Соціальне партнерство як механізм управління університетом: соціально-філософський аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальне партнерство як механізм управління університетом: соціально-філософський аналіз

Розглянуто особливості моделей управління вищою освітою в європейському і світовому контексті. Надано соціально-філософську характеристику інституційних форм управління університетом на основі принципів соціального партнерства. Визначено можливості застосування соціального партнерства як механізму управління університетом в національній системі вищої освіти.

Постановка проблеми. Процеси глобалізації, що їх сьогодні переживає світ, позначаються не лише на окремих сферах, але й на суспільствах в цілому, головних положеннях і доктринах сучасних демократичних держав. Значний вплив ринкових відносин, з одного боку, і інтенсивне поширення сучасних інформаційних і телекомунікаційних технологій, з іншого, зумовлюють трансформації, що зачіпають соціальну сферу суспільства. Значної трансформації в сучасних умовах становлення суспільства знань набуває система вищої освіти. Створення єдиного світового і європейського освітнього простору вимагає від української держави системних дій в плані модернізації національної системи вищої освіти. Входження України в Болонський процес, прийняття європейських цінностей вищої освіти, посилення мобільності в освітньому просторі обумовлюють інтенсифікацію реформ в системі управління вищою освітою, використовуючи світові та європейські моделі і враховуючи традиційні властивості. Особливо модернізація вищої освіти стосується університетів як соціокультурних, наукових та інноваційних центрів в сучасному постіндустріальному суспільстві. Належної уваги потребує реформування системи управління університетом, впровадження нових управлінських механізмів, серед яких одним із ефективніших є соціальне партнерство.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Соціальне партнерство як науковий феномен взаємодії і філософська категорія є предметом вивчення багатьох зарубіжних та вітчизняних філософів, соціологів, політологів. Основні характеристики соціального партнерства як категорії загального рівня розроблені у працях Н. Балабанової, О. Дороніна, І. Дубровського, В. Жукова, Б. Ільченка, А. Колодій, О. Крутія, Б. Кухта, О. Куценка, О. Мірошниченка, Д. Неліпи, Н. Нижник, Л. Пашко, О. Попова, А. Сіленко, В. Скуратівського та ін. [3; 8].

Проблемам управління вищою освітою і вищим навчальним закладом присвячені праці П. Власова, М. Гончарова, М. Гриньової, О. Гурової, Л. Даниленко, Л. Карамушки, В. Крижко, І. Лікарчука, В. Маслова, А. Моїсєєва, М. Поташніка, В. Симонова, Н. Ушакової, В. Шаркунової, О. Штепи та ін. [1].

В українській філософській літературі тему ідеї університету досліджували Д. Донцов, В. Різун, М. Зубрицька, В. Зенковський, Н. Бабалик, З. Рибчинська, С. Квіт, М. Поляков, С. Савчук, Л. Пушак, Г. Флоревський та ін.

У науковій літературі з управління вищою освітою інституціональний підхід до дослідження університету як організації пропонують у своїх працях Г. Дашутін, О. Дем'янчук, І. Медведєв, М. Михальченко, Д. Дорошенко, Б. Дрогобич, О. Каменська, Г. Косінова та ін. Різні аспекти функціонування університету в умовах ринкових перетворень українського освітнього середовища та крос-культурних інновацій отримали висвітлення в публікаціях інших відомих дослідників (А. Грудзинський, К. Кавелін, Г. Каррьє, В. Казаков, А. Коновалов, П. Козловський, В. Куртов та ін. ) [6]. Але, не зважаючи на численні дослідження проблем управління розвитком університету, недостатня увага приділена визначенню ефективних і сприйнятних в українських реаліях механізмів інституційного управління університетом, до яких ми відносимо і соціальне партнерство.

Формулювання цілей статті. Мета статті: надати соціально-філософский аналіз соціального партнерства як механізму управління університетом в різних моделях вищої освіти і визначити можливості його застосування в національній системі вищої освіти.

Виклад основного матеріалу дослідження. В сучасній соціально-філософській науці простежуються два основні принципові підходи до трактування соціального партнерства. Перший підхід, який можна умовно назвати концептуальним, представляє соціальне партнерство як відносини між різними соціальними шарами, групами в масштабах всього соціуму. Другий підхід, який можна умовно іменувати інструментальним, розглядає соціальне партнерство як технологію взаємодії соціальних суб'єктів в рамках конкретної сфери життєдіяльності: соціально-трудовий, сфері зайнятості і ринку праці, соціальній сфері тощо [3].

