Проблема громадянськості в історії вітчизняної суспільствознавчої думки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема громадянськості в історії вітчизняної суспільствознавчої думки

Актуальність досліджуваної проблеми зумовлена складними трансформаційними процесами, які відбуваються в українській державі з часу отримання незалежності. Гальмування оновлення системи світоглядних орієнтацій і самосвідомості народу та громадянської ідентичності особистості пов'язане з численними небезпеками соціальної дезінтеграції. Зважаючи на це, актуалізується потреба в соціально-філософській рефлексії орієнтирів суспільно-державного розвитку, які відображали б історичну спадкоємність і сприяли б гармонізації взаємозв' язку особистого та суспільного у формуванні громадянина суверенної України. «Криза громадянськості» (З.Бауман), яку зараз переживають різні держави, в тому ж числі й розвинуті західні суспільства, спонукає до переосмислення проблеми формування громадянина і, передусім, передбачає критичне осмислення історії розвитку філософських та наукових поглядів, уявлень, ідей щодо цієї проблематики. Особливої уваги заслуговує вивчення проблеми громадянськості в історії української суспільствознавчої думки.

Аналіз наукових досліджень свідчить про певну розробленість історичного аспекту зазначеної проблеми з боку українських дослідників (В. Андрущенко, М.Михальченко, В.Воловик, В.Горський, А.Карась, Ю.Павленко, І.Пасько, Я.Пасько тощо), проте багато питань ще залишилися відкритими.

Метою статті є дослідження проблеми громадянськості в історії української суспільствознавчої думки.

Громадянськість - це конкретно-історична міра збігу особистого та суспільного, що проявляється у поєднанні взаємних прав і обов'язків, свободи та відповідальності громадянина, суспільства та держави.

Певні погляди на проблему громадянськості в історії української соціально-філософської та суспільствознавчої думки з'являються у Києворуську добу у таких визначних пам'ятках, як «Руська Правда» Ярослава Мудрого, «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Ізборник» Святослава, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Повість минулих літ», «Слово о полку Ігоревім», у яких осмислюється місце і роль людини у суспільному житті. Як зауважує В.Горський, для діячів тогочасної епохи доволі складним виявляється поєднання індивідуально-особистісного і «соборного» начал, притаманних людині, оскільки принцип персоналізму, за яким стосовно Бога людина мислилася як індивід, що особисто відповідає за вчинене протягом земного життя, суперечливо поєднувався з принципом ієрархізму та корпоративності, за яким кожній людині панівний світогляд відводив чітко визначене місце у соціальній структурі, і вона виявлялася злитою з родом, сім'єю, громадою, землею [1, 43 - 44].

Разом з тим ці твори віддзеркалюють усвідомлення людиною особистої гідності, утвердження в якості найвищої ціннісної характеристики людини понять честі і слави, що сприяло формуванню усталеного морального ідеалу.

Для соціально-філософської думки Київської Русі характерні патріотизм, гуманізм, гостре відчуття уболівання за біди, що випали на долю країни у зв'язку з міжкняжими розбратами та іншими трагічними подіями. Проте правові норми, мораль, християнство ще не стали на Русі тими засадами, які б забезпечили стабільне функціонування великої держави.

Подальший розвиток ідеї громадянськості в Україні пов'язаний з творчістю видатних українських гуманістів, серед яких особливої уваги заслуговують погляди Станіслава Оріховського- Роксолана, який вважається першим із східнослов'янських авторів договірної концепції походження держави. Задовго до Гоббса та Локка він розглядав державу як зібрання громадян, поєднаних спільним правом, а вихідним принципом функціонування держави у Оріховського постає принцип волі народу, основними ідеями якого є патріотизм, суспільна активність, заснована на підпорядкуванні інтересів громадян спільному благу. Він також є одним з найвидатніших західноєвропейських теоретиків природного права. У трактаті «Напучення королеві польському Сигізмунду Августу» він зазначав, що найкращим державним устроєм є той, у якому «закон є душею і розумом держави» [6, 184]. Ідея верховенства закону мала надзвичайне значення для розвитку демократичної правосвідомості українського народу.

