Молодь в структурі громадянського суспільства: проблема ефективної взаємодії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова

A place and role of youth organizations and motions are analysed in forming of civil society; an author proves that the present period of youth motions was characterized ideological, political and organizational розпорошеністю; youth associations appeared before the problem of making of new forms of work; in the last time there is departure of part youth from active work in organizations; the process of припартизації of youth structures and disintegration of mass youth public-political movements began and accelerated; at the same time, modern youth motion passes to the new phase of development, that, foremost, is characterized by included of young people in “large politics” as a separate socialdemographic group with the own economic, social and political interests executed as political structures;

Keywords: man, young people, politics, culture, society, civil society, education, political activity.

Вагому роль у процесі розвитку громадянського суспільства відіграють молодіжні організації та молодіжні рухи. Вони організують молодь для вирішення не лише політичних, а й соціальних, екологічних, релігійних проблем. На жаль, нині ми не маємо єдиної точки зору щодо цього феномена. Так, частина вітчизняних та зарубіжних науковців розглядають його конкретно-історичну сутність крізь призму розвитку соціальної активності молоді, інші - як “складову частину молоді”, чи як “сукупність молодіжних громадських об'єднань” тощо. Представники вітчизняної науки пропонують розглядати молодіжний рух, по-перше, як одну з рухливих і надзвичайно мінливих форм соціальної активності молоді, її соціально-політичних громадських ініціатив; по-друге, як один із засобів участі молоді в суспільних процесах через колективні (як зорганізовані, так і неструктуровані) форми прояву її самодіяльності на засадах спільних інтересів; у вужчому розумінні - як систему молодіжних громадських об'єднань. Тривалий час досить поширеною в Україні була концепція “молодіжний рух - сукупність молодіжних організацій”. Тобто, молодіжну активність досліджували лише в її організаційній формі, полишаючи поза предметом вивчення неформальний рух молоді, що є набагато потужнішим і впливовішим. Але все більше вчених відходять від цього формалістського підходу і намагаються ширше охопити явище. В певному розумінні є можливим порівняти молодіжний рух із своєрідною громадсько-правовою системою, головне завдання якої - визначення та реалізація молодіжної політики суспільства. У свою чергу, молодіжний рух включає ряд підсистем, основними з яких є організаційно-інституційна, регулятивна та інформаційна. молодіжний громадянський припартизація

Немає єдиної точки зору щодо класифікації молодіжного руху в Україні. На сьогодні існує кілька підходів до визначення критеріїв такої класифікації. Так, марксистський підхід передбачає передовсім класову приналежність членства тієї чи іншої організації. Психологічний підхід розглядає та класифікує молодіжні структури, виходячи з ролі “peer group” (група ровесників - (англ.)) у процесі виникнення організації. Юридичний підхід вважає головним критерієм реєстрацію організації та статутно оформлену задекларовану мету діяльності. Згідно з ідеологічним підходом, молодіжні організації необхідно класифікувати, виходячи з їх ідеологічно-політичних орієнтацій. Однак, хоча вплив політичних структур та ідеологічних течій на організований молодіжний рух досить значний, він все ж не є визначальним. Існує цілий ряд молодіжних організацій, які абсолютно політично чи ідеологічно не заангажовані. Вивчаючи становлення молодіжного руху в Україні, вчені не можуть не звернути уваги на деякі особливості цього процесу. Так, більшість дослідників вважають, що сучасний молодіжний рух розпочався з виникнення молодіжних неформальних груп та об'єднань, створених на основі спільних зацікавлень, а також значної кількості політичних дискусійних клубів і громадсько-політичних об'єднань, діяльність яких була пов'язана з проблемами екології, відродження національної культури тощо (середина 80-х рр. - кінець 1989 р.). Більш організованих форм молодіжний рух набув у кінці 1989 - кінці 1991 рр. Саме цей період означений масовою політизацією молодіжного руху, активним процесом організаційного оформлення та значною опозиційністю стосовно існуючого режиму .

