Інтерпретація і сприйняття сучасних соціально-політичних реалій відбувається крізь призму пам'яті про минуле. Водночас соціальні уявлення про минуле формуються під впливом поширюваних у суспільстві ідей та уявлень (в тому числі й соціальних міфів), які впливають на характер образів соціальної реальності у свідомості індивідів. Інтенсифікація соціально-перетворюючих процесів, в результаті яких відбувається формування нових норм і цінностей у сучасному українському суспільстві, визначає актуальність вивчення соціальної пам'яті як дослідницької проблеми, зокрема у відношенні до питання національної свідомості і національної ідентичності. Активне вивчення соціальної пам'яті розпочалось на початку ХХ століття і розвивалось у кількох напрямках, а саме в рамках культурологічного, філософського, історичного, антропологічного, психологічного, комунікаційного і соціологічного підходів, що визначило багатоманітність трактувань явища соціальної пам'яті. Метою даної статті є огляд ключових концептуальних підходів до вивчення соціальної пам'яті.

Перші спроби аналізу феномену пам'яті, за свідченням П. Рікера, були зроблені ще Аристотелем, який розрізнив поняття власне "пам'яті" і "спогадів" [10, с.36, 176]. Термін "колективна пам'ять" був вперше введений М. Хальбваксом у 1925 році, а термін "соціальна пам'ять" почав вживатись в науковій літературі у ХХ столітті. Феномен соціальної пам'яті розглядається в культурологічному, філософському, історичному, антропологічному, психологічному, комунікаційному і соціологічному аспектах. Сучасні соціологічні погляди на феномен "соціальної пам'яті", перш за все, базуються на теоріях М. Хальбвакса, М. Оукшота, Е. Гобсбаума, П. Рікера, П. Коннертона і П. Нора.

Ідея колективних уявлень, яка була покладена в основу теорії М. Хальбвакса, належить Е. Дюркгайму, котрий розглядав існування колективної свідомості як феномену, тісно пов'язаного з соціальною реальністю. Колективні уявлення - це сукупність думок, знань, типів поведінки і інших явищ духовної культури, які є продуктом тривалого розвитку суспільства і діють надіндивідуально [3, с. 20]. Колективні уявлення відрізняються від індивідуальних тим, що необхідною умовою виникнення останніх є ситуація, за якої "кілька індивідів об'єднали свої дії і щоб ця комбінація утворила новий результат" [3, с. 20-21]. Таким чином, колективні уявлення є зовнішніми відносно індивідуальних уявлень, а їх поєднання в результаті накладання останніх утворює нову реальність. На думку М. Хальбвакса, існує дві форми колективних уявлень.

Перша форма утворюється в результаті колективних об'єднань;

Друга форма існує як невід'ємна частина реальності, що існує протягом певного часового проміжку незалежно від того, чи використовується людьми, об'єднаними в певну соціальну спільноту, чи ні.

Інтерпретація феномену соціальної пам'яті в М. Хальбвакса ґрунтується на вивченні колективної свідомості, а також аналізі традиційних суспільств, джерелом легітимізації яких виступає минуле, що проектується завдяки традиціям, а також міфологічним і релігійним практикам. Він виділяє два типи пам'яті: індивідуальну і колективну, або ж автобіографічну і історичну чи особистісну і соціальну. Індивідуальна пам'ять базується на спогадах певної людини, що вписуються в її особистісні рамки і розглядаються з її власної точки зору, а також вона є обмеженою часовими і просторовими рамками. З іншого боку, колективна, або соціальна пам'ять вибудовується в і навколо певної спільноти, є її частковим відображенням. "Індивідуальна пам'ять може спиратися на пам'ять колективну, щоб підтвердити або уточнити певний спогад чи заповнити певні пробіли" [16], а це пояснюється тим, що особиста пам'ять є більш локальною, аніж соціальна, і тому події, пов'язані з людиною, її особиста історія є частиною загальної історії. Історичний характер соціальної пам'яті полягає насамперед в тому, що". історія не лише продукує розповіді сучасників про події минулого, але час від часу і корегує їх - не лише тому, що володіє іншими доказами, але й для того, щоб пристосувати їх до прийомів мислення і репрезентації, притаманним сучасним людям" [15, с. 209].

