Регулятивні інструменти посилення соціальної відповідальності бізнесу на підприємствах агропродовольчої сфери

Джерело: [5].

Від одного типу регулятивних програм відмовились майже всі, хто бере участь у побудові соціально відповідальних відносин між державою і бізнесом. Нав'язування небажаного регулювання приватним підприємством стало вважатись недопустимим замахом на історично укладене право управляти, посяганням на автономію підприємств.

Кожен інструмент та його підтипи в різних ситуаціях мають свої переваги та недоліки. Однак відбір і характер використання інструментів політики - це не просто технічне завдання вибору найбільш раціонального й ефективного інструменту в такій ситуації для рішення визначених об'єктивних проблем, але в основі своїй - політичний процес. Стратегія добровільної участі підприємств у програмах соціальної відповідальності добре ілюструє це твердження. По-перше, від інших, більш примусових за характером політичних інструментів (таких, як квотні схеми, санкції або обмеження при наймі або звільненні) відмовились із самого початку. По-друге, вибрані інструменти повинні відповідати уяві менеджерів про економічні інтереси їх підприємства або повинні бути націлені на зміну цих уявлень і установок. По-третє, опираючись на добровільну участь бізнес-товариства, політики погоджуються на значні варіації в поведінки підприємств і навіть їх відмову в участі в цих програмах.

Різні типи політичних стратегій мають на увазі різні види влади і контролю для регулювання поведінки цільової групи: 1) регулятивні програми спираються на закону владу і право дозволяти або забороняти; 2) програми мотивації використовують грошові кошти для винагороди або покарання; 3) програми переконання заохочують або осуджують; 4) програми залучення у громадську діяльність розширюють або скорочують сферу соціальних послуг [7, с. 134]. Майже всі без винятку стратегії соціальної відповідальності побудовані на позитивній мотивації забезпечення легітимності і прийняття політичного втручання, ніж примусу і контролю, і тому включають елементи вибору.

Програми переконання відіграють вирішальну роль в інформуванні і зацікавленні підприємств дотримуватись соціально відповідальної лінії поведінки, опираючись на «об'єктивні факти, об'єктивні проблеми». Таким чином, держава утримується від прямого контролю над поведінкою, але застосовує непрямий контроль над установками і само- регулюваннями. Державні організації можуть використовувати програми залучення у громадську діяльність для того, щоб забезпечити підприємства підтримуючою організаційною інфраструктурою, надавати їм консультаційні послуги, освітні можливості тощо.

Програми мотивації відповідають економічним інтересам підприємств і націлені на збільшення ступеня прийняття втручання держави. Програми переконання і регулятивні програми спонукають підприємства слідувати соціально відповідальним стратегіям, але роблять це по-різному. Програми переконань апелюють до нормативних аспектів підприємств, використовуючи інформацію, метод переконання, маніпуляції; регулятивні програми спираються на законну владу, пропонуючи з її допомогою примусити до безпосередніх змін у лінії поведінки, контролювати їх і накладати санкції за невиконання. Програми залучення до громадської діяльності апелюють до можливостей підприємств, надаючи їм можливість подолати нестачу компетенції і ресурсів.

Нині на території ЄС спостерігається тенденція стимулювання інститутами влади застосування практик соціальної відповідальності.

Законодавство України не містить легального визначення терміна «соціальна відповідальність бізнесу», а також немає системного регулювання цього поняття. Водночас, не можна сказати, що поява соціальної відповідальності невідома українській правовій системі. Окремі відносини, які стосуються також і зовнішніх форм соціальної відповідальності, детально відрегульовані за допомогою багатьох нормативних правових актів, які стосуються сфери праці, зайнятості, оподаткування, спорту, розвитку села, спонсорства і меценатства [1].