Сучасний період характеризувався ідеологічною, політичною та організаційною кризою організованого молодіжного руху. Молодіжні об'єднання постали перед проблемою вироблення нових форм роботи в молодіжному середовищі. Досягнення державної незалежності викликало масовий відхід частини молоді від активної роботи в організаціях. Розпочався і прискорився процес припартизації молодіжних структур та розпаду масових молодіжних громадсько-політичних рухів. На цей етап припадає входження в організовану молодіжну ініціативу цілого прошарку молоді. Ця “нова хвиля” активістів різноманітних молодіжних організацій склала кістяк більшості на нині існуючих молодіжних громадсько-політичних об'єднань .

Після цього періоду почався етап пошуку і становлення організаційних форм роботи в молодіжному середовищі та налагодження механізмів діалогу між молоддю і державною владою. У цей час відчутно поширюються молодіжні філії при політичних партіях. Молодь починає шукати самореалізації через участь у партійній роботі. У той же час у студентському середовищі стає популярною ідея створення незалежних студентських профспілок. Загалом цей період є своєрідною школою організаційної роботи сучасних молодих політиків. Період можна означити як активізацію спроб очолити загальноукраїнський організований рух. У цей час значної популярності набула ідея створення єдиного репрезентанта інтересів молодіжного руху перед державою та міжнародними організаціями. У цьому напрямку будувалася робота багатьох молодіжних організацій. Крім того, на даному етапі спостерігалась активізація участі активістів різних молодіжних організацій у виборчих кампаніях. Молоді люди почали самі висуватися в органи місцевого самоуправління на різноманітних довиборах. Крім того, під час виборчих кампаній молоді активісти брали найширшу участь як у ролі ініціаторів створення широкої громадської підтримки в молодіжному середовищі тієї або іншої партії чи політика, так і в ролі кандидатів у депутати різних рівнів. Підсумок відзначився значною політизацією молодіжного середовища і в першу чергу - організованого молодіжного руху.

І, нарешті, сучасний розвиток молодіжного руху характеризується створенням молодіжних партій. Необхідно зазначити, що ідея необхідності молодіжної політичної організації на порядку денному в молодіжному середовищі виникала неодноразово. Однак перші молодіжні партії почали функціонувати саме в 1999 р. (саме з цього часу ми й датуємо цей період). Нині майже всі провідні політичні партії мають молодіжних партнерів. На політичній мапі з'явилися “молодіжні” партії, які виникли на базі молодіжних організацій або за їх сприяння. В орбіті даних партій перебувають різноманітні культурницькі, національні, спортивно-виховні, наукові, громадські та громадсько-політичні молодіжні організації. Тому можемо вести мову про поширення цього явища на весь молодіжний рух, включаючи і “неформалітет”.

Таким чином, сучасний молодіжний рух, пройшовши ряд певних періодів, переходить у нову фазу розвитку. Він передовсім характеризується входженням молоді у “велику політику”, як окремої соціально-демографічної групи з власними економічними, соціальними та політичними інтересами, оформленими у вигляді політичних структур.

“Мітингова демократія”, народжена у горнилі оксамитових революцій, стала однією зі знакових прикмет сьогодення, у тому числі й у сфері молодіжної політики. Бурхливо зростає активність як мас взагалі, так і молоді зокрема. Розуміючи, що маса та її поведінка є і результат сучасного розвитку, і її жертва, що вона може виступати і консервативно, і прогресивно, і апатично, і вельми бурхливо, навряд чи правильно було б вести мову про засудження чи звеличення мас [1]. Аналізуючи політичні процеси, ми більшою мірою стикаємося не зі справжньою волею, а зі сфабрикованою волею, воля народу є продукт, а не рушійна сила політичного процесу [2, с. 348]. Маси, якщо не пасивні, то здебільшого неорганізовані. Натовп творить історію, проте натовп є спрямований і ведений. Революція як спосіб здобути владу - привілей найбільш активних і обізнаних. Коли є маси, а тим більше, молодіжні маси, завдання політики - їх організувати [3, с. 60].

