Діалектика соціально-демократичних перетворень та національно-культурного відродження, які відбувались на тлі Лютневої революції 1917 року, визначили своєрідність і специфіку української ситуації того часу [3, с.316]. Це спричинило виникнення як наукової, так і практичної потреби обґрунтування процесу формування держави. Відповідно, науковці та політики намагались вирішувати це завдання кожен зі своєї позиції. І дилема співвідношення народу та держави з соціологічної точки зору, найбільш глибоко, на нашу думку, відображає зміст цієї проблеми. Адже саме від порядку взаємозалежності держави та народу і визначається державний устрій країни. Тому питання системи правління стало предметом найбільш гострих дискусій в Україні кінця ХІХ - початку ХХ ст. Не знято з порядку денного це питання і сьогодні. Навпаки, нестабільна ситуація в нашій державі особливо актуалізує дану проблему, адже як тоді, так і зараз відбувається становлення, самоутвердження, самовизначення української нації.

Слід зазначити, що питання взаємодії народу та держави здебільшого були огорнуті увагою юристів. В українській соціологічній думці тематика співвідношення народу та держави досліджена значно менше, здебільшого соціологами досліджувалась взаємодія держави і суспільства в цілому.

Мета наукової розвідки полягає у виявленні особливостей поглядів українських соціологів кінця ХІХ - початку ХХ століття, щодо співвідношення народу та держави задля пошуку оптимальної моделі для українського суспільства.

Для досягнення поставленої мети слід розв'язати такі дослідницькі завдання:

проаналізувати погляди науковців стосовно місця держави та народу в їх співвідношенні;

соціологічне розуміння держава нація

з'ясувати подібні та відмінні (протилежні) риси концепцій вчених тієї доби;

виявити особливості підходів, що розглядаються.

Для встановлення більш чітких рамок нашого дослідження звернемося до періодизації розвитку української соціології. На сьогодні в науковій літературі зазначаються різні підходи до вирішення цього питання [6, с.40]. На нашу думку, найбільш точним є підхід, поданий Л Кондратиком. Науковець розподіляє історію соціологічної думки України на такі чотири етапи:

1) з середини ХІХ ст. до поч. ХХ ст. (до цього етапу належать О. Стронін, В. Лесевич, М. Грот, М. Драгоманов, С. Подолинський, М. Хлєбніков та ін.). Його головною характеристикою є активне засвоєння суспільною думкою України західних соціологічних теорій);

2) від поч. ХХ ст. до 30-х років минулого століття (найбільш примітними постатями цього періоду були М. Грушевський, В. Липинський, М. Шаповал, М. Туган-Барановський, О. Бочковський, В. Старосольський, С. Дністрянський). Основна проблематика на цьому етапі розкривалась у таких темах, як: сутність нації та держави, роль різних суспільних груп в історії України, відродження України;

3) з середини 60-х до кінця 80-х років ХХ сторіччя - відновлення соціологічних студій після їх заборони;

4) новітній етап [6, с.41-44]. У нашому дослідженні звернемо увагу на другий період розвитку української соціологічної думки, оскільки в руслі досліджуваної теми він є найбільш знаковим, адже саме в цей період відбувалося ідейне становлення української соціологічної думки.

Ретельно розбираючись у проблемі співвідношення держави та народу С. Дністрянський визначає, що її (проблеми) суть можна виразити в змісті двох слів: "організація" та "порядок". Тому тут треба визначитись "хто" і "як" буде здійснювати цю організацію порядку. На перше питання С. Дністрянський дає таку відповідь: "У новій державі народ оборонятиме свою землю й свої права; для одного й для другого він потребує правової організації і правового порядку" [1, с.22]. Адже, не держава є самометою, а народ. Держава має служити цілям народу, вона повинна бути втіленням правової організації народу. Держава має відображати і втілюватиінтереси та потреби народу.