З точки зору М. Хальбвакса, - який робить наголос на "соціальних рамках пам'яті", що сприяють створенню образів минулого відповідно до історичної епохи та ідей, які домінують в певному суспільстві, - формування соціальної пам'яті відбувалося як явище ритуалізованої, колективної пам'яті, тобто такої, яка виявляється у соціальній детермінованості ціннісної реконструкції минулого в теперішньому. Таким чином, існує "колективна пам'ять і індивідуальні рамки пам'яті, оскільки наше індивідуальне мислення здатне до сприйняття остільки, оскільки воно знаходиться в межах цих рамок і бере участь в цій пам'яті" [15, с.28-29]. М. Хальбвакс зауважує, що механізми відтворення соціальної пам'яті включають спогади і традиції. Спогади є реконструкцією минулого, оскільки відбувається деформація, викривлення минулого в свідомості людини в процесі пригадування і переосмислення, бо "піднімаючись на поверхню, наші спогади ніби перетворюються, змінюють вигляд, псуються під дією інтелектуального світла" [15, с.56].

Людина дивиться на минуле скрізь призму власного досвіду, під прямим чи опосередкованим впливом поглядів інших, тобто відбувається репрезентація подій минулого в автентичному вигляді, як таких, які мали місце в певному часі і просторі є неможливим, оскільки свідомість людини за цей проміжок часу зазнає постійних змін. Не кожний спогад відображається у пам'яті, оскільки події, значущі для певних спільнот, можуть не мати значення для окремих індивідів і, відповідно, будуть забуті, або ж не матимуть значення на суспільному рівні. Можливий такий розвиток подій, коли "спогад може і не зберігатись - наша теперішня свідомість містить в собі і знаходить навколо себе засоби, що дозволяють його виробити" [15, с.129]. Таким чином, йдеться про створення самою людиною псевдоспогадів, про події, свідком яких вона не була. Окремо розглядаються традиції, які зазнають постійних змін, ревізій і реконструкцій під впливом часу, оскільки виконують функцію зв'язувального елементу між теперішнім і минулим. Залежно від характеру зв'язку, від того, чи відбувається зведення минулого до певних догм, тобто ритуалізація пам'яті, або ж відбувається її постійна ре-інтерпретація і численні підлаштовування до вимог соціальної реальності, відрізняються і функції соціальної пам'яті.

В роботі "Пам'ять, історія, забуття" П. Рікер з позиції філософсько-історичного підходу розглядає феномен соціальної пам'яті і мнемонічні явища. Залежно від подій, що мали місце в минулому, і їх інтерпретацій в історичній науці та репрезентацій в індивідуальному досвіді людини, колективна пам'ять розглядається на патолого-терапевтичному рівні (травматична пам'ять), практичному (пам'ять, що зазнала маніпулятивного впливу) і на рівні етико-політичному (пам'ять як обов'язок). Ключовими питаннями, навколо яких відбувається осмислення феномену пам'яті, є "Про що ми згадуємо?" і "Кому належить пам'ять?". Таким чином, має місце проекція психологічного аналізу особливостей індивідуальної пам'яті на колективну. Основна функція пам'яті, за П. Рікером, полягає в засвідченні подій, що мали місце в певному часовому проміжку, і водночас з цим відбувається репрезентація пам'яті про минуле, що може відбуватись шляхом оповідання, що в свою чергу структурує пам'ять. Водночас "індивідуальна і колективна пам'ять, що сприяє формуванню особистісної ідентичності, породжує проблему справедливої пам'яті" [10, с.172].