У політиці (зокрема, молодіжній), як і в мистецтві, експропріація прав більшості співвідноситься і навіть виступає наслідком концентрації власне політичних засобів виробництва в руках професіоналів, які можуть розраховувати на успіх у власне політичній грі лише за умов, що володіють специфічною компетентністю. Дійсно, немає нічого менш природного, аніж спосіб мислення і дії, потрібний для участі в політичному полі: так само, як релігійний, художній чи науковий габітус, габітус політика передбачає соціальну підготовку [4, с. 187188]. Приматом тут було і залишається знання психології людини в масі і масової людини, природи колективної поведінки. Той же, хто контролює це знання і уміло використовує його, одержує у своє розпорядження могутній інструмент влади та впливу, і стає вершителем історії.

Аналіз політико-історичних подій свідчить, що часто поряд із об'єктивними передумовами для вияву масової стихійної поведінки на певних етапах суспільного розвитку, бачимо штучно прищеплені. Зрозуміло, організована думка аж ніяк не буває “безневинною”, вона завжди слугує певним цілям [5, с. 112]. Завжди існують ті чи інші політичні сили, зацікавлені у роздмухуванні стихійності мас, перетворенні індивідів у натовп та залученні їх до певних дій.

Формування мас, вплив на людину маси, ступінь інтенсивності і всеосяжність цього впливу стають однією з важливих характеристик сучасного суспільства. Організуючою силою цього впливу є засоби масової комунікації. ЗМК беруть найактивнішу участь у формуванні мас, людини масової. Мас-медіа стимулюють короткочасні шаблони поведінки і тривалі конвенції, впливаючи на все суспільство [6, с. 88]. ЗМК можуть не говорити вам, що думати, проте вони підкажуть, про що думати і як це робити [7, с. 43]. Сформувавши свою аудиторію, ЗМК задають основи світогляду і світосприйняття у своїх споживачів, визначають хід їхніх думок і спонукають до дії, вони здатні в будь-який момент перетворити її із нематеріального натовпу в матеріальний, із пасивного в натовп активний, до того ж не тільки прямим закликом, а й за допомогою складновловимих, опосередкованих ефектів. І ще одна особливість мас-медіа, яку не можна не відзначити, - ЗМК впливають на здатність піддаватися навіюванню, підвищують її сугестивність, що значно полегшує маніпуляції масовою свідомістю. До того ж мас-медіа можуть спричинити той самий дефіцит інформації, який негайно буде заповнено засобами неформальної комунікації, такими, як чутки, плітки тощо, які можуть забезпечити керування у відповідному напрямку. Люди ж, “зібрані в суспільні стада, вірять усьому, що їм скажуть, і зроблять усе, що їм накажуть” [3, с. 47].

Впливовість засобів, як формальної, так і неформальної, масової комунікації часто цілеспрямовано використовують у стратегії позиціонування - формування у масовій свідомості чи у свідомості певних суспільних груп, чи індивідуумів відповідного сприйняття об'єктів, подій, явищ. І їхні ж можливості використовуватимуться для актуалізації поведінкових реакцій.

Як свідчить політичний аналіз, у більшості випадків тривала напруга у суспільстві стає передумовою масових колективних дій та заворушень. Стати поштовхом і надати змістовне наповнення подіям може випадок, певний ситуативний привід, - від побутового епізоду до чуток.

У контексті державної молодіжної політики необхідно враховувати співвідношення прав людини і прав громадянина. У “громадянському суспільстві” взаємодіють приватні особи, а в “державі” - публічні особи, громадяни. Тобто молодь постає і як приватні особи, і як публічні особи (громадяни). Вперше розрізнення прав людини і прав громадянина, а отже, суспільства і держави, зафіксовано у французькій Декларації прав людини і громадянина і в Біллі про права США 1789 року. До ухвалення цих документів права належали тільки публічним особам як громадянам, тобто як членам певного угрупування чи церкви, і не визнавалися природними, такими, що належать кожній особі безвідносно до публічних інтересів. Окремі групи осіб, приміром, раби, взагалі не визнавалися суб'єктами права, а обсяг прав вільних осіб-громадян визначала їх належність до певної соціальної групи (касти, стану, конфесії чи професії) [8].

Людина (у тому числі й молода людина) як громадянин і як приватна особа має правосуб'єктність і у двох сферах: приватного і публічного права. Але їх правові статуси різні, і правосуб'єктність громадянина має більший обсяг, ніж у приватної особи. Правами громадянина завжди передбачаються певні привілеї порівняно з іншими суб'єктами права. Цей поділ відображають і Міжнародні пакти про громадянські і політичні права та про економічні, соціальні та культурні права 1966 року. Втім, слід зважати на те, що зазначені в цих пактах громадянські права не залежать від наявності громадянства.