Визначаючи пріоритет влади саме народу у його співвідношенні з державою, С. Дністрянський критикує ідеї суверенності держави. Адже протягом історії держави приводили в дію свої постанови примусово, силою факту, зауважує науковець. Вони не зважали, чи громадяни або навіть інші держави визнавали їх владу. Вчений стверджує: "Помиляється той, хто шукає сили держави в "пануванні". Суверенність держави (верховенство влади) - це поняття розбите, поплутане та в своїй суті протирічливе. Суверенність держави належить уже до історії" [1, с.22]. Доводячи історичними фактами непридатність ідей "чистої" суверенності держави, науковець вишукує дійсний смисл цього поняття та виводить уточнене співвідношення народу та держави. На його думку, не держава як така, є суверенна, а - весь народ у державі. У праці "Нова держава" С. Дністрянський пише: "Нова держава не є насправді суверенною; суверенним міг би бути тільки народ, коли б суверенність була провідним принципом існування нації". Тобто, можна зробити висновок, що вчений не ставить питання саме влади народу на основну позицію. В новій державі, яку описує науковець, не може бути панування над народом, а має бути правління народу. Але не в розумінні правління над собою, а правління (як організації) собою. Тобто народ сам вибирає собі правові шляхи, в яких рухатись, та сам проходитиме ними, обираючи способи та засоби для цього. Слід також згадати про спосіб творення права, як розуміє його науковець. На його думку, право є соціальним явищем, єдиним джерелом якого є соціальні зв'язки. Право може існувати лише в найвищій формі соціального зв'язку - державі, яка і є самоорганізованим народом, який сам для себе санкціонував обрані з усього загалу соціально-етичні норми.

Питання влади народу виступає у теорії мислителя лише як засіб для того, щоб встановити правильний акцент у співвідношенні народу та держави. С. Дністрянський говорить тут про самоорганізацію народу, яка можлива тільки на вищій ступені розвитку такого соціального утворення. Лише маючи свідомість, усвідомлення себе як єдиної організованої цілісності, народ може здійснювати правління собою не в розумінні володарювання, а у вмінні і в змозі самого себе організовувати.

З'ясувавши, що владу в державі має визначати народ, перейдемо до другого питання "Як, на яких принципах має здійснюватися правління народу?". Для більш глибокого аналізу розділимо це питання на зовнішній та внутрішній зміст. Перший - відображається в означенні "Україна як правова держава". Відповідно основоположним принципом організації влади має бути дотримання цього права. Другий - на чому ґрунтується це право. В державі право оформлюється в закони, якими регулюється дуже складна система взаємовідносин у суспільстві. Проте поза формальними законами залишається ще сфера морального авторитету. Остання втілюється у звичаєвому праві. Яким же воно має бути? Науковець наголошує на тому, що право має виступати як народна правда. Вона є втіленням того, як у тій чи іншій народній спільноті люди розуміють добро і порядок. Народна правда є втіленням волі народу, його розуміння справедливості, яка є найвищим критерієм оцінки для права. Це, на думку С. Дністрянського, і є провідний шлях нової держави. Слід зазначити, що ці ідеї мислителя в деяких положеннях перегукуються з сучасними синергетичними теоріями суспільства.

Тепер з'ясуємо, через які механізми вчений бачить втілення вищезгаданих принципів права в державі, і як саме має бути, на думку вченого, організована система влади в демократичній державі. Пояснюючи причини необхідності демократичної, а не монархічної форми правління в Україні, С. Дністрянський вказує на історичність та закони суспільного розвитку. Підтримуючи ідеї C. Мілля про власний інтерес людини як основний рушій її діяльності, науковець зосереджує увагу на необхідності участі громадян у впливі на долю держави. Організація влади, вважає він, має репрезентувати волю усіх громадян держави і зовні має вигляд сітки. Остання найбільш розгалужена у самому низу, де локальна влада представляє волю громадян конкретних областей, і звужується, піднімаючись до верховної влади, адміністрація якої відображає в узагальненому вигляді волю усіх. Тому загальне, рівне та безпосереднє виборче право повинно застосовуватись не лише до вищої влади, а й до її регіональних представництв. Окрім того, у вирішенні найважливіших питань державного життя, вона (верховна влада) має звернутися безпосередньо до народних мас і приймати рішення за допомогою референдуму [1, с.26].

С. Дністрянський історично обґрунтовує виникнення розгалуженої громадянської діяльності. Він описує це так: "Життя домагається щораз більше безпосередності у правлінні самого народу та щораз більше приноровлення до різних потреб, інтересів, різних змагань суспільності" [1, с.27]. Тому, поряд із виборчим правом, громадяни, об'єднуючись у різні суспільні зв'язки, в межах своєї автономії почали виконувати деякі дуже важливі завдання держави. Таким чином, держава делегувала частину своїх функцій самостійним спільнотам та організаціям, які безпосередньо пов'язували конкретні інтереси та потреби громадян і державні механізми їх задоволення і регулювання.