В сучасній науці соціальне партнерство трактується як міжсекторна взаємодія між третім сектором (недержавні організації), державою і бізнесом. Так, В. Якимець зазначає: «Міжсекторне соціальне партнерство - це конструктивна взаємодія організацій з двох або трьох секторів (держава, бізнес, некомерційний сектор) при вирішенні соціальних проблем, що забезпечує синергетичний ефект від «складання» різних ресурсів і «корисне» кожній із сторін і населенню» [12, с. 15]. Інше визначення враховує соціально-структурні компоненти, функціональні і соціокультурні особливості даного феномена. Однією з вдалих дефініції соціального партнерства можна вважати визначення, надане російським вченим В. Міхєєвим: «Соціальне партнерство - це система відносин його основних суб'єктів і інститутів з приводу стану, умов, змісту і форм діяльності різних соціально-професійних груп, спільнот і прошарків» [7, с. 24]). Таким чином, соціальне партнерство виступає як специфічна форма історично закономірного процесу усуспільнення управління і принцип соціально-організаційної, солідарністної взаємодії соціальних груп та органів державного управління.

У сфері вищої освіти, соціальне партнерство розглядається як різновид соціальної взаємодії, що є сполученням дій різних соціальних інститутів, яке виражається в самоактуалізації учасників освітнього процесу, які прагнуть позитивних змін в освітній сфері, тобто перекладу потенційних форм системи вищої освіти в їх актуальний стан [9]. На думку багатьох авторів [9; 10], основу соціального партнерства повинні складати наступні принципи: добровільності; взаємовигідності і взаємодоповнюваності; узгодження інтересів, що можливо за умови компромісу, знайденого в процесі переговорів; закріплення відносин в нормативно-правових актах; ухвалення взаємної відповідальності і зобов'язань виконання досягнутих домовленостей. Дотримання даних принципів створює необхідну базу для інтеграції в єдиному освітньому і інформаційному просторі інтересів різних соціальних груп, які впливають на розвиток освітніх процесів і стратегію розвитку вищої освіти.

Отже, соціальне партнерство по відношенню до вищої освіти слід розуміти як: партнерство в середині системи освіти між соціальними групами даної професійної спільноти; партнерство, в яке вступають працівники системи освіти, конкуруючи з представниками інших сфер суспільного відтворення; партнерство, яке ініціює систему вищої освіти, як особливу сферу соціального життя, здійснює вклад у становлення громадянського суспільства. В рамках даного дослідження соціальне партнерство розглядається в аспекті управління вищою освітою і, зокрема, університетом як її інституціональної форми. В цьому сенсі особливої уваги слід приділити суб'єктам управління вищою освітою, до яких традиційно належать: держава та її органи управління, суб'єкти освітнього процесу (викладачі, студенти, адміністрація тощо), громадськість, потенційні працедавці і замовники наукових досліджень з боку бізнес структур. Особливості їх взаємодії, соціального діалогу і соціального партнерства визначають моделі управління вищою освітою.

На сьогодні основними конкуруючими типами інституціональних моделей управління вищою освітою у світі є атлантична і континентальна [11]. По-перше, атлантична модель (США, Великобританія, Ірландія). Характерні ознаки: вища освіта надається переважно на платній основі, ліберальніший підхід до стратегії університетів з боку держави, при цьому рівень академічної свободи визначається раціональними фінансовими і іміджевими рамками кожного університету. Атлантична модель орієнтована на впровадження в інституціональну структуру університетської освіти елементів стратегічного менеджменту і корпоративної комерційної діяльності, яка не може нашкодити університетській культурі і гуманітарній місії ВНЗ. По-друге, континентальна модель (Німеччина, Франція, Нідерланди, Швейцарія та інші). Характерні ознаки: патерналізм держави за відношенням до університетів, жорстко стратифікована система доступу до університетської освіти (як правило, безкоштовної) і підтримка академічної свободи усередині університетів.

Континентальна модель меншою мірою орієнтована на ринкові стратегії і більше - на підтримку і відтворення університетської культури. Освітні системи «континентальної моделі» відрізняє ієрархічність навчальних закладів, їхній тісний зв'язок з державними структурами, пряме міністерське регулювання і відсутність безпосередніх зв'язків «університет-бізнес». Континентальна модель спирається на однорівневу схему навчання у ВНЗ і ранню спеціалізацію студентів. Саме до цієї моделі управління освітою ми і відносимо Україну. Отже, соціальне партнерство як механізм управління вищою освітою в різних моделях має свої певні особливості: в атлантичній моделі важливу роль в управлінні мають власне університети, громадські ради і зацікавлені бізнес-структури, в континентальній моделі зберігається провідна роль держави при високому рівні інституційної автономії.