На думку П. Рікера, історія є автономною відносно соціальної пам'яті, оскільки є лише інструментом, за допомогою якого відбувається історичне пізнання. Історіографія розглядається насамперед як процес архівування соціальної пам'яті, що може відбуватись шляхом опису свідоцтв. З огляду на це, документування передбачає занесення пам'яті в архіви за допомогою письма, яке виступає мовленнєвою межею, за якою відбувається розрив між пам'яттю і історією, що супроводжується створенням архівів, документуванням свідоцтв і доказів, а також поясненням і репрезентацією історичного минулого. Забуття, як зазначає П. Рікер, виконує важливу функцію в процесі репродукування історії і соціальної пам'яті, оскільки, виступаючи з одного боку ворогом, з іншого є одним з важливих елементів, ресурсів, що використовуються в процесі формування історії. Забуття, по-перше, виконує функцію стирання слідів, тобто полягає в приховуванні фактів, засекречуванні або ж знищенні свідоцтв минулого. По-друге, забуття може і навпаки відігравати роль в збереженні слідів. Забуття використовується і під час маніпулювання пам'яттю, оскільки відбувається забування лише певних подій, натомість як акцентується увага на інших аспектах минулого. Формою інституціоналізованого забуття виступає амністія, яка відіграє роль певного договору, метою якого є заперечення пам'яті. Разом із забуттям П. Рікер розглядає поняття прощення і вини, що спричиняють зміни в операціях, які конструюють пам'ять і історію. Прощення може виступати образом примирення пам'яті, тобто щасливим забуттям. Таким чином, узагальнивши основні засади підходу П. Рікера, можна виділити наступне. Для пам'яті, історії і забуття - категорія прощення є спільною точкою координат. Соціальна пам'ять тотожна колективній і презентується за допомогою історичних наук, котрі виступають у якості інструменту архівування соціальної пам'яті.

П'єр Нора, на противагу П. Рікеру, зосереджується на просторовому структуруванні соціальної пам'яті, розглядаючи соціальну пам'ять як таку, що тісно пов'язана з ментальністю: "Пам'ять - це життя, носіями якої завжди виступають живі соціальні групи" [14], натомість як історія є нічим іншим як репрезентацією минулого, "проблематичною і неповною реконструкцією того, чого більше нема" [14]. Як зазначає дослідник, соціальна пам'ять знаходиться в "постійному процесі еволюції", зазнає постійних деформацій і "відкрита діалектиці запам'ятовування і амнезії", а також - може виступати предметом маніпулювання. Результатом трансформації соціальної пам'яті є пам'ять історична, ознакою якої є індивідуальність, суб'єктивність і продуманість, а трансформація може відбуватись за допомогою двох механізмів:

вплив певних соціальних груп або державних органів на формування культури пам'яті нації;

зміни, що виникають в процесі еволюції соціальних інститутів.

Таким чином, П'єр Нора виділяє 3 категорії пам'яті, спираючись на аналіз ставлення до минулого: пам'ять-архів, пам'ять-борг і пам'ять-дистанція, що функціонально відрізняються між собою. В свою чергу, ключовим поняттям, що дозволяє проаналізувати механізми соціальної пам'яті, виступають місця пам'яті. Місця пам'яті - це будь-яка значуща єдність матеріального чи ідеального порядку, яку воля людей чи робота часу перетворили на символічний елемент спадщини пам'яті деякої спільноти" [8]. Таким чином, в місцях пам'яті створюється пам'ять суспільства, а їх головна функція полягає в збереженні пам'яті групи людей. Як зазначає Ф.Б. Шенк, місця пам'яті (а це можуть бути географічні місця, архітектурні споруди, окремі постаті, події тощо) виконують символічну роль, що полягає в створенні соціальних уявлень про суспільство і його історію [17].

