Соціокультурні чинники невизначеності у соціальній саморегуляції в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціокультурні чинники невизначеності у соціальній саморегуляції в Україні

В.В. Міхеєва

Анотації

Проаналізовано зв'язок соціокультурних чинників з рівнем довіри в українському суспільстві - з довірою співвітчизникам, політичним інститутам, правоохоронним органам. Оцінено рівень довіри. Особливу увагу приділено такому соціокультурному чиннику, як мова.

Ключові слова: довіра, суспільство, соціокультурний культура, суперечність.

СОЦИОКУЛЬТУРНЫЕ ФАКТОРЫ НЕОПРЕДЕЛЕННОСТИ В СОЦИАЛЬНОЙ САМОРЕГУЛЯЦИИ В УКРАИНЕ

Михеева В.В.

Проанализирована связь социокультурных факторов с уровнем доверия в украинском обществе - с доверием соотечественникам, политическим институтам, правоохранительным органам. Оценен уровень доверия. Особое внимание уделено такому социокультурному фактору, как язык.

Ключевые слова: доверие, общество, социокультурный, культура, противоречие.

SOCIOCULTURAL FACTORS OF VAGUENESS ARE IN SOCIAL SELF-REGULATION IN UKRAINE

Mikheeva V.V.

An author analyses connection ofsociocultural factors with the level of trust in Ukrainian society - with a trust to the compatriots, political institutes, law enforcement authorities. Gives an estimation to the level of trust. The special attention is spared to such sociocultural factor as a language.

Key words: trust, society, sociocultural, culture, contradiction.

Актуальність проблеми. Довіра є невід'ємною і важливою частиною життя людини і суспільства в цілому, що робить дослідження цього феномену вельми своєчасним. Особливо це стосується сучасного моменту, коли в українському суспільстві загострюється ситуація політичного протистояння та триває процес вибору вектора руху.

Метою статті є аналіз зв'язку соціокультурних чинників з рівнем довіри в українському суспільстві.

Виклад основного матеріалу. Розгляд соціокультурних чинників у механізмі соціальної саморегуляції випливає із сутності соціокультурного підходу в соціології, який полягає у розумінні культури як активної творчої сили, що відтворює і перетворює соціум. Думка Флоренського про закладену в культурному зерні ідею перекликається з тезою Кирієвского про все- визначальний культурний початок, відмічений в устоях і звичаях, образах думки народу, що програмує його світогляд. Наукове обґрунтування ця ідея отримала в розробці соціокультурного підходу в соціології, який спирається на теорію О. Ахієзера про суперечність між соціальними відносинами і культурою. За О. Ахієзером, громадське відтворення відбувається відповідно до культурної програми, реалізуючи яку людина відтворює культуру і відтворює себе як суб'єкта культури [1]. На відміну від біологічних процесів людська історія є рефлективною. Зростання рефлексії означає "посилення здатності людини робити свою історію, саму себе предметом своєї відтворювальної діяльності, змістом своєї культури, своїх дій" [1, с. 51]. Проте в цьому процесі культура суперечить соціальним відносинам.

Культура і соціальні стосунки, на думку вченого, - два аспекти відтворювальної людської діяльності. Культура є способом реалізації суб'єктивних уявлень, думок, здібностей, інтенцій індивідів і розглядається "як сфера творчості, фантазії". Соціальні стосунки, будучи одночасно системою комунікацій, розділення та інтеграції форм діяльності, обміну ресурсами, енергією, інформацією, "відбивають об'єктивні умови, рамки, межі, структуру в цілому". Відтворювані людською діяльністю, вони мають емоційний і водночас абстрактний характер, тобто усвідомлений через абстрактні форми, через думку, звичаї, право і т. д. В силу свого втілення у масовий відтворювальний процес, вони "завжди залишаються функціональними" [1, с. 54]. У суспільстві постійно виникають суперечності між способами відтворення культури, що містяться в культурних програмах, і об'єктивними умовами, відбитими в соціальних відносинах. Тому "джерелом соціокультурних суперечностей стають культурні програми, які зміщують відтворювальну діяльність таким чином, що в результаті руйнуються, стають не- функціональними життєво важливі соціальні відносини" [1, с. 56].

Якщо в культурних програмах містяться основи для збереження через діяльність людей соціальних відносин, що історично склалися, то зберігається й соціальна основа існування культури. Інакше руйнується масова соціальна база культури, гинуть соціальні інститути, які її зберігають. Через це пануюча культура відходить на задній план, поступаючись місцем якимось іншим культурним формам. Як підкреслює Ахієзер, "в історії збереглися лише ті культури, ті її форми, ті культурні цінності, які націлюють особу на відтворення, збереження, інтеграцію суспільства". З позицій такого підходу стають зрозумілими вияви невизначеності під впливом соціо- культурних чинників у сучасному українському суспільстві [1, с. 56].

