Цивілізаційний потенціал українства: інтелектуальний та культуральний виміри

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 008.165.24 (477:100)

Цивілізаційний потенціал українства: інтелектуальний та культуральний виміри

Тетяна Воропаєва

У статті розглядаються інтелектуальний та культуральний аспекти цивілізаційного розвитку українства. Доводиться, що колективний інтелект є об'єднуючим конструктом, який може пояснити швидкість і якість цивілізаційного поступу різних народів світу. Український інтелектуальний капітал аналізується як складова соціального капіталу української нації, а інтелект нації - як невід'ємний чинник цивілізаційного поступу українства. Доведено, що поєднання інтелектуального і культурального капіталу нації уможливлює зміцнення цивілізаційного потенціалу українства.

Ключові слова: культура, інтелект, інтелектуальний капітал, цивілізаційний потенціал, українство. інтелектуальний соціальний капітал нація

The article deals with the cultural and intellectual aspects of civilization development of Ukrainians. It is proved that collective intelligence is a unifying construct that can explain the speed and quality of civilization progress of various cultures. Ukrainian intellectual capital is analyzed as a part of the social capital of the Ukrainian nation, and the nation's intelligence - as an essential factor in the progress of civilization development of Ukrainians. It was proved that the combination of intellectual and cultural capital of the nation allows strengthening the capacity of civilization progress of Ukrainians.

Keywords: Culture, Intellect, Intellectual Capital, Civilization Potential, Ukrainians.

Питання про особливості становлення культури та люд-ського інтелекту посідає одне з ключових місць у сучасній соціогуманітаристиці. Популярність звернення до наукового аналізу «культурального» та «інтелектуального» (як мега- соціальних явищ) викликане неоднозначністю їх проявів, невизначеністю та суперечливістю описів цих феноменів в науковій та науково-популярній літературі. Відмінності в соціологічних, антропологічних і психологічних трактуваннях «культурального» та «інтелектуального» в цивілізаційному контексті змушує шукати можливості інтегративного підходу до вивчення даної проблеми, яка була б здатна забезпечити методологічний синтез різних аспектів її дослідження. Від-сутність інтегративного бачення, відповідно з яким можуть бути пов'язані обидва феномена, підтримує в науковому середовищі постійний інтерес до інтегративних наук, до яких, зокрема, належить і сучасне українознавство. Інтегративний підхід, що поєднує концептуальний потенціал цивіліології, філософії історії та українознавства, дозволяє вибудувати нову пізнавальну стратегію щодо поставленої проблеми. А науково-дослідницька стратегія, що базується на взаємопроникненні когнітивних, соціально-антропологічних, онтологічних та інформаційних аспектів «культурального» та «інтелектуального», має наукову новизну. При застосуванні такої методології не можна буде зводити культуру до матеріальної чи духовної, а інтелект не можна буде ототожнювати із свідомістю.

Отже, сучасне українознавство як інтегративна система знань, що розвивається в рамках постнекласичної науки, не дозволяє редукувати культуру ні до матеріального, ні до соціального, ні до духовного пласта реальності. Зокрема, застосування інтегративного підходу дозволяє більш глибоко розглянути українську культуру не тільки як цілісне поєднання взаємопов'язаних елементів, але й як багатошарову, багатопланову і багатовимірну реальність, яка охоплює побутову і археологічну, землеробську і господарську, звичаєву і епічну, релігійну і комунікативну, повсякденну і карнавальну, екологічну і економічну, фізичну і організаційну, художню і моральну, офіційну і неофіційну, педагогічну і наукову, філософську і світоглядну, когнітивну і конативну, політичну і правову, міську і сільську, візуальну і смакову, етнічну і національну культури, субкультуру і контркультуру, а також елітарну, народну, масову тощо. Інтегративний підхід дозволяє розглядати українську культуру через когнітивний, емоційно-почуттєвий та конативний (поведінково-діяльніс- ний) «зрізи», виокремлюючи поняття «когнітивна культура українського народу», «конативна культура українського народу» та ін. [1, с. 57-62].

Доволі показовим є те, що в рамках науково-дослідницької програми Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Дослідження соціо- культурних перетворень в історичному досвіді та сьогоденні української спільноти» (№ 06БФ034-01) досліджувалась конативна культура українського народу. А в межах нинішньої наукової теми № 11 БФ 041-02 «Українство в світовому цивілізаційному процесі: історичний досвід та перспективи» досліджується когнітивна культура українського народу.

