Дискурс як соціокомунікаційне явище

Дискурс - один з найдосконаліших артефактів - досі має доволі розмитий гносеологічний статус. Відсутня одностайна думка про авторство терміна “дискурс”. На погляд одних дослідників, уперше його було використано американським лінгвістом З. Харрісом [23] у статті “Дискурс-аналіз” 1952 р. Дехто вважає автором Ю. Хабермаса. Називають й інші імена. Не усталилось навіть наголошення лексеми: частіше на другому складі, хоча й на першому не рідкість.

Постановка завдання

Метою статті є осмислення традицій студіювання дискурсу як соціокомунікаційного явища.

Результати

Відомо, що історія слова має витоки у французькій (discours), англійській (discourse) та німецькій (diskurs) мовах. Вони запозичили його з латини (discursus). Ці мови позиціонують дискурс як полісемічне поняття, що експлікує такі значення: бесіда, розмова, мовлення, промова, процес мовленнєвої діяльності тощо.

У 50-70-х рр. ХХ ст. лексема термінологізується. Наукове життя слова розпочалось у мовознавстві, де дискурсом назвали два чи декілька речень, що перебувають одне з одним у смисловому зв'язку [7], тобто фрагмент тексту, довший за речення. Згодом під впливом праць французьких науковців слово набуло низки значень, що стосуються мови у вжитку, мови як міжособової та, ширше, суспільної взаємодії [11, с. 17].

Зараз дискурс ідентифікується як сукупність текстів з урахуванням їх екстралінгвальних параметрів [9, с. 111]. Загальновідоме визначення Н. Д. Арутюнової: “Дискурс - це зв'язний текст у сукупності з екстралінгвістичними - прагматичними, соціокультурними, психологічними та ін. факторами; текст, узятий в аспекті події; мовлення, що розглядається як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, який бере участь у взаємодії людей і механізмах їх свідомості (когнітивних процесах)... Це мовлення, “занурене в життя” [1, с. 136-137]. Процес поступової диференціації термінів “текст” і “дискурс”, який розпочався в кінці 70-х - на початку 80-х рр. ХХ ст., на сьогодні спричинив розуміння тексту переважно як абстрактної, формальної конструкції, а дискурсу - як різних видів її актуалізації, що досліджуються з погляду ментальних процесів і у зв'язку з екстралінгвальними факторами [5; 15; 16]. Текстом останнім часом називають структуру з ознаками, зумовленими тільки авторським задумом. Особливості дискурсу постали внаслідок взаємодії комунікативних задумів адресанта та адресата [14, с. 4]. Текст вважають “інформаційним слідом” реалізованого дискурсу [18, с. 40]. Дискурс - це “особливе використання мови. для вираження особливої ментальності. Дискурс реально існує не у вигляді своєї “граматики” і свого “лексикону”, як мова просто. Дискурс існує. в текстах, але таких, за якими постає особлива граматика, особлива семантика, - в кінцевому підсумку - особливий світ. Це - можливий альтернативний світ”.” [17, с. 38, 44].

Наявна чимала кількість тлумачень терміна “дискурс”. Ним послуговуються для позначення різнорідних феноменів, як-от: мовлення, зв'язне мовлення, потік мовлення, складне синтаксичне ціле, надфразова єдність, текст, комунікативно цілісний і завершений мовленнєвий твір, вербалізована діяльна свідомість, складне комунікативне явище, яке охоплює поряд з текстом позамовні фактори, що впливають на його продукування та сприйняття, реальний, природний текст, мовленнєві жанри тощо. В. В. Красних зазначає, що термін вживають у вузькому й широкому розумінні. Дискурс у вузькому розумінні становить вияв мовленнєвої діяльності в розмовно-побутовому мовленні і являє собою обмін репліками без особливого мовленнєвого задуму (концепція О. Б. Сиротініної). Дискурс у широкому розумінні тлумачиться як вияв мовленнєво-діяльнісних можливостей окремої мовної особистості (П. В. Зернецький), як система комунікації (Ю. А. Шрейдер, В. М. Сергєєв). Загалом історія питання з'ясована досить докладно (див.: [2; 3; 12; 13; 22; 25; 24; 27] та ін.). Дебора Шифрін узагальнила досвід аналізу дискурсу й виділила три шляхи визначення поняття [28, с. 20-43]. По-перше, дискурс розглядається з позицій формально орієнтованої лінгвістики й дефініціюється як утворення, що за обсягом перевищує речення [29; 30 та ін.]; по-друге, з функціонального погляду дискурс тлумачиться як будь-яке вживання мови [див.: 22]; по-третє, з погляду взаємодії форми й функції дискурс постає як сукупність функціонально організованих, контекстуалізованих одиниць уживання мови [див.: 26].

