямованості. Вона виступає як засіб дезінформації і її практично не можливо виявити через наявність частинки правди [2, с. 82-86].

Кардинально інший погляд на феномен обману в християнській традиції започаткував Н. Макіавеллі, який наполягав на його амбівалентному статусі. Відтак, постала проблема доброчинного обману або обману заради блага, який породжений гуманістичними намірами. Згідно визначення Д. Дубровського доброчинний обман є видом навмисного обману, який виражає певний інтерес суб'єкту та сумісний із загальнолюдськими цінностями (принципами моралі і справедливості). За результатом розрізняють негативний, позитивний та нейтральний [2, с. 55]. Тобто обман може репрезентувати цінності людства та бути морально необхідним та виправданим. Весь клас явищ доброчинного обману можна поділити на 2 групи. Перша група випадків, коли об'єкт обману співпадає із об'єктом доброчинності. Наводять банальний приклад про обман пацієнта своїм лікарем. Це обман не стільки із доброчинних намірів, скільки із професійних, адже лікар зацікавлений в одужені свого пацієнта, оскільки це допоможе йому довести свою професійність. Схожу думку зустрічаємо і у Ф. Ніцше, який закликає уникати небезпечних лікарів, які вміють обманювати на рівні з акторами [7]. Але якщо розглянути цей вид обману через призму буденності, то ми усі вдаємося до нього. Більше того, мораль примушує нас використовувати його. Ми не завжди можемо сказати правду нашому співбесіднику, адже це може образити його. Інша група випадків, коли один суб'єкт обдурює іншого заради блага третього або власного, тому у цій групі виділяють два розряди:

коли об'єктом доброчинності є інший об'єкт;

коли об'єктом є сам обманщик [2, с. 55-59 ].

Утилітарний дискурс обману базується на комунікативній сфері людського буття. Російський етик Д. Дубровський, який розглядає даний феномен в рамках структури і функціонування комунікативних актів, визначив його так: «Обман - дезінформаційне , хибне повідомлення, яке передається певному об`єкту». Враховуючи специфіку здійснення даного вчинку, дослідник виділив навмисний та ненавмисний обман. Під час першого виду дурисвіт свідомо діє і жертва не знає про його намір, а в іншому випадку - діє несвідомо або суб'єкт сам жадає введення в оману. Цей вчинок викликає у людини ерозію совісті, внутрішній розлад та посилює почуття несправедливості своїх комунікацій [2, с. 14-28].

Якщо розглядати обман за допомогою такого підходу, то потрібно зазначити, що він є широким поняттям, яке включає у себе брехню та неправду. Російський дослідник В. Знаков розглядаючи ці терміни наголошує на їхньому різному походженні. Наприклад, обман має конфліктоген мотивованої спрямованості, який призводить до статусу опонентів між суб'єктами комунікації . А от неправда має немотивований конфліктоген, що відповідає її нейтральному статусу [3].

Варто зважати ще на той факт, що обман може бути спрямований не лише на індивіда, але й на соціум. Відповідно виділяють індивідуальний, колективний (особи, що пов'язані між собою різними тісними відносинами) та масовий (певний шар суспільства, великі соціальні групи, класи, народи) соціальний суб'єкт. Також виділяють інституціональний суб'єкт, що виражає специфічний випадок організації колективного та масового суб'єкту (державні органи, партії, церковні організації та ін.) [2, с. 30-31].

Ще один прояв обману в рамках комунікативного підходу є плітки, з якими ми постійно стикаємося у соціумі. Американський соціолог Т. Шибутані надав цьому феномену такого значення: «Плітки - це імпровізовані новини, які з'явилися в результаті колективного обговорення» [6]. Вони представлені як недостовірна, неперевірена інформація, яка у разі підтвердження фактами перетворюється у достовірну. Завдяки їм можна визначити сферу зацікавлення співрозмовника, а також встановити з ним більш тісний зв'язок . Плітки передбачають певну сферу секретності, яку можна відкрити лише довіреному слухачу, та високий рівень довіри і допомагають встановленню більш тісних соціальних зв'язків [5].

Еволюційний дискурс обману визначає його як інструмент збереження життя (біологічного у тварин та соціального у людей) та становлення влади. Аналізуючи дезінформаційну поведінку тварин, вчені дійшли до висновку, що в тварин та людей схожий алгоритм дезінформативної поведінки, яка мотивована страхом. Але у людини є інша фундаментальна причина обману - воля. Ф. Ніцше стверджував, що «воля до влади» необхідна становленню надлюдини. Це прагнення не закладено в природі людини, воно формується в процесі її життя. Влада є сутністю волі, яка представлена єдністю трьох модусів «я хочу, я можу, я повинен». Утвердивши свою домінантність, індивід констатує свою недоторканість та безпеку. Він підпорядковує собі волю інших для того, щоб самому не бути поневоленим іншим. Російський дослідник Ю. Щербатих поділив обман на 5 груп за «прагматичним» підходом. До першої групи він відніс випадки, коли обманщик здобуває користь за рахунок завдання шкоди іншій людині (моральної та матеріальною). До другої - коли обманщик здобуває користь без завдання шкоди (виправдання своїх вчинків, приховування власного становища

т.д.). Далі обман на користь іншої людини (доброчинний обман) та нейтральний в якому ніхто не отримує зиску (фантазії, мрії). Останній вид дуже небезпечний, оскільки людина вдаючись до нього втрачає межу між реальним та вигаданим світом. Найгіршим видом обману згідно цієї класифікації є обман без отримання користі, адже людина вдається до нього через заздрість [10, с. 28-30].