Запропонована нами модель української культури як цілісної системи, яка включає в себе: 1) ядро культури (ціннісно-смислову основу, серцевину культурної системи, що забезпечує її самобутність, стійкість і стабільність); 2) «захисний пояс» культури (який забезпечує збереження й відтворення усталених традицій, переосмислення надбань інших народів, творчу переробку запозичень, іншокультурних впливів та асиміляцію інновацій); 3) периферію (кордони якої збігаються з кордонами етнокультурної інформації та «мерехтіння смислів» (Ю. Лотман)). При цьому українська етнічна культура виступає у вигляді «етнічного осердя» (В. Лісовий), яке визначає самобутність української національної культури. Розвиваючи власну національну культуру, українці зробили вагомий внесок у скарбницю світової цивілізації та культури [1, с. 57-81].

Органічний зв'язок культури як такої з перетворюваль-ною діяльністю людей репрезентує сама етимологія слова «культура» (яке походить від лат. «обробіток», «догляд за землею», «розвиток»), а також його зв'язок із змінами в природних об'єктах, які відбуваються завдяки людській діяльності (на відміну від змін, що відбуваються під дією природних причин). У загальному розумінні культурогенез можна витлумачити як процес «випадіння» людини з при-родного континуума з його безперервністю, недискретністю і взаємопов'язаністю (Л. Матвеєва), як початок розгортання культурного простору людства з його матеріально-речовими, знаково-символічними, нормативно-звичаєвими, ідейно- образними та ціннісно-смисловими елементами.

У цивілізаційному контексті культурогенез як процес зародження та поступального розвитку культури певної спільноти зумовлюється природно-географічними, гос-подарсько-економічними та соціокультурними умовами, а також психосоціальними чинниками та адаптаційними можливостями людей. Цей складний процес розгортається як наслідок спільної дії внутрішніх (ендогенних) і зовнішніх (екзогенних) чинників (адже на культуру будь-якої спільноти завжди впливають культури інших спільнот). Оскільки ізольованого розвитку культур практично не буває, то сам процес взаємодії культур різних спільнот є важливою умовою для культурних запозичень, коли одні культурні елементи стають органічною складовою культури певної спільноти, а інші - не приживаються і відкидаються. Унаслідок чого утворюються специфічні геокультурні, господарсько-культурні та соціо- культурні «нашарування». Постійний баланс дискретності та дифузності дозволяє чітко викристалізуватися цілісним (етнічно специфічним) культурним системам, і разом з тим зберігає їх як системи відкриті, що постійно обмінюються з іншими біологічним генофондом, різними видами синхронної та діахронної інформації, включаючи передачу культурної специфіки - запозичення, імітацію, наслідування, калькування, стимуляцію інновацій в мові та культурі. Однією з ключових «одиниць» взаємодії ендогенних та екзогенних чинників у процесі культурогенезу є господарсько-культурний тип. Таким чином, основним змістом культуротворення є «культуральне» вивільнення людини від її тотальної залеж-ності од природи. І основним чинником такого вивільнення є людський інтелект [1, с. 59-64].

Відомо, що людський спосіб буття вимагає включення людини не лише в природні, але й в соціокультурні про-цеси, опанування суто людськими способами поведінки й діяльності та виведення людського суб'єкта на рівень культуротворення. Отже, процес культурогенезу (в єдності його структурної, типологічної та динамічної моделей) є початковим етапом становлення культури, подальший розвиток якої зумовлюється специфікою культуротворчої діяльності. Саме в рамках культуротворчої діяльності най-більш яскраво виявляється взаємодія «культурального» та «інтелектуального».

Людська діяльність є свідомою, духовно зумовленою і соціально організованою, на відміну від культурної адаптації, вона має перетворювальний, а не пристосувальний характер (адже людина, створюючи культуру, змінює природу). Саме людська діяльність є певною межею між «природним» і «культурним», адже вона не тільки «виводить» людину з тваринного світу, але й опосередковує всі зв'язки людини з оточуючою дійсністю. Таким чином, людська діяльність - це форма активності, що характеризує здатність людини (або спільноти) «бути причиною змін у бутті» (С. Кримський). Діяльно-творча природа людського способу життя найяскравіше виявляється у культуротворенні, ініціюючим центром якого є людина (або спільнота). Культуротворення має глибинну духовну основу - «творчу роботу духа» над природним «матеріалом» (М. Бердяєв). При цьому перетворення природної речовини на речі та людські предмети тісно пов'язане із вдосконаленням (в тому числі й інтелектуальним) самої людини та спільноти як суб'єктів культуротворення.

