Громадянська депривація: соціокультурні реалії та соціально-структурні виміри в умовах українського сьогодення

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Громадянська депривація: соціокультурні реалії та соціально-структурні виміри в умовах українського сьогодення

Анотація

Ключові слова: депривація, громадянське суспільство, соціокультурні реалії, соціальна система, соціальна структура.

The phenomenon of civil deprivation was analyzed, its features and reasons in terms of Ukrainian present were researched both on theoretical and empirical analysis levels.

Keywords: deprivation, civil society, social cultural realias, social system, social structure.

Феномен громадянської депривації перебуває у фокусі міждисциплінарних досліджень, явища депривації вивчаються в межах різних галузей знань, як-от психологія, економіка, право, філософія, що засвідчує як соціальну? так і наукову актуальність цієї проблеми.

Соціологічне розуміння явищ депривації детерміноване специфікою трактування об'єкта вивчення соціології як науки, а саме: по-перше, суспільства як соціальної реальності, по-друге, суспільства як соціальної системи. Перший підхід розкриває суб'єктивний зміст громадянської деривації; другий - об'єктивний. Відомо, що соціальні явища перебувають на перетині соціальної структури й діяльності, тобто, з одного боку, індивідуальних проекцій учасників суспільства, а з іншого, - зворотної відповіді соціальної системи останнім. Тому індивідуальні запити особистості до соціальної структури методологічно вигідніше розглядати із соціокультурної позиції, а от “відповідь” суспільства (адресовану як окремим індивідам, так і соціальним групам і спільнотам) методологічно перспективніше проглядається із соціально-структурної позиції, адже суспільство, як соціальна система, функціонує й упорядковується за допомогою системи соціальних інститутів, яка визначає статусно-рольові виміри соціальної структури й опосередковано “повідомляє” кожному учаснику соціальної структури його “розташування” в соціальній ієрархії і відповідно розташування інших “гравців системи”.

“Депривація - це стан невдоволеності, який виникає в особистості на ґрунті розбіжностей між її реальним станом і станом, до якого вона прагне, між її потребами і можливістю їх задовольнити” [3, с.77].

“Громадянська депривація” - термін емпірично обґрунтований і запроваджений до наукового обігу (як теоретичний конструкт для пояснення реалій українського сьогодення ) членом-кореспондентом НАН України, доктором соціологічних наук М. Шульгою. На думку науковця, головний зміст громадянської деривації, як явища в умовах українського сьогодення, полягає у “звуженні можливостей задоволення громадянських потреб, у неможливості задоволення потреб особистості як громадянина з причин різноманітних обмежень, перешкод, в умисному нагромадженні формальностей і використанні їх у корисливих цілях” [3, с.77].

Оглядаючи панораму наукових дискусій стосовно зазначеної тематики, переконуємося, що вона перебуває в центрі уваги науковців-суспільствознавців, має чітко виражений міждисциплінарний характер. Зокрема, ґрунтовний теоретичний аналіз громадянської депривації як соціального феномену знаходимо в роботах В. Андрущенка, Є. Головахи, А. Карася, С. Катаєва, А. Маковецького, В. Середи, М. Шульги. Натомість, з метою емпіричної аргументації концептуальних тверджень статті, до викладу проблеми залучено матеріали моніторингового дослідження ІС НАН України “Українське суспільство” (1992-2013) [3].

Насамперед, слід урахувати, що сучасне українське суспільство опинилося в ситуації паралельного функціонування уламків різних соціальних систем, що взаємовиключають за змістом і суттю одна одну. Разом з тим не слід забувати, що цивілізаційно українське суспільство являє собою пограниччя, “територію культурного розлому” між Сходом і Заходом. Останній - один із найстаріших цивілізаційних поділів в Європі, і марно сподіватися, що зусиллями одного суспільства може бути вирішена суперечність тривалістю в кілька десятків століть. Ось яку думку із цього приводу знаходимо в післямові до відомого дослідження Ларі Вульфа (яке розкриває витоки концептуального поділу Європи на Східну та Західну) “Винайдення Східної Європи. Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва” авторства відомого українського історика Я. Грицака: “Насправді поділ між Сходом і Заходом існував віддавна, і він є найстарішим культурним поділом в Європі. Його сліди можна побачити вже у Гомера та Геродота. А від початку другого тисячоліття поділ на християнський Захід і християнський Схід був одним із найголовніших і найтривкіших поділів на європейському континенті” [1, с.561].