В. С. Григор'єва виокремила три основні класи вживання терміна “дискурс”: 1) власне лінгвістичне, де дискурс тлумачиться як мовлення, вписане в комунікативну ситуацію (Н. Д. Арутюнова); 2) розуміння дискурсу в публіцистиці, що ґрунтується на дослідженнях французьких структуралістів і насамперед М. Фуко; 3) використання дискурсу у формальній лінгвістиці, яка намагається ввести елементи дискурсивних понять в арсенал генеративної граматики (Т. Райнхарт, Х. Камп) [4].

Популярність дискурсу посприяла його міждисциплінарному кореспондуванню. Так, у соціології, соціальній семіотиці й політології дискурсом називають спілкування, що являє собою реалізацію певних дискурсивних практик; у логіці та філософії дискурс розглядають як різновид мовленнєвої комунікації, що передбачає раціональний критичний розгляд цінностей, норм і правил соціального життя [13, с. 47]. Наукова полісемія терміна, відсутність конкретного й точного визначення дискурсу, на думку дослідників, призвели до його необґрунтованого використання. Т. А. Єщенко відзначає ототожнення дискурсу з предметом дослідження різних наук (соціологічний, філологічний), сприйняття його як вияву культурної комунікації (дискурс культури, модернізму), етнокультурних особливостей спілкування (міжкультурний, різномовний), культурно-історичних особливостей комунікації (дискурс Відродження) [6, с. 44].

Примітним явищем став дискурс у теорії соціальних комунікацій. В. В. Красних наголошує: “Дискурс виявляє себе в комунікації і в ній функціонує, комунікація без дискурсу неможлива” [9, с. 115]. Актуальні когнітивний, міжкультурний, етнота психолінгвістичний аспекти вивчення мас-медійного дискурсу, з'ясування його впливу на суспільну свідомість [10, с. 58]. Так, дискурсивний напрям когнітивних досліджень покликаний описати когнітивні механізми розуміння дискурсу та способи його концептуальної організації.

Як об'єкт масової комунікації дискурс ґрунтовно й вичерпно досліджений К. С. Серажим. На думку науковця, дискурс - це складний соціолінгвістичний феномен сучасного комунікативного середовища, якому притаманні такі властивості: 1) детермінується соціокультурними, політичними, психологічними та іншими чинниками; 2) має лінгвістичну й екстралінгвістичну структуру; 3) характеризується спільністю світу продуцента й реципієнта. Для ідентифікації поняття К. С. Серажим уживає також образний вислів “Дискурс - це... життя тексту в нашій свідомості...” [16, с. 12-13].

Однією з головних проблем медіадискурсу І. В. Тирон уважає його структурно-семантичну будову [19, с. 106]. У засобах масової комунікації кореспондують газетний і журнальний дискурси, радіой теледискурс, а також Інтернет-дискурс. Тому термін “медіа-дискурс” хибує умовністю. Безпосередній увазі науковців надаються лише конкретні вияви мас-медійних дискурсів, які, до речі, можуть мати свої підвиди. Так, О. О. Менджерицька виокремлює серед пресових дискурсів дискурс якісної преси, дискурс популярної преси (окремо дискурс “жовтої” преси й дискурс глянцевих журналів), а також дискурс спеціалізованих видань, таких як наукові та науково-популярні журнали [12].

З огляду на те, що дискурс маніфестує особливості подачі інформації та специфіку її сприйняття, О. О. Менджерицька пропонує дослідити їх як у просторі певного національного дискурсу, так і в межах окремого видання [12, с. 54]. Зрозуміло, що для адекватного усвідомлення повідомлюваної інформації необхідний збіг так званих когнітивних баз, або фонових знань, учасників комунікації.