Принципи соціальної відповідальності, які відображені в Глобальному договорі ІБО 26 000 (2010), багато в чому подібні з законодавчо закріпленими в Україні конституційними і громадянсько-правовими принципами (принципи верховенства закону, поваги зацікавлених сторін, дотримання прав людини). В цьому сенсі дотримання принципів соціальної відповідальності рівнозначно правомірній і добросовісній поведінці в Україні. На основі аналізу наявної практики регулювання соціальної відповідальності бізнесом пропонується механізм державного регулювання розвитку соціально орієнтованої економіки, що включає в себе стратегію, завдання та регулятори соціальної відповідальності підприємств (рис. 2).

Рис. 2. Структура механізму державного регулювання СВБ

Джерело: розроблено автором.

Слід відзначити певні особливості регулювання питань соціальної відповідальності підприємств агропромислової сфери в Україні.

Законодавство покладає проведення соціальної політики на уповноважені державні органи, широку сітку державних підприємств і організацій, у зв'язку з цим участь підприємств у реалізації соціальної політики в державі незначна. На сучасному етапі бізнес ще не розглядається державою як партнер під час вирішення соціальних завдань. Окремі великі підприємства інколи залучаються державою як фінансові донори для реалізації окремих соціальних проектів.

Відповідно, здійснення підприємствами заходів соціального напрямку є особистою ініціативою цього підприємства і, здебільшого, крім прямих витрат, немає для себе ніяких переваг. Враховуючи це, можна сказати, що загалом проведення соціальної політики в Україні практично монополізовано державою і являє собою патерналістську модель.

Таким чином, на цьому етапі окремі елементи соціальної відповідальності і пов'язані з нею відносини, оскільки вони є частиною інших важливих для суспільства правових інститутів, існують в українському правовому полі і достатньо чітко відрегульовані великою кількістю нормативно-правових актів. Однак українське законодавство ще утримується від регулювання безпосередньої соціальної відповідальності.

Тим не менше, характер останніх тенденцій в Україні дозволяє зробити висновок, що держава, маючи монополію на реалізацію соціальної політики, починає шукати точки дотику з бізнесом у цій справі. При цьому баланс між рівнем відповідальності бізнесу і довір'ям держави, який дозволяє передати бізнесу вирішення окремих соціальних завдань, ще не знайдений. Наслідком невирішеності цього завдання є відсутність нормативно-правових актів, які регулюють соціальну відповідальність в Україні.

У свою чергу, державі з метою зниження своїх витрат на реалізацію соціальної політики слід більше довіряти розвиваючому бізнесу, розглядати його як партнера у разі вирішення соціальних завдань.

Слід зазначити, що на цьому етапі в Україні відсутні передумови та необхідність прийняття спеціального нормативного-правового акта з соціальної відповідальності.

Причини такі:

У зв' язку з тим, що багато нормативних актів в Україні реально не застосовуються, є ризик того, що спеціальний закон із соціальної відповідальності стане одним із таких «мертвих» декларативних актів і не вплине на реальний розвиток соціальної відповідальності .

Багато питань соціальної відповідальності вже відрегульовані в нормативно- правових актах різних сфер суспільно-правових відносин (трудове законодавство, соціальне забезпечення, податкові, екологічні та інші відносини).

Основою соціальної відповідальності є її добровільність для бізнесу, багатогранність форм, в той же час як будь-який нормативно-правовий акт призваний «відрегулювати» відповідні відносини і встановити їх межі, що суперечать цілям соціальної відповідальності.

Аналіз міжнародного правового регулювання соціальної відповідальності показує, що більшість країн не мають спеціальних нормативних правових актів із соціальної відповідальності, залишаючи питання її регулювання в межах суспільних, а не правових відносин.

Таким чином, в Україні першочергові завдання розвитку соціальної відповідальності можуть бути вирішені через коректування і доповнення наявного правового поля.

Аналіз статистичних даних щодо обсягів коштів, витрачених підприємствами агропродовольчої сфери України на заходи соціальної відповідальності щорічно у 2009-2013 роках, дозволяє констатувати, що за цей період вони номінально зросли більш ніж у два рази, зросла також їх частка у структурі виробленої сільськогосподарської продукції (табл. 3).

Таблиця 3

Динаміка витрат підприємств агропродовольчої сфери на заходи соціальної відповідальності