До прав, обумовлених громадянством, зазвичай включають такі: свобода інформації і засобів масової інформації; свобода об'єднання; свобода мирних зборів; право звернень/петицій до державних органів; виборчі права; право на участь в управлінні державними справами і доступ до публічної служби; право на участь у чиненні правосуддя; право на захист громадянства (в т.ч. заборона позбавлення громадянства чи передачі громадянина під юрисдикцію іншої держави).

В європейському контексті перші чотири з наведених прав можуть реалізовуватися безвідносно до громадянства, тобто не як привілей. Поступово розширюються і права негромадян брати участь у місцевих виборах чи посідати посади в органах територіального (місцевого) самоврядування, що наближує ці органи до інститутів громадянського суспільства.

В проведенні державної молодіжної політики необхідно також враховувати і співвідношення держави і громадянського суспільства. Г. Ф. В. Гегель стверджував, що якщо державу уявляють лише як єдність різноманітних осіб, то йдеться саме про громадянське суспільство. На його думку, двома принципами громадянського суспільства є особливість цілей приватних осіб і загальна форма (правила та інститути) втілення в життя таких цілей. Без держави, яка реалізує загальні норми права, громадянське суспільство не спроможне забезпечити таку загальну форму, і взаємодія приватних осіб набуває хаотичного характеру. Це спричиняє “боротьбу всіх проти всіх”, яку Т. Гоббс описував як таку, що притаманна взаємодії вільних індивідів без спільних інтересів.

Марксизм включав громадянське суспільство в політичну “надбудову” держави і заперечував його автономію (в дусі відомої заяви В. Леніна “ми нічого приватного не визнаємо”). Втім, А. Грамші і європейські “нові ліві” уже вбачали в самоорганізації громадянського суспільства і його інститутах противагу диктатурі держави або ринку як передумову суспільного прогресу. Після занепаду впливу марксизму в 1980-1990-х роках моделлю для формування громадянського суспільства у країнах, що розвиваються, стали базові рекомендації міжнародних фінансових організацій, які були спрямовані на подолання бідності і поліпшення врядування та відомі за назвою “Вашингтонський консенсус”. Згодом виявилося, що приватизація державної власності, дерегуляція підприємницької діяльності та ефективний захист права власності не забезпечують легітимного переходу відповідальності за надання соціальних та інших публічно-правових послуг, зокрема, у сфері освіти та охорони здоров'я, до бізнесу або громадянського суспільства.

Це вказує на необхідність розвитку соціального і економічного компонентів громадянського суспільства разом із гуманітарною і комунікаційною його складовими. В Україні комунікаційний компонент громадянського суспільства після прийняття Конституції 1996 року і президентських виборів 2004 року розвивався відносно успішно; втім, гуманітарна складова залишається, по суті, поза увагою політиків і навіть представників громадянського суспільства.

Оскільки визнання прав і свобод приватних осіб, характер обмежень їх реалізації залежать і від держави, і від приватних осіб, ключове значення для розвитку гуманітарного компонента громадянського суспільства набувають зміни етики громадян та формування правової держави.

Не кожна держава є правовою, тобто здатною до самообмеження своїх привілеїв у рамках загальних правил та інститутів. Цей критерій стосується і внутрішньої, і зовнішньої політики. Традиційні держави застосовують у взаємодії з громадянами модель, притаманну сімейним відносинам [5], що, як зазначено вище, не передбачає її добровільності та рівноправності.

У цілях цього аналізу необхідно виокремити такі ознаки правової держави: 1) захист прав і свобод осіб від будь-чиїх свавільних дій; 2) рівність осіб перед законом [9]; 3) розподіл та децентралізація державної влади; 4) розв'язання конфліктів незалежним судом. У розвиненій правовій державі обов'язковим є не лише захист прав меншості, а й заборона диктатури більшості.