Сучасних дослідників цікавить уже не дискурс загалом, а його конкретні різновиди. Німецький філософ і соціолог Ю. Хабермас запропонував для вивчення соціальних практик такі терміни, як “практичний дискурс”, “критичний дискурс”, “етичний дискурс”. Завдання дослідника певного виду дискурсу полягає у вивченні комунікаційної своєрідності суб'єкта соціальної дії. Узагальнивши напрацювання в цьому напрямі, Т. А. Єщенко здійснила класифікацію типів дискурсу. Залежно від виду інформації, носієм якої є дискурс, розрізняють дискурси об'єктивний і суб'єктивний, правди, істини та брехні, духовний, сакральний, релігійний, філософський, метафізичний, християнський, православний, міфологічний, міфічний, апокаліптичний, символічний. За соціальними, віковими й статевими характеристиками учасників комунікації виділяють дитячий, молодіжний, феміністичний, політичний, радянський, радикальний та інші типи дискурсів. Відповідно до типів і форм мовлення, структури повідомлення виокремлюють монологічний, діалогічний, полілогічний, наративний, іронічний дискурси. З огляду на сферу його реалізації дискурс може бути юридичний, газетний, судовий, театральний, рекламний, святковий тощо [6].

В. С. Григор'єва виділяє універсальні й індивідуальні, ідіоетнічні риси дискурсу. До перших зараховує цілісність і зв'язність, хронотопність, інформативність, інтерсуб'єктивність, інтенціональність. Категорії авторитетності та прецедентності притаманні не всім типам дискурсу, тому їх уважають індивідуальними рисами [4].

Попередниками дискурсивного аналізу як наукової дисципліни стали дві дослідницькі традиції: 1) етнолінгвістичні дослідження, зорієнтовані на записування й аналіз усних текстів різних мов (найбільш відома школа американської етнолінгвістики, заснована Ф. Боасом); 2) дослідження тематичної й комунікативної організації тексту, представлені, наприклад, чеською лінгвістичною школою, створеною В. Матезіусом. Термін “discourse analysis” уперше був використаний З. Харрісом. Становлення науки відбулось у 1970-х рр. У цей час з'явились праці представників європейської школи лінгвістики тексту (Т. А. ван Дейк, В. Дресслер, Я. Петефі, Д. Вундерліх та ін.) й американських учених (У. Лабов, Дж. Греймс, Р. Лонгейкр, Т. Гівон, У. Чейф та ін.).

Граничною одиницею аналізу дискурсу в більшості досліджень визнається висловлення: “Унаслідок процедури сегментації дискурс постає перед дослідниками як послідовність граничних сегментів, що являють собою деякі мінімальні висловлення і наділені відносною смисловою самостійністю в складі даного” [4, с. 72]. Висловлення протиставляється реченню. “Речення належить граматиці мови” [21, с. 57]. Воно являє собою потенційну комунікативну одиницю, формальну упаковку для певних висловлень. Компонентами дискурсивного висловлення є мовець (адресант, комунікант) і слухач (адресат, комунікат). Місія дискурсу як інструменту передачі, сприйняття й обміну інформацією - предмет дослідження соціальної комунікації.

Висловлення - основна одиниця дискурсу загалом. Основною одиницею діалогічного дискурсу вважають мовленнєвий акт. Інколи його ототожнюють з комунікативним актом. Однак, на думку Є. В. Клюєва, мовленнєвий акт передбачає акцент на дію, а комунікативний акт - на взаємодію [8, с. 5, 6]. Мовленнєвий акт визначається як висловлення або їх сукупність, що здійснюються одним мовцем з урахуванням іншого. А комунікативний акт - це сукупність мовленнєвих актів, здійснюваних комунікантами назустріч один одному. Тому комунікативний акт - поняття більш широке. Це основна одиниця комунікації в цілому. Компоненти комунікативного акту чітко визначені: адресант - контакт - референт - код - адресат. “Адресант вступає з адресатом у контакт з приводу певного референта, використовуючи певний код” [8, с. 7]. Комунікативний акт відбувається за умови реалізації таких його складників, як комунікативна компетенція, комунікативна мета (комунікативна перспектива), комунікативна інтенція, комунікативна стратегія, комунікативний досвід, комунікативні наміри (комунікативні завдання), комунікативна тактика: “Використовуючи комунікативну компетенцію, мовець ставить перед собою комунікативну мету (визначаючи чи не визначаючи комунікативну перспективу) і, згідно з певною комунікативною інтенцією, опрацьовує комунікативну стратегію, яка втілюється (або не втілюється) у комунікативну тактику як сукупність комунікативних намірів (комунікативних завдань), збагачуючи комунікативний досвід мовця” [8, с. 12].