Сучасною інституціонально-організаційною формою системи вищої освіти є університет як осередок культури, знання і цінностей. В. фон Гумбольдтом та Дж. Ньюменом, видатними вченими та громадськими діячами ХІХ ст., була проголошена та обґрунтована ідея класичного університету [6]. Ідея класичного університету - ідеальна модель інстутиційного образу університету, що характеризується його основними ціннісними категоріями, цілями діяльності. Основоположні цінності класичного університету включають у себе: автономію; дослідження - стрижневий принцип університетської освіти, через що навчання відбувається через дослідження; націленість наукової спільноти на пошук істини, що відповідає орієнтації університету на наукову діяльність; спрямованість на особливу місію в суспільстві - формування високих культурних ідеалів; виховання культурної особистості.

Якщо підійти до розгляду університетів як до соціальних організацій, то багатогранність сутності їх стає очевидною. Вони одночасно є інституціями, адміністративно-корпоративними структурами, що в сукупності з викладацьким складом діють в організаційно окреслених межах (конкретний навчальний заклад). Як інституція університет має не тільки надавати освітні послуги, але й сприяти підтриманню та поширенню суспільних цінностей і норм. Як адміністративно-корпоративна структура університет має виконувати завдання (місії), покладені на нього державою, що полягають у забезпеченні збереження й транслювання науково-технічного і культурно-символічного досвіду. Ці місії виконує персонал - переважно науково-педагогічні працівники, організовані в тимчасові та постійні творчі колективи, які, у свою чергу, побудовано за принципом належності до викладацьких і дослідних дисциплін. Отже, можна припустити, що викладацький склад діє в межах організації, вищого навчального закладу. Усе зазначене дозволяє дійти висновку, що університет є складною, сповненою суперечностей організацією, для якої характерні: різноманітність та складність її завдань; багатоканальність та різноджерельність її ресурсів.

Останнім часом європейські та американські дослідники трансформаційних процесів в освіті наголошують на тенденції трансформації організаційної моделі внаслідок процесу переходу від так званої моделі «класичного» університету, тобто моделі університету як «культурної інституції» (яку іноді називають «колегіальною» моделлю або моделлю «research university» - дослідницького університету), до університету як організації, котра надає «освітні послуги» (яку також визначають як управлінську, або навіть підприємницьку, модель). Це пов'язано з останніми соціальними трансформаціями, такими як посилення ринкового впливу (формування глобального ринку, посилення конкуренції всередині національних систем освіти внаслідок зменшення фінансової допомоги держави, поява нових освітніх організацій) та перевизначення відносин університетів із державою (перехід від моделі державного впливу на освітні організації, яка ґрунтується на регламентації та контролі типу попереднього (ex ante), до моделі, де держава стає регулятором і здійснює оцінювання постфактум (ex post), і сьогодні виражається, перш за все, у загальній для американських та європейських країн тенденції до зменшення фінансової підтримки з боку держави) [13].

Так, М. Квієк робить невтішний висновок про те, що «можливий занепад сучасної держави потягне за собою потенційний занепад інституту сучасного університету, примушуючи останній шукати нове місце в культурі й нові ідеї щодо підтримки організації свого функціонування - гармонійне співробітництво влади і знань закінчилось. Глобалізація спричинила знецінення всіх національних проектів, одним з яких є заклад (національно і державно орієнтований) університету. Якщо за університетом більше не стоять ідеї нації - дух і (національна) культура, то або треба визначити нові ідеї, або університет буде приречений здатися на милість всеосяжній логіці захисту прав споживачів. У межах цієї логіки університет, позбавлений сучасної національної і державної місії, існуватиме просто для «продажу» свого освітнього «продукту», як бюрократична освітня корпорація. Це стало б кінцем університету як сучасного інституту» [4, с. 107-118].

Отже, в сучасних умовах впливу соціально-економічної глобалізації змінюється не тільки традиційна місія університету, роль держави в його управлінні, але й сама модель управління університетом, яка може передбачати в якості суб'єктів управління як державні органи управління вищою освітою, суб'єкти освітнього процесу (професорсько-викладацький склад, адміністрація, студенстське самоврядування), але й громадські органи (піклувальні ради, спонсорські комітети, виокремлені філіали в комерційних корпораціях), що представляють інтереси бізнес-структур з метою впровадження науково-дослідних грантів. Звичайно, що в умовах поглиблення ринкових механізмів в системі вищої освіти, зменшення державного фінансування закладів вищої освіти виникає необхідність встановлення певних правил і норм взаємодії між суб'єктами управління університетом, механізмом якого виступає соціальне партнерство.

Проаналізуємо системи управління університетом в деяких розвинутих країнах світу, в яких представлено атлантичну (США, Велика Британія) і континентальну (Німеччина, Франція) моделі управління вищою освітою (див. таблицю 1) [2; 5].