Специфічними рисами культуротворчої діяльності, спрямованої на креативне перетворення дійсності, є єдність процесів опредметнення і розпредметнення, інтеріоризації та екстеріоризації; єдність матеріального і духовного, стихійного і свідомого начал. Культуротворчій діяльності людей також притаманні: а) вихід за межі наявної ситуації та власної спонтанної активності, б) вибір альтернативних можливостей, в) прийняття рішень і цілепокладання, г) кре- ативність, ґ) можливість самореалізації суб'єктів культуротворення. Культуротворча діяльність людей має як зовнішню (природне середовище, соціальне оточення, геопотестарні й геополітичні умови), так і внутрішню (потреби, інтереси, прагнення, цілі, уявлення тощо) детермінацію. Культурот- ворча діяльність може бути представлена різними видами людської активності: від діяльності, спрямованої на освоєння і перетворення (відповідно до власних потреб та інтересів) природного середовища або на поліпшення соціальних відносин, до діяльності, спрямованої на створення прин-ципово нових (що не мають аналогів) речей, предметів та продукування нових цінностей. Ці процеси супроводжуються трансформуючим впливом на самих суб'єктів культуротво- рення. Результатами культуротворення є знаряддя праці, способи господарювання, традиції, мистецтво, світогляд, релігія, наука тощо. В процесі культуротворення постає також як соціокультурне, так і етнокультурне середовище [1, с. 57-81].

Різні аспекти взаємодії «культурального» та «інте-лектуального» були розглянуті в працях Р Декарта, Б. Спінози, К. А. Гельвеція, Ж.-Ж. Руссо, Ф. М. Вольтера, Д. Дідро, Й. Г Гердера, І. Канта, І. Г Фіхте, Ф. В. Шеллінга, Г В. Ф. Гегеля, О. Конта, А. Бергсона, Е. Гусерля, З. Фройда, Ж. Піаже, К. Юнга, К. Роджерса, Т де Шардена, В. І. Вернад- ського, Г Айзенка, А. Біне, Д. Векслера, Дж.-П. Гілфорда, Р-Б. Кеттелла, Ч.-Е. Спірмена, Л.-Л. Терстоуна, Р Барта, Г Гадамера, Ж. Делеза, Ж. Дерріди, Д. Белла, У Рос- тоу, Д. К. Гелбрейта, І. Валлерстайна, Л. Готтфредсон, Е. Тоффлера, М. Кастельса, Ю. Хабермаса, Н. Лумана, І. Масуды, Г. Оллпорта, Е. Торндайка, Р Д. Стенберга, Д. Стіглиця, Б. Г Ананьєва, Н. П. Бехтерєвої, Л. С. Вигот- ського, О. М. Леонтьєва, О. Р Лурії, С. Л. Рубінштейна, A. Г. Спіркіна, М. О. Холодної, B. П. Зинченка, І. С. Ладенка, B. Л. Іноземцева, Г Д. Гачева, О. С. Ахієзера, А. Д. Урсула, В. О. Ядова, Ю. М. Канигіна, В. Ф. Ануріна, В. В. Орлова, Ю. М. Шейніна, А. С. Майданова, Є. Б. Моргунова та ін.

Сьогодні активно розвивається інтелектуальна історія як інтегральний напрям сучасної історіографії, який започат-кував американський філософ та історик А. Лавджой своєю працею «Великий ланцюг буття: студії з історії ідей» (1936 р.). Цей науковий напрям досліджує історію ідей, інтелектуальних пошуків, інтелектуальних подій та наукових відкриттів, історію інтелектуальних зв'язків та механізмів вироблення колективного знання, історію ментальностей та ментального інструментарію, історію європейської інтелектуальної культури та біографії відомих інтелектуалів. Цікаво, що одні науковці вважають предметом інтелектуальної історії процес продукування смислів (Х. Уайт та ін.), другі - історію ідей, умов і форм інтелектуальної діяльності (Л. Рєпіна та ін.), а треті - інтелектуальну діяльність людини в соціокультурному контексті та культурно-інтелектуальну історію (Р Шартьє та ін.), інтегруючи «культуральне» та «інтелектуальне» в єдиному дослідницькому полі.