У теорії дискурсу використовують також поняття комунікативної поведінки, тобто реалізованої в комунікації сукупності правил, законів, традицій тощо певної лінгвокультурної спільноти. Комунікативна поведінка має яскраво виражене національне забарвлення й відображає апеляцію дискурсу до ментальних факторів учасників комунікації.

О.В. Тріщук виділяє постулати, дотримання яких передбачає ефективне проведення дискурсивного аналізу, серед них такі: 1) дискурс реалізується в текстах; 2) дискурс охоплює текст і його екстралінгвістичні параметри; 3) дискурс транслюється суб'єктами; 4) дискурс передбачає взаємозв'язок між адресантом та адресатом; 5) дискурс являє собою ілюстрацію соціального об'єкта; 6) дискурс відображає дійсність й одночасно її конструює; 7) дискурс завжди мотивований; 8) дискурс інтерсуб'єктивний; 9) дискурс може стати ритуалізованим; 10) дискурс взаємодіє з іншими дискурсами [20, с. 55].

Висновки

Наше розуміння дискурсу ґрунтується на певних засадах:

1. Дискурс являє собою мовленнєвомисленнєву діяльність. Він охоплює два аспекти: власне-лінгвістичний та лінгво-когнітивний. Перший пов'язаний з мовою й знаходить вияв у породжуваних текстах, продукування яких здійснюється певними мовними засобами. Другий аспект пов'язаний з мовною свідомістю та мовною ментальністю, що детермінують вибір мовних засобів. Мовні засоби, які використовує автор для досягнення комунікаційної мети, і їхнє тлумачення адресатом спричинені звичними для них практиками творення значень.

2. У змістовому плані дискурс передбачає використання мови в соціальному контексті, тобто врахування в процесі шифрування інформації соціокультурних, прагматичних, психологічних та інших умов й обставин спілкування. Дискурс маніфестує погляд на мову як різновид соціальної практики.

3. Дискурс - підкреслено інтерактивний спосіб мовленнєвої взаємодії. Він вибудовується комунікантом з обов'язковою пресупозицією комуніката. Їхня присутність у дискурсі знаходить вираження в певних мовних засобах, від доцільності яких значною мірою залежить успіх комунікації, коли сприйманий зміст збігається із задумом відправника інформації.

Перспективи дослідження дискурсу вбачаємо в розгляді його як складної комунікаційної одиниці, що слугує для вираження певної ментальності.

Список використаної літератури

1. Арутюнова Н. Д. Дискурс / Н. Д. Арутюнова // Лингвистический энциклопедический словарь / гл. ред. В. Н. Ярцева. Москва: Сов. энциклопедия, 1990. С.136-137.

2. Борботько В. Г. Общая теория дискурса (принципы формирования и смыслопорождения): дис.... д-ра филол. наук: 10.02.01 / Владимир Григорьевич Борботько. Краснодар, 1998. 250 с.

3. Герасименко Н. А. Информация и фасцинация в политическом дискурсе / Н. А. Герасименко // Политический дискурс в России - 2 / под ред. Ю. А. Сорокина и В. Н. Базылева. Москва, 1998. С. 20-23.

4. Григорьева В. С. Дискурс как элемент коммуникативного процесса: прагмалингвистический и когнитивный аспекты: монография / В. С. Григорьева. Тамбов: Изд-во Тамбовского гос. техн. ун-та, 2007. 288 с.

5. Дейк Т. А. ван. Язык. Познание. Коммуникация / Т. А. ван Дейк. Москва: Прогресс, 1989. 312 с.

6. Єщенко Т. А. Лінгвістичний аналіз тексту: навч. посіб. / Т. А. Єщенко. Київ: Академія, 2009. 264 с.

7. Звегинцев В. А. Предложение и его отношение к языку и речи / В. А. Звегинцев. Москва: Изд-во Москов. гос. ун-та, 1976. 309 с.