М. Оукшот виділяє три типи минулого, а саме:

1) практичне або утилітарне минуле, що є частиною теперішнього;

2) зафіксоване минуле (утворюють продукти людської діяльності, що сприймаються як такі, що були створені в минулому (антикваріат, раритети);

3) сконструйоване минуле (фізично не присутнє в теперішньому, представлене у свідомості і уяві через історичні тексти, різноманітні свідчення, мистецтво, медіа тощо) [14, с.228, 229].

З точки зору цього підходу розглядається зв'язок між певними явищами та образами минулого в контексті наявного в суспільстві сконструйованого і легітимного образу події, персони чи явища, що визнаються соціально значущими в категоріях минулого.

П. Коннертон, розглядаючи соціальну пам'ять в контексті концепції соціально структурованої пам'яті-звички, окремо виділяє церемонії вшанування памяті і перформативну пам'ять, яка тісно пов'язана з різноманітними тілесними практиками [6, с.17-21]. В розрізі теорії П. Коннертона, соціальна пам'ять має кластерний характер, оскільки вона залежить від історії індивіда, чи певної соцільної спільноти, а отже, соціальна пам'ять локальних груп може відрізнятись від домінуючого у спільстві наративу. П. Коннертон робить акцент на передачі інформації, виокремлюючи два типи тілесних практик, а саме практики інкорпорування (обумовлені культурою жести, пози тіла, диспозиції людських тіл) і записування (письмо, позначки, знаки) [6, с.115, 116, 118]. Таким чином, в рамках підходу П. Коннертона основний акцент зроблено на механізмах передачі пам'яті про минуле та окремих структурно-функціональних складових соціальної пам'яті.

Понятійне розрізнення між звичаєм і традицією на основі характеру зв'язку з історичним минулим було зроблено Е. Гобсбаумом. Вводячи поняття "винайденої традиції", дослідник наголошує на встановленні власної версії минулого шляхом квазіобов'язкового повторення [2, с.14], за допомогою якого відбувається створення традицій з метою впровадження чи затвердження певних правил поведінки, нових норм чи цінностей. В рамках цього підходу основна увага концентрується на механізмах винайдення традицій, на прикладі семи окремих випадків розглядається, яким чином було сконструйовано деякі традиції кінця XVIII - початку ХХ століття, проте інші сторони соціальної пам'ять залишається поза фокусом.

З точки зору хорологічної концепції географічних досліджень, Д.Н. Замятін, роблячи акцент на просторовій і часовій координатах, виділяє географічні образи, як "стійкі просторові уявлення" [4, с.48]. Хоча він безпосередньо і не звертається до поняття соціальної пам'яті, проте робить наголос на особливостях запам'ятовування географічних об'єктів і їх просторовій проекції у свідомості індивіда. Залежно від того, чи є географічні образи сформованими тією чи іншою соціальною спільнотою в межах відповідної територіальної одиниці, чи вони є результатом сприйняття соціумом інших територій, дослідник виділяє три групи географічних образів: "ендогенні, екзогенні і змішані (гібридні)" [4, с.144]. Окрім цього, автор враховує і часовий фактор, звертаючи увагу на трансформаційні процеси географічних образів. Тому використання концептуального апарату, виробленого в рамках теоретичного підходу Д.Н. Замятіна, видається доцільним для аналізу елементів соціальної пам'яті.

Як можна бачити, в рамках розглянутих теорій виокремлюється соціальна (колективна) пам'ять та індивідуальна, а П. Нора робить акцент на необхідності розрізнення соціальної пам'яті та історичної. Між часом і пам'яттю існує зв'язок, пам'ять виступає елементом внутрішнього світу людини, властивістю, що дає змогу збирати, зберігати і репрезентувати наступним поколінням багатообразність світу. Таким чином, соціальну пам'ять також можна охарактеризувати з двох боків: з боку перспективи минулого і сучасної реальності. Під перспективою розуміється пам'ять про минуле, історичні документи, свідчення, тобто інформація про події, осіб чи явища, що мали місце в минулому. Сучасна реальність розглядається як об'єкт запам'ятовування, а також детермінуючий фактор реструктуризації пам'яті про минуле, що здійснює постійний вплив на сприйняття та відтворення у рамках функціонування власне соціальної пам'яті про події минулого. Як зазначає П'єр Нора, у зв'язку з явищем "прискорення історії" спостерігається "ефект акумуляції", пов'язаний з відчуттям втрати з одного боку, а з іншого - ефект автономізації, що передбачає відокремлення теперішнього від минулого [9].