Відомо, що поняття інтелект походить від латинського слова «Intellectus» - сприйняття, розуміння, і тлумачиться як система пізнавальних здібностей індивіда (або якість психіки як людини, так і тварини (адже існує так звана «інтелектуальна поведінка тварин»)), що виявляється у здатності адаптуватися до нових ситуацій, до складного й мінливого середовища, швидко й легко набувати нові знання та вміння, користуватися чужим досвідом і накопи-чувати власний, долати несподівані перешкоди, знаходити вихід із нестандартних ситуацій, глибоко розуміти все, що відбувається навколо, застосовувати абстрактні концепції й використовувати свої знання й можливості для саморе-гуляції та управління навколишнім середовищем. Сучасна наука розглядає інтелект як загальну здатність до пізнання і вирішення труднощів, яка інтегрує всі пізнавальні процеси людини: відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уяву. Інтелект є також основою планування, цілепокладання, знаходження необхідних ресурсів та побудови стратегії і тактики досягнення поставленої мети. Отже, дана категорія є предметом міждисциплінарних досліджень, зокрема філо-софії, історії, соціології, психології, кібернетики, педагогіки, економіки та інших наук. З аналізу сутності інтелектуального потенціалу випливає важливий висновок про те, що наявний рівень інтелекту є результатом його розвитку.

Найчастіше інтелект різних суб'єктів визначають за рів-нем його розвитку. Сучасні вчені виокремлюють різні типи й види інтелекту: генетичний (біологічний), поведінковий, вимірюваний (психометричний), вербальний, невербаль- ний, індивідуальний, колективний, соціальний, емоційний, штучний [6, с. 21-24], а також інтелект нації. На нашу думку, інтелект нації не тотожний сумі інтелектів людей, що складають дану спільноту. Він являє собою органічний, не залежний від волі й свідомості окремого індивіда, механізм духовної саморегуляції буття національної спільноти. Його якість визначає рівень цивілізаційного розвитку певної нації, характеризує розумність і доцільність спільних актів, акцій і дій представників цієї національної спільноти.

Розвиток інтелекту в людини сприяв виділенню її з тваринного світу, започаткуванню суспільства як такого, розгортанню соціокультурного розвитку людства, а пізніше - й появі людської цивілізації. В історії цивілізацій можна виокремити кілька моментів (пов'язаних з інтелектуальним виміром цивілізаційного розвитку), які відіграли доленосну роль у цивілізаційному поступі людства, ставши своєрідними точками біфуркації: 1) оволодіння найпрості-шими знаряддями праці та їх виготовлення; 2) оволодіння вогнем; 3) неолітична революція (приблизно 10 тис. років тому) в рамках аграрної цивілізаційної хвилі; 4) оволодіння металами (приблизно 7-10 тис. років тому); 5) промислова (індустріальна) революція (приблизно 250-300 років тому) в рамках індустріальної цивілізаційної хвилі; 6) науково- технічна (технологічна) революція (друга половина ХХ ст); 7) інформаційна (постіндустріальна) революція (приблизно 25 років тому) в рамках інформаційної цивілізаційної хвилі [5].

Про інтелектуальний розвиток праукраїнства та укра-їнства свідчать різноманітні культурні артефакти, знайдені археологами, рідкісні будівлі, їхні фрагменти, знаряддя праці, предмети обрядового та побутового посуду, сакральні предмети й орнаменти, домінуючі культи, різні способи обробки продуктів тваринництва й землеробства, розвиток металургії, нові будівельні технології, розмаїті прикраси, зброя, найдавніші календарі (де відображено не тільки поділ року на певні етапи, але й космологічні та світотворчі уявлення давніх людей), будівництво захисних ліній, валів і фортець, містобудування, державотворчі дії, процес християнізації держави, спорудження шкіл (зокрема, й започаткування княгинею Анною жіночої школи), храмів, церков, князівських резиденцій і палаців, графіті на стінах соборів, створення бібліотек (найпершою бібліотекою вва-жається бібліотека Софійського собору), розвиток освіти й писемності, літописання й створення книг, становлення шкільництва, поява перших вищих навчальних закладів, розвиток середньої та вищої освіти, становлення науки, постання українських культурних інституцій, наукових і освітніх закладів поза межами України, розробка нових технологій, наукові відкриття тощо. Отже, розум і праця українських мислителів, науковців та інтелектуалів активно сприяли не тільки цивілізаційному поступу українства, але й розвитку загальнолюдської цивілізації.