У процесі здійснення програми національно-культурного відродження країни після розпаду СРСР загострилося багато суперечностей, що мають історичні корені. Непримиренних форм набув громадський дискурс про мову, з'явилися нові підстави, в тому числі і відносин з Росією, посилилося протистояння щодо актуальних життєвих проблем між західними і східними регіонами України.

Ці і багато інших суперечностей багато в чому пов'язані з відсутністю традиції державності в українському суспільстві. Як зазначає П. Толочко, "історія реальна, а не уявна не свідчить про безперервність вітчизняного державного розвитку не лише з неймовірно древніх часів, але і з історично осяжних. Після руйнування Київоруської держави монголо-татарами в 40-ві рр. ХІІІ ст. власна державність у нас з'явилася тільки в результаті національно-визвольної війни 1648-1654 рр. На правах автономії український Гетьманат проіснував у складі Російської імперії до початку XVIII ст., а потім був ліквідований російською владою. У подальшому українська державність була складовою частиною загальноросійської або союзної на сході, півдні і в центрі країни і австро-угорською, польською, румунською і чехословацькою - на заході.

Протягом багатьох століть Україна не мала також єдиної територіальної структури. У сучасних межах вона є досить пізнім утворенням, що остаточно сформувалося тільки після приєднання західноукраїнських земель перед і після Великої Вітчизняної війни, а також передачі в 1954 р. в її адміністративну юрисдикцію Кримської області.

Етнополітичні консолідаційні процеси допомагають становленню державності, а остання, у свою чергу, створює умови для формування політичної нації або громадянського суспільства. Історично ми не мали ні того, ні іншого. Різні частини нинішньої України віками жили в різних державних утвореннях" [2].

Зрозуміло, що в умовах не такого тривалого існування власної державності не сталася консолідація населення в єдину політичну націю. Для вироблення стабільних традицій державності потрібні історично довші строки, та й то за умови, що необхідність цього усвідомлюється не тільки політичною і творчою елітою суспільства, а й також самим суспільством.

В історії України було багато явищ, які сьогодні стають чинниками протистояння в суспільстві. До них належать, наприклад, Брестська унія 1596 р., яка, продовжує П. Толочко, "розділила єдиний православний український народ на два і негативні наслідки якої ми відчуваємо досі... Постійно з найвищого політичного "амвона" лунають висловлювання про те, що незалежній Україні потрібна незалежна православна церква. До недавнього часу її називали "національною", тепер використовують термін "маєтна", але з тим же національним змістом цього поняття. Власне, наполягають на повному розриві Української православної церкви з Московським патріархатом, при цьому, як і в державному житті, вони не бажають зважати на заведені порядки і традиції" [2].

Будучи соціокультурними за своєю природою, ці суперечності сприяли зростанню соціальної невизначеності, виявляючись в недовірі людей один до одного, до соціальних інститутів, деформуючи усю систему соціальних взаємодій.

Проаналізуємо зв'язок соціокультурних чинників з рівнем довіри в українському суспільстві - з довірою співвітчизникам, політичним інститутам, правоохоронним органам. Рівень довіри оцінювався на основі середньозважених коефіцієнтів за пятибальною шкалою (від "зовсім не довіряю" - 1 бал, до "повністю довіряю" - 5 балів), отриманих за кожним чинником [3].

Дані аналізувалися на основі інтегрального показника, як такий використовувався коефіцієнт К, що дозволяє оцінити міру зв'язку соціокультурних чинників із довірою, існуючою в сучасному українському суспільстві. Це довіра в міжособистісних стосунках (співвітчизникам, членам родини, сусідам, колегам по роботі, духовенству), політичним і громадським інститутам (Президентові, Верховній Раді, Уряду, місцевим органам влади, політичним партіям, ЗМІ, профспілкам), державним органам (правоохоронним органам, армії, керівникам державних підприємств, банкам). Уведення сумарного середньозваженого коефіцієнта дало змогу мінімізувати вплив окремих інститутів на сукупну оцінку довіри.

Для наочності містяться дані у відсотковому вираженні, зв'язки, що відбивають міру зв'язку соціокультурних чинників з довірою співвітчизникам, окремим політичним інститутам (Президентові, Верховній Раді, Уряду), міліції.