У соціокультурну матрицю сучасного українського суспільства дуже стійко вбудовані конструкти радянської свідомості, а статус сучасного українського суспільства, як власне пострадянського, очевидний, на жаль. Наприклад, за даними моніторингу ІС НАН України, за роки незалежності в Україні стабільно зберігається частка населення, яка ідентифікує себе як громадян СРСР, тобто громадян фактично неіснуючої держави (Діаграма 1).

Діаграма 1. Динаміка відповідей респондентів (у %) на запитання “Ким ви себе передусім вважаєте?” (1992-2013) [3, c.490]

Отож варто поміркувати стосовно причин тривалої громадянської депривації в Україні, адже, вочевидь, у свідомості українського громадянина й криються причини такого стану справ (громадянська культура), а отже, і передумови невдоволення поточними соціокультурними реаліями в країні (громадянські практики).

Звісно, у межах подібної публікації складно охопити палітру інваріантів і параметри досліджуваного явища, та все ж спробуємо виокремити векторні тенденції проблеми на двох рівнях аналізу: констатуючому (соціокультурні ознаки присутності громадянської депривації в межах громадянської культури сучасного українського суспільства) й аналітико-експериментальному (причини, які зумовлюють відповідні наслідки громадянської деривації на соціально-структурному рівні та їх присутність у громадянських практиках).

Аналізуючи матеріали моніторингового дослідження ІС НАН України “Українське суспільство”, доречно виокремити такі ознаки депривації, як соціально-культурного феномену в умовах українського сьогодення.

1. Імовірно, головна ознака - тотальна відсутність віри в можливість вплинути на владу. Наприклад, на запитання “Як ви вважаєте, чи є у Вас можливість контролювати діяльність владних структур?” - станом на 2013 рік варіант відповіді “Ні, я не маю жодної можливості контролювати діяльність владних структур” обрало 76,5% українців [3, с. 455].

2. Далі - втрата зворотнього зв'язку громадянина з державою та соціальними інститутами. Тобто, громадяни, будучи “де-юре” суб'єктом політичного процесу, “де-факто” стають об'єктом владного впливу. Скажімо, громадянина можуть побити правоохоронці чи зневажливо поставитися до нього в органах місцевого самоврядування, а також черги, розквіт бюрократичних механізмів, які щоразу віддаляють громадянина від його ж прав. Утративши можливість контролювати використання свого ж права на громадянство (причини: низька політична грамотність, неналежний рівень правової свідомості, страх і т.п.), громадянин в Україні опинився в ситуації “жебрака”, який “випрошує” в соціальних інститутів свої ж права. Виходить, його (громадянина) обманули двічі.

3. Обмеження території громадянського комфорту особистості (наприклад, публічний доступ до рекреаційних зон, скорочення площ парків відпочинку і т.п.), ще одна ознака громадянської депривації, емпірична аргументація якої виглядає недоречною оскільки такі випадки настільки масові, що вже майже вписуються в межі соціальної норми.

Отже, ознаки громадянської депривації дозволяють стверджувати, що за таких умов громадянин є радше не суб'єктом, а об'єктом політичного впливу, а отже, й об'єктом впливу таких інституційних систем, як правова, економічна та ін.).

Розглянемо причини, передумови такого стану справ, зокрема в сучасному українському суспільстві, за матеріалами моніторингового дослідження ІС НАН України “Українське суспільство”.

1. Громадянська індиферентність, пасивність. Бути громадянином непросто, окремі нації в Європі та США пройшли тривалий історичний шлях у кілька століть, шлях освоєння “мистецтва бути політичною спільнотою”. Зміст ідеї громадянського суспільства передбачає складне поєднання моральних основ буття суспільства та їх імплементацію у формі права, належне співвіднесення свободи й відповідальності. Загалом, це окрема дискусія й чимала наукова тема, зауважимо тільки, що історичний досвід успішних громадянських суспільств наводить на думку, що вони розпочинаються з активної громадянської позиції більшості населення. Стосовно ж України, то ситуація виглядає так: на запитання “Членом яких громадських організацій, об'єднань або рухів ви є?” станом на 2013 рік варіант відповіді - “Не належу до жодної з громадських організацій” обрало 87,1% респондентів. [3, с.509], а 80% респондентів відповіли, що не брали участі в жодних громадсько-політичних заходах протягом останніх 12 місяців (2012-2013 р.) [3, с.514]. Звісно, події 2013-2014 рр. докорінно змінили громадянську свідомість українського суспільства, і все ж сподіватися стрибкоподібних змін, мабуть, не варто.