Першоосновою права Оріховський вважав мораль, без якої право взагалі не може існувати. «Цим його погляди вигідно відрізнялися від багатьох ренесансних політико-правових концепцій, особливо Н. Мак'явеллі» [6, 181]. З проблемою природного права він пов'язував такі етичні категорії, як доблесть, гідність, мужність, справедливість, які не мають вродженого характеру; шляхетне походження, титул без чеснот є порожнім словом. У цілому, погляди Оріховського-Роксолана мають велике значення для формування національної і громадянської самосвідомості українців, сам же він завжди пишався своєю приналежністю до українського народу.

У кінці XVI - першій третині XVII ст. в українській соціально-філософській і політичній думці поширюються ідеї громадянського гуманізму, осередками формування й утвердження яких були Острозький та Києво-Печерсько-Лаврський культурно-освітні центри, середовища братського руху. Саме виникнення братств можна значною мірою розглядати як практичну реалізацію громадянських ідеалів передових верств населення України. У творах Іова Борецького, Мелетія Смотрицького, Захарії Копистенського, Стефана та Лаврентія Зизаніїв та інших яскравих представників українського Відродження та Реформації проголошується ідея спільного блага, громадянського обов'язку, служіння суспільству, подвижництва, що утверджували людину через її особисту діяльність, спрямовану на благо суспільства. У братствах панувала творча атмосфера, що сприяла прояву громадянської активності; а під спільним благом розуміли «захист вітчизни від зовнішніх ворогів, збереження громадянського і релігійного миру й злагоди у країні» [5, 383].

Проблему формування громадянина через самопізнання і пізнання свого народу розглядав видатний український філософ доби пізнього бароко Григорій Сковорода, який відзначав: «Кожен повинен пізнати свій народ і в ньому пізнати себе. Якщо ти українець, будь ним, якщо ти поляк, то будь поляком. Все добре на своєму місці і в своїй мірі» [7]. Іноді Сковороді приписують космополітичну позицію, але, незважаючи на деякі його висловлювання з точки зору «громадянина світу», оскільки у його філософії об'єднані домінантні лінії української світоглядної ментальності: екзистенційність, кордоцентризм і антеїзм, - його по праву вважають родоначальником української класичної філософії. Хоча Г. Сковорода розглядає людину переважно як атомарну істоту поза системою соціальних зв'язків, визнаючи при цьому її загальні сутнісні родові ознаки: «...если кто єдиного человека знает, тот всех знает», оскільки самопізнання для Сковороди - це суто індивідуальний, особистісний акт, найважливішою заслугою українського мислителя є спроба розкрити сутність людини, визначити притаманні їй специфічні риси. Духовна настанова до самопізнання, прагнення до суверенності внутрішнього життя, шляхетний індивідуалізм, які характеризують сковородинівський тип інтелігентності, стали тією моральною основою, що «забезпечила можливість українському народу в тяжких умовах соціального і національного гноблення під владою іноземних держав зберегти свою національну самосвідомість» [2, 135]. Людина, сенс її життя й діяльності - центральні в творчості Сковороди, соціальні аспекти життєдіяльності людини філософ розкриває в своїх етичних, педагогічних поглядах, ученні про «сродну працю»: «Делай то, к чему рожден, будь справедливый и миролюбивый гражданин...»

Особливе місце у концептуалізації громадянськості посідають погляди українських мислителів другої половині ХІХ - першої чверті ХХ ст. - М.Драгоманова, І. Франка та М. Грушевського, які в контексті українського національного відродження покладалися на соціально- культурну ініціативу історичної української громади.