Відтак, описана вище взаємодія держави і народу породжує виникнення народної ідеї як прояву (відображення) духовного зв'язку, єдності нації. Адже завданням нової держави, на думку науковця, є зведення до спільної ідейної мети усієї самостійної організації власного порядку життя народу. В цьому і полягає верховність держави. Проте, при такому статусі держави має бути збережене правильне співвідношення її з народом, яке виявлятиметься у співпраці з поодинокими організаціями суспільних справ у різноманітних галузях та їх узгодженості між собою.

Отже, між державою та народом не повинно виникати ніяких протистоянь, оскільки вони, знаходяться у тісному співвідношенні. Лише за умови їх тісної кооперації на підгрунтті єдиної ідейної основи постане названа С. Дністрянським "цивілізація" як вища міра розвитку соціальної спільноти. В ній народ, як внутрішня ідейна сила, і держава, як зовнішній вираз організації порядку, знаходяться в гармонійній взаємодії. Остання, в свою чергу, є своєрідним видом взаємозалежності: народ не може бути в повній силі собою без державної організації, яка дає можливість розвитку, а держава без народу не матиме своєї внутрішньої сили, буде лише фікцією влади. Тому держава сама по собі є механічним утворенням. В "цивілізації" вона стає органічним цілим з народом.

Перехід від монархічної форми правління до демократичних уявлень С. Дністрянський описує так: "Держава не зуміла як слід здійснити зрівняння всіх народів, але бажаючи врятувати династичну систему допомогла сильнішим націям взяти верх над слабшими, а вслід за тим привела й до того, що сильніші нації взяли верх над державою та, звільняючи себе, спричинили розпад монархії. В боротьбі за національну ідею перемогло змагання народу до власної національної держави, не вдовольняючись формою національної автономії в рамках чужої держави" [1, с.12,13.] Тому одним з основних завдань та позитивних значень держави науковець відзначає вирівнювання різних суспільних груп шляхом узгодження правових норм, якими вони мають керуватися в своєму житті. Тут є тонка межа, на якій С. Дністрянський зосереджує головну увагу. Таке зрівняння має відбуватись на рівних засадах, не використовуючи моделі відносин "панування - підкорення". Адже, на думку науковця, без згоди народу не можна ні над ним панувати, ні управляти ним. Проводячи паралель з основними правами людини, С. Дністрянський зазначає, що народ сам має обирати шлях свого розвитку та його організацію. Відповідно, ніхто інший, окрім самого народу, не може вирішувати ні державної зверхності, ні внутрішньої самоорганізації, ні культурного, економічного чи політичного поступу. Виходячи з вище наведеної цитати вченого, монархія як державний устрій історично віджила себе. Адже лише з власної волі, об'єднані на засадах договору, народи можуть у майбутньому становити сильні міждержавні союзи. І тільки останні забезпечуватимуть мирне майбутнє. Ця ідея чітко простежується в сучасних міждержавних відносинах. Звичайно, тут не можна говорити про автентичність поглядів С. Дністрянського, до цих ідей людство приходило шляхом висновків з історичних подій. С. Дністрянський, як і деякі інші мислителі, осмислювали та науково обґрунтовували їх доцільність та необхідність. Будучи прихильником народницького напрямку, він з особливою чіткістю намагався вирішити найгостріші проблеми державного будівництва свого часу. Беручи за основу природні соціально-історичні закономірності розвитку суспільства С. Дністрянський уточнював, розставляв на свої місця елементи соціальної дійсності та окреслював правила їх взаємодії. Соціологічне розуміння нації і держави та їх співвідношення стало закономірним продовженням його теорії соціальних зв'язків. Глибоке дослідження останньої ще чекає на себе.

В українській науковій думці того часу С. Дністрянський не один досліджував проблему ідеологічного будівництва Української держави. Процес оформлення українського народу в державну націю наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. породив цілу плеяду вчених, які розробляли різні ідеї відносно цього. їх можна умовно розподілити на прихильників народно-демократичного та монархічного напрямків у залежності від ролі (співвідношення) державного правління та народу. В нашому дослідженні ми відзначимо лише деяких найяскравіших представників.