Дозволимо собі висловити авторську гіпотезу. Цікаво, що навіть назви «Україна» та «українці» пов'язані з поняттям «інтелект» і часто тлумачаться через виділення двох частин: слова «Ук» і слова «країна». Поняття «країна» всім зрозуміле. А одним із тлумачень слова «Ук» є таке: в старослов'янській та церковнослов'янській мовах слово «Ук» розуміється як наука, учіння, навчання, антонімом цього слова є поняття «неук» [4, с. 60]. Зрозуміло, що таке тлумачення є дуже давнім, а смисл слова «Ук» пов'язаний із сакралізованими магічними землеробськими практиками, а також із знанням сільськогосподарських циклів і технологій (тут йдеться про відповідні знання, уміння і навички). А якщо ще врахувати, що буква «У» (яка вимовлялась як «Ук») була в кирилиці 21-ою (відомо, що порядок літер у цьому алфавіті не є випадковим), то інтелектуальне навантаження цього слова збільшується, адже число «21» (тобто 3x7) означає поєднання часу (з його трьома вимірами - минуле, сьогодення і майбутнє) і простору (з його сімома вимірами - верх, низ, середина (центр), Схід, Південь, Захід і Північ). Окрім цього, у церковнослов'янських шрифтах диграф «Ук» зазвичай є синтезом двох окремих літер («о» та «у»), у зв'язку з чим має також назву, що вимовляється як «Он-Ук». І якщо в цьому контексті згадати, що кримськотатарське слово «хохол» перекладається як «син Неба», то назва «Он-Ук» закономірно переходить в «онук», тобто цей «онук» і є нащадком того самого «сина Неба» (в цьому контексті можна згадати також нащадків (онуків) Даждьбога зі «Слова о полку Ігоревім»). Звичайно, це лише гіпотеза, але навіть у формі гіпотези такі відомості можуть посприяти активізації мотивації до розвитку інтелектуального потенціалу сучасних українців.

Репрезентантами інтелектуального потенціалу україн-ства були і Володимир Великий, і Ярослав Мудрий, і Анна Ярославна, і Нестор-літописець, і Володимир Мономах, і Ярослав Осмомисл, і Данило Галицький, і князі Олельковичі, і Ю. Дрогобич, і князі Острозькі, і С. Оріховський, і Галшка Гулевичівна, і Петро Могила, і П. Конашевич-Сагайдачний, і Б. Хмельницький, і П. Орлик, і Г Сковорода, і В. Каразін, і Т Шевченко, і І. Франко, і П. Юркевич, і М. Остроградський, і І. Пулюй, і В. Вернадський, і В. Антонович, і І. Лисяк- Рудницький, і Ю. Кондратюк, і І. Сікорський, і Є. Патон, і Б. Патон, і В. Сухомлинський, і В. Глушков, і П. Тронько, і В. Стус, і Л. Плющ, і І. Калинець, і Л. Костенко, і Є. Свер- стюк, і Л. Романків, а також багато інших видатних людей.

Сучасні науковці підкреслюють, що першу половину XX ст. можна вважати одним з найдраматичніших періодів в інтелектуальній історії України, оскільки в цей час була знищена величезна кількість представників української інтелектуальної еліти, адже в цей період інтелектуальний розвиток українського народу фактично був загальмований за допомогою методів «червоного терору», а інтелектуаль-ний потенціал українства був значною мірою нівельований.