Розвиток громадянського суспільства часто вважають передумовою функціонування правової держави. Не дивно, що спеціальну увагу громадянському суспільству та розвитку його інститутів приділяють у новітніх конституціях ті країни, які недавно перейшли до формування правової держави (Іспанія, Греція, Португалія, деякі східноєвропейські і латиноамериканські країни). Задачі обмеження державної влади та правових гарантій для інститутів громадянського суспільства найбільш актуальні саме для такого перехідного типу суспільства, до якого належить і Україна.

В Україні відмова від загальної форми реалізації прав і свобод, тобто від застосування єдиних принципів і норм права до всіх осіб, призводить до постійної конкуренції чи колізій конкретних норм законодавства, безсистемності та суперечливості правового регулювання в цілому. Про небезпеку цього для прав людини і держави в цілому зазначав ще Платон у “Законах” (715в): “Там, де закони встановлено в інтересах кількох осіб, йдеться не про державний устрій, а тільки про внутрішній розбрат”.

Індикатором цієї небезпеки є наявність різнорідних правових режимів для окремих осіб чи груп, коли кожен вимагає винятків, пільг чи спеціальних дозволів. Замість єдиного правового режиму особи взаємодіють з державою в рамках казусних, індивідуально визначених норм. Прикладами цього є індивідуальні податкові пільги та імунітет широкого кола осіб від процедур банкрутства та кримінальних обвинувачень. Оскільки вплив суспільства на зміст і реалізацію казусних норм неминуче мінімальний, соціальна легітимність таких норм постійно піддається сумніву.

Це створює підґрунтя для правового нігілізму, корупції посадових осіб і публічних осіб узагалі (як-от підкупу виборців). Але найбільшою небезпекою є втрата лояльності громадян до держави та неефективне виконання і невиконання посадовими особами розпоряджень державних органів - за оцінками Світового банку, 2008 року Україна посіла 147-е місце у світі за ефективністю урядування, перебуваючи на одному рівні з Гондурасом і Мадагаскаром і поступаючись усім країнам Європи.

Виконання законів забезпечується насамперед їх змістом (якістю) та соціальною легітимністю, тобто сприйняттям їх громадянами як справедливих, належних і спрямованих на позитивні цілі. У правовій державі це досягається завдяки тому, що будь-які закони підлягають вільному і спільному ухваленню громадянами безпосередньо (наприклад, на референдумах) або через належно уповноважених представників. Простіше кажучи, поділ влади означає, що чиновники і судді не приймають закони; це право належить лише спільно громадянам або їх представникам.

Список використаних джерел

1. Хавеши М. А. Массовое общество. Трактовка масс в социальной философии второй половины ХХ века /www.gumer. info/bogoslov_Buks/Philos/Hevesh/.

2. Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс (фрагмент)/Психология толпы: социальные и психологические механизмы воздействия на массы. - М.: Изд-во Эксмо; СПб: Terra Fantastica, 2003. - С. 417468.

3. Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс / Пер. с фр. - М.: Центр психологии и психотерапии, 1998. - 480 с.

4. Бурдье П. Социология политики: [Пер. с фр.]/Пьер Бурдье; [Сост., общ. ред. и предисл., с. 7-26, Н. А. Шматко]. - М.: SocioLogos, 1993. - 333 с. - Имен. указ.: С. 331-333.

5. Зінченко В. В. Стратегія просвітництва в епоху ідеологій //Людина і політика. - 2003. - №4. - С.104-116.

6. Лалл Д. Мас-медіа, комунікація, культура: глобальний підхід/Пер. з англ. - К. : К. І. С., 2002. - 264 с.

7. Алстед Я. Психология, социология, общество: модели мотивации// Социол. исслед. - М.: Наука. - 2012. - № 9 (221). - С. 17-28.

8. Аронсон П. Э., Пратканис Э. Р. Эпоха пропаганды: Механизмы убеждения, повседневное использование и злоупотребление. Фактор молодых. - Перераб. изд. - СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2003. - 384 с. - (Проект “психологическая энциклопедия”).

9. Быкова О. Н. Опыт классификации приемов речевого манипулирования в текстах СМИ//Речевое общение: Вестн. Российской риторической ассоциации / под ред. А. П. Ско-вородникова. - Красноярск, 2000. - Вып. 1 (9). - С. 42-53.

Размещено на Allbest.ru