Розглянемо особливості співвідношення народу та держави в роботах М. Грушевського. Він, подібно до С. Дністрянського, визначає народ як рушій процесу творення української держави, його головний соціальний чинник. Відповідно, головним в ідейних уявленнях М. Грушевського є незалежна демократична українська держава. Головна увага мислителя зосереджується на самоорганізаційних здатностях українського народу як його специфічної риси. У обох науковців особливий дослідницький інтерес викликало питання самовизначення українського народу. С. Дністрянський в серії своїх статей під назвою "Самовизначення народів" закцентував свою увагу на правових механізмах його забезпечення. М. Грушевський піддавав глибокому аналізу проблему соціальної і національної ідентичності українського народу у відомій праці "Хто такі українці і чого вони хочуть". Його метою було допомогти українській "народній масі" перетворитись у свідому націю для того, щоб самим здійснювати правління. Він розробив систему факторів, за допомогою яких формується національно-культурна ідентичність та національна самосвідомість. Основні з них - це спільний історичний шлях розвитку, етнічне походження, мова та самоусвідомлення своєї приналежності до певної культурно-етнічної спільноти. Звертаючи увагу на право кожного у виборі культурно-національної приналежності, М. Грушевський наголошує, що не походження, віра чи звання є визначальними, а воля і свідомість кожної людини як спонука до дії [3, с.315-329].

Іншим не менш важливим питанням, яке розробляли і С. Дністрянський і М. Грушевський, це ставлення нашої держави до представників інших народностей, як один із проявів співвідношення держави та народу. З юридичною точністю про це С. Дністрянський пише так: "Національні меншості мусять мати право на народну самостійність, хоч ця самостійність мусить бути в зв'язку з тією державою, де вони знаходяться. Чужинці не можуть мати таких прав як господарі, але зате матимуть упривілейоване становище гостей " [1, с.18, 19].М. Грушевський з ще більшою лояльністю говорить про створення таких умов неукраїнським народностям на нашій території, в яких вони б не відчували себе чужинцями, інтереси яких лежать поза Україною, а були рівні у своїх правах з українськими громадянами [3, с.328]. На той час подібні ідеї звучали дещо наївно і нереально ідеалістично. Проте, звертаючись до сучасного життя, виразно бачимо відображення вищезгаданих положень у внутрішній та міжнародній політиці багатьох країн світу.М. Грушевський описує концепцію національного миру, яка є кінцевою метою національної політики і втілюється в нове уявлення про громадянськість і громадянство як "державу-громаду", державу для народу.

Питання співвідношення народу та держави детально досліджував ще один представник національно - демократичного напрямку, а саме В. Старосольський. У своїй праці "Теорія нації" автор здійснив глибоке вивчення сутності і природи нації та її взаємодії з державою. Так, В. Старосольський розуміє націю як спільноту, що засновується на волі, ідеї та прагненні до політичної самодіяльності, суверенності власної держави, які є головним показником як народження, так і смерті нації. "Без цієї волі народ ще не є нацією, або вже перестав нею бути", - зазначає мислитель [4, с. XXXVI]. Як і С. Дністрянський, В. Старосольський зосереджує дослідницьку увагу на значенні феномену власного інтересу, який лежить в основі всіх соціальних спільнот. Проте В Старосольський в означенні нації і держави приписує інтересові характеристику універсальності. При цьому нація є центром цих універсальних інтересів, а держава - засобом їх реалізації. Як бачимо, порядок співвідношення народу та держави є такий же, як і у С. Дністрянського, але воно пояснене через інший контекст. Суттєвою відмінністю в поглядах С. Дністрянського і В. Старосольського є визначення делегованих функцій влади до нації. У С. Дністрянського їх лише певна частина, а у В. Старосольського нація вимагає передачі собі не тільки деяких, а всіх компетенцій держави. Нація повинна для задоволення інтересів заволодіти суспільним механізмом - державою [4, с. XXXVII]. Взаємозалежність нації та держави В. Старосольський описує так: "Сьогодні не можна уявити собі панування (imperium) без народності, але не можна теж подумати і народностей без панування. Обоє належать до себе, як сонце та земля, або як механічність і органічність, як чоловічність та жіночність, або як фізика та хімія. Стремління до державної незалежності пояснюється раціональним моментом, бо воля сама собою й усім, що з нею в'яжеться, представляє безмежну цінність" [4, с.109].

Виходячи з вищеозначеної сутності феноменів нації та держави явно випливає тенденція до їх злиття.

В. Старосольський зазначає, що цілі держави є необмежені, оскільки підпорядковані суспільним інтересам, що змінюються в залежності від учасників та конкретного історичного періоду. Держава є механізмом, який опановують суспільні сили та змушують служити своїм інтересам та цілям. Таким чином держава набуває свого змісту та суспільно-політичного обличчя.