У 2013-2014 навчальному році ми провели опитування на чотирьох факультетах КНУ імені Тараса Шевченка, яке стосувалось уявлень молоді про українську інтелектуальну еліту. Всього було опитано 280 студентів, яким було поставлене завдання: «Назвіть, будь ласка, найвідоміших представників української інтелектуальної еліти, які зробили вагомий внесок у цивілізаційний розвиток українського народу». Результати опитування засвідчили, що найбільш відомими представниками української інтелектуальної еліти є такі особи (перелік розташований від найбільш до найменш згадуваних осіб): В. Вернадський, Г. Сковорода, С. Коро- льов, В. Глушков, О. Антонов, Є. і Б. Патони, Т Шевченко, М. Остроградський, Ю. Кондратюк, І. Пулюй, К. Чурюмов, І. Сікорський, М. Грушевський, І. Франко, М. Максимович, В. Антонович, С. Ковалевська, І. Котляревський, Ю. Дрогобич, П. Орлик, Нестор-літописець, Б. Хмельницький, Леся Українка, М. Амосов, К. Ушинський, Ярослав Мудрий, Л. Костенко, Є. Сверстюк, Р Пономарьов С. Рудницький, П. Конашевич-Сагайдачний, І. Мечников, М. Боголюбов, Володимир Великий, Володимир Мономах, Данило Галицький, С. Оріховський, М. Пирогов, П. Чубинський, Анна Ярославна, М. Драгоманов, Б. Грінченко, В. Каразін, Г. Костюк, М. Кравчук, М. Шлемкевич, П. Юркевич, В. Петров, П. Хрущов, Н. Вірченко (також були названі прізвища 44-х викладачів університету). Студенти писали в анкетах, що найважливішими є такі українські винаходи: технології ефективного землеробства, винайдення першого в Європі комп'ютера, розвиток літако- і ракетобудування, біо-технологій та технологій Південного Машинобудівного заводу.

Почесний професор Університету Ольстера Лінн Річард (Lynn Richard) разом зі своїми колегами вивчав зв'язок інте-лекту з рівнем економічного розвитку країн. Було доведено, що від інтелекту залежить дохід окремих людей і добробут цілих народів, що національні відмінності в інтелекті є головним чинником, відповідальним за процвітання чи бідність націй. У даному дослідженні розглядались наступні кореляти інтелекту націй: математичні та природничі зді-бності, грамотність дорослого населення, тривалість життя та релігійні переконання. Інтелект визнався вченими як «загальна когнітивна здатність», яка виявляється в умінні міркувати, вирішувати вербальні, математичні й просторові завдання, швидко навчатися, запам'ятовувати і засвоювати велику кількість знань [7, с. 115-121].

Першим кроком у цьому дослідженні було вимірювання інтелекту націй. У групи науковців під керівництвом Р Лінна була можливість зробити це для 113 країн. Результати дослідження показали, що існують значні відмінності в середніх показниках інтелекту держав.

Якщо репрезентувати результати в узагальненому вигляді, то можна констатувати, що найвищі бали IQ (середнє значення - 105) мають мешканці Східної Азії (Китай, Японія, Корея). За ними слідують європейці (середнє значення - 99), південно-східні азіати (середнє значення - 87), жителі Тихоокеанських островів (середнє значення - 85), південні азіати (середнє значення - 84), північні африканці (середнє значення - 84) і мешканці Тропічної Африки (середнє значення - 67). Оскільки точність вимірювання IQ складає 2-3 бали, то вважається, що немає значущих відмінностей, наприклад, між значенням IQ в 97 балів для України і 100 балами для Великобританії [3, с. 89-108].

Р Лінн довів, що інтелект жителів країни детермінує середньодушовий дохід тому, що населення з більш високим IQ (європейці і східні азіати) здатне ефективніше працювати у порівнянні з тими, у кого показники IQ більш низькі. Люди з більш високим інтелектом можуть: 1) виробляти висо- коцінну наукову та інженерну продукцію, таку, як літаки, автомобілі, комп'ютери, фармацевтичні препарати і т. д., яку країни з низьким IQ (в іншій частині світу) виробляти не здатні; 2) поза сферою науки забезпечувати на високому рівні товари й послуги, наприклад, у сферах банківського обслуговування, страхування, архітектури, парфумерії, кіно; 3) забезпечувати робочу силу, яка ефективно працює в усіх галузях економіки; 4) забезпечувати політичних лідерів, які ефективно керують економікою [3, с. 89-108; 7, с. 115-121].