Залежно від контексту, певна інформація про минуле може бути більш чи менш важливою для окремих індивідів чи соціальних груп, тому певні спогади можуть різною мірою бути збережені в свідомості окремої людини чи спільноти. Історична пам'ять відрізняється від соціальної тим, що вона є неповною і недосконалою репрезентацією минулого, а також великою мірою залежить від суб'єктивного фактору і політичного замовлення. Соціальна пам'ять є більш широким поняттям, а деякі елементи соціальної пам'яті (наприклад, письмові джерела, архіви, документальні свідчення, археологічні матеріали) належать до історичної науки. Відповідна, історична пам'ять в певному розумінні може розглядатись як підсистема соціальної пам'яті. Як окрему підсистему можна також виділити і етносоціальну пам'ять, яка "визначає специфічну форму акумуляції і трансляції соціально-етнічного досвіду" [7, с.18-22].

У контексті часового аспекту вивчення соціальної пам'яті, виокремлюють такі її підвиди як комунікативну і культурну пам'ять [1, с.28-32]. Комунікативна пам'ять - це пам'ять, свідком якої виступає конкретна людина або члени її сім'ї, натомість культурна пам'ять нерозривно пов'язана з колективною ідентичністю. Таким чином, комунікативна частина соціальної пам'яті розглядається в аспекті біографії індивіда і сім'ї, а культурний компонент соціальної пам'яті пов'язаний з державою і соціальними інституціями.

Таким чином, як можна підсумувати на основі огляду викладених підходів, у першому наближенні соціальна пам'ять як складне багатокомпонентне явище, що базується на накопиченні, зберіганні і трансляції соціально значущої інформації, може бути концептуалізована як сукупність можливостей реконструкції минулого у свідомості певної соціальної спільноти, оскільки вона є втіленим символічно продуктом суспільної активності індивідів в межах історичного розвитку суспільства і діє надіндивідуально.

В сучасній українській соціології ті чи інші аспекти соціальної пам'яті в розрізі ставлення українського населення до минулого висвітлені в роботах В. Середи, О. Злобіної, Ю. Сороки, В. Тихоновича. В роботі О. Злобіної і В. Тихоновича було проаналізовано найбільш важливі для України та Росії події ХХ століття, а також розглянуто конфігурації суспільно важливих подій [5].В. Середа розглядає офіційну модель репрезентації історичного минулого в контексті національно-історичних ідентичностей, аналізуючи звернення президентів України і Росії [12].Ю. Сорокою було проведено дослідження ставлення студентів до минулого, що базувалось на аналізі формування образів "героїв" і "антигероїв" відомих історичних постатей [13].

Як можна узагальнити у висновках, соціальна пам'ять є елементом соціальної структури суспільства, складовою соціальних інститутів і, в такий спосіб, є зовнішньою відносно окремих індивідів, але водночас має вибірковий характер. Соціальна пам'ять тісно пов'язана з індивідуальною, тому події минулого відтворюються через призму особистісних інтересів чи інтересів певних соціальних груп, тобто відбувається ціннісно-символічна реконструкція минулого в сьогоденні, що може відбуватись як на індивідуальному, так і на колективному рівні. У якості невід'ємної складової колективної і індивідуальної свідомості, соціальна пам'ять виконує стабілізуючу і репрезентативну функції, пов'язуючи минуле і соціальну реальність, і є складним багатокомпонентним феноменом, який тісно переплітається з сучасною реальністю, тим самим будучи включеною і в процес формування соціальної структури суспільства.

Література