З'ясовуючи природу та обсяги впливу нації та держави, науковець відзначає: "Організм нації та механізм держави знаходяться з цього боку на одній площині як відповідні формації, одна в царині "спільнот", друга "спілок". Дякуючи принциповій неможливості обмежити з одного боку весь "обсяг дії" держави, з другого - "обсяг інтересів" нації, не можна провести між обома демаркаційної лінії. Нація матиме тенденцію зацікавитися будь-яким напрямом діяльності держави, а держава - зачепити інтереси нації" [4, с.104]. Подібно вирішує питання взаємодії нації та держави і С. Дністрянський, говорячи про їх тісну співпрацю. Очевидно, що ця схожість випливає з однакового розуміння походження нації та держави. Обидва вчені характеризують розвиток останніх як природний і органічний процес.

Продовжуючи аналізувати погляди В. Старосольського на співвідношення нації та держави, розглянемо, як він вирішує це питання у монархічних та демократичних типах організації державної влади. Науковець відзначає, що монархія може нехтувати нацією, адже остання є лише привілейованою частиною соціальної спільноти. За демократії формується внутрішньо об'єднане суспільство, яке представляє загальний центр інтересів. "Нація тут є природним носієм влади в державі. Признавши націю самостійним центром надособових інтересів, визнавши її далі не тільки історично пов'язаною демократією, але заразом конечним її позитивним доповненням, мусимо признати її "природним" власником держави; "натуральним" центром інтересів, на службу яким має ставати державний механізм. "Народна суверенність" є тотожною з "суверенною нацією" [4, с.105, 107, 108].

Отже, своїми дослідженнями науковці не лише визначали, що народ має правити сам собою, а не хтось здійснювати правління примусово над ним, а й в кожному конкретному випадку детально розроблялись механізми впровадження такого співвідношення народу та держави. Розвиток нації демократи показують як природний поступовий процес від самовизначення українського народу і до створення власної незалежної держави на основі національної самоідентифікації.

Інший підхід, втіленням якого були погляди В. Липинського, Д. Донцова та ін., базувався на протилежних методологічних засадах розуміння мети та завдання державної влади та народу в українському суспільстві.

Зазначимо основні моменти концепції В. Липинського. На його думку будь-яка соціальна система має провідну, правлячу верству. Для створення ж національної держави потрібна не просто привілейована частина населення, а еліта, яка може організувати суспільство, побороти деструктивні суспільні тенденції, яка спроможна перетворити етнографічну масу в націю і державу [3, с.395]. Основними ознаками такої еліти є сила і авторитет. Сила проявляється у волі до влади та військових, технічних і агрономічних знаннях, тоді як авторитет - основується на законності влади та суспільній моралі. Без такої правлячої еліти, наголошує В. Липинський, не може бути національної держави. Остання може формуватись двома шляхами: завоюванням та монархією. Відносно першого науковець слушно зауважує, що суспільство, що засноване на примушенні, не довговічне, і встановлений таким чином порядок не можна вважати національною державою. Тому для України вчений вважає найкращою формою правління монархію на чолі з класократичною елітою. Український мислитель зневажливо критикує демократію як форму правління, проти якої наводить ряд аргументів. Перш за все, через спосіб утворення, вона, у науковця, є своєрідним залишковим ефектом дезорганізації охлократії (коли відсутній поділ на класи, а правління економічно і расово недиференційованим натовпом (охлос здійснюється за допомогою озброєної і міцно спаяної організації) та класократії (коли в суспільстві існують органічні класи, що володіють засобами виробництва). В демократії до влади потрапляють представники різних поглядів, переконань, національностей. Вони не обмежені ні релігією, ні монархією, а лише призводять до неперервної політичної боротьби за владу та за привілеї між різними політичними групами. Національну державу та її основний стрижень - армію, за В. Липинським, можна створити лише монархічними диктатурами.

Погляди наступного в нашому дослідженні вченого є найбільш категоричними. Концепція Д. Донцова побудована на принципі боротьби за виживання. Перемагають завжди сильніші, кращі, відповідно, залишаються переможені, слабші. Владна каста у науковця є вища за народ, який за своїм походженням, здібностями та іншими рисами є нижчою. Саме вища каста, на думку мислителя, своїми ідеями та духом тримає суспільність. Адже "кожна сильна суспільність міцна твердим моральним законом, що над нею панує, якою над нею живим прикладом є її правляча верства. Мусить вона насамперед бути тверда і невблаганна щодо себе самої, не піддаватися матеріальним спокусам, ставити над усе поняття честі й обов'язку, безоглядно вірити в свою справу і в своє право провадити загалом" [2, с.10]. Велику увагу Д. Донцов приділяє розгляду основних чеснот провідної касти, адже саме через їх відсутність, на думку вченого, український народ не мав власної держави.