Маловідомим є культурний дискурс обману, в рамках якого даний феномен визначається як «реальність, яка раніше не існувала, мистецтво, здійснення родової людської сутності, адже коли людина обманює, то стверджується в ролі людини». Представником даного напрямку є В. Шалютін, котрий переконаний, що обман є органічною формою людської активності. Людина продокує цей феномен тому, що це зумовлено її онтологічною вкоріненістю. Спочатку суспільство постає як нова реальність надіндивідуального цілого. І це соціальне ціле стає умовою існування індивіда як людини. Але щоб існувати у соціумі особистість повинна зажати себе в стандарт та приховати свою повноту, забувши про власну цілісність. Тому з онтологічної необхідності людина одягає на себе соціальну маску [9]. Людина заганяє себе в рамки, приховує свою повноту особистості для того, щоб її прийняв соціальний механізм. У цьому і проявляється екзистенційна потреба у вкоріненні особистості. Сам завдяки їй брехня проникає в субстанцію людського буття, а отже і в усі модуси. Мораль несе в собі брехню за своїм існуванням, тому що людина приховує свої «неправильні» вчинки. Не дарма, Ф. Ніцше розглядає мораль, як вимушену брехню, яка повинна приборкати звіра в нас. Тому обман постає як необхідність, невід'ємний елемент людського. Саме він і робить людину людиною, адже завдяки високим модусам обману індивід окреслює свої межі, визначає себе та намагається приборкати власні інстинкти. Таким чином він підносить себе над природою, стає чимось вищим ніж істота.

Висновки

Культурний дискурс передбачає розділення людини культурної та людини природної. Якщо вираженням першої є homo decipiоs, то виходить, що homo veracitas є втіленням природної сутності людини. На нашу думку, homo decipiоs (з лат. decipiо - обманювати) - це тип сучасної людини, яка утверджує своє буття через відмову або заперечення правди; соціальний стандарт в якому людину може прийняти соціальний механізм. Її невід'ємним елементом є соціальна маска, в якій людина приховує свою цілісність і видає себе за іншого, того хто буде прийнятий соціумом. Хоча сам соціум відмовляється визнавати свою потрібність в обмані, тому що він суперечить суспільному договору та ідеї справедливості в суспільстві.

Отже, в межах утилітарного дискурсу обман розглядається як комунікативний акт, який може використовуватися для суспільного блага, маніпуляцій та індивідуальної корисності. Еволюційний дискурс акцентує увагу на витоках людського обману з тваринного світу. А от культурний дискурс передбачає розгляд соціального потенціалу даного феномену та пояснює його онтологічну вкоріненість в людському бутті. За допомогою останнього підходу можна детальніше проаналізувати пост-правдиве суспільство сучасності.

Джерела і література:

Валлер М. К вопросу об аспектах обмана [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://vphil.ru/index.php?option=com_content&task=view&id=962.

Дубровский Д. И. Обман. Философско-психологический анализ / Дополненное издание / Д.И.Дубровский. - М.: «Канон +» РООИ «Реабилитация», 2010. - 336 с.

Знаков В. В. Западные и русские традиции в понимании лжи : размышления российского психолога над исследованиями Пола Экмана / В. В. Знаков // Психология лжи. - СПб. : Питер, 2000.- С. 245.

Кант И. О мнимом праве лгать из человеколюбия // Трактаты и письма. М. 1980. - С. 292-297.

Кустова У. И., Пугачев Е.В., Пушкарева Т.П. Слухи, сплетни и искажение информации [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.eduherald.ru/pdf/2014/3/26.pdf

Мерзлякова М. Сплетни и слухи: бороться или использовать? [Электронный ресурс] /Е.Мерзлякова,В. Петухов. -Режим доступа:http://www.hrliga.com/index.php/%3C/%3C/phpBB2/index.php?module=profession&op=view&id=639

Ницше Ф.Человеческое, слишком человеческое [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://lib.ru/NICSHE/chelowecheskoe.txt.

Ценёв Вит. Классификация обманов [Електронний ресурс] / В. Ценёв - Режим доступу: http://dere.kiev.ua/library/tsenev/klassif_obman.shtml.

Шалютин Б.С. Человек лгущий // Человек. 1996. № 5. С. 151-159.

Щербатых Ю.В. Искусство обмана. Популярная энциклопедия. - М.: Эксмо, 2003. -720 с.

Размещено на Allbest.ru