На рівні країн кореляція між IQ і доходами є результатом процесу з позитивним зворотним зв'язком: інтелект країни є чинником середнього доходу населення, а дохід, у свою чергу, визначає інтелект нації. Відповідно з позитивним зворотним зв'язком, країни, що мають більш високий IQ, використовують більш високі доходи для того, щоб створити більш сприятливі умови для розвитку інтелекту своїх дітей, наприклад, забезпечуючи їм краще харчування, турботу про здоров'я і освіту. Отже, дохід на душу населення виявляється причиною більш високого IQ. Таким чином, країни з високим IQ надають своїм дітям подвійні переваги - з боку генів і з боку сприятливого середовища для розвитку інтелекту. Подібні процеси спостерігаються у сім'ях, в яких батьки з високим IQ забезпечують своїм дітям ту ж саму подвійну перевагу [3, с. 89-108; 7, с. 115-121].

У цілому національні відмінності в інтелекті, на думку Р Лінна, відповідають тому внеску, який певний народ зробив у розвиток загальнолюдської цивілізації, а також творчим досягненням даного народу в природничих науках, математиці, технічних і прикладних науках, а також у мисте-цтві. Українці (як і інші європейські народи) великою мірою прославилися своїми творчими досягненнями у названих галузях.

Дослідження Р Лінна і його колег показали, що націо-нальний IQ України дорівнює 97 балам. Для порівняння наводимо приклади національного IQ деяких інших країн: Болгарія - 90, Боснія - 90, Греція - 92, Грузія - 94, Еквато-ріальна Гвінея - 64, Естонія - 99, Ізраїль - 95, Індія - 82, Ірландія - 92, Іспанія - 98, Італія - 102, Казахстан - 94, Канада - 99, Киргизія - 90, Китай - 105, Латвія - 98, Литва - 94, Македонія - 91, Мальта - 97, Нідерланди - 100, Німеччина - 99, Норвегія - 100, Південна Корея - 106, Польща - 99, Португалія - 95, Росія - 97, Румунія - 94, Сербія - 89, Сінгапур - 108, Словаччина - 96, Словенія - 96, США - 98, Таджикистан - 87, Туркменістан - 87, Туреччина - 90, Узбекистан - 87, Фінляндія - 99, Франція - 98, Хорватія - 90, Чехія - 98, Швейцарія - 101, Швеція - 99, Японія - 105 [3, с. 89-108]. Таким чином, інтелект стає об'єднуючим конструктом, який може пояснити швидкість і якість цивілізаційного поступу різних народів світу.

Отже, колективний інтелект є породженням людської культури і поза нею він виникнути не може. Найважливішим критерієм виокремлення колективного інтелекту зі структури суспільної свідомості є поняття раціональності. Саме сформований у кожній культурно-історичній епосі тип раціональності детермінує і специфічний тип колективного інтелекту. Таким чином колективний інтелект набуває конкретно-історичних форм, здатних розвиватися як еволюційним, так і революційним шляхом. І саме через конкретний тип раціональності реалізується і роль колективного інтелекту як чинника цивілізаційного розвитку.

Аналіз змісту категорії «інтелект нації» підтверджує її провідне місце в системі понять, що відображають духовне життя суспільства. В. В. Орлов зазначав, що історія люд-ського інтелекту є головною, стрижневою лінією розвитку духовної культури людства. Формування і розвиток інтелекту нації істотною мірою обумовлюється структурою відповідного суспільства, адже функціонування його залежить від таких соціальних інститутів, як освіта, сім'я, наука, культура. При цьому інститут освіти є визначальним. У зв'язку з цим варто згадати три висловлювання відомих людей: 1) Отто фон Бісмарка, який стверджував: «Війни програє шкільний учитель», 2) Уїнстона Черчілля, який зазначав: «Шкільним вчителям належить влада, про яку прем'єр-міністр може тільки мріяти», 3) лауреата Нобелівської премії, американського соціолога Г. Беккера, який в рамках теорії людського капіталу довів: «Освіта є фундаментом збільшення доходів як працюючих громадян, так і держави в цілому».

Для оптимального формування людського інтелекту необхідно розвивати у дітей увагу; пам'ять; допитливість; чутливість до нового; глибину розуму; гнучкість, рухли-вість, аргументованість, логічність, критичність і широту мислення; а також здатність до інтуїтивного вирішення про-блем. Важливо уникати ригідності мислення та шаблонних і стереотипних оцінок.