Базовим соціокультурним чинником є рідна мова, оскільки в ній відображається вплив середовища соціалізації. Практично однакові значення інтегрального показника рівня довіри К серед носіїв рідної української і російської мови (К = відповідно 2,57 і 2,54) свідчать про загальні соціокультурні корені, що історично склалися, лежать в основі соціалізації представників українського і російського етносів. Хоча носії української (рідної) мови дещо більше довіряють співвітчизникам (44% проти 40,9% серед носіїв російської мови), але менше Президентові (13,8% проти 19%) і Уряду (8,8% проти 11,4%), тобто політичним інститутам, відмінності у відсотковому вираженні не такі значні. соціокультурний довіра суспільство

Однак розрив в оцінках довіри збільшується, коли виникає запитання: "Чи вважаєте Ви необхідним надати російській мові статусу офіційної в Україні?". Значення інтегрального показника серед респондентів, що визнають можливість білінгвізму в Україні, вище (К = 2,61). Особливо помітно виявляється відмінність в оцінках рівня довіри політичним інститутам: Президентові довіряють 23,3% прибічників двомовності і 8% супротивників, Верховній Раде - відповідно до 10,1% і 3,4%, Уряду - 12,4% і 5%. Очевидно, це є наслідком політизування соціокультурного чинника.

Ще помітніше процес політизування виявився в аналізі зв'язку рівня довіри з уявленням про переважний шлях розвитку України. Найбільш високе значення інтегрального показника довіри відзначається у зв'язку з прагненням зміцнювати східнослов'янський блок (К = 2,73) і розвивати стосунки з Росією (К = 2,70). Очевидно, що прибічники такого шляху розвитку України керуються передусім історичними соціокультурними реаліями, що позитивно позначається на рівні довіри в суспільстві. Він помітно вище, ніж оцінка довіри серед прибічників зміцнення власної незалежності (К = 2,49), а також зв'язку з країнами Заходу (К = 2,46). Кожен другий прибічник розвитку відносин з Росією (50,5%) довіряє співвітчизникам проти 40% серед прибічників зміцнення власної незалежності; довіряють Президентові відповідно до 23,8% проти 8%; Верховній Раді - 12,4% проти 3%; Уряду - 16,9% проти 5,7%.

Мабуть, не тільки усвідомлення культурних коренів, а й політичний сенс, вкладали респонденти, відповідаючи на запитання: "У якій мірі Ви пишаєтеся або не пишаєтеся тим, що є громадянином України?". Емоційний вияв цивільної самоідентифікації таким чином відбився в довірі: співвітчизникам - 56% серед тих, хто переживає почуття гордості, проти 48,8% - серед тих, хто не пишається своєю громадянською приналежністю; Президентові - відповідно до 23% проти 13,1%; Верховній Раді - 10,1% проти 4,9%; Уряду - 15,8% проти 9,1%; міліції - 10,8% проти 4,9%.

Історично зумовлені соціокультурні відмінності в західних і східних регіонах країни також посилили свій вплив на рівень довіри в умовах по- літизованого сучасного українського суспільства. У західних регіонах вище, ніж у східних, довіра співвітчизникам (56% проти 48,8%) і правоохоронним органам (міліції - 10,8% проти 6,3 %), а у східних регіонах вище, ніж у західних, рівень довіри політичним інститутам (Президентові - 20,9% проти 7,8%), Верховній Раді - 9,3% проти 1,2%, Уряду - 14,1% проти 2,4%.

Висновок

Чітко простежується зв'язок соціокультурних чинників з рівнем довіри в суспільстві, причому в умовах загострення політичного протистояння вона помітно посилюється. Політизування соціокультурних чинників призводить до поляризації соціальних настроїв, яка виявляється в зростанні недовіри один до одного, політичним і громадським інститутам, правоохоронним органам. Це наочно виявилося у виступах прибічників євроінтеграції наприкінці 2013 р., коли опозиційні настрої, що посилилися невдоволенням широких мас становищем у країні, переросли у відкрите протистояння владі, продемонструвавши аморфність державності. І досі відокремленість у країні і загальна недовіра посилюють соціальну невизначеність у суспільстві.

Література

1. Ахиезер А.С. Россия: критика исторического опыта. Т 1. От прошлого к будущему / А.С. Ахиезер. - Новосибирск: Сибир. хронограф, 1997. - 804 с.

2. Толочко П. Из Украины делают Великую Галичину [Электронный ресурс] / Петро Толочко. - Режим доступа: http://parafraz.net/ptolochko-iz-ukramy-delayu- qvelyku-galychynuq.html.

3. Головаха Е. Тенденции социальных изменений в Украине и в Европе: по результатам "Европейского социального исследования" 2005-2007-2009-2011 / Е. Головаха, А. Горбачик. - Киев: Возрождение, 2012. - С. 116.

Размещено на Allbest.ru