8. Клюев Е. В. Речевая коммуникация: учеб. пособ. / Е. В. Клюев. Москва: ПРИОР, 1998. 224 с.

9. Красных В. В. “Свой” среди “чужих”: миф или реальность? / В. Красных. Москва: Гнозис, 2003. 375 с.

10. Кудрявцева Л. О. Сучасні аспекти до слідження мас-медійного дискурсу: експресія - вплив - маніпуляція / Л. О. Кудрявцева, Л. П. Дядечко, О. М. Дорофєєва, І. О. Філатенко, Г. А. Черненко // Мовознавство. 2005. № 1. С. 58-66.

11. Кулик В. Дискурс українських медій: ідентичності, ідеології, владні стосунки: монографія / Володимир Кулик. Київ: Критика, 2010. 656 с.

12. Менджерицкая Е. О. Термин “дискурс” и типология медиадискурса / Е. О. Менджерицкая // Вестник Московского государственного университета. Серия 10. Журналистика. 2006. № 2. С. 50-55.

13. Миронова Н. Н. Дискурс-анализ оценочной семантики / Н. Н. Миронова. Москва: Тезаурус, 1997. 158 с.

14. Мороховский А. Н. К проблеме текста и его категорий / А. Н. Мороховский // Текст и его категориальные признаки. Киев: Изд-во Киев. гос. пед. ин-та иностр. яз., 1989. С. 3-8.

15. Попович М. Поняття “дискурс” у метафоричному та логіко-лінгвістичному розумінні / Мирослав Попович // Філософська думка. 2003. № 1. С. 27-36.

16. Серажим К. С. Дискурс як соціолінгвальне явище: методологія, архітектоніка, варіативність (на матеріалах сучасної газетної публіцистики): монографія / Катерина Сергіївна Серажим. Київ: ПАЛИВОДА А. В., 2010. 352 с.

17. Степанов Ю. С. Альтернативный мир. Дискурс. Факт и принцип причинности / Ю. С. Степанов // Язык и наука конца 20 века: сб. ст. / под ред. Ю. С. Степанова. Москва: РАН, 1995. С. 35-75.

18. Сусов И. П. Введение в языкознание: учебник для студентов лингвист. и филолог. спец. / И. П. Сусов. Москва: АСТ: Восток-Запад, 2007. 379 с.

19. Тирон І. В. Особливості структурно-семантичної організації медійного дискурсу (на матеріалі газетних та журнальних медіатекстів) / І. В. Тирон // Нова філологія. 2010. Вип. 38. С. 105-110.

20. Тріщук О. В. Науково-інформаційний дискурс як соціокомунікативне явище: монографія / О. В. Тріщук. Київ: КПІ, 2009. 392 с.

21. Формановская Н. И. Размышления о единицах общения / Н. И. Формановская // Русский язык за рубежом. 2000. № 1. С. 56-63.

22. Brown G. Discourse Analysis / Gillian Brown, George Yule. Cambridge ; New York: Cambridge University Press, 1996. 304.

23. Harris Z. Discourse Analysis / Zellig S. Harris // Language. 1952. Vol. 28. № 1. P. 355-383.

24. Howarth D. Discourse / David Howarth. Buckingham ; Philadelphia: Open University Press, 2000. 166 p.

25. Macdonell D. Theories of Discourse: An Introduction / Diane Macdonell. Oxford ; New York: Basil Blackwell, 1986. 146 p.

26. Renkema J. Discourse Studies: An Introductory Textbook / Jan Renkema. Amsterdam and Philadelphia: John Benjamin, 1993. 224 p.

27. Sawyer R. K. A discourse on discourse: An archeological history of an intellectual concept / R. Keith Sawyer. Cultural Studies. 2002. № 16 (3). P. 433-456.

28. Schiffrin D. Approaches to Discourse / Deborah Schiffrin. Oxford: Cambridge, Mass., 1994. 480 p.

29. Steiner E. H. Pragmatics, Discourse and Text: Some Systematically-inspired Approaches / Erich Steiner, Robert Veltman. Norwood, 1988. 185 p.

30. Stubbs M. Discourse Analysis: The Sociolinguistic Analysis of Natural Language / Michael Stubbs. Oxford: Basil Blackwell, 1983. 272 p.

Размещено на Allbest.ru