Як видно з таблиці, атлантична модель вищої освіти представлена США і Великою Британією. Поступова лібералізація освітньої сфери в цих країнах позначається і на системі управління університетом: посилення комерційної складової в функціонуванні університету сприяє посиленню ролі приватних фондів (через піклувальні ради і спонсорів) в управлінні університетом. Особливо цей процес відбувається в США, де частка приватних ВНЗ досить значна (57%) [2], державне ж управління цілком децентралізоване і знаходиться під впливом наглядових рад. В тім, слід відзначити потужність інституційної автономії і академічної свободи, роль студентського самоврядування в управлінні університетом, що в концепції соціального партнерства набуває корпоративного характеру і демократичності управління. В країнах з континентальною моделлю вищої освіти (Німеччина, Франція), традиційно залишається провідна роль державних органів в управлінні університетом, його фінансуванні, пріоритетами наукових досліджень, а співпраця із бізнес-структрами відбувається опосередковано через державні органи управління. Традиційно вагомий вплив має і система державно-громадського управління університетом.

Взагалі, в континентальній моделі вищої освіти слід відзначити такі особливості управління університетом: централізоване державне регулювання освітнього процесу на всіх його ланках через органічне законодавство; переважання серед форм фінансування вищої освіти і університетів субсидій (субвенцій), що в значній мірі приглушує соціальну конкуренцію та знижує відповідний тиск ринкових інституцій; значна соціальна впливовість некласичних суб'єктів освітнього процесу (освітні центри культурних та субкультурних об'єднань, центри дистанційної освіти тощо).

Отже, розгляд та аналіз моделей управління системою вищої освіти розвинутих країн показав їх різноманітність, довів, що розвиток систем управління університетами зумовлений особливостями взаємодії суб'єктів соціального партнерства, роллю держави в управлінні і фінансуванні вищої освіти, орієнтацією вищих навчальних закладів на комерційну діяльність

Висновки

партнерство освітній інституційний

Соціальне партнерство є ефективним механізмом управління університетом в умовах глобалізованого світу, в якості суб'єктів якого можуть виступати державні органи управління, університетські ради проферсько-викладацького складу, піклувальні і спонсорські ради, органи студентського самоврядування. Соціальне партнерство в управлінні університетом надасть змогу знайти компроміс між збереженням традиційної місії та цінностей університету і посиленням ринкових механізмів в системі вищої освіти.

Філософськими принципами соціального партнерства в управлінні університетом є: соціальний діалог, конструктивізм, соціальна відповідальність, соціальна справедливість, демократичність, людиноцентризм, гуманізм і лібералізм.

Здатність університету адаптуватись до викликів та змін, що проходять на глобалізованих ринках освітніх послуг та реагувати на зміну попиту прямо залежать від ступеня наданої університету автономії і його ролі в національній інноваційній системі, адже найконкурентніші університети світу є навчальними закладами з високим рівнем автономії.

Для України надзвичайно важливим є те, що реформування системи вищої освіти не може бути відокремленим від загальноєвропейських процесів інтернаціоналізації навчального процесу, підвищення мобільності викладачів та студентів, а також запровадження комбінованої моделі фінансування університетів. З огляду на це найбільш прийнятною для України може вважатися континентальна соціальна модель, яка передбачає змішану модель фінансування університетів із домінуванням державної підтримки та активним використанням грантових ресурсів для розвитку науки, а також удосконалення навчального процесу.

Подальші дослідження можуть бути спрямованні на вивчення можливості залучення бізнесу до участі в опосередкованому управлінні вищою освітою і вирішення проблеми збереження традицій управління університетом в умовах посилення приватного сектору в освіті.

Список використаних джерел

1.Гурова О. М. Принципи освітнього менеджменту / О. М. Гурова // Збірник наукових праць Бердянського державного педагогічного університету (Педагогічні науки). - N° 4. - Бердянськ: БДПУ 2005. - 210 с.

2.Джонстоун Д. Б. Система высшего образования в США: структура, руководство, финансирование / Д. Б. Джонстоун //

Университетское управление: практика и анализ. - 2003. - N° 5-6 (28). - С. 92-102.

3.Жуков В. І. Соціальне партнерство в Україні [Навч. посіб] / В. І. Жуков, В. А Скуратівський. - К.: Вид-во УАДУ, 2000. - 200 с.

4.Квієк М. Університет і держава: вивч. глобал. трансформацій / М. Квієк; [пер. з англ. Т. Цимбала]. - К.: Таксон, 2009. - 380 с.

5.Кузьменко О. О. Державнеуправління всистемі вищої освіти європейських країн: [монографія] / О. О. Кузьменко. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. nbuv. gov. ua/ portal/ Soc_ Gum/Dtr/du/2009_4/files/ DU_04_09_ Kuzmenko_40.pdf

6.Медведєв І. А. Державне управління розвитком університету: теоретично-прикладний аспект: [монографія] / І. А. Медведєв. - Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2011. - 220 с.

Размещено на Allbest.ru