Відомо, що в сучасному світі наростають процеси інте-лектуалізації та інформатизації. В результаті цих процесів за допомогою засобів інформатики, насамперед, заснованих на системах штучного інтелекту, глибоко трансформується інтелектуальний потенціал виробничої та соціальної сфер. Стрімко зростає новий клас - освічених інтелектуальних службовців, клас «людей знання», які в США, Японії та в інших розвинених країн вже складають більше половини зайнятого населення і відіграють все більшу роль в економіці. Підвищення ролі інтелекту в сучасному суспільстві зумовлюється цілою низкою виробничо-технологічних факторів, серед яких інтенсифікація технологічних процесів виробництва, ускладнення структури і змісту праці, зростання обсягу й швидкості інформаційно-обмінних процесів у суспільстві. В сучасному світі за час життя одного покоління змінюється не одна, а кілька базових технологій, які все більше інформатизуються та інтелектуалізуються.

В умовах інформаційного суспільства та економіки знань важливого значення набувають інтелектуальні ресурси нації, її інтелектуальний потенціал, ноосферна парадигма суспільного й цивілізаційного розвитку [2, с. 257-266]. При побудові суспільства знань в Україні необхідно враховувати сучасні світові тенденції (індивідуалізація, антропологізація та культурологізація знань), а також створити умови для інтелектуального прориву української освіти, культури та науки. Український інтелектуальний простір має відповідати світовим стандартам і вимогам. Тип колективного інтелекту, який формується на сучасному етапі розвитку українського суспільства, має креативну й ноосферну специфіку [2, с. 257-266].

Отже, український інтелектуальний капітал треба роз-глядати як складову соціального капіталу української нації, а інтелект нації - як чинник цивілізаційного поступу українства (завдяки участі колективного інтелекту в про-цесах культуротворення, самоорганізації, а також націє- та державотворення). Колективний інтелект, зокрема, інтелект нації може стати невід'ємним чинником цивілізаційного розвитку українства тоді, коли він буде акумулювати соціо- культурний, техніко-технологічний, промисловий, освітній та науковий потенціал суспільства. Поєднання інтелектуального і культурального капіталу нації уможливлює зміцнення цивілізаційного потенціалу українства.

Саме через розгляд взаємодії інтелектуального та культурального вимірів цивілізаційного поступу українства можна виявити наступні історичні тенденції, які є характер-ними як для України, так і для інших європейських держав: а) тенденція до поступової гуманізації, індивідуалізації та демократизації українського суспільства; б) тенденція до урізноманітнення форм історичного активізму української спільноти і української людини та збільшення ролі індиві-дуальної ініціативи в історичному процесі; в) тенденція до посилення ролі інтелектуального і ноосферного начала у здійсненні історичного процесу; г) тенденція до зростання ролі креативності (в індивідуальній та колективній жит-тєдіяльності) та інформаційної насиченості поля соціо- культурної і міжнаціональної взаємодії; д) тенденція до зміцнення і розширення як індивідуальної, так і колективної суб'єктності українців.

На завершення можна згадати висновки відомих дослід-ників цивілізацій О. Шпенглера та Б. П. Вишеславцева, у працях яких було доведено, що ті цивілізації, які не мають високих устремлінь, в яких людина інтелектуально й духо-вно не вдосконалюється, мають тенденцію до занепаду.

Литература

1. Воропаєва Т. Дослідження фундаментальних і прикладних проблем українознавства крізь призму етнічних, націєтворчих та соціокультурних процесів // Українознавчий альманах. - 2011. - Вип. 3. - С. 57-81.

2. Воропаєва Т. С. Ноосферна парадигма цивілізаційного розвитку: ноетичний вимір // Україна у світовій історії. - К.: Українська агентство інформації та друку «Рада», 2014. - № 3 (52). - С. 257-266.

3. Линн Р. Интеллект и экономическое развитие / Р Линн // Психология. Журнал Высшей школы экономики. - 2008. - Т. 5. - № 2. - С. 89-108.

4. Мовчун А. І., СоловецьЛ. О. У світі етимології / А. І. Мовчун, Л. О. Соловець. - К.: КІМО, 1998. - 191 с.

5. Тоффлер Э. Третья волна / Э. Тоффлер. - М.: АСТ, 2004. - 784 с.

6. Холодная М. А. Структурная организация индивидуального интеллекта: дис. ... д-ра психол. наук / М. А. Холодная. - М.: Моск. ун-т, 1990. - 433 с.

7. Lynn R, Mikk J. National differences in intelligence and educational attainment / R. Lynn, J. Mikk // Intelligence. - 2007. - № 35. - Р 115-121.

Размещено на Allbest.ru