Так, Михайло Драгоманов виступав за широке місцеве самоврядування як засіб подолання конфлікту між державою і суспільством через надання народу можливості брати безпосередню участь у здійсненні влади і впливу на неї. Він відстоював ідею федерації, але не національної, а політико-територіальної з наданням національностям широкої автономії в питаннях культури, проголошуючи: «космополітизм в ідеях і цілях, національність у ґрунті і формах культурної праці» [8, 16].

На принципі громадівської демократії ґрунтується концепція Івана Франка, за якою майбутній лад української держави «буде базуватися на якнайширшім самоврядуванні общин, повітів і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів» [9, 452].

Михайло Грушевський, категорично відмежовуючись від ультранаціоналістичного гасла «Україна тільки для українців», вважав, що необхідно створити такі соціальні умови, щоб неукраїнські народності, що проживають в Україні, відчували себе «не чужинцями, не колоністами, котрих інтереси лежать поза Україною, а її громадянами, що приймають на себе не лише права, а й обов'язки вповні й зарівно з громадянами української народності» [3]. Принцип громадянського націоналізму - головний сучасний демократичний принцип формування національних держав - містив у своїй основі не етнічну, а громадянську приналежність - принцип громадянства. М.Грушевський вважав, що Україна має стати державою-громадою, побудованою на основі громадянської солідарності.

Розробці проблеми формування громадянина України присвячена також дослідницька діяльність Бориса Кістяківського, який, з позиції соціально-психологічного підходу, зазначив, що суспільство - це результат психологічної взаємодії між індивідами, за якої між ними встановлюється спільність почуттів, бажань та ідей, що перетворює групу індивідів у соціальне формування і, нарешті, в суспільство. У своїх творах і публічних виступах він закликав усіх громадян брати участь у створенні, застосуванні і втіленні права, підпорядковувати цьому завданню творче натхнення, запити розуму, напруження почуттів і зусилля волі, «кожний громадянин повинен бути духовно діяльним у сфері права і по-своєму творити його». Разом з тим, як писав він в роботі «Держава і особистість», «треба, щоб кожна людина домагалася, тільки тоді вона буде і сміти, тобто буде вільною» [4, 270].

Значний внесок в розробку ідеї громадянськості здійснили представники української діаспори, серед яких слід назвати таких діячів, як В. Липинський, Д. Чижевський, Ю. Липа, І. Лисяк- Рудницький, І. Мірчук, В. Олексюк, О. Кульчицький, М. Шлемкевич, В. Янів, Б. Цимбалістий. Важливими в осмисленні феномена громадянськості є розвідки, присвячені проблемам українського світогляду та національного характеру. Можна стверджувати, що саме завдяки цим дослідженням (як наприклад, «Світогляд українського народу» І.Мірчука, «Нариси до історії української етнопсихології» В.Яніва, «Наш національний характер» І.Гончаренка, «Світовідчування українця» О.Кульчицького, «Тавро бездержавності» Б.Цимбалістого та багатьом іншим) стало можливим вивчення взаємозв'язку та взаємовпливу світогляду та ментальності українського народу і специфіки розвитку в Україні державності та громадянськості. Особливої уваги потребує осмислення довіри і солідарності, що, на думку дослідників, є одними з найважливіших складових громадянськості, адже саме цих якостей завжди бракувало українцям, і це ставало серйозною перешкодою на шляху до консолідації суспільства і створення міцної незалежної держави.

У радянський період в дослідженнях, присвячених проблемі громадянськості, панував державно-патерналістський підхід, вони мали надзвичайно заполітизований характер. Формування громадянина розглядалося в контексті патріотичного виховання і, по суті, громадянськість ототожнювалася з громадянським обов' язком, в той час як значення прав і свобод громадянина ігнорувалося.