2. Патерналізм і проблема громадянської відповідальності (Діаграма 2).

3. Завищені експектації стосовно держави. Наприклад, переконлива частка громадян України вважає, що на Президента, уряд повинна лягти більша частка відповідальності за стан справ у країні, а не на самих громадян, більше половини українців вважають (ив. Діаграму 1), що не повинні нести взагалі ніякої особистої відповідальності за стан справ як у країні, так і своєму рідному населеному пункті. Аналогічну панораму тверджень формують і висловлені міркування громадян стосовно ідеї повернення до планової економіки на основі повного державного обліку та контролю (Діаграма 3).

Діаграма 2. Зіставлення відповідей респондентів (у %) на запитання: “Яку особисту відповідальність ви несете за стан справ у цілому в Україні ?” і “Яку особисту відповідальність ви несете за стан справу Вашому місті чи селі?” (2013) [3, с. 491-492]

Діаграма 3. Динаміка відповідей респондентів (у %) на запитання “Яким чином, на вашу думку, держава має брати участь в управлінні економікою” (2002-2013) [3, c.447]

4. Незначний рівень політичної обізнаності громадян. Як бачимо з (Діаграми 4), в Україні стабільно зберігалася чимала частка населення, яке в питанні стосовно пріоритетної політичної ідеології обирає варіант відповіді “не розуміюся в цих течіях”.

Діаграма 4. Динаміка варіанта відповідей респондентів “Я не розуміюся в цих течіях” (у %) на запитання “У політичному спектрі зазвичай вирізняються окремі більш-менш самостійні течії. Нижче наведено кілька таких течій. Виберіть, будь ласка, одну з них, яка найближча вам” (1992-2013) [3, c.451]

Якщо пригадати останні події в Україні, то може скластися враження, що стан громадянської деривації подолано, однак слід розуміти, що формування політичної культури громадянства в Україні - це ще завдання майбутнього, і то радше предмет для окремого дослідження. Натомість в умовах українського сьогодення особливої актуальності набуває знаменитий афоризм французького філософа, літератора, політика й дипломата Жозе де Местра, опублікований 1811 року стосовно уряду Російської імперії: “Кожен народ має ту владу, на яку заслуговує”. А ще, підсумовуючи сказане звернемося до відомої антиномії, епістемологічна постановка якої здійснена в межах філософії “Буття визначає свідомість”/“Свідомість визначає буття”. Звісно, як і переважно в таких твердженнях універсалістського змісту, достовірна (у конкретних умовах місця й часу) відповідь завше десь на перетині антиномій, та все ж реалії сьогодення підштовхують до думки, що в семантичній площині цієї дихотомії вірогідність тяжіє до полюса домінування свідомості. Тобто, якщо йдеться про явища громадянської депривації в Україні, то помітно, що соціокультурний вимір проблеми детермінує соціально-структурні наслідки. Виявляється, передумови невдоволення громадян в Україні власним становищем значною мірою визначені їхніми ж пріоритетами на ціннісному рівні колективної громадянської культури, і як наслідок - відповідної громадянської практики.

Література

1. Вулф Л. Винайдення Східної Европи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва. / Ларі Вульф; [пер. з англ. С. Біленького]. - К.: Вид-во Критика, 2009. - 592 с.

2. Маковецький А. Українське суспільство у соціологічному вимірі: проблеми теорії та практики / А. Маковецький. - Чернівці: Рута, 2008. - 208 с.

3. Українське суспільство 1992-2013 : Стан та динаміка змін: Соціологічний моніторинг: [зб. наук. пр. / за ред. В. Ворона, М. Шульги]. - К.: Ін-т соціології НАН України, 2013. - 566 с.

Размещено на allbest.ru