В порівнянні з монархічною елітою Д. Донцов засуджує демократичну інтелігенцію за відсутність свого виразного ідеалу держави та підміну його ідеалом класової, родинної, групової чи особистої вигоди. Науковець вважає, що демократичний ідеал держави - анархічний, безвладний та безієрархічний [2, с.24,25]. Заперечуючи потребу існування провідної касти, - пише Д. Донцов - демократична інтелігенція не розуміла і її функції, розглядаючи їх як примус народу.

Як бачимо чітко простежується не співмірність поглядів прихильників демократичної та монархічної моделі управління, їх різне розуміння значення держави та ролі народу в ній. Очевидно, не вірячи в спроможність самоорганізації українського народу, В. Липинський та Д. Донцов бачать вихід з ситуації в монархічній формі правління, в якій, на їх думку, влада жорсткою та чіткою примусовою організацією згуртує та направить український народ на правильний самостійний від інших держав шлях.

Відповідь на питання: "Яка ж форма правління підходить Україні найкраще?" швидше за все, на нашу думку, лежить у самій соціальній природі людини. Адже не може людина знаходитись в постійному зобов'язуючому підкоренні. Це можливо на якийсь час, а далі, як свідчить психологія (в індивідуальних випадках) та історія і соціологія (в узагальнених соціальних проявах індивідуальних особливостей людини) люди протестують, маючи на меті звільнення від примусовості. Якраз на цьому і наголошував С. Дністрянський, говорячи, що ніхто не може ні над ким панувати. Про це згадувалося і у В. Липинського. Соціальна природа людини в даному випадку проявляється в тому, що коли індивід здійснить самоідентифікацію, її прояв на тлі всього суспільства буде практично не помітний. Коли це відбудеться з соціальною спільнотою, то виникне справді соціальний зв'язок вищого ступеня, що базується на глибокій духовній основі, яка зробить його могутнім і самостійним.

Звичайно, абсолютизувати одну чи іншу форму правління не варто. В кожній із них є свої специфічні важливі моменти. Наприклад, наскільки б недоречною могла здаватись монархія сьогодні, коли йде процес утвердження демократії, все ж деякі риси, такі, як чітке дотримання закону, особливе ставлення до навчання претендентів на керівні посади та ін. можна врахувати і в сучасній управлінській системі.

Проаналізувавши ідеї українських вчених кінця ХІХ - початку ХХ століття, зауважимо, що у їхніх поглядах знайшло відчутне відображення настрої епохи, в якій вони жили і творили. То був нелегкий для українців час відстоювання власної позиції, який багато в чому перегукується з сучасною ситуацією на Україні. З'ясувати, як же правильно розставити акценти в співвідношенні народу та держави сьогодні - це одне з першочерговий завдань української нації. Адже від цього залежатиме і подальший курс розвитку України. Спираючись на доробки наших співвітчизників, які потребують більш глибокого подальшого вивчення, ми маємо можливість науково підійти до цього питання.

Література

1. Дністрянський С. Нова держава / С. Дністрянський // Український скиталець. - Відень-Прага-Львів, 1923. - С.6-24.

2. Донцов Д Дух нашої давнини / Д Донцов. - Львів-Київ, 2011. - С.10, 24, 25.

3. Соціологічна думка України: Навч. Посібник / М.В. Захарченко, В.Ф. Бурлачук, М.О. Молчанов та ін. - К.: Заповіт, 1996. - С.384, 385, 388.

4. Старосольський В. Теорія нації. - Нью-Йорк. / В. Старосольський Київ, 1998. - XL, С. ХХХУ1, ХХХУП, 104-109.

5. Кондратик Л.Й. Історія соціології України в іменах / Л. Й Кондратик. - Луцьк, 1996. - С.108.

6. Кондратик Л.Й. Проблема періодизації' історії української соціологічної думки / Л.Й. Кондратик // Соціологічні студії: наук. - практ. журн. / уклад. Л.Й. Кондратик, С.А. Сальникова. - Луцьк: Східноєвроп. нац. Ун-т ім. Лесі Українки, 2013. - № 1 (2). - С.40-44.

Размещено на Allbest.ru