У сучасній вітчизняній філософській та суспільствознавчій літературі можна виокремити такі підходи до розуміння громадянськості:

- політологічний - громадянськість розглядається як активна і свідома включеність у справи політичного співтовариства (А.Колодій, В.Полохало, С.Рябов та ін.);

- правовий - увага приділяється проблемі формування правосвідомості як необхідної умови становлення громадянськості особистості (С.Головатий, І.Кальной, Л.Удовика та ін.);

- етичний - громадянськість розуміється як система звичаїв, традицій, правил і норм, що визначає рівень моральності у суспільстві (О.Золотухіна-Аболіна, А.Карась, О. Кисельова та ін.);

- соціологічний - розглядаються структурно-функціональні особливості громадянськості й специфіка взаємодії громадян та соціальних спільнот (О.Резнік, В.Степаненко та ін.);

- соціально-психологічний - досліджуються соціально-психологічні особливості формування особистості і створення умов для усвідомлення нею доцільності регуляції поведінки як умови формування громадянськості (І.Бех, В.Москаленко, О.Донченко, М. Пірен, Л.Снігур та ін.);

- педагогічний - актуалізуються проблеми громадянського виховання і освіти як провідних шляхів реалізації формування громадянина (О. Сухомлинська, Р. Арцишевський, О. Киричук, Н.Косарєва, Л.Крицька, Н.Лавриченко В. Моргун, В.Оржехівський, О.Пометун, К.Чорна та ін.).

У соціально-філософській та суспільствознавчій думці останніх років дослідження проблеми формування громадянина здійснюються переважно у напрямі розгляду громадянськості як соціокультурного феномена в контексті осмислення сутності демократії, основними умовами існування і розвитку якої вважаються автономна особистість, громадянське суспільство та правова держава. Проблеми, пов'язані з формуванням громадянськості (співвідношення національного та глобального, морально-ціннісного та політично-правового, індивідуалістського та патерналістського тощо), отримують нові імпульси та способи розв' язання у світлі досягнень вітчизняної філософії, проте стверджувати про вичерпаність цієї теми поки що рано.

Передусім, це стосується встановлення закономірних засад єдності особистого та суспільного як підґрунтя зняття крайнощів індивідуалістично-ліберального або колективістсько-патерналістського підходів до проблеми становлення й розвитку громадянських якостей соціальних суб'єктів. Вирішення цього завдання пов'язуємо з поглибленням соціально-філософського змісту громадянськості як процесу і результату формування громадянина.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

громадянство український соціологічний

1. Горський В. С. Історія української філософії : навч. посібник [для вузів] / Вілен Сергійович Горський. -- К. : Наукова думка, 2001. -- 375 с.

2. Горський В. С. Філософія в українській культурі : (методологія та історія) : [філософські нариси] / Вілен Сергійович Горський. -- К. : Центр практичної філософії, 2001. -- 236 с.

3. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть / Михайло Грушевський. -- К. : Тов-во «Знання» України, 1991. -- 240 с.

4. Кістяківський Б. Держава і особистість / Б. Кістяківський // Кістяківський Б. Вибране. -- К. : Абрис, 1996. -- С. 237--274.

5. Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV -- початку XVII ст. / Володимир Литвинов -- К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2000. -- 472 с.

6. Оріховський-Роксолан С. Напучення королеві польському Сизігмунду Августу / Станіслав Оріховський-Роксолан // Хроніка-2000 : Український культурологічний альманах. -- №37 -- 38. -- С. 179--190.

7. Сковорода Г. Повн. зібр. тв. [у 2-х т.] / Григорій Сковорода. -- Т. 2. -- К. : Наукова думка, 1973. -- 357с.

8. Соціально-філософські ідеї М. Драгоманова : [зб. наук. праць]. -- К. : Наукова думка, 1995. -- 118 с.

9. Франко І. Програма галицьких соціалістів / Іван Франко // Франко І. Зібрання творів: [у 50 т.]. -- Т. 45. -- К. : Наукова думка, 1985.

Размещено на Allbest.ru